Відтінки марень

Анна, 16 років, однокласниця

Я не знаю як це трапилось. Це відбулось за долю секунди! Вона просто нізвідки взяла ніж і… і… ой, це неприємно згадувати

Жовтий

Продзвенів будильник. Як завжди, він мене розбудив о 7.05. Я не люблю вставати зранку, та й хто любить? Тому я вже майже перевернулась на інший бік, аж тут я почула голос поряд:

«Ти вставати взагалі думаєш? Зараз мама як залетить».

Це Друг. Мій другий будильник і не тільки. Він як завжди був охайно одягнутий у свій блакитний костюм та темно-синю сорочку.

«Та годі тобі, ще хвилинка — і я буду готова піднятись», — подумки відповіла я.

«Ще хвилинка — і у твоєї мами буде інфаркт».

Аж тут на порозі кімнати з’явився мій третій будильник. Мама.

— Ти чого ще лежиш? Вставай-но вже, панянко!

У неї хвилинки ти не випросиш, тому я поволі почала відсовувати покривало. Друг подивився на мене, кажучи своїм поглядом: «А що я казав?».

— Доню, швидше. Скоро батько прокинеться, і якщо ти ще будеш тут, то матимемо горе, — ледь чутно сказала мама, пускаючи в кімнату світло, яке ховали штори.

Після цих слів я вскочила з ліжка, мов ошпарена. Точно, батько. Як тільки хтось чи щось нагадує мені про його існування, то мене одразу вириває з усіх солодких сновидінь та кидає в реальність. У мою страшну реальність.

Поки я снідала, мама мовчки пакувала мені обід до школи.

— Сьогодні дощ передавали, то ти візьми парасольку, — прошепотіла вона, повернувши голову до мене.

На знак згоди я кивнула. Уранці ми не говоримо, хіба що треба сказати щось важливе. Хоч батько зазвичай міцно спить, проте, як кажуть люди: «Не буди лихо, доки воно тихе». Але поки я їм та одягаюсь, Друг постійно розказує чи показує щось. Тому сумувати мені ніколи.

«Тож що, знову розповіси про ту статуетку, яку любовно створив майстер, але діти граючи розбили? Чи може про дивачку з надздібностями?», — поцікавилась я.

«Ні-і, цього разу я покажу тобі маріонетку, що звільнилась від своїх тенет» — повідомив Друг, грайливо відкинувши назад свого рудого чуба. І перед моїми очима замигтіли яскраві прожектори, замайоріли барвисті сукні, чорні невидимі руки почали грати лялькою, що беззвучно плакала, хоч на її обличчі і далі сяяла посмішка.

Швидко зібравшись, я вже вибігла у під’їзд.

— Тоню, стій!

Мама. Вона чомусь вибігла за мною, тримаючи щось у руці. Парасоля!

— Я ж попередила, що буде дощ, — невдоволено хитнула вона головою.

— Вибач, забула. Дякую, мамо, — винувато посміхнулась я. Ну а що робити, як я постійно щось забуваю?

— Ну добре, біжи, — сказала ненька та, поцілувавши мене в лоб, поспішила назад у квартиру.

Я не дуже люблю школу. Точніше, я її ненавиджу. Це дивовижно, бо я все-таки відмінниця. Але одне іншому не заважає. Звісно ж, я все роблю, учу, здаю, але задоволення я отримую лише від деяких предметів, та й то зрідка. Добре, що хоч Друг з’являється, коли я покличу. І добре, що крім мене його ніхто не бачить.

Зайшовши в клас, я швиденько зайняла своє місце та почала готуватись до уроку, думаючи ще про ту цікаву історію, що її почула від Друга. Аж тут по інший бік парти з’явився він.

— Гей, Тонька! Прийом!

Бордюк. Стас Бордюк. Шкільний халамадник, який навчається саме у моєму класі. Ненавиджу його.

— Дай географію бігом.

— Я на третій перерві дам, — мовила я. Дурепа.

Біль. Моя рука була стиснута та пригвинчена до парти важкою хлопчачою долоньою. Моє серце відразу стривожилось (гуп-гуп-гуп).

— Ти глуха? Чи може тупа? Я сказав чітко і зрозуміло: дай сюди бігом географію!!!

На нас уже дивився весь клас. Бордюк любить вистави, а всі люблять на них дивитись. (гупгупгупгупгупгуп)

— Третя перерва найдовша і буде більше часу списувати, — прошепотіла я.

— Он як! То мені ще під тебе підлаштовуйся та випрошуй ще раз домашку! У мене може свої плани, ти не подумала?! Хоча куди тобі думати? Тільки й користі, що всяку фігню шкільну пишеш та й все!

Безпардонно хапнувши мого портфеля, Стас почав у ньому ритись, шукаючи потрібного зошита (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп). Але йому ніяк не вдавалось розрізнити обкладинки. Вони у мене всі однакові за бажанням батька.

— Дістань мені бігом того довбаного зошита! — рявкнув хлопець, кидаючи мені в обличчя портфель.

Хутко відшукавши потрібне, я простягнула йому те. Але він знову схопив мене за руку та притягнув до себе так, що край парти боляче врізався мені у живіт. (ГУП-ГУП-ГУП-ГУП)

— І щоб більше без фокусів, тупа свинюко!

Грубо відштовхнувши мене, Стас гордовито розвернувся та пішов до свого місця. Усі затихли і просто переварювали (чи може смакували) те, що відбулось.

«От придурок», — тут-як-тут з’явився Друг.

«І не кажи. Я його так ненавиджу. Ненавиджу-ненавиджу-ненавиджу!!!» — подумки голосила я, притиснувши покривджену руку до оскаженілого серця.

«Нічого, він ще своє отримає», — посміхнувся Друг.

«Нехай вже швидше».

Далі пролунав дзвоник і почався урок. Поки вчителька перевіряла домашнє у моїх однокласників, я спокійно занурилась у свої думки та мрії. Лише у них ніхто мене не колотив та не вимагав домашку. Лише там моє серце мовчало.

Максим, 17 років, однокласник

Так, це правда, що Стас був ще той покидьок. Ніхто його не любив. Але коли він обирав собі жертву, то всі лише дякували Богу, що не вони на її місці. Та й крім того, для цього відморозка меж ніколи не було: дівчина чи хлопець, дорослий чи малий… А щодо Тоні, то це не перший раз, що вона таке від нього терпить. Вона взагалі-то була найспокійніша та найтихіша із усіх нас, та ще й розумака — тобто вона ідеальна жертва. Але, якби-то там не було, такого все рівно ніхто не міг передбачити…

Помаранчевий

— Як школа? — спитала мама, ставлячи на стіл розігрітий суп.

— Нормально, — тихо відповіла я і відразу ж постаралась змінити тему: — А в тебе як робота? Як там той лікар? Уже вийшов?

— Ой, все як завжди. Одні приходять тільки спитати, інші взагалі не в той кабінет заходять, треті ніяк з онлайн-чергою не розберуться. А от лікар і справді вже прийшов, слава Богу. Бо той, що його заміняв, такий уже повільний був, що навіть я швидше ліки прописувала! — емоційно розповідала мама.

Я дуже люблю її. Саме коли вона така: жива, весела, усміхнена та голосна. Шкода, що я бачу її такою дуже рідко.

Я глянула на годинник: 18.25. Скоро буде батько. Значить ще недовго нам радіти. Проте як тільки одна похмура думка залізла мені в голову, інша теж не забарилась. Мама якось дивно потирала плече, а кожен рух правої руки змушував її обличчя смикатись у гримасі болю.

— Що з рукою?

— Га? А-а, то дрібниці, — тут же посміхнулась мама, хоча її очі ще не встигли приховати відголоси травми: — То я так бігла сьогодні по коридору і наштовхнулась на повороті у стіну, уявляєш?

Я теж злегка посміхнулась, але, на жаль, на мене мамині історії не діяли. Я знала, що вона бреше.

Нашу ідилію перебив стук у двері. Мама відразу трохи зблідла, а тоді кинула на мене промовистий погляд. Я кинулась мити свою тарілку та вже мчалась у свою кімнату, як двері знову задвигтіли під гучним ударом. Мама на ходу вигукувала, що біжить, але лише коли я зачинилась у себе, вона впустила батька. Так як двері та стіни у нас тонкі, то я добре чула їхню розмову:

Батько: Ти тут спиш чи що? Я скільки оце барабанити мушу, щоб ти нарешті відчинила?

Мама: Вибач, любий. Я в туалеті була, то не могла вибігти ніяк.

Б: А на гульках ти часом не була?! Чи де тебе сьогодні носило може?

М: Ну що ти, любий? Як тільки робота скінчилась, то й додому побігла. А ще я твоїх улюблених котлеток насмажила. Ходи їсти, поки не захололо.

Б: Мала́ вдома?

М: А де ж їй ще бути? Звісно, що вдома. Сидить, уроки робить.

Я почула як батько важко почовгав на кухню. І тільки я хотіла полегшено зітхнути, як він вирішив повернутись. Його кроки затихли якраз біля моїх дверей.

М: Любий, не треба, будь ласка! Вона якийсь надважливий проєкт готує на завтра. Дуже просила не відволікати.

Десь хвилину не було жодного руху.(гупгупгупгупгуп) А тоді важкі кроки знову зазвучали, проте в іншу сторону, на кухню. Дякую, мамо.

*

«Ти схожа на мою головну героїню», — мовив Друг з мого ліжка.

«Неправда. Твоя лялька така гарна та струнка. Куди мені до неї братись?» —заперечила я, дописуючи твір з української мови.

«А от і правда! Моя історія — значить і правила мої! Маріонетка теж може бути трохи пухкенькою. Це її вирізнить серед інших ляльок. От стань до дзеркала»

«Ні, не хочу. Мені ще он скільки робити треба, а ти до люстра тягнеш», — тихо засміялась я.

«А ну бігом давай! Зараз дещо покажу», — таємниче посміхнувся мій невидимий всім товариш.

Я нехотя підвелась та відчинила шафу, на дверцях якої висіло свічадо.

«Просто дивись», — прошелестів мені на вухо Друг і змахнув руками над моєю головою.

І раптом я почала змінюватись. Моє русяве волосся стало видовжуватись та синіти. Моя розтягнута кофтина перетворилась на фантастичну фіолетову сукню з яскраво-рожевими бантами, а великі штани стали тоненькими панчохами, які були посипані кришталевою пудрою. Домашні капці вже були розкішними атласними туфельками білого кольору з ніжно-рожевими перлинами, що навіть Попелюшка позаздрила б мені. Моє обличчя стало немов фарфорове: пір не видно, гладкість повненьких щічок заворожувала, вуста контрастували з білосніжною шкірою. А мій шрам над бровою і геть зник!

«Бачиш, яка ти насправді?», — захоплено питав мене радісний Друг. Певне він і сам такого результату не очікував.

Аж тут моя кімната теж почала видозмінюватись. Підлога стала лискучою сценою, лампа на столі засяяла потужним світловим прожектором, штори мали статечний вигляд завіси, а меблі були чудовими ляльковими декораціями.

«А де ж мотузки? Де мій лялькар?» — поцікавилась я.

«А воно тобі треба?» — здивовано спитав Друг.

«Та наче ні!» — відповіла я та, дзвінко засміявшись своїм ляльковим голоском, почала танцювати на сцені, у променях спрямованого на мене теплого світла. Сукня пухко та легко кружляла довкола мого об’ємного стану, туфельки відбивали ритм під гучний акомпанемент. Волосся розвіювалось та переливалось бездонною синявою океанів, а обличчя блищало, мов цукор на сонці.

— ТИ ЩО ЦЕ РОБИШ?!

Я спинилась і тут же чудесне марево зникло. На порозі моєї кімнати стояв батько (гупгупгупгуп). Проте найгірше — це те, що я не знаю, як довго він там стоїть.

— Я ще раз питаю: що це ти тут виробляєш?! — гримів басистий чоловічий голос.

— Я репетирую, — самими вустами мовила я.

— Що?! Говори голосніше?!

— Я репетирую. Це танець до випускного, — сказала я, не придумавши нічого краще (гуп-гуп-гуп-гуп).

— Цікаво. І що ж за танець ви танцюєте, га?!

— Вальс.

— Так це щось не схоже на вальс!

Аж тут втрутилась мама:

— Та то ж зараз лише сама назва, а понавидумують там зовсім інші рухи. То ж для школи лише, любий.

— А ти взагалі стулися, не з тобою розмовляю! — рявкнув батько, замахнувшись на матір (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп).

— Таточку, то просто ми зараз лише вчимо деякі рухи, а дещо сказали самим при бажанні придумати, — відволікла його я.

— Умгу, — промичав батько, ще щось роздумуючи, а через декілька секунду додав: — І що то, ти сама танцювати збираєшся? — поцікавився він.

— Та ні, певне, — тихо відказала я. (гупгупгупгупгуп)

— А з ким же? Невже з хлопцем?!

— Вона не буде танцювати, там же можна відмовитись! — знову влізла мати.

ЛЯПАС. Мама впала.

— Я СКАЗАВ ТОБІ СТУЛИТИСЯ!

(ГУПГУПГУП)

— ЦЕ ВОНА ВІД ТЕБЕ ПЕРЕЙНЯЛА! ЩЕ МАЛА, А ВЖЕ З ХЛОПЦЯМИ ТАНЦЮВАТИ ХОЧЕ!!!

— Ні, татусю, не хочу! Не хочу! — гукала я. Нехай би лише маму не чіпав.

(ГУПГУПГУП)

— УСІ ВИ ТАКЕ КАЖЕТЕ! А У САМОЇ ОН ЯК ОЧІ ГОРІЛИ!

— Неправда, таточку, я про танець думала, про випускний! (ГУПГУПГУПГУП)

ЛЯПАС. БІЛЬ. Я падаю.

— ТО ТИ ЩЕ Й БРЕХАТИ МЕНІ БУДЕШ!!!

Він вибіг з кімнати. Мама знову ридала, не маючи змоги звестись. Та й часу на те не було, бо батько знову влетів у кімнату, тримаючи мокрий рушник, намотаний на руку.

— НІ! НЕ ЧІПАЙ ЇЇ!!! — верещала мама.

ХЛЬОСТ. Біль. ХЛЬОСТ. Біль. ХЛЬОСТ. Біль.

— ОЦЕ ДИВИСЬ ТЕПЕР! Я Б ЇЇ НЕ КАРАВ, ЯКБИ ТИ ЇЇ БРЕХАТИ НЕ НАВЧИЛА!!! — гримав над моєю головою батько, звертаючись до матері.

Він і далі щось говорив, але я не чула нічого, крім мокрих ударів, які я відчувала кожною клітинкою свого тіла. Серце теж не відставало, та трощило мені груди, поки батько старався розтрощити мені ребра.

Однак мама все-таки змогла до нього догукатись, і десь через декілька хвилин, я досі чула удари, проте вже не відчувала їх на собі. Я чула крики, проте шум у вухах приглушував усе. Очі ніяк не могли сфокусуватись на тому, що відбувається в протилежній частині моєї кімнати. Дивні миготливі вогники та іскри змішували мені фарби світу. Я провалювалась у пітьму, і була цьому рада. Проте супроводом моєму падінню у безсвідомість був невблаганний хльоскіт мокрого рушника.

Ніна Тимофіївна, 47 років, класний керівник

Я знаю, що у їхній сім’ї було не все просто. Ми не раз звертались до матері Тоні та проводили з нею бесіду. Пам’ятаю, як дівчинка три роки тому прийшла в школу, а у неї шрам від скроні і ледь не до ока! Як ми її не розпитували, вона все говорила, що впала з турніка. Але було очевидно, що жодний акробатичний трюк такого б сліду не лишив на дитячому обличчі. Проте мати підтвердила цю історію і сказала, що наглядатиме за дочкою ліпше. Та й усе. Дівчинка не була проблемна чи психологічно нестабільна, не жалілась ні разу. Як таке взагалі трапилось… не знаю.

Червоний

Наступного ранку я встала пізно. Мама відпросила мене зі школи, сказавши, що я погано себе почуваю. Вперше за довгий час її брехня виявилась правдою. Мене й справді нудило, а тіло стугоніло. Раніше було подібне, проте я ніколи через наслідки батькового гніву не пропускала школу. На цей раз він перевершив сам себе.

«Будеш вставати?» — спитав Друг. Уся його зовнішність якось поблякла, як і весь світ довкола мене.

«Не хочу» — прошепотіла я думкою.

«Так буде не завжди. Скоро ти поїдеш до тітки в Острог чи до бабусі в Київ, там навчатимешся і буде все добре!» — намагався розрадити мене він.

«А як же мама?» — через силу повернувшись до співрозмовника, спитала я.

Він мовчав. Я бачила як його одяг стає сірим, а обличчя на очах втрачало свій рум’янець. Йому теж було дуже тривожно через маму.

«Що тобі показати? Може, зараз час для Забороненого кіно?» — поглянув на мене своїми фіолетовими очима Друг.

«Давай, може хоч так легше буде» — відповіла я, важко зітхнувши.

І з’явився фільм. Я могла дивитись його із заплющеними очима. Це був романтичний бойовик, де мама зустрічає гарного, високого та сильного мафіозі, який заправляв різними бандами в нашому місті. Він по вуха закохується у прекрасну медсестру, що врятувала йому життя (а то так би й вдавився тою булочкою на смерть!). Згодом, мафіозі дізнається, що маму та її чудову доню ображає злий чоловік, і сильно лютиться через це. Він дає завдання одній банді розібратись з тим монстром, і та з легкістю та особливою жорстокістю виконує це завдання. У кінці ж вільні мама з донькою відправляються на відпочинок на сонячні Кариби у супроводі короля кримінального світу.

Про таке не можна було думати. Страшний гріх. Мати завжди мене вчила любити батька, проте я не можу. Вона каже, що у нього нервова робота і що він чимало настраждався у житті. Але ж як людина, яка знає, що таке муки, змушує інших відчувати подібне? І, думаючи собі таке та переглядаючи Заборонене кіно, я заснула. Добре, що можна забутись сном. Шкода лише, що не назавжди.

*

Я прокинулась від жахливого шуму. Двері в мою кімнату були зачинені, але вони все рівно пропускали страшні звуки. На вулиці вже було темно, проте сказати, яка година, я не могла, бо як-не-як зараз листопад. У темряві я змогла розгледіти якийсь рух у кутку. Там сидів, трясучись, напівпрозорий Друг.

«Що коїться?» — подумки спитала я.

Друг почав розгойдуватись з боку в бік. Як завжди, коли батьки сварились, він тихо сидів, забившись в один із кутків, та чекав завершення галасу. А фінал завжди був один: маму сильно били.

Часом ненька повставала проти батька, і то були знатні баталії. Проте, на жаль, нам це ніяк не допомагало, а лише шкодило. Я добре засвоїла урок, що втручатись не можна (шрам дивно засвербів), тому я лежала спокійно у ліжку та чекала кінця сварки.

І ось я почула глухий удар, скрик …і тиша. Друг почав плакати, як і я. Аж тут старий сюжет дії змінився: я почула якийсь шурхіт, немовби по землі щось волочили. Прислухавшись, мені здалось, що те щось потягли у кімнату батьків. Мої підозри почали дико збуджуватись, проте Друг їх утримував. (гуп-гуп-гуп)

«Покажи мені! Покажи мені!» — благала я.

«Зараз ти все дізнаєшся сама», — прошелестів він.

«Ні! Дай мені мої думки!» — вимагала я далі.

«Зачекай, зараз ти все зро…» — почав був Друг, проте інша раптова дія його перебила.

Двері у мою кімнату різко розчинились. На порозі стояв батько. (гупгупгупгупгуп)

Він підійшов до мого ліжка, а я швидко заплющила очі, прикинувшись сплячою. Однак його то не зупинило.

— Тоню… вставай, — тільки й сказав він тихо. Занадто тихо для нього.

«Не ворушись», — прошепотів Друг з кутка.

— Тоню, прокинься! Маю для тебе діло, — мовив на тон голосніше батько, торсаючи мене за плече.

— Що таке, тату? — нарешті відгукнулась я, досі вдаючи сонну.

Але він нічого не відповів. Чоловік розвернувся та вийшов з кімнати, прямуючи у вітальню. (гупгупгупгупгуп)

«Мені йти?» — спитала поради я в Друга. Однак він мовчав і лише дивився на мене своїми заплаканими очима.

Я вийшла з темряви своєї кімнати і рушила на світло, що йшло з вітальні. По дорозі я глянула у сторону кімнати батьків, проте двері туди були чомусь зачинені. (Гуп-Гуп-Гуп). Не затримуючись, я нарешті зайшла у вітальню.

(ГУПГУПГУП) Червоний. Повсюди було розлито щось червоне.

(ГУПГУПГУП) Батько стоїть посеред кімнати під люстрою, яка освітлює його заплямований чимось темним одяг.

І тут мої підозри нарешті відкрились мені. (ГУПГУПГУПГУПГУП)

— Де мама?! Тату, ДЕ МАМА?

Але тут в обличчя мені полетіла ганчірка і в мить батько схопив мене за волосся та силою опустив на підлогу. Мої коліна занурились у кров (невже це кров?) (ГУПГУПГУП)

— Тихо будь, паскудо мала! — шипів він мені гаряче на вухо. — Зараз ти все це вимиєш, та й так, щоб ні краплинки цього бруду не було тут. Тобі це ясно?!

— Пусти, пусти, — захлинаючись сльозами якось спромоглась сказати я.

Він нарешті відпустив мене, а я від слабкості повалилась на підлогу. Я відразу просякла тим, що батько назвав брудом. Усе темно-червоне. Він кудись побіг, а я постаралась звестись, дивлячись як мої руки розводять по підлозі криваві кола (ГУПГУПГУПГУПГУП).

«ДЕ МАМА ДЕ МАМА ДЕ МАМА» — кричала я думками до Друга. Але він не вилазив з темряви.

Батько поставив біля мене відро з водою та банку з содою.

— Спершу вимий підлогу, а тоді ще почисть содою. Та починай зараз же, бо якщо воно все в’їсться, то буде тобі горе.

Хоч я і чула його, проте мій мозок важко пульсував, а серце ломилось з грудей.

ЛЯПАС.

—ТИ ЧУЄШ, ЧИ НІ! ДО РОБОТИ!

— Чому ти її вбив? За що?! — вирвалось у мене. Я не знаю як ці слова вилетіли з мене, я втратила контроль над собою. (ГУПГУПГУПГУПГУП)

ЛЯПАС.

— Рот закрий бігом! — просичав крізь зуби він, знову схилившись до мене. — Якщо ти комусь про це розкажеш, я зроблю з тобою дещо набагато гірше. Не смій навіть заікнутись про це! Бо, як бачиш, ти мені допомагаєш у цій справі, тому тебе звинуватять першою, моя люба, адже ти не врятувала на цей раз свою дорогу матусю. Отож, стулись і мий!

І я почала мити. Як я не старалась, підлога була безмежно червона. Туман сліз застилав мені очі та перетворював усе довкола на криваве марево. Батько сновигав з кухні у свою кімнату, куди раніше були зачинені двері. Друг з темряви прокручував у моїй голові знову й знову одне й те ж: «Винна. Не врятувала. Винна. Не врятувала».

Софія, 16 років, сусідка по парті

Вона завжди була відсторонена. Не говорить зайвого, не почне бесіду перша. Проте в останні дні вона й справді була якась аж занадто дивна. Такою я її ще не бачила. Зазвичай Тоня дуже замріяна і літає десь у хмарах. Але цей раз вона була взагалі немовби… не тут. Ще й ця пригода з кров’ю…

Бардовий

Батька не було вже десь години зо три. Він давно вийшов з якимись мішками і подався невідь куди. Зараз уже світає. Скоро в школу, але йти не хочеться.

«Вставай, підемо. Інакше щось запідозрять», — пролунав у моїй голові знайомий голос.

Бозна-як підійнявшись з підлоги, що тепер їдко пахнула содою, я направилась у ванну кімнату. У дзеркалі на мене дивилась якась дивна воскова маска з розтріпаним волоссям. Це не була більше та чудова лялька з синіми косами та фіолетовою сукнею. Моя сукенка була вся в кривавих розводах. Позаду ж мене з’явилось щось велике, бліде та зодягнуте у чорніший за морок одяг. Друг.

«Треба вимитись» — сказав він.

Слушна думка. Не роздягаючись я залізла у ванну та пустила воду. Як тільки прозора рідина торкалась мене, вона забарвлювалась у багряний відтінок. Зате моє тіло і суть ставали чистішими.

Збиралась я до школи на автоматі. Друг мовчки стояв поряд, немов би жахлива тінь мого злочину.

«Ми його вб’ємо» — шепнув він.

Я завмерла.

«Не можна, ти що»

«А мати йому можна було?»

Я промовчала. Вийшла з дому, прихопивши парасолю.

*

На уроках сиділа тихо. Я ні на що не звертала особливої уваги, порожнеча всередині мене з’їла всі мої чуття. Учителі люб’язно питали про моє самопочуття, але по мені було видно, що ще не все добре. Чи, краще сказати, уже не все добре. Мене ніхто нічого не питав. Лише одна вчителька вирішила перевірити домашнє, якого в мене не було.

— Тоню, ти зробила контурну карту? — поцікавилась історичка.

Я мовчала.

— Тоню, іди сюди і візьми карту.

Я підійшла до вчительки та подала свою невиконану роботу. Але як тільки вона її розгорнула, то зсередини забуяли бардові вологі плями, краплі від яких стікали по сторінках.

— Ну що ж це таке? — обурено розглядала замащені сторінки історичка. По її зап’ястях потекла в’язка темна рідина, що розповзалась по рукавах білої блузки з мальвами. (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп)

— Я все поясню, — хотіла виправдатись я, розкриваючи очі все більше і більше.

— Чому ти не помила? ЧОМУ ТИ НЕ ПОМИЛА?! — верещала на мене вчителька. (ГУПГУПГУП)

— Я не хотіла, я не хотіла! Вибачте! Я винна, винна!!! — кричала у відповідь я, зіщулившись та не маючи змогу дивитись на закривавлений стіл.(ГУПГУПГУПГУПГУП)

— Тоню? Тоню! Ти мене чуєш? Чому ти не зробила? — тихо питала мене історичка.

Я розплющила очі. Усі дивились на мене зачудовано. Крові ніде не було.

—Ну? Так і будеш мовчати? — торкнулась моєї руки вчителька. Погляд у неї був якийсь стурбований.

Я хіба мовчала?

— Ясно, немає, що сказати і правильно. Краще не вигадувати виправдань, коли і так усе зрозуміло. Сідай.

Я попленталась на місце. Коли я сіла, я втупилась у підлогу, щоб не бачити змішаних виразів обличчя людей навколо.

«Що це було таке?» — намагалась визвати я Друга. Але він не приходив. Я все ще дивилась вниз, як помітила краплинки крові, що скочувались з моєї спідниці та важко падали на жовтий ламінат. Ну і нехай. Крім мене їх все одно ніхто не бачить.

*

Прийшовши додому, я бігом пішла митись ще раз. Хотілось бодай якось змити з себе увесь цей бруд. Я шкрябала шкіру до почервоніння, занурювалась з головою у воду і довго лежала на дні ванни, аж поки не ковтала воду від браку повітря.

«Скоро буде батько. Скоро буде батько», — безперервно повторював Друг, сидячи на пральній машинці. Його одяг став схожий на балахон. Волосся стало довгим кольору воронячого крила. Очі перетворились на темні порожнини, а обличчя якось видовжилось.

Коли я вийшла з ванни, то направилась до себе. Але мій погляд упав на зачинені двері у кімнату батьків. Дивне бажання дізнатись про те, що там заховано, тяжким клубком перекочувалось у моєму животі. Проте, як тільки я наблизилась, сморід соди вибив мені дух.

«Не хочу, не хочу» — мугикнула подумки я та вже за секунду завалилась у своє ліжко. Мене всю трясло. Холодне денне світло випалювало очі. Холод і жар бились у моєму тілі. По бильцях мого ліжка стікала кров.

*

«ПРОКИНЬСЯ! ПРОКИНЬСЯ!» — гукав Друг. (гупгупгупгуп)

Я розплющила очі і побачила батька на порозі своєї кімнати. Він тримав великий порожній мішок. Я схопилась і … я розплющила очі.

Друг сидів у своєму кутку.

«Не лякай мене так!» — крикнула я йому.

«Він скоро прийде. Він уб’є тебе. Візьми ніж» — сказав Друг.

«Я тебе ненавиджу, я ненавиджу» — прошепотіла я.

«А все-таки ти винна. Якби ти вийшла з кімнати, він би не вбив її» — давив він.

«Замовкни, замовкни!» — сказала я. Як він міг казати те, що і так мене мучило! Він би мав мене підтримати, а не гнітити! Зірвавшись з ліжка, я побігла до нього замахнувшись руками. І тільки я хотіла обрушити їх на його чорну голову, як мої зап’ястя сіпнуло назад. Я глянула на свої руки і побачила, що якісь мотузки не дають дотягтись до цілі, а кінці цих міцних пут заховані десь у темряві відсутньої стелі. Обернувшись, я побачила, що стою на сцені. По вишуканому рожевому мережеві сукні стікала кров, що відразу забарвила перли моїх туфельок у червоний. Акомпанемент гримів якийсь моторошний марш, а зал був забитий глядачами, серед яких були всі, кого я знала. Вони дивились на мене, не кліпаючи. Ворожість їхніх очей говорила про правду, яку усі вже знали. Я ж стояла на сцені сама, а мій лялькар досі ховався десь у вишині, безжально тріпаючи моє тіло. Враз прожектор почав яскравіше світити, аж доки я не витримала та не прикрила очі рукою, що їдко тхнула содою.

*

Я знову розплющила очі. За вікном уже світало. Я знову пішла у ванну. Батька досі не було.

«Поїж», — наказав Друг. Він став ще худіший і ще волохатіший.

Поки я жувала загрубілу відбивну, байдужий погляд впав на ножа, що лежав біля запліснявілого шматка хліба. Друг блиснув своїми чорними зіницями, і я заховала ніж за пояс спідниці.

По дорозі в школу, я постійно оглядалась по сторонам. Я шукала поглядом батька, але не тому, що хотіла його знайти. Аж раптом я звернула увагу на те, що всі якось підозріло позирають в мій бік. Буквально кожен, на кого я переводила погляд, дивився на мене широкого розкритими очима, повними осуду та злоби.

«Вони знають. На тобі кров» — пролунав згрубілий голос Друга, який я ніяк не могла заглушити.

Забігши в клас, я швидко сіла на своє місце і почала діставати підручники.

— У тебе все добре? — почула я поряд. Сусідка.

— Нормально, — ледь чутно мовила я.

— Добре, бо я думала, щось трапилось. Ти така стурбована була вчора, — продовжила вона.

Я звела на неї погляд, щоб витиснути безтурботну посмішку, але тут же помітила дивну річ. На її білосніжному комірці плавно розпливалась бардова краплинка.

— Що? Щось не так? — спитала Софія. Я хутко відвернулась. Перед очима замигтіла спогади про политу яскраво-червоним підлогу, сльози почали застилати реальність. (гупгупгупгуп)

— О Боже, Тоню, у тебе кров! — заголосила чомусь сусідка.

«Не реагуй» — пролунало в моїй голові.

На чистий листок розгорнутого зошиту крапнуло щось червоне. Шум у вухаха зростав.

— Тоню! Ти мене чуєш?— не вгавала Софа. Гамірний клас навколо принишк.

«То все мара, то просто дурна мара» — заспокоював мене Друг.

— Та глянь же! — пискнула у відчаї сусідка і штурхнула мене. Коли я обернулась до неї, то побачила перед собою люстерко, де у мого відображення з носу текла кров! Я розгублено торкнулась носа. Вона справжня, справжня! (ГупГупГупГуп)

— Тоню, пішли в медпункт! — взяла мене за руку дівчина.

Проте я миттю вирвалась і вилетіла з класу. Біжучи до дівчачої вбиральні, на мене всі оглядались та з жахом на обличчі розступались. Хто був у туалеті, одразу ж вийшов, як тільки побачив мене. У моїх вухах дзвеніло, а голова вибухала. Я почала швидко вмиватись холодною водою, намагаючись змити кров та блідість. Може тоді й до цього все, що я бачила, була правда? А може є щось, що є правдою, та я її не бачу? Може мама жива, а тато тоді вмер? Чи може він все-таки мене вбив, і сон не був сном?

Ридаючи та спазматично хапаючи повітря, я повільно осіла на підлогу. Із крану замість води текла кров.

*

Дзвінок уже давно повідомив про початок уроку, а я все ще не могла заспокоїтись. Було важко зібратись, важко дихати, важко бути.

«Досить уже. Іди в клас та посидь спокійно. Після уроку відпросимось та підемо додому», — промовив десь над вухом Друг.

«Я втомилась… Боже, як же я втомилась», — відповіла я, досі схлипуючи та ледь стримуючи нову хвилю істерики.

«Ще трохи лишилось потерпіти, давай же!»

Підійнявшись, я повільно почовгала в клас. Добре, що коридори вже були спустошені і ніхто більше не дивився на мене, мов на вбивцю («Ти і є вбивця»).

— О, Тоню, проходь, — звернула на мене увагу вчителька світової літератури, коли я зайшла в кабінет. — Як себе почуваєш?

— Уже краще, дякую, — прошепотіла я, видушивши із себе посмішку та глянувши на жінку. Скельця її окулярів були у кривавих розводах.

Ледь висидівши урок, я швидко почала закидати свої речі у портфель і вже хотіла йти на пошуки класного керівника. Однак позаду хтось зухвало смикнув моє плече і тут же переді мною виріс цей страшний нахаба. Чортів Стас.

— Дай мені геометрію, — як зазвичай скомандував він.

— Я не зробила, — відповіла я, не здіймаючи очей. Запаси мого страху вичерпались, проте мені жах як не хотілось дізнатись, що у нього може бути заплямоване бардовою рідиною.

— Ага, звісно ж, — скептично кинув він і поклав свою здоровенну руку мені на плече. — Давай без жартів, Тонько, я сьогодні явно не в гуморі.

Біль пронизав моє плече.

«Дай йому зошит і втечи», — підказав Друг.

Поки цей дурень ще більше не розлютився, я швидко знайшла потрібний зошит і подала його Бордюку. Але тут я помітила жахливу деталь. Білий зворот зошита був просякнутий кров’ю. Дивуватись уже було ні́чому, тому я миттю розвернулась і вже хотіла дременути як тут… Темна волохата постать встала у мене на дорозі. Крізь пасма довгого чорного волосся мигтіли впалі зіниці.

«А що, як пляма справжня?» — гукнув Друг.

Я завмерла. (гупгупгупгуп). А що, як це правда?

— Послухай, віддай зошит. Це не той, — звернулась я до однокласника.

Стас зміряв мене здивованим поглядом.

— Ти думаєш, я сліпий? Я ж бачу тут тупу писанину, яка лише на геометрії буває, тому не хитруй, почваро! — прогримів бугай.

— Ні-ні, ти не зрозумів, це не те, це чорнетка, — почала виправдовуватись я, але Друг уже мене штовхав до хлопця.

— Ти що це, хочеш забрати зошита, чи що? — з якимись бісиками в очах сказав Бордюк. (гупгупгупгупгуп)

— Так, віддай будь ласка! — уже впритул стояла я до покидька. Усі дивились на цю нову виставу.

«Усі зараз побачать. УСІ ПОБАЧАТЬ!» — шипів Друг. (ГупГупГупГупГуп)

Я вчепилась пальцями у зошит. Хлопець не очікував такої несподіваної атаки і тому спершу подався назад.

— Гей-гей, наша зубрилка збісилась! Дзвоніть в дурдом! — сміявся Стас, махаючи над головою моїм зошитом.

«УСІ ПОБАЧАТЬ!»

— ВІДДАЙ! ВІДДАЙ! — кричала я. (ГУПГУПГУПГУП)

«ПОБАЧАТЬ!»

— ВІДДАЙ!!!

— Ну все, дістала, падло! — сказав хлопець і штовхнув мене з усієї сили.

У польоті до землі я бачила як усі дивились на мене, скривавлений зошит досі був над головою Бордюка. І тут… УДАР! Прямо в місце старого шраму. І в очах потемніло.

*

Коли я розплющила очі, навколо був морок. Я нічого не чула, нічого не бачила. Зі скроні текло щось тепле. Поки я підводилась, то тихий шелест дорогого сукна потривожив дзвінку тишу, що давила на перетинки.

СВІТЛО. Звідкись зверху полилось брудне жовте світло, що освітило сцену на якій я стояла сама. Я глянула в зал, але там було пусто. Акомпанемент цього разу не руйнував моєї самотності. Каблучки атласних туфельок глухо відбивали звуки моїх кроків. І тут я ледь не підсковзнулась! Мій погляд упав на підлогу, яка виявилась уся в бардовій в’язкій рідині. У ніс ударив запах заліза та солі.

«Я не хочу! Я не хочу!» — протестувала я думкою.

Я почала відступати у темний бік сцени, але світло прямувало за мною. Аж тут мої руки сіпнулись уперед. Лише зараз я помітила мотузки, що туго натягнулись від моїх рук до місця на сцені, куди не діставав жовтий промінь.

«Дивно… Чому пута тягнуться не зі стелі?» — спитала я невідомо кого.

«То пролий світло на цю таємницю» — пролунав із залу знайомий голос. Друг був десь там.

«Допоможи мені» — просила я.

«Сама» — донесла мені луна.

Важко зітхнувши, я зробила крок вперед. Світло трохи перемістилось в тому ж напрямку. Однак той, хто тримав мої мотузки, був досі в обіймах темряви. (гупгупгупгуп). Я зробила ще крок…по ніжній білій твканині взуття побігли червоні візерунки. Ще крок…ще… На рожеві бантики сукні скапувала кров з мого обличчя. Ще ближче, ближче (гупгупгупгуп). У вухах почало дзвеніти. Ще крок і я побачила…

Батька. Він спокійно дивився на мене тримаючи в руках пута, що зв’язували мені руки. Його одяг досі був у темних колах, що псували його клітчату сорочку та потерті джинси.

«Зроби так, аби він тебе відпустив» — вигукнув Друг.

Я не рухалась. Мені не хотілось наближатись до нього.

— Тату! Можеш будь ласка відпустити мотузки? — спитала я.

У відповідь тиша.

— Тату! Я тебе прошу!

Але мій лялькар був незворушний. (гупгупгупгуп)

«Обірви нитки!»

Я вчепилась у пута та потягла їх на себе з усієї сили. Однак мотузки лише врізались та обпікали мої долоні. Дзвін у вухах наростав, як і тривога серця.

«Обірви!»

Ніж! У мене ж є ніж! Я схопилась за мережевний поясок. Серед тонкого плетива я намацала холодну сталь.

«ОБІРВИ!»

Я швидко затялась перерізати мотузки. Але здавалося, що вони зроблені зі сталі, яку нічим не візьмеш. (ГупГупГупГуп)

«ОБІРВИ!»

Я глянула на батька. Де ж кінцівки моїх пут?

«ОБІРВИ!»

Усі ці нитки йшли з його …нутра?!

«ОБІРВИ!!!»

Я направила ніж уперед. Корсет здушив мені ребра, дзвін оглушував.

«ОБІРВИ!!!»

Я побігла вперед. Ніж заблищав у грі світла.(ГУПГУПГУПГУП)

«ОБІІРВИИИ!!!»

Я з легкістю встромила холодний метал у батька. Він навіть не спробував захиститись. І тоді я зробила це ще раз. І ще. Чоловік важко повалився на підлогу. Нарешті зал заповнився переможною музикою. Радісна посмішка осяяла моє обличчя, а руки безперестанку витягали усі мотузки на зовню. Супроводом моєї справи були аплодисменти Друга.

— ТОНЯ!!! ЩО ТИ НАРОБИЛА?!!

Звук був десь позаду мене. Значить я уже на сцені не сама! Я різко обернулась, а там… моя класна керівниця.

І кабінет.

І однокласники.

«А де ж сцена? Де батько?» — питала я саму себе, ще не стерши посмішку з обличчя. Я знову повернулась навколо своєї осі і побачила…

Бордюка. Він лежав біля моїх ніг у калюжі крові, що без упину збільшувалась. Якісь нутрощі валялись поряд, тіло ж лежало непорушно.

— Діти, не підходьте! — кричала Ніна Тимофіївна.

Я виронила ніж і глянула на свої руки: тепер вони справді були в крові, і це бачили всі (як байдуже); я глянула на своїх однокласників: на їхніх обличчях завмерли вирази жаху, страху, огиди і шоку (як однаково); я глянула на тіло: його кров розмальовувала ламінат, очі закотились, блідість поїдала рум’янець (як все рівно).

«Невже це я зробила?» — майнула в мене думка.

«Зате ти звільнилась» — відповіла чорна, волохата та худюща постать переді мною. Добре, що хоч Друг був задоволений моєю роботою.

«А я й справді вільна», — посміхнулась я.

— Донечко!

«Це що таке?» — здивувалась я подумки. Звук був немовби поряд, але водночас і далеко.

— Доню, я тут! — чітко пролунало із-за вікна.

«Мама!» — зраділа я ще більше і кинулась у бік на звук. Усі стрепенулись через мої рвучкі рухи. Лише друг та тіло лишились на місцях. За вікном справді стояла знайома постать! Не може бути! Вона жива!

— Мамо, мамо! — гукала я, відчиняючи навстіж вікно. (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп)

— Так я тут! Спускайся до мене! — сміючись мовила ненька.

— Я зараз! — відповіла я та вже повернулась у сторону дверей, як раптом любий голос мене зупинив.

— Ні-ні, сонечко моє! Спускайся так!

Я глянула вниз. Ми вчились на третьому поверсі, а мама була як-не-як на землі.

— Не бійся! Ти вже теж вільна, тому лети! — сказала неня, помітивши мої вагання.

— Та ж я упаду! — заперечила я. (ГУПГУПГУП)

— Але потім взлетиш! Так всі янголи навчаються літати, люба.

Темні сумніви стерли мою радість. Знову перед очима замигтіли страшні спогади.

— Мамо, я не янгол! Я дала батьку тебе вбити, я допомогла йому це зробити! Вибач мені! Вибач мені!!! — ридаючи, благала я. (ГУПГУПГУПГУП)

— Доню, усе добре. Як бачиш, зі мною все гаразд. Ти не винна!

— Не винна?

— Звісно ж ні! Ходи до мене, Тонечко!

Мама розпростерла свої тоненькі руки для обіймів. Надія на всесвітнє прощення почала теплитись у грудях. Я ступила на підвіконня. (ГУПГУПГУПГУП)

«Не думай про погане. Ти маєш завершити своє очищення» — тараторив мені на вухо Друг. Позаду нього чувся якийсь галас, але він його вдало приглушував.

— Донечко мила, злітай же! — кликала мама.

«Просто зроби ще один крок до волі» — упрошував Друг.

— Лечу…

— Давай, Тоню!

«Ще крок»

— Мамо, я лечу!

І я ступила. У вухах свистів вітер, я відчувала легкість (ГУПГУП), я вдихала повітря та чистоту (ГУПГУПГУП), я була невинна і вільна (ГУПГУПГУПГУП)

ВІЛЬНА!

(ГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУП)

БІЛЬ.

(…)

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 01:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Фіналіст • Фінал

Коментарі 81

Страхітливий Гермафродит
Коментую один за одним, бо читано раніше. Отож: ця історія для мене особисто страшніша, ніж "Після світла", бо видається чимось цілком реальним. Можливим. Тиран у сім'ї... це справді страшно, і цей страх - не просто така собі вигадка. Він цілком життєвий. Захований у звичайних квартирах, як ганчір'я в комірчинах. "Відтінки марень" для мене особисто зрозуміліша історія, ніж "Після світла", але не можу сказати, що краща. Просто інакша. Як на мене - тут картина страшніша і мені більше віриться персонажам, втіленим у "Відтінках...". Очікую результатів конкурсу і тримаю кулачки за одне з Ваших оповідань, а за яке - не кажу. От, якщо Ваше виграє - зізнаюся, за яке був мій внутрішній голос 😋
Харизматичний Петро Страхітливий Гермафродит
Дякую, що добігли до мене, Страхітливий!)) Так, два моїх дітища повністю різні, себто не близнюки та навіть не двійнята) Приймаю Ваш коментар із захватом та задоволенням, бо справді - тут лякає якраз реальність))
Ароматний Збочинець
Мої вітання! Я тут, бо спокусився на відгук Безрукого Джека. Після прочитання «Після світла» я ігнорував ваше друге оповідання, але дарма, воно на дві голови вище! Форма подачі зовсім інша, майстерніша, хоча є паралелі – перетворення в янгола після смерті). Можу сказати, мені сподобалось, я не нудьгував. Батько просто диявол і робота в нього дійсно нервова. Тип психіки мама зустрічається все рідше і скоро зникне, жінки вміють постояти за себе. Бордюк веде себе як тварина, в 11класі ( як я зрозумів по випускному) всім вже абсолютно байдуже на домашки і все таке, переживання про невиконану дамашку тримаються ну максимум до 6. Можливо Тоня йому просто подобається і він не знає інших методів як привернути до себе увагу, можливо в нього деменція?) Уявний друг ¬– хотів дещо написати, але дізнавшись з попередніх ваших коментарів, що він асексуал, замовкаю. Про Тоню – все лежить на поверхні, не слід копирсатися в її особистості і вишукувати те чого немає.
Один поганий момент, але його дуже легко виправити: Коли Тоня вже на підвіконні і достатньо довго розмовляє з матір’ю – тут би її точно зняли і скрутили, ну хлопці це точно(11 клас). Просто нехай ніж залишається в її руках, добре? Може тоді дійсно ніхто не ризикнув би, хоча…
P.S. Ви згадали місто Острог, ви не з цих країв?
Харизматичний Петро Ароматний Збочинець
Вітаю-вітаю!) Знову для мене шок, що саме ця робота буквально усіма (за винятком однієї людини) вважається кращою, бо ресурсів своєї фантазії я тут явно менше використав)) Щодо янгола... не думаю, що вона ним стала, сторону потойбічного я тут чіпати не хотів. Просто янголи ж невинні? Так) І тому для підтвердження невинності Тоні уявна мама так їй і сказала. Сама ж дівчинка розбилась та й по всьому. Щодо типу жінки: дай Боже аби вже він повністю зник! Списування: певне лише найважливіше забирав у дівчинки, любов від такого монстра чекати не доводиться (він за характером такий самий, як і батько Тоні; такі тварини вічносущі, на жаль). Про виправлення: так, Ваша правда - зроблю; дякую, що зауважили)))
Щодо Острога: я не з тих країв (слава богу), але доводиться там жити час від часу, усе ж я з тим містом пов'язаний ;)
Ароматний Збочинець Харизматичний Петро
Я вас дещо розчарую, вбитися з 3 поверху надзвичайно складно, якщо знизу квітники, як зазвичай буває в школах, то шансів взагалі мізер. Я особисто знайомий з дівчиною, яка випала з 5 поверху і вижила. Вона зараз інвалід 2 групи, пересувається на милицях і таких дуже багато. Тож зважайте на це.
Дійсно, між батьком дівчинки і шкільним садистом багато схожого. Я б навіть сказав, вони доповнюють один одного.
Харизматичний Петро Ароматний Збочинець
Я собі уявляла, що дівча головою шибанулось...тому тут шансів значно менше стає...ну чи шию скрутила. Але теж зверну увагу, дякую)
Ароматний Збочинець Харизматичний Петро
Так, я розумію. Можна впасти із стільця з фатальними наслідками.
Харизматичний Петро Ароматний Збочинець
До речі, подивився я фільм "Незворотність" (його Ви згадували у минулому своєму відгуку) і тепер розумію, що й справді момент з вогнегасником вражаючий...набагато жорсткіший, ніж навіть я уявляла)
Ароматний Збочинець Харизматичний Петро
Та я тоді не подумав. Дивлюсь Петро так Петро. Дівчині, я б такого не порадив)
Харизматичний Петро Ароматний Збочинець
Я Вас розумію, але й сам давно мав цей фільм у своєму листі....загалом, я отримала те, що хотів...навіть більше...але дні три відходила від того))
Ароматний Збочинець Харизматичний Петро
Цей фільм - частина трилогії. Решта дві, в такому ж дусі. Так що, коли виникне бажання переглянути щось важкеньке, ви знаєте що робити.)
Харизматичний Петро Ароматний Збочинець
А можна ще поцікавитись...чому Ви вирішили, що я дівчина?
Ароматний Збочинець Харизматичний Петро
Ваш почерк:"Дорогий Зять, спасибі за вичерпний відгук)) на жаль, розчарую тим, що фанфіків не писала (ну вже можу не шифруватись принаймні з вами щодо гендеру)"
Безрукий Джек
Історія подібна до фейерверку, чи, швидше, викликає у душі фейерверк – одна емоція перетікає у іншу, змінює відтінок. А потім усі кольори змішуються в один – важкий, дискомфортний післясмак. Історія багатогранна, кожен, залежно від свого життєвого досвіду, прочитає її по-своєму.
Аб’юз. Ці залежні, деструктивні стосунки тут змальовано дуже вдало, все подано за допомогою побутових дрібничок, які, наче голки, впиваються в нерви. Ось цей погляд матері, яка вказує доньці зачинитися бігом у кімнаті, ранкові розмови пошепки, тон і поведінка матері при появі батька, вислуховування кроків батька і очікування, що зараз ось він увійде і почнеться твоє персональне пекло. Та ж сцена з мокрим рушником – це такі тонкі деталі, дуже жаскі, навіть для людини, яка нічого не знає про аб’юз. Але ці деталі дають змогу влізти в іншу шкіру. Вийшли натуралістичні картини, від яких починає нити серце, як гнилий зуб.
Друг. Друг – дуже неоднозначний персонаж, в якому можна побачити і релігійні мотиви, і психологічні діагнози, і просто дитячу уяву. То спочатку він зчитується, як таке уособлення захисту, надійності, досвіду, усього того, що має йти від батька. Однак, Друг уявний, вигаданий героїнею, тож йому притаманна певна інфантильність. На мою думку, образ вийшов вдалий, з перекосами у настрої та характері. Також цей Друг – це спроба підсвідомого достукатися до героїні. Деградація зовнішнього вигляду Друга по ходу оповіді дає відчуття все більшої беззахистності героїні – її єдиний остов, що допомагав тримати внутрішній баланс, якось узгоджувати жахливу реальність і світло в душі, зникає, вона залишається сама, наодинці з кошмаром. А потім і він покидає її, починає звинувачувати у тому, що сталося. Це теж яскравий штрих у картину аб’юза – люди, які бачать те зі сторони, дивуються «чого ти не пішла, чого дозволяла таке?», не розуміючи, що жертва вважає, що заслуговує на це, вважає себе винною. Ну і фінальна трансформація у щось волохате особисто у мене асоціюється із демонічним образом зла, викликає думки про те, що навіть щось потаємне і прекрасне може переродитися, деградувати до чорта під впливом ненависті, болю, відчаю. Я не знаю, як сам автор бачив перетворення Друга, але мені він здається позитивним персонажем до самого кінця. Навіть у образі волохатої почвари він оберігає героїню, захищає, як може, штовхає до переродження, очищення.
Героїня. Мені вона видалася справжньою. Образ склався, наповнився кров’ю – поведінка, прагнення бути хорошою і непомітною, нездатність відмовити чи дати відсіч – це все створюють живого персонажа, їй дійсно співпереживаєш.
Градація відтінків у главах твору. Нібито незначна деталь, однак мені вона прийшла до смаку, люблю такі штрихи, що наповнюють текст особливим шармом. Єдине, мені неймовірно хотілося поділити останній розділ. Не думали ввести ще один колір? Після бордового цілком органічним був би чорний, десь із моменту «Коли я розплющила очі, навколо був морок».
Врізки прямої мови преси. Тут трохи не витримали стилю, бо навіть пряму мову журналісти коригують, а тому такі зауваги, як «покидьок», «відморозок» пом’якшили б. І було би менше експресії, більше публіцистики. Але сама ідея хороша, така паралельна історія, що розгортається поряд. Намагання людей, яким просто було начхати, якось виправдати свою пасивність. Ну, і, звісно, це розкриває повніше історію героїні.
І мала дрібничка, але скажу – сода не має вираженого запаху. Відбілювач, хлор – так. Тому дивно, що «підлога їдко пахнула содою».
У підсумку: історія страшна, бо важко відмахнутися від злого, списавши це на «вибрики» потойбіччя. Це звична усім реальність у самому неприглядному її прояві. Не сказати, що у історії оригінальний сюжет, а от подача – так. Завдяки цьому оформленню нібито банальна життєва історія розгортається у іншому світлі. Чи то пак – у інших відтінках. Але історія не проста, вона, як на мою думку, вимагає від читача певного осмислення. Жахи по-дорослому, але через дитяче сприйняття. Не беруся прогнозувати, як оцінять текст самі підлітки, але для мене – один із кращих творів конкурсу.
Ну і пам’ятайте, що я описую свої суб’єктивні відчуття від тексту, а у кожного читача вони різні. Тому не ображайтесь на Джекові грубощі)) Бажаю вам успіхів - фінал вже близько)
Харизматичний Петро Безрукий Джек
Ну нарешті я Вас дочекався, любий Джеку!))) Перш за все, дякую, що так постарались та розписали...все, що бачили))) Тепер дам маленьку відповідь на деякі моменти. гарно Ви відчули Друга, все так. Можу лише доповнити, що дівчинка ще якось старалась вбачати повсюди щось позитивне (тоді і Друг був яскравим), а коли все ставало гірше й гірше, коли її психіка сама себе руйнувала, то і Друг ставав зримим втіленням усього її стану та жаху. Та все ж, він був витвором уяви з язиком підсвідомості, тому й справді часто оберігав героїню. Рада, що Ви усі ці моменти побачили))) Відтінки. Хотілось мені чисто на червоних та близьких до нього кольорах виїхати, але тепер усвідомлюю, що чорний був би ох який доречний (це ж кінець усіх градацій буль-якого кольору), тому дослухаюсь до Вас і згодом підправлю цей момент, спасибі)) Врізки прямої мови. Взагалі я особисто бачила це не як з газетної статті, а як коротенькі відео. Знаєте, часом таке роблять у біографічних фільмах чи певних програмах. А там за мовою людей не завжди вслідкуєш, та все ж зауважу! Сода. Знаєте що? Як прочитав Ваш коментар, то побіг на кухню нюхати ту соду ахаахаха)) І справді, запаху такого аж їдкого нема...я просто завжди була чутлива до запахів та смаків, і в дитинстві полоскала рот теплою водою з содою при болі у горлі...і тому мені запам'ятався цей запах та смак так. Але йой, він реально не такий, як я чомусь запам'ятав, зауважу)) Висновок. Грубощів взагалі не бачив, Ваші зауваження мають підґрунтя і до них варто лише прислухатись. Дякую ще раз, що так довго грались з моїм дитятком! Раді були Вам вгодити))
Безрукий Джек Харизматичний Петро
Джек завжди платить свої борги))) Усі зауважені моменти - то лише привід для роздумів, якщо будете вважати за потрібне, тоді щось підкоригуєте. Зовсім не хотілося вас образити чи засмутити, тому тішуся, що ви все сприйняли позитивно.
Харизматичний Петро Безрукий Джек
Джеку, ми з Вами вже не один тиждень спілкуємось, і трошечки я вже Вас знаю та відчуваю, тому на Вас образу якусь вигадати - то останнє та найгрішніше діло світу!)))
Безрукий Джек Харизматичний Петро
Петро, ви такий милий, що навіть гублюся, що вам на таке відповісти)
Богомільний Маніяк Харизматичний Петро
Я уявляла пряму мову не як газетну статтю, а як відео. Асоціація була, наче журналісти інтерв'ю беруть у школі
Харизматичний Петро Богомільний Маніяк
Оооо, отак і треба))) Ви прямо вражаєте своїми здібностями все більше й більше, шановний Маніяче))
Богомільний Маніяк Харизматичний Петро
Тут вже не здібності, а асоціації. Мені такі фільми попадалися, Джеку може ні, тому вийшло інакше
Богомільний Маніяк
Читати було важко, бо оповідання викликає забагато емоцій. Сподобалася градація кольорів, чим далі, тим темніше. Коли мати не давала зустрічатися батьку з дочкою, я взагалі вирішила, що його не існує. Потім мене повело в інший бік. В момент вбивства жінки я вирішила, що то зробила Тоня, але не усвідомлювала того і марила, що то зробив батько, щоб якось пояснити собі своє божевілля. Ну то вже мене занесло, вибачте. Про "гуп" вас вже писали, мені сподобався цей прийом, надає реальності.
Вийшло непогано, психологічно, та сюжет "Після світла" мені сподобався більше.
Харизматичний Петро Богомільний Маніяк
Ой, дякую, що знову завітали до мене, я завжди радий від Вас чути))) Так, твір емоційно важкий, я взагалі мала відходити трохи після деяких сцен. І також я задоволений, що трохи Ви поплутались - значить, що я оцю межу між реальністю та дійсністю в усвідомленні героїні добре стерла)) Як самі бачите, мої дитятка зовсім різні, тому мені самій цікаво, кого з них більше полюблять судді, бо так навіть серед учасників розбігаються думки, що аж мене дрижаки беруть))
Богомільний Маніяк Харизматичний Петро
Кожному своє. Я більше психологічні люблю, але ваш дуже важкий на психіку, мені легше таке сприймається, коли псих - антагоніст, а не ГГ. Тому тут вибір на користь вашого другого оповідання
Харизматичний Петро Богомільний Маніяк
Ахахаахаха, а я люблю так, щоб психіку молотом аж (вибачте на слові) розфігачувало! Це прям ух! Бо потім сидиш у шоці і не знаєш, що робити і як реагувати. Але краще сприймайте дівчинку як жертву обставин, тоді легше буде))
Сонливий Термінатор
Ну, що можна сказати? Це саме те, що я люблю! Сюжетно просто ідеально! Так, з самого початку все зрозуміло, але це той варіант, коли читаєш далі попри оте знання невідворотного. І коли у "Після світла" вражає фантасмагорія образів, тут - боляче ранить реальність. Вставки-відгуки однокласників нагадали мені один з улюблених фільмів "2:37" (якщо не дивилися, раджу). Поки-що, це один з найкращих творів, прочитаних у цьому класі. І, може, хоррору як такого тут немає, але оповідання інтригує й захоплює. Успіхів!
П.С. З того, що відволікало: де-не-де (на початку й під кінець) забагато "я", але це діло легко виправляється редагуванням :)
Харизматичний Петро Сонливий Термінатор
Ооо, як же добре, що Вам таке сподобалось))))) Так, редагувати звісно ще треба і не раз, обов'язково зроблю! А фільм подивлюсь, відчуваю, що мені сподобається) Спасибі за теплі слова і за те, що не заснули ("я просто немножечко шалю") )))
Сонливий Термінатор Харизматичний Петро
Фільм свого часу дуже вразив. Він такий, специфічний, але якраз під тему 13 класу і проблем підлітків підходить ідеально. І саме ваш твір нагадав мені про нього.
Термінатор спить і дрімає, коли вже геть трагічно й нудно ;)
Харизматичний Петро Сонливий Термінатор
Усе, прямо на цих вихідних і подивлюсь! Мені подобається, коли люди можуть ще щось пригадувати завдяки моїм діткам, тому спасибі)) І бажаю Вам по менше дрімати на конкурсі, тобто щоб побільше було цікавого))
Губатий Ромео
Твір дуже сподобався.
Розумію, що такий прийом як вписування слів очевидців можливо використовується не дуже рідко, але мені одразу згадалась саме 2 серія 4 сезону "Шерлок" (ВВС). Не знаю, чи автор дивився цей серіал/цю серію, але дуже нагадало момент про скальп в руках Шерлока.)
Сюжет дуже динамічний. Як писали інші коментатори, що хоч на щасливий фінал розраховувати не доводилось від початку, але від цього було не менш цікаво читати.)
На мою думку, характер головної героїні передано досить вдало. За характером нагадує мені одну реальну дівчину з мого життя, яка теж пережила домашнє насилля. Тема взагалі дуже складна, але вам вдалось досить детально і реально її продемонструвати. Хочеться вірити, що самому автору не довелось через подібне пройти...
Бачила, також, у коментарях до вашого твору, що батько вийшов поверхневим. Але на мою думку, в очах дівчинки, від імені якої ведеться оповідання, він якраз і має таким бути. Постійний страх не дає змоги побачити в ньому людину, засліплює її та пригнічує будь-які щирі почуття.
Ще дуже люблю ідею вигаданого друга у творах. Тому ви, авторе, по всіх параметрах поцілили та влучили у моє серденько.)
Бажаю творчих успіхів!)
Харизматичний Петро Губатий Ромео
Ооо, такими чудовими словами Ви торкнулись і мого серця)) Шерлока дивилась звісно (моя любов), хоч маю уже й передивитися, бо смутно пам'ятаю останній сезон, але у тому серіалі усе ідеально!) Порадую Вас та скажу, що зі мною подібного не було ні разу, та й колі знайомих (дяка вищим силам) теж. Я радий/а надзвичайно, що Вам так прийшлось до душі моє творіннячко, сьогодні ж загляну до Ваших!))
Губатий Ромео Харизматичний Петро
Це добре, що не було.)
Я теж обожнюю Шерлока до втрати пульсу.) Відчуваю, у нас з вами схожі смаки. Було б цікаво потім поспілкуватися за межами конкурсу.)
Ой, дякую, вже бачила, що ви лишили відгук, зараз піду й перегляну його.)
Харизматичний Петро Губатий Ромео
Обов'язково потім поспілкуємось!))
Хворий Тарантул
А от і я. Не знаю наскільки мій коментар виправдає ваші надії, але писав все що думав. Як завжди. Далі стандартна заява і поїхали)
Поповзав тарантул своїми хворими, волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 6/10. Ніби і в тему, але мені якось назва з оповіданням не поєднується.
Ідея. 6/10. Дівчина, яка терпить знущання від батька тирана та в школі від забіяки. На фоні цього їде дахом і вбиває одного з них. Звучить стандартно. Коли я писав оповідання до цього конкурсу, то відразу забракував подібні ідеї знущань вдома чи в школі, адже свіжістю вони не можуть похизуватися. Ідея з уявним другом також несильно оригінальна. Хоча вкупі з ідеєю ляльковода це все непогано працює.
Сюжет. 8/10. Мені сподобалося, що він не провисає. Це дуже важливо. Твістами і чимось подібним він похизуватися не може. Гарно структурована історія. Щось виділяти тут складно. В моїй пам’яті оповідання залишилося єдиним потоком. Добре це чи погано? Хтозна.
Персонажі. 7/10. Головна героїня доволі суперечлива у вас вийшла. Вже з самого початку стало очевидно, що «кукуха» у неї поїхала добряче. Тому і співпереживати їй у мене не вийшло, бо Тоня була спочатку приречена, або на смерть, або на дурку.
Мати вийшла добре. Тут і додати нічого. Грає свою роль в оповіданні ідеально.
Батько. Виглядає, як стабільна загроза. Є натяк на індивідуальність через його упереджене ставлення саме до жінок. Але цього дуже мало. Якщо ви нагороджуєте його званням ляльковода, то зробіть чоловіка більшою індивідуальністю. Не переконав цей квартирний тиран мене. Зло повинно мати обличчя, а ваше вийшло поверхневим.
Стас також в певній мірі підвів. Дії його відповідали образу, а от слова не дуже. Занадто літературні репліки від нього, від будови до слів. Не переконав до кінця він мене також.
Стиль автора. 8/10. Гарно ви пишете. Є певні проблемки, але є і круті прийоми. Але от чогось не вистачає. Ізюминки якоїсь. От не тримав текст мене, я постійно хотів на щось відволіктися. Може це питання більше до плавного сюжету. Напевно так і є, але і стиль тут зіграв свою роль також.
Хороші/погані моменти.
«Я не дуже люблю школу. Точніше, я її ненавиджу. Це дивовижно, бо я все-таки відмінниця. Але одне іншому не заважає. Звісно ж, я все роблю, учу, здаю, але задоволення я отримую лише від деяких предметів, та й то зрідка.» - частини штибу «ось вам інформація від героїні». Нащо? Хай буде.
Ви гарно донесли ситуацію з батьком, а тут ліниво описали. Отже ця інформація не така і важлива.
«Ненавиджу його.» - навіть, враховуючи, що оповідь від першої особи, не варто використовувати такі формулювання. Подібні прямі описи почуттів від головної героїні банальні.
«Гуп-Гуп-Гуп-Гуп» - хороша штука. Я колись подібне використовував в одному «творінні».
«рявкнув хлопец» - «рявкнув» в даному випадку не так влучно звучить, як «гаркнув». На мою думку.
«якби-то там» - я б правильно це зрозумів, якби було написано «як би то». Можу помилятися звичайно, але ваш варіант мені дивний.
«Я знала, що вона бреше.» - уникайте таких формулювань. Можна було написати «Вона знову бреше, як це було із синцем під оком, розбитою губою і цілою низкою нібито випадкових травм». Мій варіант не претендує на нобеля з літератури, але сподіваюся, що сенс передає.
«а ти до люстра тягнеш» - Що?
«жодний акробатичний трюк такого б сліду не лишив на дитячому обличчі.» - мій друг робив сонечко і заробив відкритий перелом, що кістка тирчала з ліктя. Турнік може все)
«Скоро ти поїдеш до тітки в Острог» - не треба в Острог. Академія втратила свої рейтинги, та і жити в такій глушині не дуже))
«У кінці» - тут разом має бути, якщо я не помиляюся.
«(шрам дивно засвербів)» - Часом шрам не у формі блискавки?)
«прошелестів він.» - не треба так писати.
«Зате моє тіло і суть ставали чистішими.» - «суть» ту не дуже грає.
«виронила» - впустила.

Ох Петро. Змусили ви мене подумати. Складно оцінювати ваше оповідання, бо воно не для мене. Назвати його горором складно. Це скоріше соціально-психологічне оповідання з елементами горору(тут відразу згадую, як Тоні ввижався батько з мішком). Твір якісний, але не лупить в ціль.
Взагалі, не здивуюся, якщо оповідання попаде у фінал. Мені здається, щось таке організатори конкурсу і хотіли бачити. Бо оповідання не складне, воно про юну дівчину з соціальною проблематикою з її точки зору. Плюс до того воно некриваве, як, наприклад, мої. Смішно звичайно називати ваше некривавим, враховуючи сюжет, але ви мене зрозуміли думаю.
Удачі і натхнення Вам!
Харизматичний Петро Хворий Тарантул
Ну нарешті я Вас дочекався))))) Відверто скажу, що була думка, мов ви жорстко захейтите мій твір, бо прочитавши Ваші роботи, я відразу зрозуміла, що ця принаймні точно не дуже сподобається. Та усе ж, дещо поясню по порядку. 1. Назва та ідея явно не оригінальні та й не нові, тут ніде правди діти, але от захотілось, що аж не можу. А дівчинка справді була з шизою відразу (ну а як інакше у такій то сім'ї?), але бодай фантазіями та мріями ховалась та "лікувалась" та потім і це стало грати проти неї. З іншими персонажами згоден, а Стас і правда такий добренький у мові, бо ...не хотів нецензурити тут, проте я згодна з Вашою думкою, зауважу. 2. Спасибі за стиль, попрацюємо)) 3. Помилки - то моє все. Як з ними не борюсь, а вони все рівно за мною бігають, мов цуцики. Та буду працювати ще, обіцяю. 4. Далі з усім згодна, а люстро - то дзеркало, свічадо (можете погуглити це слово і переконаєтесь, що я його не придумав (не подумайте, я не хотіла Вас образити цими словами)); про турнік сам знаю достатньо, але Тоня апріорі такого не могла зробити (занадто спокійна); Острог - но-но-но, не треба так казати, а містечко - саме те, що треба чисто для навчання (нічого зайвого нема...буквально); далі з усім згодна, крім "прошелестів" - чому Вам це слово не сподобалось (справді не дуже розумію помилку, буду вдячна за пояснення). 5. Так, то не прям тотальний горор, але в реальному житті такі випадку вважаю справжнім жахом, завжди цікавив психологічний стан таких людей та їх думки (що і намагався втілити та зобразити). Про некривавість - розумію, так і є)) А взагалі, дякую, що нарешті дійшли та не кинули, попри те, що це не Ваш тип) Спасибі Вам, дорогий Тарантуле)
Хворий Тарантул Харизматичний Петро
Радий, якщо чимось допоміг.
Прошелестів недоречно використовувати в прямій мові, бо він же не дерево. Не варто використовувати хитромудрі слова для опису прямої мови. Взагалі, це не тільки моя претензія. Читав багато інтерв'ю і книг від профі письменників і в них знайшов підтвердження своїй думці. З останнього, що я бачив, Кінґ в своїй книзі про письменництво наголошував на цьому.
P.S. я б повісився, якби вчився у ВНЗ в місті з населенням 15 тисяч. Провести прекрасні студентські роки в такій глушині, то занадто)
Харизматичний Петро Хворий Тарантул
А, усе, пойняв прийняв (то я про шелест). А от поняття про студентські роки у кожного своє))
Хворий Тарантул Харизматичний Петро
Хтось ті роки і не пам'ятає через пелену алкогольних парів)
Простий Зубастик
Концепт банальний, сюжет передбачуваний але написано дуже і дуже добре. Навіть можна не ставити питання, чому ніхто не звертався у поліцію (але особисто мені не вистачило тріііішечки розкриття відносин між матір'ю і донькою, як вона на неї впливає). Крові забагато, краще б замість ребер батько приклався по голові (шрам був лише тріщиною а зараз уже легкий струс). Забагато слова "я", були місця де його можна було б уникнути. Біжучи до дівчачої вбиральні, на мене всі оглядались та з жахом на обличчі розступались. Усі бігли до дівчачої вбиральні?) Іще одне, сам таким грішив. Оповідь від першої особи, коли наприкінці герой помирає. Якось не дуже, адже ж хтось мусив розказати історію. В кінець можна було б додати іще одну згадку однокласників, аби оповідання не обривалося так раптово. Щасти)
Харизматичний Петро Простий Зубастик
Дякую за Ваш відгук. Справді, тема не нова, нічого такого аж за край я навіть не вигадував (усе було, є, та буде). Спасибі за зауваження, зверну увагу, та й правда вичитку треба кращу зробити) Від першої особи писалось, бо хотілось краще емоції та стан передати, але я й сам не раз прискіпувалась до того, що обрив іде...і хто розповів загадка. Може Всесвіт тримає в собі спогад, що витає невидимий у повітрі? Хтозна)) За обрив - так, але то спеціально зроблено, бо закинувши читача на гору емоцій та напруження я йому не даю пологого спуску чи драбини. Але дякую Вам, що завітали, прислухаюсь до всього! Ваш кусь був не болючий, за що окремий уклін)
Банькатий Хижак
Аж занадто уривчасто та емоційно, мені власне такий стиль оповідання не подобається. Але це на мій смак. Оповідання написано дуже старанно, з увагою до дрібних деталей. Взагалі. оповідання мені сподобалося. Бере емоціями, до яких я не дуже чутливий. Деякі моменти справді трохи налякали
Харизматичний Петро Банькатий Хижак
Як Ви помітила я написав/ла два зовсім різних оповідання у зовсім різних стилях. Уривчасте через те, що дівчатко губиться у реальності, та й її життя не таке вже барвисте, щоб засмучувати Вас тими нудними затягнутими деталями. Емоційно-- так, але тут на любителя, то правда, (особисто я як людина чуттєва більше сприймаю так твори). Рада, що такий психологічний жах зміг вплинути і на Вас. Спасибі велике, що прочитали та ще й відгукнулись, скоро добіжу до Вас. Дякую ще раз))))
Заспиртований Інквізитор
Трепетно описано зорові, слухові відчуття маленької дівчинки, що роблять її постать незвичайною. Мені імпонує ваш стиль, манера написання. Філософія і глибина, ніби зернятко в середині. Успіхів вам, та натхнення)
Харизматичний Петро Заспиртований Інквізитор
Величезне спасибі за Ваші добрі слова)) я радий/а, що простежуються оці моменти, де я хочу, щоб читач подумав, і ще чудово, що мені вдалось передати все те, що я уявляв/ла (себто чув/ла, бачив/ла та відчував/ла). Дякую Вам дуже!))
Заспиртований Дракула
Зачепило оповідання - не те слово. Сенс - ніколи не замовчуйте систематичичне домашнє насилля - донесено просто ідеально. Не сподобалось самогубство - підлітки можуть підсвідомо сприйняти, що інших варіантів немає. Оповідання дуже сильне, знову ж таки. Єдине, "мама залетить" (залетіти - завагітніти) і "гей" краще б якось замінити, бо враження, що девіантний підліток також бачить уявного друга героїні і впевнений, що він належить до ЛГБТ. Але твір вразив! Сьогодні ж увечері найперше поласую вашим другим оповіданням. Дякую!
Харизматичний Петро Заспиртований Дракула
Величезне спасибі за відгук! Самогубство, на жаль, довелось використати, проте дівчатко непідсвідомо пішло на цей крок, думала що полетить, а вийшло... а ось про залетить і гей -- зверну увагу, це спасибі, бо хто знає як двозначно це може прозвучати в голові підлітка. А Друг по суті... асексуал взагалі)))))) Але якщо й буде ЛГБТ, то най собі, я не проти) І ще раз дякую Вам, що не побоялись розмірів та оцінили моє творіння!
Заспиртований Дракула Харизматичний Петро
Розміри мене не лякають)) Написано настільки захопливо, що було замало! Заціню увечері друге оповідання, а після викриття)) ще й інші книги. Хочу додати їх до бібліотеки. Справді круто працюєте.
Харизматичний Петро Заспиртований Дракула
Вам навіть не передати як ви мене надихаєте))) ДЯКУЮ)))))
Заспиртований Дракула Харизматичний Петро
Навзаєм) так складно читачеві знайти "свого автора"... Вас із задоволенням читатиму! Дякую.
Закоханий Фюрер
І знову годнота від пана (пані) Харизматичного Петра!
Хоч автор з перших речень натякає на фінал, читати від цього менш цікаво не стає. Дуже вдало прописані персонажі. Тому самому Стасу хотілося вломити при першому ж його описі) Батько-тиран змальований чудово.
Оповідання "Після світла" мені сподобалося більше, там багато динаміки, символізму і від нього якого залишається післясмак, від якого я не можу відійти вже другий день)
Але це оповідання, хоч і слабше, але хороше.
Успіхів у конкурсі!
Харизматичний Петро Закоханий Фюрер
Вау, ви вдруге радуєте мене своїми чудовими словами! Як Ви помітили, твори абсолютно різні з протилежних видів жахів (один більше про монстрів, а інший -- про людей та психологію). Тут уже кожному що до смаку, та я був/ла радий/а випробувати себе у двох напрямках і відчути, де зручніше та що краще виходить. Тому величезне спасибі, що знайшли час для обох моїх творінь та ще й полили бальзам добрих слів на моє збентежене серце. Бажаю успіхів і Вам, любий друже!
Акваріумний Зять
Звичайно ж, СПОЙЛЕРИ.

Твір, по-суті, про те, про що писала і я, тільки по-іншому, бо одна з центральних тем — домашнє насильство. А ще уявний друг, хоча також, схоже, втілює maladaptive daydreaming, більше тяжіє в сторону літературного прийому, ніж безпосереднього реалістичного змалювання явища (хоча, може, це реалістично для когось, бо річ дуже індивідуальна). У своєму творі я скоріше маю тепер репрезентацію maladaptive daydreaming, ніж змушую це працювати на текст в тій мірі, в якій воно сюжетно працює тут. І я справді не знаю, який варіант кращий. Мабуть, залежить від специфіки твору, жанру й смаку автора.
Після прочитання маю здогадку, що, може, авторка (це також здогадка) писала до того фанфіки російською, бо є характерні помилки (як у використанні української після російської, так і в стилістичному слідові, що лишає по собі фанфікшн). Якщо це й справді так, то приємно побачити колегу по творчому шляху, і що пробуєтеся у рідному письменницькому просторі. Якщо ні, то я певно плутаю фанфікшенові стилістичні сліди зі стилістичними ознаками початківців. У будь-якому випадку, сподіваюся, це не звучить надто ханжово, мене зараз температурить, тож менше фільтрую і більше мудрую, якщо є якісь зауваги, пишіть :D
Загалом, мені більше подобається *що* написано, ніж *як* написано. Бо по мові не дуже віриться у те, що відбувається — зокрема, через нереалістичні репліки персонажів, підбір слів, що здається більше "розкиданим" по всьому спектру можливих синонімів, ніж стилізованим й витриманим тощо. З іншого боку, мені дуже подобаються окремі сцени, як от з контурною картою чи там, де героїня раптово опиняється на сцені й мотузки тягнуться вгору — і взагалі тутешні переходи між дійсністю і уявою, уявою і дійсністю. Ще, попри те, що мене у фіналі дуже вибивала з колії мова (знову ж таки, як я і казала, мені не вельми імпонує підбір слів), сама структура фіналу сподобалася — особливо момент стрибку. Він уявився майже кінематографічно, зі звуком і мальовничим кадром камери, відведеної кудись у сторону, на небо за вікном чи у пустий кут класу... І загалом ця кінематографічність ловила мене не раз протягом твору.
Маю також невеличку стурбованість, чи це все потрапляє в умовний PG-13, на який натякають правила конкурсу, але, врешті, тільки натякають, тож, думаю, тут як уже вирішить журі.
Загалом, я рада, що тицьнула саме у цей твір, бо в ньому багацько того, що близько саме мені. Успіхів авторці :)
Харизматичний Петро Акваріумний Зять
Дорогий Зять, спасибі за вичерпний відгук)) на жаль, розчарую тим, що фанфіків не писала (ну вже можу не шифруватись принаймні з вами щодо гендеру) та й самі фанфики я якось не дуже полюбляю, і щодо мови...я не розмовляю російською, хоч моя сім'я російськомовна, але відверто кажучи мені часто казали, що я дивно говорю, через те можливо отак і звучить)))) А також маю зазначити, що справді часто жонглювала синонімами, бо панічно боюсь, щоб не було тавтології. Спасибі, що відмітили те, як уявляється, бо дуже хотлось, щоб читач бачив те, що й я. Рада, що моє творіння Вам прийшлось до душі, і обіцяю, що сьогодні ж доберусь до Вашого твору, тому чекайте, а головне -- одужуйте!!!
Акваріумний Зять Харизматичний Петро
Ах, а я все надіюся заснувати анонімний клуб колишніх фікрайтерів, які схаменулись і вирішили писати рідною мовою xD Ну, окау, чи просто симпатизую людям із фандомним досвідом.
Дякую, працюю над одужанням :)
Харизматичний Петро Акваріумний Зять
Видається, що скоро фанфіки вийдуть на окремий шлях повноцінного літературного жанру, що є чудовим. Хоч я і не захоплююсь таким (хоча давним-давно трохи таке читала про своїх celebrity crushes), але мої друзі затяті фани цього виду творчості. Тому успіхів у заснуванні клубу, це чудова ідея!
Африканський Дракула
пєчалька(( (жаль, батька не грохнула, його ополосати ножем мало, треба катувати!
нічьо так твір, все зрозуміло!
Харизматичний Петро Африканський Дракула
Спершу здалось, що Вам не сподобалось і через те печалька (аж серце тьохнуло), але потім дочитала і заспокоїлась))) батько справді монстр, і, на жаль, досі чимало є таких... Однак так як мій персонаж-покидьок так і не повернувся, то надіймось, що десь там його самого кокнули) дякую, що не злякались об'єму і прочитали моє творіння!))
Замурзаний Ляшко
Сподобалося про шкільні реалії. Назва розділів за кольорами нагадала карантинні зони, але "бордовий" - уже про кров. (Спочатку прочиталося "бАрдовий" - правильно таки "бОрдовий"). Те, що героїня - жертва домашнього насильства, одразу помітно. Сподобались її фантазії про уявного Друга та уявний образ самої себе - звісно ж, прекрасний, як принцеса. Загалом показано ескапізм і те, як постійно терплячу можна довести.
Те, що мати і донька стали янголами: може, мати - заслужено, а те, що дочка - янгол після вбивства, не відповідає християнству. Вона ще й батьковбивця. Хоча янголи теж різні бувають:), може, вона - янгол помсти? Приблизно як у легендах грішник (розбійник, убивця....) покутує свої вбивства, доки не вбиває злу людину - і тоді все прощається. Узагалі твір - і проти надмірного підкорення патріархату.
Харизматичний Петро Замурзаний Ляшко
Дякую за коментар про бОрдовий, щось я явно упустив/ла у цьому житті. СПОЙЛЕР: Дівчинка ж однак не вбила батька (хіба що на своїй уявній сцені), під її рукою виявився однокласник, проте так, без смерті не вийшло. Ще одне, вона не стала янголом, за її душу я взагалі й сам/а не знаю, просто от мама її кликала полетіти з вікна, що дівча і зробило і.... просто ще одна самогубця, обманута власними ілюзіями. А так то, дуже вдячний/а за Вашу слушну думку. Завдяки Вашим словам ще інакше глянув/ла на своє творіння.
Замурзаний Ляшко Харизматичний Петро
Навзаєм - спасибі за відгук і роз'яснення! Самогубці, звісно ж, не будуть янголами. А те, що мама кликала полетіти: це нагадує спокусу дияволом - адже нечиста сила може кликати і маминим голосом. Є над чим подумати.
Харизматичний Петро Замурзаний Ляшко
Ось тут я згоден/дна, хто знає цих чортів))) і скоро я прочитаю Ваші історії, тому ще спишемось!)
Замурзаний Ляшко Харизматичний Петро
О, мені цікава Ваша думка!
А нечисть кличе маминим голосом і на Купала (якщо шукати цвіт папороті), і лісовик так заманює... безліч варіантів.