Заборонена зона

Я впав на ліжко, заледве дихаючи після важкого шкільного дня: декілька контрольних з різних предметів таки далися взнаки. Сам того не помітивши, дістав смартфона, щоб погортати стрічку новин у соціальних мережах та месенджерах — більше для розвантаження мозку, аніж заради самих новин та смішнявих картинок. Так минула приблизно година, я встиг повністю заглибитися в свої думки, аж раптом від неочікуваного дзвінка я ледь не впустив телефон. На екрані висвітлилось коротке: «Нат».

— Ало! Привіт, Владику! — пролунав радісний голос із слухавки.

— Ало, це ти, Нат?

— А хто ж ще? Як там твої справи? Все окей?

— Добре, я от щойно…

— Ой, чудово! Ти не проти завтра зі мною зустрітись? Приблизно об одинадцятій, у кафе біля школи?

— Це дуже неочікувана пропозиція, насправді, ну, я...

— Тоді об одинадцятій побачимось. Па-па. Цілую, до зустрічі.

Гудки.

У мене стійке відчуття, що я в своєму житті взагалі нічого не вирішую.

Власне, воно у мене є, скільки я себе пам’ятаю. Я не розумів, чому ця гіперактивна дівчина зі мною взагалі дружить. Відколи ми перейшли до десятого, вона постійно біля мене крутиться, а якихось серйозних причин з нею не спілкуватися у мене немає, тому я і продовжую цю гру. Можна було б списати все це на звичайну вигоду, адже я даю їй списувати всю домашку з будь-якого предмету, але після школи вона також кличе мене гуляти містом. Під час всіх ціх прогулянки я просто слухаю її балаканину. Годину за годиною. Мені треба щось змінювати в своєму житті. Але не сьогодні. Сьогодні я занадто втомлений для якихось кардинальних змін. Та і взагалі, для будь-яких змін.

В руках у мене так само лежав телефон. Я поклав його на тумбочку біля ліжка та вирішив заснути раніше. Обійдусь без традиційного перегляду серіалів у вечір п’ятниці. Повіки заплющились самі собою, як тільки я опустив голову на подушку.

Прийшовши до кафе у зазначений час, я зустрів не тільки усміхнену на всі тридцять два зуби Нат, а ще й дивного хлопчину, якого ніколи до цього не бачив. Мене одразу всадовили на вільному стільці, завчасно підготовленому для моєї персони. Хлопця, як виявилось, звали Діма, а сам він із іншої школи. Не маю жодного сумніву, що із активністю Нат вона могла б завести собі друзів по усьому місту. Я ввічливо потиснув йому руку та усміхнувся так привітно, як тільки міг.

   — Отже, тепер, коли ми всі нарешті зібралися, я запропоную вам, хлопці, те, від чого ви будете в захваті! — палко розпочала Нат.

«Сподіваюсь, ми виживемо», — подумав я, не перейнявши ентузіазмом подруги.

   — Знаєте, зараз знову повертаються у моду всілякі екстремальні штуки, і я хочу не відставати від трендів. На жаль, більшість моїх знайомих відмовилася від моєї ідеї, але ж ви не такі? Правда, хлопці?

   — А... ми.. — майже одночасно почали бубніти собі під ніс ми обоє.

   — Я пропоную завтра вночі піти до старого покинутого будинку — того, що у кінці Садової вулиці. Я чула про нього багато історій. Хочеться самій піти і все перевірити.

   — Це той, де навіть безхатченки не живуть?— злякано запитав Діма.

   — Так, ти здогадався! — посміхнулася Нат. — я візьму камеру, зможемо зняти цілий фільм! То що, ви готові?

Ми майже одночасно помахали головою, наче довго репетирували цей момент.

   — Ну ви що? Ви боягузи, чи як? А я думала, що ви справді круті, — Нат скорчила дуже невдоволену мармизу, наче відмова образила її до глибини душі.

Першим не витримав Діма.

   — Ну, я, мабуть, все ж таки піду.

   — Урааа! — закричала Нат.

І мені вже нічого не лишалось, окрім як погодитись.

Над містом опустилися сутінки. Будинок, високий і мотрошний, побудований ще казна-коли, стояв перед нами у всій своїй красі: розбиті вікна та лайливі написи, що повністю вкривали стіни першого поверху. Я підійшов ближче, щоб краще роздивитися менші малюнки, які заінтригували мене незвичайною манерою написання. Ніби хтось дуже старався їх виводити, літера за літерою. Напис був схожий на послання у старовинній книзі.

«Заборонена зона, той, хто сюди зайде, вже не повернеться».

Якась дешева страшилка для молодшокласників. Але все ж заради неї так напружилися, це справляє враження.

— Агов, ти що там, кривульки роздивляєшься? — Нат підійшла ззаду, поклавши руку мені на плече. — Ти ба, які погрози. Схоже на чийсь дурний жарт. Але матеріал хороший. Гей! Дімасику, давай сюди! Зніми-но мені цей напис.

Діма заледве пришкандибав до нас. Він явно боявся дому та зовсім не хотів до нього підходити, а тим більше заходити всередину. І, чесно кажучи, я поділяв його відсутність ентузіазму, однак, боятися чого-небудь я не звик. Хіба що якась цеглина впаде на голову, абощо.


Діма врешті підійшов ближче та зняв крупним планом напис під акомпонемент монологу Нат, що вже встигла розказати віртуальним глядачам історію дому. Не знаю, наскільки це буде цікаво. До цього ми вже встигли зняти, як по черзі перелазили через паркан, тож якість відео викликала у мене певні сумніви.

Коли чергова порція відеоматеріалу нарешті була відзнята, ми всі разом підійшли до дверей будинку. Старі масивні двері із дерева, з яких вже встиг повністю зійти лак. Я чув, як цокають зуби Діми, коли потягнувся до ручки.

— Може, все ж таки не варто? Ходімо звідси, га? Народ.

— Ти що, засцяв, чи що? Не будь малим дитям, — відповіла йому Нат, здається, у неї не було ні краплі страху.

— Добре, добре, я не боюсь, все гаразд.

— По тобі видно, — коротко відповів я.

— Ну, не тягни, — Нат була просто у захваті і не могла дочекатися відкриття дверей.

Я потягнув за ручку.

На нас одразу повіяло мерзенним запахом плісняви та гнилого дерева.

Не зважаючи на нього, ми всі пройшли уперед, до широкого вестибюлю, із широкими сходами по центру.

— А всередині він більше, ніж я думав, — сказав я і обережно пройшов до центру зали.

— І ось ми всередині, мої дорогі глядачі, зараз ми покажемо вам усі таємниці старого дому, на які ви всі так довго чекали!

— Схоже, боятися тут зовсім нічого, звичайна стара розвалюха, як я і думав, — сказав я, коли вона нарешті закінчила черговий монолог.

— Ну, звісно нічого, а чого ти чекав? Привидів? — усміхнулася Нат.

— Ні, як мінімум, зомбі.

— Чуєте, а хто зачинив двері? — раптом перервав нас Діма.

— Що? Двері? Вітер, мабуть,— махнув рукою я.

— Але ж сьогодні його зовсім не було.

— Та досить вже тримтіти, боягузе,— поплескала його по по плечі Нат, —зараз я тобі покажу, що все гаразд.

Вона підійшла до дверей та різко відчинила їх. У кімнату прорвався потік свіжого повітря.

— Так значно краще.

— От бачиш, це був вітер, — спробував заспокоїти Діму вже я (і нащо ми його взяли).

Як тільки Нат повернулась до нас, двері одразу ж зачинилися знов.

— Та трясця їм, — вилаялась Нат і махнула рукою, мовляв, ходім вже далі.

— Чималенький піднявся вітерець на вечір.

— І не кажи. Так, Діма, знімай давай!

Ми піднялися нагору сходами, діставшись до коридору із великою кількістю дверей.

— Довго ми їх всі будемо дивитись. Здається, тут мало жити багато людей.

— Ну, я сумніваюсь, що комусь би знадобилися такі хороми для себе одного. Хоча… — Дівчина раптом замовкла, і швидко дістала зі свого волосся великого чорного павука, — ти диви, місцеві жителі.

Вона розчавила павука одним рухом і кинула його рештки подалі.

Ми з Дімою стояли у ступорі цілу хвилину, аж поки вона не усміхнулась нам та покликала йти далі.

— Спробуємо відкрити якісь двері, — Нат відчинила перші ж двері на своєму шляху і застигла на місці, немов побачила щось жахливе. Вона навіть не пискнула, але в її очах прочитвся шалений жах.

Я кинувся до неї і теж заглянув до кімнати через прохід.

— Тут же нічого немає, Нат. Це ти так жартуєш? Агов! — Я поглянув у її очі, що застигли у виразі страху та відрази.

— Мама, не бий... Не бий... Не бий... — тихо промовляла Нат. Тепер я міг почути це, коли стояв зблизька.

Я взяв її за плечі та різко потрусив.

Діма в цей час стояв, немов укопаний, не розуміючи, що йому робити.

— Це що, якась частина твого шоу? — запитав він, відійшовши від нас подалі.

— Та прокинься ти! Там нічого немає! — я дав їй сильного ляпаса, він якого її погляд нарешті прояснився.

Вона відійшла від дверей і сповзла по стіні, немов була сильно виснажена. З лоба стікали великі краплі холодного поту.

— Я буду хорошою дівчинкою для тебе, мамо, — тихо промовила Нат, немов все ще була у трансі.

Я опустився на підлогу біля неї.

— Заспокойся, вже все гаразд.

— Так. Я... В нормі, — вона глянула на мене більш-менш ясним поглядом.

— Що ти там бачила, розкажи?

— Бачила? Я там була. Перенеслась просто у той самий час. Тільки зробити вже нічого не могла. Лише дивитись.

— Не розумію, що ти маєш на увазі?

— Владику, знаєш, я тобі не хочу все це розповідати. Тим більше зараз не час для занурювань у старі спогади, але це було щось на кшталт подорожі у минуле. Мене відправили у найгірший момент мого життя. Колись давно мої батьки розлучилися, і мене залишили з мамою, попри те, що хотілося мені до батька, але хто мене тоді слухав? Мати ненавиділа мене все своє життя. Вона била мене за будь-яку невдачу. Погана оцінка, якесь неправильне слово, ненароком сказане при ній, та будь-що. Все це закінчилось однієї ночі. Я сама все закінчила.

— Ти? Як?

— Радикально і назавжди. Встромила ножа їй у живіт, куди змогла дотягнутися. Я була ще дитиною, тому нічого мені за це не зробили, тим більше сусіди розповіли про крики та сварки, які чули майже щодня. Але ту ніч я згадую аж занадто часто. Я бачу, як кров тече по моїх руках, і це відчуття, коли ніж входить у плоть, досі мене переслідує.

Я обійняв її і спробував погладити, але вона швидко вирвалась та одразу підвелася на ноги.

— Не треба мені твого співчуття. Я спілкуюсь з тобою саме через те, що ти як холодна стіна: сухий і байдужий, як мені і треба. Хай все так і буде, гаразд?

— Ти боїшься близьких стосунків з людьми, Нат?

— А якщо і так? Що ти зробиш? Героїчно врятуєш мене?

— Ні. Бути героєм мені зовсім не личить.

Довга мовчанка.

— А куди подівся той ідіот? — раптом порушила мовчанку Нат.

— І справді! Я зовсім про нього забув.

— Сподіваюсь, він ще не здох. Ходімо, пошукаємо. Я думаю, він побіг до виходу.

— Щось мені підказує, що вийти він не зможе.

— Чого це ти так думаєш?

— Бо або ти надихалась плісняви і зловила галюцинації, або з цим домом відбувається щось не те.

Ми рушили вперед коридором, назад до сходів.

— Щось не те з домом? Що ти маєш на увазі?

— Коли ти зачинила двері, ти пробувала виглянути назовні?

— Ні, а що?

— А те, що ніякого протягу насправді не було, і вони дійсно зачинились самі собою. Я не став це говорити, щоб не піднімати паніки одразу, та й скинув все це на свою неуважність, але факти говорять самі за себе.

Як тільки ми дійшли до сходів, на мене кинувся немов божевільний Діма із заплаканими очима.

— Там… Двері… Двері..

— Що двері? Проковтни соплі і скажи нарешті.

— Я відкрив їх і спробував вийти, але так вийшло, що я вернувся назад.

Ми з Нат одночано перезирнулись.

— А ну ходім, покажеш.

Ми всі разом підійшли до дверей, що вже встигли зачинитися.

— Давай но, продемонструй нам, — махнула рукою Нат.

— Ну я ж вам кажу, я просто пішов собі, і вийшло так, ніби я не виходив.

Він справді рушив до дверей, і як тільки його постать повністю зникла у дверному прорізі, він в той же момент з’явився знову біля дверей, наче і не намагався покинути будинок.

— Оце так магія! Тебе наче хтось розвернув.

— Магія!? Це через тебе я зайшов до цього проклятого будинку! Я б зараз сидів собі вдома, замість того, щоб застрягнути на цілу вічність тут із вами двома! А ти мені кажеш Магія?! — Діма увесь затрусився від люті і страху.

— Послухай, вона і мене сюди привела. І як ти бачиш, вона і сама тут. Ніхто не знав, що так станеться. Я взагалі вважав усілякі історії про прокляті будинки і тому подібне чистісенькою нісенітнецею. Але не так сталося, як гадалося. Давай ми заспокоємось, і будемо думати, як нам вибратись звідси.

Діма від мого монологу помітно заспокоївся. Залишилось мені і самому взяти себе в руки. І не для вигляду, а насправді. Я спробував придумати щось, що могло б нам допомогти.

— Слухай, а камера ще з тобою?

— Камера?

— Так, та довбана камера, вона у тебе?

— Угу, я її поклав до сумки.

— Добре, дай сюди.

— Що ти там вигадав, Владику? — зацікавилася Нат.

— Побачиш.

Я взяв до рук камеру та розпочав запис. Із камерою у руці я спробував пройти через двері, і як тільки я вже повністю переступив поріг та вийшов на вулицю, перед моїми очима в той же момент постали ті самі дерев’яні двері, широко відкриті, немов запрошуючи гостей.

Я одразу глянув на запис.

Камера чітко зафіксувала момент, коли я виходив, і ось я знову заходжу. Все так, наче воно і мало так бути.

— Щось нічого не стало зрозуміліше, — невдоволено буркнув Діма.

— А ти придивись, дурнику, — Нат показа пальцем на показник часу. — Час вернувся назад. По суті, Владик тільки що подорожував у часі в минуле.

— Так, і я цього зовсім не відчув. Це якийсь фарс.

— Щось дуже круте і сильне насильно змущує нас повертатися у часі туди, куди ми не хочемо. Принаймні, я так гадаю, — розвела руками Нат.

— Звідки ти знаєш, що це хтось уособлений? — запитав я

— Фільмів багато дивилася, — саркастично посміхнулася Нат. — Цей виродок показав мені мій найстрашніший кошмар. Він точно щось від нас хоче.

— Давайте просто пошукаємо якісь зачіпки у будинку, розумна ж тактика? — запитав Діма.

   — Гаразд, але в жодному разі не розділяємось,— погодився я.

   — Ви вже розділились,— зовсім не своїм голосом відповів Діма.

   — Що?

Ми з Нат одночасно відступили на крок.

   — Він збожеволів, чи гірше? — Нат приготувалась тікати.

   — Наївні. Виходу звідси все одно немає.

   — От сволота, що ти від нас хочеш?! — закричала Нат.

Те, що керувало Дімою, широко посміхнулось.

   — Хочу пограти! — Він підняв свої руки, і мене різко засліпило білим сяйвом.

Я маленький. Їду в машині з батьками на задньому сидінні. Мама сидить попереду. Вона усміхається мені і просить трішки почекати.

Я знаю цей спогад.

Намагаюся кричати якомога сильніше, але моє тіло не слухається. Я немов зачинений всередині кінофільму, тільки бачу все, як на яву.

Декілька митей, і мама кричить, що є сили. Жахливий удар. Нас перекидає декілька разів. Я зовсім нічого не бачу, і все тіло пече, немов від вогню. Я намагаюся вилізти з машини і дістати маму і тата. Вони не відповідають на мої крики і плач. Я кричу на все горло і…

Я немов прокидаюся від глибокого сну.

Сам один серед вестибюлю. Повільно підводжуся на ноги.

На моїх очах сльози. Я витираю їх і йду сходами нагору.

Нікого немає. Жодних слідів. Ні Нат, ні Діми. Я не наважуюсь гукнути їх. Коридор такий самий, як і був. Величезна кількість кімнат, старі пошарпані шпалери на стінах, павутиння в кутах. Я довго вагаюся, але все ж таки пробую відкрити перші-ліпші двері і заходжу.

Там нічого. Порожня кімната. Голі стіни, навіть шпалери хтось зірвав.

Повертаюся до коридору. І бачу пошматованих Маму і Тата, просто тут, на підлозі, я хапаюсь за голову і кричу, все знову кудись щезає.

Я прокидаюся на колінах у Нат. Вона дивиться на мене не надто співчутливо, але все ж таки рада, що я відкрив очі. Злегка усміхається.

   — А де той? Привид, чи хто він там?— знесилено питаю я.

   — Кинув на нас мару і зник. Я перша прокинулась. Він не надто оригінальний, знову показував мені теж саме.

   — А мені показував аварію, в якій загинули батьки.

   — Ти не розповідав, що твої батьки загинули.

   — Ти і не питала.

   — Так, звісно. Чого це я? Сама ж хотіла, щоб ти був стіною.

Я підвівся на ноги, трохи похитуючись.

   — Ця штука довбає нам мізки психологічними травмами.

   — А я і не помітила! Ще якісь новини є?

   — Гей, тварюко, а куди ти подів Діму?— закричав я на весь будинок.

«Він зовсім не цікавий, не такий, як ви»,— відлунням пролунали слова у якості відповіді.

«З ним так нудно гратися. Звичайний боягуз. Так нудно. Я його викинув, як сміття»

   — Слухай, а тобі теж хтось зробив дуже боляче?— раптом запитала Нат.

«Що ти верзеш, людино?»

   — Ну ти наче весь такий могутній, а граєшся тут з нами, як мала ображена дитина. Не знаю, хто ти там такий, дух цього дому, абощо. Мені, чесно кажучи байдуже, але твої дурні ігри вже дратують.

«Я не дух цього дому. Я Бог, якому поклонялися, і якого шанували тисячі років, а ви лише жалюгідні смертні»

У Нат різко помутніли очі, але вона майже одразу повернулась до норми.

   — Третій раз це вже не спрацює. Ну вбила матір, і що? Така я сволота. Хочеш провести вічність зі мною? Та гаразд.

   — Ти ображений на людей, бо в тебе ніхто більше не вірить, і Ти сидиш в цьому домі. Останньому місці на землі, де ще залишилась Твоя влада, хто ще із нас жалюгідний? — запитав я.

Перед нами повільно, немов він хотів сповна насолодитись цією миттю, проявилось його лице із чорно-жовтими очима та зіницями у формі перекручних кілець. Його рот повільно розкрився, демонструючи нам сотні людських голів усередині.

« Ви двоє пізнаєте муки, що страшніші за смерть, і вони триватимуть цілу вічність»

Мої руки тремтіли, як і усе тіло. Я стояв на місці, немов укопаний.

Шалений божевільний сміх пролунав кімнатою, немов грім.

Це був сміх Нат. Дуже заразний сміх, мушу визнати.

Ми сміялися разом, мабуть, в останнє в житті. І це вперше було щиро.

Зовсім знесиленого, блідого, як біла стіна, хлопця знайшли наступного дня на одній із малолюдних вулиць міста. На жаль, ні лікарям, ні слідчим, ні рідній матері так і не вдалося дізнатися, що з ним сталося. Хлопчик так і бурмотів собі під ніс дивні слова давно забутою мовою решту свого життя, проведеного у буцигарнях. І лише в один із днів, коли старий покинутий будинок нарешті згорів — чи то від блискавки, чи то від підпалу — він з криком піднявся із ліжка і кричав на все горло кудись у ніч, аж поки не впав на підлогу зовсім без сил.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас математики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 01:46: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал