Ті двері

Якщо поглянути на себе згори, можна помітити купу нових деталей.

Саме цим Уля нині й займалася — помічала деталі. Дивилася на своє нерухоме тіло, на трубки, що виходили з її рота, на дроти і на крапельницю. Бачила на шиї маленьку родимку, на котру ніколи не звертала уваги. Бачила, що її вуха не такі вже й великі, як здавалося раніше, а груди — не такі вже й малі. Бачила безліч синців на обличчі, руках, ногах.

Навколо її тіла стояли люди: лікарка у блакитному халаті, блакитній масці та з синьою планшеткою в руках, батьки й двоє однокласників — Коля й Ілюха. Дивно. Улі завжди здавалося, що ці хлопці її недолюблюють.

Вона не чула, про що говорять у палаті: всі звуки здавалися неймовірно тихими порівняно з маминим плачем.

— Такого не могло статися з нею, — голос матері тремтів іще помітніше, ніж її руки. — Такого не могло статися з нашою Уляною… Не могло!..

— Їй точно пощастило більше, ніж усім іншим пасажирам та водію, — лікарка поклала руку на плече заплаканої жінки. — Вона ще має шанси. Будемо сподіватися…

Уля стояла неподалік, дивилася на них, на себе та намагалася зрозуміти, як це працює. Може, вона привид? Дух?

Так чи інакше, вона точно знала, що це не сон. Добре пам’ятала автобус, котрий падав у гірську річку. Від падіння й до темряви непритомності минуло лише кілька секунд, але Уля досі відчувала пекельний біль, яким ці миті були просякнуті.

Вона не запам’ятала, що ще говорили батьки й однокласники біля її ліжка — можливо, ні про що. Здається, хтось із них заплакав. За пів години лікарка вивела усіх за двері й Уля лишилася наодинці зі своїм тілом. Та їй уже набридло споглядати себе. Вона просто сіла в ногах ліжка і почала молитися — тими словами, котрим її колись вчила бабуся-католичка. У палаті було холодно, але тепер прохолода їй подобалася.

Вона не припинила молитися й тоді, коли двері палати прочинилися й до ліжка підійшов чоловік у білому лікарському халаті з бейджиком, на якому нічого не можна було прочитати. Лисий, із кирпатим носом, трохи за сорок. Він підійшов до її тіла, нахилився й зазирнув (справді зазирнув — як саме це йому вдалося, Уля так і не зрозуміла) у заплющені очі дівчини.

— Овва, голубонько… Втрапити у таку халепу, коли тобі тільки п’ятнадцять…

Він вимовив слово «голубонька» так, як його вимовляють мерзенні чоловіки, котрі мріють залізти «голубоньці» під спідницю. Улі стало гидко.

— Батькам вони, певно, сказали, що шанси є? Брехня. Шансів у тебе, відверто кажучи, мало. Дуже мало. І твоя молитва тут не допоможе.

Чоловік підвів очі й поглянув просто на Улю. Не на її тіло на лікарняному ліжку, а на неї. На справжню.

— Як ви можете бачити мене? — вона намагалася здаватися сміливою, бо що вже втрачати? У такій ситуації будь-яке диво здається нормою. Навіть голос майже не тремтів. — Ніхто інший не бачить.

— Ніхто не має такої роботи, як моя.

Чоловік посміхнувся. Уля згадала, де вона бачила подібну посмішку: так само тішилася її вчителька з географії, коли хтось із класу виходив до дошки непідготованим. Посмішка того, хто знає більше за тебе, і вбачає в цьому свій контроль. Свою владу.

«Підіграю», — думає вона й питає:

— То яку ж ви маєте роботу?

— Дуже просту. Я маю простежити, аби ти вчасно пройшла крізь оті двері, — з тією самою злісною посмішкою мовив він.

Тільки тепер Уля уважно поглянула на двері. Лікарка не причинила їх. За ними мав би світитися лампами денного світла зелений коридор лікарні, але Уля цього коридора не бачила. Власне, вона нічого не бачила — тільки найчорнішу чорноту з усіх можливих. Раніше вона не знала, що існує настільки чистий чорний колір.

— Що там за дверима? У тій темряві?

Чоловік у білому халаті повільно підійшов до дверей, зазирнув туди, де мав би бути коридор, і самовдоволено відповів:

— Нічого.

Уля мовчки дивилася на нього, на двері, на темряву.

— Там нічого немає, — повторив чоловік. — Нічого. Туди всі потрапляють після смерті. А я маю вас, бідолах, туди супроводити. Читала давньогрецькі міфи?

Уля кивнула.

— Давно ще… В дитинстві.

— Пам’ятаєш Харона?

— Авжеж.

— Вважай, що я — твій Харон.

— Але я ще нібито не померла.

Посмішка зникла з обличчя чоловіка.

— Але й не ожила, — мовив він трохи роздратовано. — Якщо ти не прокинешся, твої батьки тебе з часом відімкнуть. Ти значно полегшила б мені роботу, якби вийшла за двері просто зараз. Мені не довелося б на тебе чекати, а тобі не довелося б дивитися, як від тебе поступово відхрещуються всі твої близькі. І як твої батьки, зрештою, відмовляться підтримувати твоє життя… Бо рано чи пізно вони відмовляться, дитинко. Вони завжди відмовляються. Завжди.

Від самого дитинства Уля була «проблемною» дитиною. А коли стала підлітком, її бунтарство тільки ще більше проявилося. Вона носила шкіряні куртки, короткі спідниці, мереживні панчохи, сорочки в стилі японських школярок та інші речі, за які більшість дорослих її або зневажали, або мріяли затягнути у ліжко — третього варіанту ніколи не існувало. Уля кинула курити раніше, ніж її однолітки взяли до рук першу цигарку. Гуляла надворі допізна, майже щодня сварилася з викладачами та часом билась з однолітками, які вважали її одяг заграванням.

Можливо, саме тому Уля була певна, що з усіх дітей в родині (а вона мала ще двох сестричок) батьки люблять її найменше. Можливо, саме тому вона повірила цьому дивному лікарю, котрий сказав, що її незабаром відімкнуть від життєзабезпечення.

Але ж це не привід здаватися так рано. Хіба ні?

— Я поки лишусь тут, — мовила вона — Ви гидкий. Я не люблю погоджуватися з гидкими чоловіками.

— Ага, он як…

Від роздратування бліді щоки чоловіка налилися кров’ю. Він стиснув кулаки, повернув голову до вікна й кілька секунд мовчав. Тоді видихнув і вже набагато спокійніше промовив:

— Гаразд. Нехай буде так. Я посиджу тут, у куточку, а ти, як надумаєш вийти за двері — просто скажи, — чоловік ще трохи помовчав, а тоді поглянув просто їй у вічі: — Ти ще не зрозуміла, але у тебе є лише один вихід з цієї палати.

Він сів у крісло в кутку кімнати, розгорнув газету, яку взяв невідомо звідки — хто в наші часи взагалі читає газети? Запала тиша. Уля мовчки думала, хто цей гидкий чолов’яга. Що йому треба? Чому він так швидко здався? А раптом він не блефує й вона справді не має шансів? Але чому тоді він має чекати?..

Щоб не думати про це, Уля почала згадувати свої улюблені вірші. Ніхто, крім Сергія, її хлопця, не знав про її любов до поезії. Вона подумки промовляла, ніби молитву, тексти Андруховича, Римарука, Неборака. Вісімдесятники були її улюбленим періодом в українській поезії. Зрівнятися з ними, на думку Улі, могло хіба що Розстріляне відродження.

— Чимало віршів вивчила, — пробурмотів собі під ніс чоловік у халаті, не відриваючи очей від газети. — Непогано для п’ятнадцятирічної. Маєш гарний смак.

О, то він, значить, може читати її думки. Класно. Проте Уля воліла і далі не звертати уваги на цього дивака — просто ходила палатою і згадувала улюблені тексти. Але очі постійно зверталися до тих самих дверей, за якими нічого не було. Часом здавалося, що палата все меншає, а двері все наближаються. Дурниці, звісно, але… Але?

Від усіх цих думок, віршів та лікаря (чи не лікаря) її відволік Сергій. Прийшов навідати. Він, як завжди, був у джинсовій куртці й темних окулярах, на руках мав купу браслетів. Біляве розкуйовджене волосся на тлі темного прямокутника дверей здавалося Улі ще яскравішим, ніж зазвичай. Вона вголос зауважила:

— А от він зміг зайти крізь двері. Вийшов просто з чорноти.

— Не верзи дурниць, дитино, — відказав чоловік у білому халаті. — Він зайшов сюди з коридору. Для нього це звичайні двері.

Сергій довго стояв біля ліжка й мовчки дивився на тіло Улі. Тоді зітхнув, дістав із кишені телефон і відшукав потрібний номер.

— Привіт, сонечко, — він звертався не до Улі, а до телефонної співрозмовниці. — Все дуже і дуже погано.

Уля була розумною дівчиною, хоча тут і дурень здогадався б, що до чого. Все очевидно. Їй хотілося втекти якомога далі, не чути цієї розмови, не бачити Сергія, але куди вона могла втекти?

За двері?

— Сонечко, авжеж, я пам’ятаю, що тобі обіцяв, — мало не кричав у телефон хлопець. — Але вона у комі, бляха, шариш? Ким мене вважатимуть, якщо я кину тьолку, яка лежить у грьобаній комі, а?!

«Як можна відчувати стільки болю, не маючи навіть фізичного тіла?» — подумала Уля.

— Коли вона прокинеться, побуду з нею ще пару місяців, щоб не почуватися повним гівнюком, — продовжував Сергій. — А потім піду до тебе, як і домовлялися. Ага?

Уля відволіклася. Її страх був не ірраціональним — палата справді зменшувалася. Двері наближалися. Дівчина сама не розуміла, як це можливо: все в приміщенні лишалося тим самим, все стояло на своїх місцях. Просто кімната помітно зменшилась, і з темряви за дверима віяв неприємний холод.

— …Якщо не прокинеться? — голос Сергія перебив її думки. — Ну альо, дуже низько було би продумувати такий варіант.

Запала тиша. Все навколо ніби сповільнилося. Уля чітко розрізняла кожну зморшку на обличчі Сергія. Згадувала кожну брехню, яку від нього чула. Бачила його справжнє потворне обличчя.

— Давай так. Якщо все-таки помре, — зрештою відказав він у слухавку, — то я пару тижнів посиджу типу в жалобі, щоб ніхто не докопався. А потім нам уже можна буде не ховатися. Згода?

З-за дверей, із темряви тхнуло. Уля затуляла рукавом носа, затуляла очі, намагається приховати від огидного чоловіка в халаті свої сльози. Але неможливо щось приховати від того, хто читає твої думки.

Коли вона прибрала руки від обличчя, Сергія в палаті вже не було. Лишився тільки чоловік у білому халаті з блискучою лисиною та його неприємний голос:

— Ну все, годі нити. Іди за двері. Там все це лайно припиниться, я обіцяю, — він помовчав, ніби задумався про щось, а потім сказав, дивлячись просто дівчині у вічі: — Смерть — це не так вже й погано. Смерть — велике полегшення.

На якусь мить Уля справді задумалася. Велике полегшення… Але швидко відігнала ці думки.

— Я стирчатиму тут до останнього, — вперто сказала вона, тамуючи сльози. Голос тремтів.

Чоловік зірвався на ноги й розлючено крикнув:

— Ну чому?! Чому ви так гидуєте смертю?! Що тебе тут тримає?! Батьки тебе не люблять, хлопець планує кинути, всі навколо вважають тебе божевільною ідіоткою, котра вдягається, як шльондра!

Він махнув рукою в бік дверей.

Уля озирнулася й побачила, що темрява за ними наближається, повільно й невблаганно, а кімната все зменшується, водночас зберігаючи свій звичайний розмір. Як узагалі приміщення може заразом і зменшуватися, і лишатися таким самим?

— Рано чи пізно всім доведеться вийти за ці двері, Уляно, — роздратовано стенув плечима чоловік. — Залишити межі своєї психіки. Померти. Звідти, з тієї порожнечі, мій брат колись приніс тебе у цей світ. Туди ти маєш повернутися. Рано чи пізно. Я просто прошу не затягувати з цим! Гадаєш, мені дуже весело сидіти тут із тобою?!

Уляна витерла сльози, розправила плечі і поглянула на цього недолікаря. Голос ще тремтів, але вона намагалася говорити впевнено:

— Знаєш що? Я ніколи не здавала вчасно лабораторні, домашки і контурні карти. Вчителі завжди мусили мене чекати. І тобі доведеться. Я, чорт забирай, люблю затягувати!

Чоловік так злісно блиснув очима, що Улі здалося — ще трохи й він загарчить. Але, вочевидь, зміг опанувати себе. Сів у крісло й знову взявся до своєї газети, кинувши перед цим крізь зуби:

— Нічого, скоро твої батьки зроблять всю роботу за мене.

Уля почала згадувати пісні Жадана. Він ніколи не подобався їй як поет, але рок-зіркою був неперевершеною: чоловік, який не вміє співати, зате вміє запалювати. Дівчина сподівалася, що спів зможе її відволікти — і, певно, справді відволік би, якби не цей чоловік у білому халаті. Він з презирливим поглядом слухав Улю і раптом гидко засміявся:

— Думаєш, це допоможе? Спів, молитва, вірші? Всі ви однакові. Вигадуєте цю маячню тільки для того, щоб не думати про двері. Але вони наближаються до кожного. Рано чи пізно… Скільки ми вже сидимо тут?

Уля не знала. Час розмився, стерся, розлетівся на друзки. Як довго вона перебуває в комі: день, два, тиждень? Місяць? Кілька місяців? Час і сам по собі відносний, а коли тебе немає у фізичному світі — так узагалі.

— Цікава газета, — промовив чоловік. — За десяте грудня. Хочеш, прочитаю тобі твій гороскоп?

Десяте грудня?! Невже справді, поки вона лишалася із цим диваком наодинці, поза своєю свідомістю, наспівуючи Жадана, читаючи вірші вісімдесятників, минуло більше місяця?!

— Хто ти там у нас по гороскопу? Овен? — чоловік погортав газету. — Ось що пишуть: сьогодні сприятливий день, щоб завершити всі свої справи. Не покладайтесь на родичів, бо вони незабаром від’єднають вас від системи життєзабезпечення. Їжте більше овочів — матимете кращий вигляд у труні.

Він засміявся, і темрява за дверима колихнулася в такт його сміху. Палата стала зовсім малою. Чомусь тепер там опинилися батьки Улі, її однокласники, Сергій, лікарі — всі обступили ліжко з тілом й тепер говорили, говорили, говорили.

— У неї ніколи не було друзів, — промовив Коля. — Нам довелося її навідувати. Більше ніхто з класу не зголосився.

— Характер у неї паскудний, — погодився Сергій. — Вона ніколи не знайде собі хлопця. Я сам її ледве терпів.

— Ну, принаймні тіло її подобається кожному, — сказав Ілля. Коля стенув плечима:

— Вона ж одягається, як шльондра. Але спілкуватися з нею поза ліжком не хотілося б нікому.

— Шансів на те, що вона прокинеться, дуже мало, — зітхнула лікарка, звертаючись до батьків. Ті мовчали. З маминих очей тихо текли сльози. Батько обійняв її за плечі й прошепотів:

— Послухай… З усіх дітей вона завжди була найбожевільнішою. Завжди робила наше життя неспокійним. Може, тепер ми маємо подарувати їй і собі спокій?..

— Ти зараз… пропонуєш її від’єднати?! — мама відсахнулася від нього.

Тепер голоси злилися в один дикий потік гострих і болючих слів.

Божевільна, шльондра, відлюдниця.

Двері все наближалися. Улянине волосся вже майже торкалося темряви. Звідти віяло вогкістю й холодом.

Не має шансів на друзів. Не має шансів на хлопця. Не має шансів на нормальне життя.

Уля кинулася до протилежної від дверей стіни, але тепер там не було й метру відстані. Чорнота тягнулася за нею.

Найгірша в класі. Найгірша в родині. Найгірша в житті.

Від холоду в неї зводило зуби, крутило кістки. Чоловік у білому халаті покачав головою, повільно підвівся з крісла, підійшов майже впритул, поклав спітнілі руки на талію дівчини й огидно прицмокнув. Його губи майже торкнулися її вуха.

— Бачиш, жодна з речей, з якими мали б уміти впоратися люди твого віку, тобі не до снаги. Але не переймайся. Тобі просто не пощастило. Токсичні батьки, зрадливий хлопець, неприйняття від однолітків… Буває. Ти програла в цю гру, Уляно. Двері ось там.

Погана, погана, погана.

Треба було частіше бити її в дитинстві. Треба було вигнати її з класу. Давно треба було кинути її.

Погана, погана, погана.

Звуки накочувалися хвилею, роздирали мозок. Уля заплющила очі, вирвалася з обіймів чоловіка в білому і щосили вдарила кулаком у стіну. З’явилася перша тріщина.

Вона продовжувала бити. Це було не боляче, навіть приємно. Тріщин ставало все більше.

Їй не варто прокидатись.

Знову удар. І ще один.

— Що ти робиш?! — тепер у голосі чоловіка з’явилося щось схоже на страх. — Ти ж розумієш, що на цих стінах тримається твоя психіка? Ти руйнуєш свою особистість!

— Ти сам хотів, аби я вийшла за межі своєї психіки, — злісно відказала дівчина. — Але піду не через твої двері. Я зроблю для себе персональний вихід.

В палаті запала тиша, і Уліна матір тихо-тихо промовила:

— Ніхто її не відмикатиме, ясно?

Уля розвернулася, обома руками обхопила голову чоловіка у халаті й вгатила його лобом у стіну. Востаннє. Щось загуркотіло, стіна впала і все навколо потонуло в потоці світла.

Уля розплющила очі. Вона знов лежала на ліжку. Над нею схилялися знайомі обличчя: батьки, хлопець, однокласники, лікарка. Дехто був ошелешений, дехто втішено усміхався. Уля не мала сил говорити, але силувалася відповісти усмішкою.

— Неймовірно, — прошепотіла лікарка радше до себе, ніж до когось із присутніх. Але швидко опанувала себе й мовила набагато суворішим голосом: — Все, годі, їй треба трохи відпочити. Тепер усе буде гаразд. Незабаром вона повернеться додому, до школи, куди завгодно.

Відвідувачі вийшли з палати — усі, крім одного. Тільки тепер Уля змогла його розгледіти.

Це був той самий лисий чоловік у білому халаті.

— Непогано, Уляно, — сказав він абсолютно спокійно, можливо, навіть трохи схвально. — Дуже непогано. Але ти все-таки не втекла. Від моїх дверей ніхто не може втекти.

Улі дуже хотілося скочити з ліжка, бігти, кричати, кликати когось на допомогу, але вона могла тільки лежати й слухати, дихаючи з неприємним хрипінням.

— Ти просто відклала свою мандрівку, — без емоцій продовжував чоловік. — Може, на кілька років, може, на кілька десятків. Хтозна.

Уля знову відчула холод і неприємний запах темряви. Тепер тільки вона зрозуміла, на що цей запах схожий. Так тхнуло від кота, який кілька років тому здох у підвалі будинку. Коли комунальники знайшли трупик, щури й личинки майже нічого від нього вже не лишили.

— І я завжди буду поруч, щоб тебе провести, — додав чоловік.

Уля не знала, чому вона зараз плаче. В палаті нікого, крім неї, не було.