Той, якого ведуть

Місяць яскраво висвічував небокрай, прокладаючи шлях надії, бажань та сподівань, що останнім часом переслідували мене.

- Стефо-о-о! – тиша, якою насолоджувалося моє тіло, миттєво зникла, ніби переляканий звір од гучних галасів.

- Навіщо я тобі? – персона, що вимагала моєї присутності, помітно злякалася, підстрибнувши з місця настільки різко, що я сам мимоволі сіпнувся. – Мамо, я тут.

- Вже за п’ятнадцять двадцять третя! Мені аж цікаво: якщо тебе зовсім не чіпати, ти дійсно сидітимеш на мансарді всю ніч?

- Я навіть й гадки не маю, можливо. – Сходи піді мною тихенько поскрипували, але це не позбавлювало їх надійності. Я був впевнений, що не впаду. Не сьогодні.

- Не хочу викликати непорозуміння, але кожного дня ти все довше й довше проводиш всій час там! – матуся тепло прийняла мене у свої обійма, немов ховаючи од усіх негараздів світу. – Я турбуюся про тебе. Я бачу, що щось не дає тобі спокій! – вона ніжно поцілувала мене до лоба. У цей момент я відчув ніжні теплі мамині губи на своєму доволі холодному лобі. – Щось трапилось у школі? Я знаю, тобі тяжко звикнути…

- Будь ласка, не турбуйся. Ти знаєш, що я завжди ділюсь із тобою переживаннями. Тож чого на цей раз ти така збентежена? Усе дійсно добре. – Ми неквапливо пішли у напрямку дому. Легенький обгортальний вітер дмухнув назустріч нам, несучи із собою явні ознаки ранньої осені.

- Скоріш заходь! – мені закортіло ще раз глянути на місяць. Можливо, я сподівався знайти відповідь на питання, що поки не існує, але саме у цю мить купчасті не притаманні природі кольорів хмари сховали царя ночі, вкриваючи його наготу.


Настирливий гавкіт відірвав мене від дійсно солодкого за останній час сну. Спираючись на захриплий голос пса, можна було дійти висновку, що він невпинно надривав свої голосові зв’язки вже протягом доволі довгого часу.

- Індиго, якого біса! Замовкни! – але пес і гадки мав слухатися. Він навіть не звернув на мене уваги та продовжив пильно дивитися на щось або на когось. Здається, якби не перешкода у вигляді вікна, Індиго не вагаючись накинувся б на об’єкт такої пристрасної уваги. Така поведінка дуже збентежила мене, змусивши остаточно прокинутися, адже скільки пам’ятаю його – він ніколи не мав таких диких манер, ба більше – завжди виконував усі накази. Я швиденько встав, попутно не кидаючи наміру заспокоїти того, хто був винним у цьому нічному переполоті.

Моє серце покинуло мене, коли майже навпроти вікна, що належало моїй кімнаті, я побачив людину, яка стояла ніби статуя, що не прагнула видати ознак життя. Моє тіло скували міцні свинцеві ланцюги, і хтозна скільки ще ми би так програли в “баньки”. Але раптом ця людина впевнено підійшла до вхідної двері й почала повільно відкривати їх, при цьому дивлячись на мене, ніби смакуючи весь той жах, що спалахнув на моєму обличчі в ту мить. І ось, коли злодій “наситився”, він зник з поля зору. Людина в домі. Про це свідчили звуки кроків, котрі доносилися до мене в покриві ночі. Вони нікуди не квапилися, адже вичікували моменти перед тим як зробити ривок, ніби хижак підстерігає вдалий час, аби накинутися на здобич, у ролі якої зараз поставав я.



Не розумію, звідкіля в мене тоді виникла та мужність, якій я, мабуть, повинен дякувати за врятоване життя. Першим, що я зробив на – це відкрив вікно та просто вилетів з нього, тим паче, що це був перший поверх. Я біг через дорогу до лісу. Чому до лісу? Не знаю, можливо тому, що мій собака, як мені здавалося, вів мене. Дійсно не знаю. Я взагалі дуже повільна людина. У тому плані, що я не можу прийняти якісь рішення з ходу. Мені треба декілька разів щось обдумати перш ніж зробити якісь висновки. Але якщо щось іде швидше звичного для мене – у голові стає пусто. Я не встигаю слідкувати за ситуацією і можна вважати, що мене взагалі не існувало. Але в ту ніч в голові зовсім не було пусто. Скажу навіть більше – я пам’ятав кожну незначну деталь. Тому я чітко виявив для себе, що мій собака більше не той, як кажуть, за кого себе видавав. Все ж таки він цілеспрямовано від мене до лісу. Здавалося, нібито він розуміє все, геть все. Але й небезпеки поруч з ним я не відчував, тому просто слідкував за ним. Це єдине на що я тоді був спроможний. Що-що, а передчуття мене ніколи не підводить.

Мої думки перервало різке відчуття, яке викликало різкий струміть поту по моїй спині, і змусило мене зупинитися й обернутися глянути на дім. Ця невідома людина знов дивилася на мене, але вже через моє вікно. Індиго знов перервав нашу “гру” і вчепився зубами до штанини моєї піжами, тягнучи далі. А я ведений страхом і жахом продовжив бігти далі.



Тоді я зовсім заблукав у часі, тому й не відомо скільки ми бігли, потім йшли, потім сиділи у лісу. Я дуже втомився. Суцільна темрява працювала в парі з колючими гілками дерев, змушуючи мене натикатися на кожну. Від моєї улюбленої піжами залишилися лише драні шматки тканини не придатні вже ні для чого. Я мусив визнати, що ми заблукали, а мій собака, судячи з усього, був солідарний зі мною. Він бігав туди-сюди, як загублена дитина, що намагається у непроглядному натовпі відшукати батьків. Я зловив його та почав гладити, щоб заспокоїти невгамовну істоту. Наші сили були на межі, я це добре відчував. Я сів на землю відпочити після чергової за цю ніч “прогулянки” лісом, не випускаючи Індиго з рук. Адже звідкіля мені знати, що він раптово не кинеться бігти у невідомому напрямку! Перспектива залишитися зовсім наодинці ніяк мені не посміхалася. І це було правильним рішенням. Тільки-но я вмостився як він почав лаяти та вперто кудись тягнутися. На мить я побачив блідий блакитний вогник. Галюцинації неминуче атакували мене. Це був край моїх сил. Але пес теж їх бачив. Це змусило мене збадьоритися і швиденько підвестися на ноги. Вогник зник перш ніж Індиго встиг вхопити його. Замість нього одного з’явилася величезна кількість, що вишикувалися один за одним, прокладаючи шлях. Пес все ж таки вирвався з моїх рук і кинувся за вогниками. Я на автопілоти помчав за ним. Силует Індиго з неймовірною швидкістю віддалявся від мене. На очах почали виступати сльози. Думки, що я ніколи не виберусь звідси остаточно зламали всі ті незначні частинки стійкості, що дотепер тримали мене і не давали розсипатися. Невідомим дивом я наздогнав тварину. Пес стояв, не вагаючись йти далі. О, Боже! Ми вибралися з лісу! Почали виднітися дома та до болю знайома дорога. І ось переді мною стоїть мій дім. Не дивлячись на фізичне виснаження я, якомога швидше, підбіг до дверей. Дикий сміх вирвався з моїх вуст. Він віщував полегшення. Нарешті, я вдома!

- Гав-гав!

- Так, мій друже, ми вдома! – я обернувся до пса, але не побачив нікого. Посмішка зникла миттєво. Тільки сильний вітер дмухнув уздовж вулиці, ніби переконуючи, що нікого дійсно не має. Мені знов стало страшно, дуже страшно. Я поквапився дійти все ж таки до дома. Але тільки-но я повернувся до дверей, як побачив прямо перед собою ту людину, що вселила в мене найбільше жаху, ніж будь-хто. Декілька сантиметрів відділяли нас, але цього було достатньо, щоб паралізувати моє тіло. Він зробив всього-на-всього один крок до мене і…все…темрява.


Місяць знов яскраво висвічував небокрай. Сьогодні він був особливий – повний сліпучо-білявого кольору. Це єдина річ, яка може настільки прикувати мій погляд. На душі як і у голові було зовсім пусто. Нічогісінько.

- Стефо-о-о! Ти де?

- Я тут ма… - ні це не мами голос! Я трішки нагнувся за огорожу. На висвітлену місячними променями ділянку вийшла зовсім невідома мені людина. Вона не квапливо підняла голову та повернула її до мене. Я одразу впізнав його!

Стефочко, чого ти ховаєшся від мене? – мабуть, сьогодні і є той самий день, коли сходи не витримають мене і я впаду…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Історія статусів

15/10/20 01:56: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап