Шкільний привид

«20 серпня відбудеться зустріч випускників середньої загальноосвітньої школи… Запрошуємо Вас взяти участь…»

Я тримала в руках телеграму і намагалася зрозуміти, чи зможу я поїхати на цю зустріч. Роботи, як завжди, сила-силенна. Але так хочеться побачитися з однокласниками! Востаннє ми зустрічалися п’ять років тому. Відтоді багато чого змінилося… От би поговорити! Отже, вирішено: беру відпустку за свій рахунок на кілька днів, і швидкий поїзд несе мене в рідні місця.

Вирішивши перекусити, я пішла до вагона-ресторану. Сіла біля вікна, оглянулась навколо і від подиву трохи не впала зі стільця: в іншому кінці вагона за столиком сиділи Колька, Андрій та Іруська, мої однокласники і друзі. Жваво розмовляючи, мене вони не помічали.

– Та я присягаюся, що все так і було! – гарячкував Колька, розмахуючи руками.

– Ти брешеш, – розтягуючи слова, з крижаним спокоєм заперечував йому Андрій. – Як ти міг сам встигнути відвернути увагу Жирафа-Географа і одночасно пофарбувати блакитні двері в його кабінеті червоною фарбою для підлоги?

– Ха, – підхопила Іруська, – не інакше як з тобою був ще хтось. І я навіть знаю, хто. Вже після стількох років міг би й признатися!

Подумки хіхікнувши, я підійшла до збудженої компанії. І, треба визнати, вчасно: Колька якраз збирався пролити світло на ту давню історію.

– Здоровенькі були! – я поставила на стіл пляшку шампанського.

– О, привіт! – загули у відповідь хлопці. – Ти як тут опинилася?

– Здрастуй-здрастуй! – єхидно привіталася Іруська. – Дивна річ: як тільки Колька збирається назвати своїх спільників, обов’язково з’являєшся ти… Ви помітили, хлопці?

– Звичайно, помітили. Ми все помічаємо, оскільки люди помітні, – розбазікував Колька, підсовуючи мені стілець.

– Ти нам голови не мороч, – продовжувала тиснути Іруська. – Зізнавайся, як насправді все було!

І Коля, винувато глянувши на мене, почав натхненно розповідати:

– Все було сплановано, як фашистський бліцкріг. Поки Жираф пояснював Дарці (мені тобто. – Прим. автора) економічний устрій держави Чад, повторюючи при цьому одне і те ж речення тричі, я спокійно пофарбував двері… Хм, вірніше, розфарбував, – зніяковіло посміхнувся Колька.

– Та вже ж, розфарбував, – буркнула Іруська. – Нещасний Жираф трохи інфаркт не отримав, коли побачив твоє мистецтво. Це ж треба, додумався політичну карту Африки на дверях намалювати!

– Гаразд, Ірусько, заспокойся. Нічого з ним не трапилося. Зате нам полегшало: не могли ж ми з Колькою пробачити Жирафу його звіряче завдання, – уточнила я.

– Яке там звірство! Подумаєш, намалювати якихось п’ять контурних карт за два тижні! Звичайно, якби ви все робили вчасно, а не в останній момент… – намагалася відстояти улюбленого вчителя Іруська.

– Нумо заспокоїмося! – як завжди, виступив у ролі миротворця Андрій. – Це було давно. Краще розкажіть, що з вами сталося під час нашої останньої зустрічі. Пам’ятаєте, п’ять років тому, коли ми всі мирно сиділи в учительській і пили шампанське, Дарка і Колька кудись зникли? Хтось ще пожартував, що, мовляв, парочці треба усамітнитися. Але ми з Іруською ні на мить цьому не повірили. Яке там усамітнення! Знову, мабуть, провертали чергову божевільну витівку. Наступного дня ви були та-а-а-кі меланхолійні…

– Ну, ми перевіряли одну теорію, вірніше, історію, – неохоче пробурмотів Колька. – Так, нічого особливого…

Я посміхнулася. Зрозуміло, чому Колька не хоче нічого розповідати. Якому чоловікові приємно згадувати свій переляк, нехай навіть миттєвий? А історія вийшла дійсно цікава.

Наша школа – це сучасна типова споруда, побудована, як свідчать документи, на тому ж місці, де до вікопомної революції 1917 року стояв панський палац. Від палацу, зрозуміло, навіть спогадів не залишилося, а ось прекрасний парк з рідкісними породами дерев і будиночок для слуг чудово збереглися. Цей будиночок, вірніше, цілий двоповерховий будинок, школа використовувала як допоміжне приміщення: там розташувалися майстерні, бібліотека, кабінет музики, гуртожиток для учнів з інших сіл і ще якісь загадкові кімнати, які ніколи не відкривалися. До того, як була побудована теперішня школа, тут відучилися кілька поколінь школярів. Тому це приміщення гордо називалося Старою школою.

На другий поверх Старої школи вели давні рипучі сходи. Їхні сходинки були так відполіровані численними мучениками шкільної науки, що можна було послизнутися і не втриматися на ногах. Зате кататися на поручнях – верх задоволення!

До горища ж можна було дістатися невеличкими сходами в північному кутку будівлі. На зовнішній стіні горища розташовувалося кругле віконце з широкою рамою і двома барельєфами з боків. Барельєфи зображували грізних левів з роззявленими пащами.

Одного разу пізно ввечері, коли ми з Колькою поверталися від наших друзів, що жили в гуртожитку Старої школи, я помітила в горішньому вікні синювате світло, ніби хтось дивився там телевізор. Засміявшись, я показала це Кольці. А коли він придивився, то побачив, що очі левів-барельєфів навколо вікна відсвічують червоним. Картина була моторошною: старий будинок, пофарбований зеленувато-кремовою фарбою, навколо величезні ялини, засипані снігом, зоряне небо без місяця – і загадкове світло, що струмує з горішнього вікна.

Першим порухом було піти подивитися, що це таке. Але чим відчинити двері на горище? У нас не було ані ключів, ані інструментів. Тому ми вирішили прийти сюди пізніше. Однак навчання забирало дедалі більше часу, потім – випускні іспити, потім – вступні, і, врешті-решт, ми всі роз’їхалися в різні боки, забувши про вікно, горище і дивне світло.

Зустрівшись через п’ять років, після взаємних питань про життя ми з Колькою відразу заговорили про той випадок. Посперечавшись трохи, вирішили все перевірити на місці. І поки інші розслаблялися із шампанським, згадуючи смішні історії, ми вирушили в Стару школу на горище…

Виринувши з потоку спогадів, я труснула головою і рішуче сказала:

– Добре, розповім вам, що тоді сталося. Ми з Колькою пішли на горище Старої школи. Забігши до мене додому (я жила у ста метрах від школи, а мої батьки і досі там мешкають), ми захопили заздалегідь зібрані інструменти, щоб відчинити двері.

– Хто б сумнівався, що ви все передбачили. Замість того, щоб спілкуватися з друзями, божевільні походи за пригодами на свою голову, – обурено пирхнула Іруська.

– Так от, спочатку довелося відчинити вхідні двері, – продовжила я. – Потім ми піднялися на другий поверх. Сходи немилосердно рипіли, і кожен звук викликав холодні мурашки по спині. Вже стемніло, і місяць заглядав у вікна другого поверху. Химерні тіні на стінах додавали страху й створювали відчуття нереальності. Двері на горище виявилися зачиненими на страхітливих розмірів замок. Але для такого спеца, як наш Колька, – це дрібничка на кілька хвилин.

– Вічно ти глузуєш! – почервонів Колька. – І взагалі, інструменти ти підбирала. Ти, Дарко, теж не менший спец.

– Ми всі багато чули про ваші видатні здібності, – іронічно підмітив Андрій. – Як-не-як, разом десять років провчилися. Ану, Дарко, розповідай далі.

– Слухаю і корюся, о світоч розсудливості та практичності! – вклонилася я Андрієві й продовжила розповідь. – Відкривши двері, ми відразу зрозуміли, що сюди давно ніхто не заходив: скрізь висіли тонни павутиння і лежали центнери пилу. Але горищне вікно виявилося квадратним, а не круглим! І знаходилося не з фасаду, а з тилу будівлі! Колька, зрозуміло, відразу здогадався, що на горищі є ще одна кімната, таємна; там і має розташовуватися загадкове кругле вікно.

Ми почали простукувати стіни, намагаючись знайти двері. Колька, рухаючись вздовж фасадної стіни, вхопився за дерев’яну балку перекриття. І раптом просто перед ним, у кутку, в ореолі блакитного світла виникла фігурка маленької дівчинки, яка стояла на колінах. Вона була в білому фартушку, білих черевичках і такого ж кольору шкарпетках. У дві тоненькі кіски були вплетені довжелезні білі стрічки. У руках школярка тримала старенький портфель. Дитя стояло в кутку, обличчям до стіни, і тихенько плакало. Худенькі плечі дівчинки тремтіли від гірких схлипів.

Колька підскочив від страху, відкрив рота, щоб закричати, але вчасно згадав, що чоловікові не личить лякати привидів вереском.

– Зате ти не відмовила собі в цьому задоволенні, – викрив мене Колька. – Ти так репетувала, що стіни дрижали, і нещасний привид мусив повернувся, щоб на тебе подивитися.

– Точно, – підтвердила я. – І я в ту ж мить п’ять разів пошкодувала, що взагалі відкривала рота. Коли примарно-блакитна дівчинка обернулася, перед нами виявилося обличчя самої смерті: голий череп з порожніми очними западинами і величезними зубиськами. Привид клацнув щелепами, завив, відкинув портфельчик і рушив до нас. Ми з Колею розвинули максимальну швидкість і рвонули з горища, не заморочуючись такими дрібницями, як відчинені двері. Вибігши на вулицю, я обернулася: у круглому віконці мерехтіли блакитні сполохи світла, очі барельєфів палахкотіли кров’ю, і над сонним селом неслося тонке пронизливе виття…

Ми з Колькою дочекалися ранку в «Гуторі»: пам’ятаєте ту кав’ярню поруч з готелем? Пили – і не п’яніли; намагалися втопити свій страх у вині, але тільки тверезішали. Вранці, повернувшись додому, почула розповіді сусідів про те, як щось бешкетувало в Старій школі й повибивало всі шибки. Намагаючись вгамувати тремтіння в колінах, я все ж пішла поглянути на будівлю: вона зяяла сліпими очицями вікон, а фасад і барельєфи були вимазаними якимось огидним бурим слизом. По-моєму, цю гидоту так і не вдалося повністю зафарбувати: будівля досі у брудних плямах…

– Так, придумувати ви великі мастаки! Але я впевнена, що ви просто обляпали Стару школу якоюсь гидотою, щоб потім розповідати божевільні історії, – обурювалася Іруська. – І як не соромно: дорослі люди, а все ніяк не можете без своїх дурних витівок.

– Ні, Ірусь, таки щось було, – заперечив Андрій. – Я пам’ятаю, що в селі казали про ту ніч. Дарка і Колька, звісно, великі пройдисвіти, але те, що трапилося, явно не їхніх масштабів справа. Що гадати? Гайда завтра все перевіримо…

Але прояснити все до кінця нам так і не вдалося. Коли ми, звично відчинивши вхідні двері Старої школи, піднялися на другий поверх, замість сходів на горище побачили свіжу цегляну кладку. Зупинилися, не розуміючи, що робити далі. Раптом нічну тишу розірвав пронизливий звук: уже знайоме нам з Колькою тонке виття. Але воно було приглушеним, доносилося наче здалеку, а потім поступово стихло. Приголомшені, ми тихо зійшли сходами і вийшли на вулицю. Піднявши голову, я пошукала очима кругле вікно: на його місці з’явився третій барельєф – страшна химера з заплющеними очима. Очі грізних левів теж виявилися заплющеними.

Більше ніколи в своїх розмовах ми не згадували ту пригоду. Але я точно пам’ятаю, що було, не можу забути те мерехтливе світло і жахливе виття. Іноді, глянувши один одному в очі, ми з Колькою розуміємо: ця історія не відпускає нас. І колись нам знову доведеться увійти в кімнату на горищі…