Не дратуйте учнів

1.

Все дуже просто почалось. Коли директор школи № YX Пес Таїсія Володимирівна відкрила невеликий пакуночок, що лежав на її робочому столі, вся учительська сповнилась вереском директриси. Той крик легко пояснити — адже з пакунка випало вухо. Вухо людини, а не собаки чи якої іншої бездомної або ж домашньої живності, що бігає по міських вулицях. А в нашому місті, правду сказати, не траплялось ще нічого подібного.

Отак усе й почалося.

Міліція прибула через п’ять хвилин. Швидка — через десять. Капітан міліції Вухатий наказав зібрати учнів старших класів в актовому залі. Тоді, востаннє оглянувши замазане кров’ю вухо, яке, схоже, відрізали зовсім-то й негострим лезом, попрямував на місце зборів.

— Я маю всі підстави вважати, — цідив капітан, — що цей пакунок з вухом прислав чи прислали учень чи учні старших класів. Можливо, учні цієї школи і невинні, але от це ми з’ясуємо в міліції.

Шановний міліціонер провадив розмову (точніше монолог) довгі 15 хвилин. Але переказувати її тут зовсім не варт, адже то була дурна розмова.

Після довгих допитів в райвідділі всіх учнів старших класів, окрім хіба найбуйніших, відпустили додому.

Це було в перший день.

А на день наступний ніхто в школі не здивувався, коли директриса в шухляді свого столу знайшла око. Звичайне людське око…

2.

Минуло два тижні, за які сталося чимало всяких подій. Але всі ті події мізерні у порівнянні з одною, яка сталася через два тижні і один день. Це була навіть не одна, а ціла низка подій. Та про все по порядку.

Почалося це на уроці креслення. Як завжди, вчителька креслення — Катерина Костянтинівна — добряче вилаяла учня 9-а класу Слюсарчука за невиконане завдання (той здоровило був телепень і не мав ні грама здібностей до креслення). Але на цей раз Слюсарчук не сів на своє місце, пригнічено похиливши голову, як то зазвичай бувало. В руці в нього зблиснув циркуль, що за якусь мить пригвоздив руку Катерини Костянтинівни до її робочого столу. А гострий кут транспортира докінчив муки вчительки, перерізавши їй горлянку. Вся операція зайняла не більше кількох секунд, отже, не дивно, що ніхто не почув вчительчиного передсмертного хрипу. Труп її легко помістився в одну з численних шаф; крапельки крові на робочому столі ретельно змили ганчіркою для витирання дошки.

У цей самий час щось неладне діялось на уроці алгебри.

Мая Іванівна читала мораль усьому 8-в класу, насолоджуючись своєю необмеженою владою над учнями. Аж зненацька деякі з них повитягали з портфелів хто топірець, хто кухонний ніж, хто кастет — і з холодною рішучістю рушили на Маю Іванівну.

Вчителька алгебри не любила жартів, а тим паче жартів із холодною зброєю. Вона підвищила голос і далі торочила своє:

— Ви гадаєте, що це вам так обійдеться? Хочете мене залякати? А не вийде, — гаркнула вона.

Та учні не звертали на це уваги. Вони підступали все ближче і ближче, а нездоровий блиск їхніх очей видавав їхні паскудні наміри.

Мая Іванівна вирішила відступити до дверей. Спокійно вона повернулась до озброєних учнів спиною і вхопилась за клямку. Та повернути її Маї Іванівні не вдалось.

Замах, сильний удар і вчителька з розколотим від удару топірця черепом повалилася на підлогу, мов стара прогнила колода.

Учні 8-в спокійно сиділи і спостерігали, як з розтрощеної голови Маї Іванівни повільно витікала густа бура кров, перемішана зі клаптями мозку.

У сусідньому класі, де йшов урок української літератури в 11-а класу, теж було неспокійно.

Вчителька мови та літератури Галина Теодозіївна навіть незчулася, як її голова, відрубана руками одинадцятикласника, покотилася по напастованій підлозі, залишаючи за собою червону смугу. Закривавлене лезо сокири для розробки м’яса витерли об недвижне тіло миттєво сконалої вчительки, а чиясь нога закопнула голову в підсобку.

Гол!..

…— Царська горілка — це суміш трьох об’ємів концентрованої соляної кислоти й одного об’єму концентрованої кислоти азотної, — товкмачила Галина Романівна, вчителька хімії. — Царська горілка настільки сильна, що розчиняє навіть золото і платину. Ось у мене на столі стоїть скляна баночка з царською горілкою....

— Галино Романівно! А підійдіть сюди, будь ласка, — попросив Федак Юра, — я хочу дещо показати.

— Що саме, — запитала вчителька, наближаючись до Юри.

— Та нічого, — відповів той, і раптом кілька учнів одночасно, ніби по сигналу, кинулись на Галину Романівну, збили її з ніг, зв’язали дротами, а в рот запхали кляп. Вчителька пручалася, і, перш ніж її зв’язали, на руках у декого з нападників з’явилися подряпини й укуси. Але, не зважаючи на це, її помістили у витяжну шафу й випробували на ній дію кислоти.

Галина Романівна кілька хвилин корчилась в муках. Лице перетворювалося на якусь пародію — шкіра морщилася і розчинялася, волосся зовсім зотліло, очі витікали на металеве дно витяжної шафи. Але скоро муки Галини Романівни скінчились — вона востаннє здригнулась і затихла.

Кислота діяла бездоганно.

3.

Гадаю, що не варто дуже вглиблюватися в деталі і переказувати далі, що конкретно сталося з тим чи іншим учителем. Так чи інакше, дзвінок на перерву ще й не встиг продзвеніти, а в школі вже не лишилось жодної людини, старшої сімнадцяти років, за винятком Балабушенка. Він тепер вчився в 10-б класі, й було йому 19 років, три з яких він просидів у шостому класі.

Опишу коротко лиш найцікавіші моменти.

Найлегшою була смерть учительки світової літератури — не витримало серце, коли зайшла в туалет і побачила Лідію Павлівну, втоплену в унітазі.

Досить вигадливою, ба навіть витончено-іронічною видається смерть фізички — Надії Никодимівни. Її прив’язали до стільчика, заземлили і пропустили через неї струм високої напруги. На таким чином поставленому досліді учні намагалися з’ясувати досить цікаве питання з підручника фізики: що саме спричиняє смерть людини — напруга (U, в) чи сила струму (І, а).

А от на біологічці допитливі учні навчалися проводити розтин…

4.

Далі події розгортались так.

Зі школи хвиля насильства викотилася на вулиці і страшним смерчем групових та поодиноких убивств пронеслась по місту. Це був страшний суд. Армагеддон. Студенти вбивали своїх викладачів і деканів, підлеглі робітники — майстрів і начальників; викладачі та декани і собі вирізували цілі групи та потоки студентів; майстри та начальники мордували робітників. Міліція й армія катрупила і тих, і тих. І один одного. Всюди були вбивства і пожежі, чулися зойки і прокльони. Кров рікою струменіла вулицями міста, а червона заграва кілька днів і ночей освічувала провулки з горами понівечених людських тіл. А над усім цим витав дух людської жорстокості, який вирвався на волю із найтемніших закапелків людської душі й не збирався повертатися назад…

П.С. Мабуть у Вас, любі мої читачі, виникло багато запитань з приводу цієї розповіді? І найголовніше з них – про що саме вона, про що все це? Що за події тут описані? Чи таке дійсно колись сталося, а чи просто вигадка буйної фантазії автора?

Що ж, навіть не знаю, як вам відповісти… Але скажіть мені, будь ласка: хто знає наперед, що може трапитись от хоч би найближчим часом? Хто знає, що буде з ним через кілька хвилин? Що буде з людством через сто років?

Не знаєте? Ну от і добре. Бо незнання дарує надію, що майбутнє буде краще і світліше за сьогодення.

Тому не беріть дурного в голову (в тім числі й цю мою розповідь), а тяжкого — в руки.

Але тільки не дивуйтесь, якщо одного чудового дня, коли на дворі світитиме сонечко, а на деревах цвірінькатимуть пташки, ви зайдете до кухні, відкриєте холодильник — а там… звичайне людське око!