Намалюй зірку

Намалюй зірку.

 Перший раз це дивне шепотіння Петро почув ще у школі. Воно було якесь в’яле, але дуже докучливе.

 «Намалюй зірку, намалюй зірку, нама-люй зір-ку» - забухкотіло воно у його голові. Але для того, хто відсидів контрольну з математики, а потім ще і ненависну хімію, де потрібно було згадати та використати валентність вуглецю, такій потойбічний голосок не дивував. Петро засунув пальця до вуха, запитуючи себе, чи чистив він їх на цьому тижні. Голосок став зовсім тихим і хлопчина дуже цьому зрадів. Потім, на перерві, доганяючи Олеся він необачливо повернув у маленький коридор на великій швидкості і зіткнувся з трудовиком. Звісно, що Микола Степанович був вище Петра, та набагато більше, тому зіткнення з ним було для хлопця фатальним. Петро би зазвичай впав, може би і о підлогу вдарився, але трудовик зміг піймати учня, да так спритно, що і до кабінету директора його довів. У директора була якась нарада. Тому, і Микола Степанович, і Петро дуже швидко знайшли спільну мову, щодо цього інциденту, але вже за небезпечною територією кабінету. Звичайно, Петро пообіцяв «більше не стрибати по коридорам, мов заєць», а Микола Степанович чомусь відразу повірив учню. Задзвонив дзвоник і обидва співучасника зіткнення побігли по своїм класам, та і голосок в голові Петра перестав про себе нагадувати. На деякий час хлопчик забув про нього. Але тільки він вийшов на вулицю, з гарним настроєм та бажанням якомога скоріше піїти до Василя, щоб рубанутися в нову зомбі стрілялку, як шепотіння в його голові знову ожило.

-      Намалюй зірку, намалюй зірку, - казало воно знову і знову, - якщо ти не намалюєш цю довбану зірку, то я буду приходити до тебе щодня, щохвилини, щоночі.

-      Агов, стій, - відповів Петро, звертаючись по суті сам до себе, - я зрозумів що ти серйозно, не потрібно повторювати.

 Він озирнувся навколо, щоб зрозуміти, що його ніхто не підслуховує та не бачить. Школа вже зникла за багатоповерховими будинками, але дорога до неї була одна, тому зіткнутися з однокласниками тут Петро міг цілком імовірно. Діти завжди дуже боляче сприймають такі образи, коли в будь-який момент, чийсь гострий язик може зробити з тебе дурня, почувши твою помилку в реченні чи поведінці. І цей жарт будуть повторювати знову, немов вірус, виводячи людину з себе та насміхаючись над новим невдахою. На минулому тижні Петро необачливо назвав свого кореша Олеся «Олдлесем». Здавалося би, лише декілька додаткових букв сказаних необачливо та голосно, а в класі жартівники вже назвали Олеся і «Олд Лосем» і «Старим Лисим». Звичайно, що Олесь образився на Петра та діставав його, де тільки міг. Що ж тут поробиш, бути йому тепер незрозумілим парнокопитним до кінця навчання.

-      Ти чуєш мене? Чуєш? – подразнював голос на різні лади – Чу-єш? Ч-У-Є-Ш?

Петро знову засунув пальці до вух, щоб не слухати надоїдливе шепотіння, але цього разу прийомчик не спрацював.

-      Та чую, чую. Чого ти від мене хочеш? – здався нарешті хлопець.

-      Намалюй на стіні себе, додай до малюнку зірку і я прийду до тебе.

-      Да пішов ти! – слова вистрибнули самі собою, але голова його відразу заболіла. Дехто в середині хлопця не любив образ.

-      Агов, Петро! З кім це ти там балакаєш? – з боку школи до хлопця йшли руди брати Микола та Іван Грицько. Зустрічатися з ними Петру зараз хотілося щонайменше.

-      Да, ні з ким я не балакаю. Так, зупинився після уроків та і кричу собі стіну. Така в мене реакція на перенавантаження.

 Петро показав на цегляну стіну, за якій стояли баки з відходами.

-      Ти що дивний? – запитав Микола. Він був невисокого зросту та займався після школи у боксерській секції.

-      Та хай буде, хоч тричі дивним, то мені не цікаво, - втрутився брат Іван, - ти коли двісті гривен повернеш?

-      Так, я давав вже тобі на минулому тижні!

-      Правильно, віддавав. Але, то була плата за вересень, а зараз вже жовтень.

-      Ні, я в такі ігри не буду гратися, - твердо сказав Петро, та відразу зігнувся від удару рукою в живіт.

-      А з тобою ніхто і не грається. А не будеш сплачувати, будеш завжди отримувати такі подарунки, - Микола показав хлопчині кулака та брати разом зареготали, як від дуже вдалого жарту.

 Вони пішли далі, а Петро залишився один. Він сів біля стіни та гірко заплакав. Його батько, коли ще був живий, завжди казав, що сліз соромитись не варто. Ось, Петро і не соромився. Він просидив так годину, а може і більше, жаліючи себе, та проклинаючи рудих братів. Потім він встав, витер обличчя та намалював на стіні себе. Звичайно, що малювати хлопчина гарно не міг, тому «Петро на стіні» був кривуватим та дещо непропорційним. Потім він відійшов від стелі, подивися на себе, чомусь плюнув під ноги, та намалював зірку поверх свого обличчя. Петро підняв свій рюкзак та понуро пішов додому. У середині усе було пусто та моторошно. Рубатися в ігрову стрілялку сьогодні зовсім не хотілося.

 А вночі Петру приснився дивний сон. Начебто він, вже зовсім не він, а якійсь супер герой. Петро з легкістю гуляв по нічному місту, перелітаючи машини та невеличкі будівлі. Він заглядавав у вікна та, в разі необхідності, становився невидимим. Хлопчик багато побачив навколо та навіть встиг здивувався, як люди однаково проводять свої вечори: їдять, дивляться телевізор, лаючи владу, та зазвичай сваряться один з одним. Супер геройські можливості допомагали заглядати і далі, всередину людей, але там чомусь було все теж саме: порожнеча, яку потрібно було постійно заповнювати брудними новинами та плітками. Дивно, але все це не робило людей щасливими, навіть навпаки…

 Далі сон почав змінюватись, трансформуючись в спогади, про батько, мати та його дитинство. Чомусь, він пригадав сварку, де батько уперше підняв на маму руку. Хлопчик заїхав тоді на кухню на своєму ігровому автомобілі та зупинився, не вірячи, в те що він бачить. Маленький Петро побіг до мами, ткнувся у її халат та довго тримав її коліна. Після цього випадку батька у їх житті не стало.

 Вже дорослий Петро повернувся на другий бік уві сні, та випадково торкнувся свого обличчя. Він вскочив та хотів закричати, але просто не зміг повірити у таке. Хлопець підійшов до дзеркала, не наважуючись включити світло. Замість його обличчя та голови із дзеркального відображення на Петра дивилась морська зірка, корява та скособочена. Її волохаті кінцівки червоніли та тремтіли від нетерпіння, намагаючись щось схватити та кинути до рота. Сам рот, очі та ніс були на своєму місті, але разом його обличчя виглядало жахливо, та нагадувала капітана корабля з «Піратів Карибського Моря». Да тільки то було кіно, а тут реальне життя. В іншому, його тіло майже не змінилося, тільки сприймалося чомусь зовсім чужим. Спочатку Петро навіть намагався вийти в коридор та піти розглянути себе у ванну, але подумав, що може випадково зустріти та налякати маму. Він узяв себе у руки, трохи поплакав, та вирішив нарешті лягти спати, а вже зранку спитати маму, що робити далі. Більше таких снів йому в ночі не снилося. А вранці він прокинувся звичайним хлопчиком. Не повіривши, Петро зіскочив з ліжка, танцюючи на однієї нозі. Настрій був дуже гарним. Усі нічні кошмари здалися чимось чужим, далеким та несерозним. Він пригадав намальовану зірку на стіні, та зібравшись на скору руку, побіг до невдалого малюнку, навіть не поснідавши.

-      Жахи потрібно змивати, - прокричав він, та стрибнув через калюжу. Дивно, але нічний дощ у своєму сні, він навіть не пригадав.

Хлопчик добіг до стіни задовго до початку уроків. Його малюнок був на місті, тільки поперек намальованого хтось провів червону лінію, напевно із балончику з фарбами.  Як тільки хлопчик захотів стерти малюнок, той самий ненависний шепіт знову роздався в його голові:

-      Ні, мій дорогенький, не все так просто, як тобі здається. Якщо ти зітреш зірку, або весь малюнок, то і тебе не стане.

-      Брешеш ти все, - Петро почервонів, та підняв руку з заготовленою заздалегідь ганчіркою.

-      Ти напевно вважаєш, що твій батько помер. Але, все було не зовсім так. Він теж намалював зірку. Скажу відверто, краще за тебе, але теж з жахливими краями. Напевно, це у вас сімейне – невміння рисувати прості малюнки.

-      Замовкни. Та перестань згадувати мого батька.

 Очі на малюнку відразу ожили, та глянули прямо на хлопчика. Від несподіваності, він відскочив від стіни. Очі на малюнку були чужі: жовті та пронизливі. Людського в них було мало. Корява зірка почала змінюватись і відриватись від стелі, намагаючись хоча б доторкнутися до наляканого хлопчика.  Петро подивився навколо, але допомоги чекати було марно.

-      Ну, чому ти мене лякаєшся? – сказала зірка, - Підійти до мене. Пі-дій-ди, чуєш. Ти ж бажаєш затерти мене, так зроби це! І більше ніколи твоя мама не побачить свого улюбленого синочка. Тільки вночі ти будеш приходити до неї таким, яким намалював себе тут.

 Кінцівки зірки становилися більш активними, відчуваючи страх хлопчика. Вони звивалися немов змії, бажаючи дотягнутися до живого тіла. Спина хлопчика торкнулася протилежної стіни, відступати більше було нікуди. Його ноги задеревеніли, а заготовлена заздалегідь ганчірка випала із спітнілих рук.

-      Твій батько теж спочатку злякався, а потім вирішив, що він сильніше за мене. Чуєш мене, хлопчику? Сильніше! Смі-шно, - голос зірки став солодкий та задоволений, ніби вона згадала якусь приємну вечерю. - Він прийшов, як і ти, та не послухав мене. Знаєш, де він зараз?

-      Ні-ні, - голос Петра затремтів.

-      Зі мною. Серед людських снів та спогадів. В країні вічних кошмарів. Він, як привід, що проґавив свою щасливу мить, свою зір-ку. Ро-зу-мієш? Підійти до ме-не. Я відчуваю тремтіння твого маленького серця.

На одну мить, переляканому Петру здалося, що зірка знову виступає на його обличчі, а на малюнку навпаки з’являється його справжнє лице.

-        Хочеш, залишитись зі своєю зіркою навічно? Тільки скажи і це здійсниться. Я навіть дозволю тобі спілкуватися з твоїм батьком. Двоє невдах значно краще, ніж один.

 Обличчя Петрика заворушилось і декілька чужорідних кінчиків виповзли крізь шкіру на волю, почувши голос материнської зірки. Вони жадібно потягнули до його вух та носу свої пухнасті кінчики. Відчуття дотиків було дуже неприємним, Петро закричав та почав лупцювати себе по обличчю. Зі стелі на хлопчика дивилося його справжнє лице, очі стали звичайними та червоними від сліз. Відображення Петра на стіні було здивовано, що це все відбувається саме з ним.

-      Ні, будь ласка! Я не хочу такого. Не хочу, будь ласка. – Він заплакав разом із своїм малюнком.

-      А раз не хочеш, так слухай мене уважно, дитя. Через два дні пройде дощ. Він буде потужним та довгим, ні то що сьогодні, мов сльози попадали з неба.

 Петро витер свої сльози та намагався поводити себе, як чоловік. Не важливо, що нав’язувала йому ця мерзотна зірка. Його батько завжди казав, що чоловіка роблять сильним його справи. Про зірки він точно нічого не казав.

-      І що далі? – хлопчик намагався здаватися мужнім, хоча голос його підводив.

-      А далі, той дощ обов’язково змиє це зображення, а значить змиє і тебе. Звісно, є шанс залишитись живим. Але мені здається, він тобі не сподобається.

-      Кажи вже, не тягни.

Біля будівлі почулися голоси, і як це буває постійно, з’явилися не самі кращі Петрові знайомі. То знову були брати Грицько.

-      О, дивись, цей малий і не уходить від своїх малюнків, – крикнув Іван, - може він буде художником?

-      Та ні, то він на нас чекає, хоче свої гроші скоріше віддати, - підказав брату Микола.

Зображення зі стелі посміхнулося та сказало одному Петру:

-      У тебе тільки два дні. Або ти знайдеш собі заміну, або зникнеш разом з осіннім дощем.

Петро стояв і дивився на стіну, не звертаючи увагу на братів. Руки він зжав у кулаки, а губи його шепотіли:

-      Два дні. Тільки два дні.

-      Боже, шо ти тут намалював? – крикнув Микола, він перший підійшов до Петра. - Хлопче, я тобі скажу відверто, що малювання, це не твоє покликання.

-      Ти гроші приніс? – запитав Іван.

 Іван був дуже здивований коли рука хлопчика схопила його руку. І хоча він був вище пацана та фізично більш розвинутий, забрати руку Петра він себе так і не зміг. Щось з’явилося у очах хлопця, що робило його сильнішим за всіх рудих братів у цілому світі. Він просто перестав боятися, тому що вже бачив, чим насправді може закінчитися його життя. І тому непомітно для себе подорослішав.

-      Не намагайся підходити до мене і питати про гроші, або про щось інше. Коли буде потрібно, то я сам тебе знайду, – доволі тихо, але дуже впевнено сказав Петро.

-      Да, чого ти витріщився на цього малоросліка, брате?

Іван стояв и дивився в жовті очі хлопця, але сам не розумів, чому він не може відповісти звичайною образою. Позаду почувся гомін, то першокласники разом з батьками бігли до школи.

-      Добре, пішли, Микола. Я з ним ще пізніше поговорю.

Брати пішли до школи, при цьому Микола навмисно зачепив плечем Петра. Хлопець дивом залишився стояти на місці, дивлячись на своє зображення на стіні. Тепер воно стало таким же звичайним малюнком. Руки Петра не знали спокою, але почувши дзвоник, він узяв свій рюкзак та пішов на перший урок разом з усіма.

Сьогодні день розпочався з географії. Учням роздали контурні карти. Першим завданням потрібно було знайти і відмітити місця народження трипільської культури на території України. Робота була колективна та творча, тому Петрик непомітно підсів до Олеся.

-      Чого тобі? - буркнув Олесь.

-      Пробач мене, друже. Цей жарт якось вийшов необачливо та незрозуміло для мене самого.

-      Пробачити? Ось дивись, що вчора знайшов у моєму щоденнику батько.

Олесь достав і показав зім’ятий клаптик паперу на якому дуже талановито був намальований він з оленячими рогами. Петро хотів спочатку зауважити, що роги у лося набагато більше, ніж ті, що зображені на малюнку, але своєчасно зрозумів, що це зараз невдалий коментар.

-      Співчуваю, - тільки і відповів він. – Послухай, а якщо тобі потрібно було би вибрати між знайомими того, хто помре за тебе, кого б ти вибрав?

-      Дивні ти речі говориш. Як можна вибрати, кому вмирати? Мені здається, це занадто для простого учня.

-      Ну, на війні люди ж вмирають. Припустись думки, що ти снайпер на сході країни, і тобі сьогодні потрібно знайти та вбити диверсанта. Кого ти зміг би вбити?

Олесь мовчав та старанно заміряв масштаб на карті. Повз їх парти пройшов вчитель.

-      Це невірне питання – кого можна вбити, а кого не можна. Вважаю, що правильніше спитати себе, заради чого ти мрієш вбити? Або, чи буде від цього користь? І головне, а що буде з тобою після того, як ти вб’єш?

 На це питання Петро не зміг відповісти товаришу. Він ніколи і не замислювалася над такими речами. Це ж і є звичайне вбивство людини, коли ти дозволяєш загинути іншому. Роздуми про такі занадто дорослі речі давалися нелегко. Він непомітно відсів від Олеся та на перевернутій карті став малювати маленькі кола. Ось він, а ось його мати. Від кола до кола пішла пряма лінія. Якщо він не знайде жертву за два дні лінія перерветься, бо його вже не буде. А якщо надати можливість померти іншій, злій та непотрібній людині? Наприклад, Івану Грицько. Лінія від його маленького кола пішла відразу до двох жирних крапок в самому куточку паперу. Тільки лінія ця не була прямою, бо дуже важко, навіть думати про таке. Це вже інший, практично звірячий вчинок. Наприклад, хижаки вбивають кожного дня, щоб вижити самім. Бо вони не можуть без свіжого м’яса. Люди напевно можуть обходитись без вбивств. Чи не можуть? Від цих думок, голова бідного хлопчика зовсім розболілася. На заняттях він відповідав невдало та слухав вчителів зовсім неуважно.

Після уроків, зібравши усю свою мужність, Петро сам пішов на задній двір школи, туди де найчастіше збиралися старшокласники. Дехто з них курив, дехто пив щось. Загалом, на задньому дворі просто спілкувались ті, хто відчував себе готовими до дорослого життя.

  Петро підійшов та попросив Івана Грицько відійти з ним на пару слів. Його брата не було поруч, тому Іван мовчки пожав плечима та відійшов до дитячої площадки.

-      Що тобі треба? – запитав він. Дивно, але без Миколи більша частина його гонору кудись подівалася.

-      Я-я хочу дати тобі грошей.

-      Так, двісті гривен. Ми про це говорили.

-      В-в мене є триста, і всі вони будуть твоїми. Нажаль, це всі гроші, що мама дала мені на тиждень, але в мене ще є смартфон. Він теж буде твоїм.

-      Ти що, з глузду з’їхав? - запитав Іван. Він подивився навколо, напевно очікуючи провокації. Нажаль, старшокласник просто не міг собі уявити, що усі брудні справи починаються не ззовні, а з середини.

-      Ні, не з’їхав. Все зовсім не так, як ти розумієш. Мама казала, що мені потрібні нові кросівки, і я знаю, що вона трохи відклала, щоб порадувати мене в цьому місяці. Повір, я знаю, де лежать ці гроші, і готовий піти на ризик, щоб віддати їх саме тобі. Але в мене є одна умова.

-      Ти що, намагаєшся здати мене поліції? Я не такий дурень, тому і беру з малят тільки їх гроші на обіди. За це не притягують до відповідальності. Чи ти не розумієш, що дорослі дуже швидко у всьому розберуться. А це вже нагадує кримінал. Іван Грицько – не такий. Тому, давай двісті та вали звідси, поки…

-      Поки що? – Петро намагався бути зосередженим та серйозним, але його коліна тряслися від страху. Голос його не підводив, але розмовляти довго в такому ритмі він би не зміг. – Я п-просто п-пропоную тобі усі гроші, що маю, в обмін на одне прохання. Н-намалюй зірку.

-      Що ти верзеш, малий?

Петро знову схопив старшокласника за руку, відчуваючи, що мужність вже покидає його:

-      Я п-просто прошу тебе намалювати з-зірку. Ось крейда, ось асфальт. П-прошу тебе на-намалюй себе та зірку. Б-байдуже як, головне зроби це сам. І я віддам тобі все що маю.

-      Та пішов ти, - наляканий Іван вирвав свою руку, - навіщо тобі це?

-      Я не п-питаю тебе, навіщо тобі гроші, а ти не п-питаєш мене, навіщо мені зірка.

-      Божевільний, - проголосив Іван та намагався повернутися до своєї компанії.

-      Я благаю тебе, намалюй! – крикнув йому у спину Петро, але Іван чомусь пішов ще швидше.

-      Агов, не хвилюйся. Я зможу намалювати зірку, - почув рядом когось хлопець.

Маленька дівчинка раніше стояла біля спортивного майданчика, а зараз підійшла до нього.

-      Мені потрібні гроші та я можу намалювати для тебе зірку. Мені не потрібно так багато грошей, дай хоча би сто гривень і я зможу намалювати на асфальті багато зірок. Ось дивись.

Петро подивися на її порвані та брудні джинси та худорляву спину. Він трохи знав цю дівчину, вона мешкала неподалік від його школи, у сусідньому будинку. Жила вона в небагатій родині, в якій була третьою або, навіть, четвертою дитиною.

-      Стій, - відповів він, - дай сюди крейду. Не потрібно нічого малювати, я передумав.

 Він без особливих зусиль забрав у дитини крейду. Спочатку пішов, але потім знову повернувся і дав їй сто гривень.

-      На, це тобі. Послухай мене. Ніколи не підслуховуй старших, та не намагайся заробити гроші не розібравшись. 

 Його плечі опустилися, хлопчик зітхнув та пішов до свого дому. На душі було погано, і за гроші, і за свій необачливий вчинок. На зустріч йому шли батьки за своїми дітьми. Напевно, кожен з них мріяв про гарний вечір у колі сім’ї та близьких людей.

«А я сьогодні хотів лишити життя іншу людину», - так думав Петро і від цього йому ставало ще гірше. - «Хто я такий, що маю вирішувати долю інших? Бідна дівчинка, адже вона була готова війти у цю пастку. І ціна її життя коштувала лише сто гривень»

Несподівано він розплакався, а з неба на нього почали падати краплі дощу. Одна-дві, потім знову дві великі краплі, а потім дощ став просто поливати вулиці міста. Петрику розвернувся та побіг до триклятої стіни біля його школи. Поки від біг, дощ також несподівано закінчився. Криве зображення на цеглі було на місті, зірка на обличчі при його появі заворушилась, потроху оживаючи.

-      Що ти хочеш від мене? Ну, не можу я піти на такий обмін. Не хочу я підставляти людей замість себе. На, не чекай, забирай мене до себе прямо зараз!

Він притулився до стіни заплющивши очі, але нічого не відбулось. Зображення так і осталось на стіні, перестав рухатись. Тоді хлопчина закричав на неї, зняв з себе светр та став намагатися сам затерти малюнок. Червона лінія, нанесена за допомогою балончика, стала зовсім багровою.

-      А ну відійди від стіни! Я кому кажу, відійди! Я вже давно за тобою наглядаю, хуліган такий. Ось, зараз зателефоную в поліцію, хай там розбираються з тобою! – прокричала якась бабуся з першого вікна сусіднього будинку.

  Петро зім’яв светр, засунув його в рюкзак та засмучений відійшов від стіни. От, з ким точно не потрібно виясняти відносини, так з такими бабусями. Вони завжди все знають краще, ніж інші.

-      В тебе ще є час, - прошепотів знайомий голос в голові, - не роби дурниць. Шукай жертву швидко, або помри невдахою.

Петро понуро йшов далі. Він дивився на перехожих та тільки дивувався, як вони усі схожі на риб. Ось їдуть собі люди – сваряться між собою, радіють чомусь, телефонують один одному без міри, або просто мовчать. А подивишся на них під іншим кутом зору – риби на березі лежать, да тільки рота відкривають, бо дихати нічим. Скільки риби можуть лежати без води та безглуздо лупити своїм хвостом? Може декілька хвилин. А може і годину. То і є все їх життя. Так і люди, дивляться безглуздо на рибака, якій їх витягнув на берег. Для них він бог. Нудно від таких думок становиться, гіркота у роті, та в легенях важке повітря, яке теж повільно вбиває.

Прийшов Петро додому та ліг спати, бо нічого вже зробити не міг. Осталось саме важке – просто чекати забуття. Ранком до нього тихенько зійшла мати та і каже:

-      Що з тобою, мій любий? Чи не захворів ти, бо на тобі лиця зовсім не має.

Як їй поясніти, що дуже точно вона вгадала – не має у Петра вже свого лиця. Втратив його, напевно, як і віру у добро.

-      Сьогодні вихідний, тому я просто полежу тихенько. Добре?

-      Може поїш чогось? – мати доторкнулась губами до лоба хлопчика та накрила його ковдрою по плечі.

-      Не хочу. Я полежу ще.

-      Добре. Якщо потрібно щось, ти тільки скажи. Ми ж з тобою лише вдвох залишились і тому повинні піклуватися один за одним.

Мати часто так говорила, тому Петро просто посміхнувся. Він сходив до туалету, потім лише попив води та знову ліг, сховавшись під ковдру.

-      Що в тебе зі светром стало? – запитала мати, показавши свої руки. Вони усі були в маленьких червоних подряпинах. – Ось, хотіла попрати увечері, а він увесь ніби товченим склом пропитаний: колючий та неприємний на дотик.

Хлопчик згадав ненависну стіну зі своїм зображенням, але промовчав. Що тут скажеш?

Коли мати вже зібралась піти, він запитав:

-      Скажи мені, а якщо б тобі довелося вибирати між своєю смертю та іншої людини. Але вибір цей був би справжній та остаточний. Змогла би ти знайти таку жертву, замість себе?

-      Дивні речі ти говориш, як для хлопчика середньої школи. Дуже дивні.

-      Я розумію, питання не просте, але чи змогла би ти зробити такій вибір? Навіть, якщо можна вибрати погану людину.

-      Ти знаєш, таке питання одного разу задав мені твій батько. А потім його просто не стало. Теж дуже дивно, такій збіг. Може, він знав щось таке, що мені не варто було знати?

 Петро замовк, а потім і взагалі відвернувся до стіни. Мати тихесенько закрила двері за собою. Він знову провалився у забуття, де не було радощів та сонця. Крізь туман на нього вийшов його кореш Олесь, але уві сні він був справжнісіньким лосем. І роги у нього були правильні – великі та широкі. Він повернув їх в один бік, а потім в інший, втягнув вологими ніздрями повітря. Спочатку здивований Олесь впав на бік, і тільки потім Петро почув звук пострілу. Хлопчик намагався повернути час в зворотній бік, благаючи про це небо та усіх існуючих богів разом. Але, нажаль тут його супер здібності не спрацювали. Тоді він полетів на звук кулі, намагаючись знайти вбивцю свого друга. В кущах, неподалік, сидів переляканий Микола Грицько і кричав, кинувши рушницю:

-      Це не я, повір мені будь ласка! Це все Іван, вбий його! Вбий!

 Петро проснувся тільки серед ночі, увесь спітнілий та хворий. Він встав та почав ходити по кімнаті, торкаючись спочатку одну стіну, а потім іншу. Його тіло повернулась до звичайного стану, але разом з свідомістю повернувся і знайомий голос. Цього разу, він говорив ласкавим, батьковим баритоном:

-      В тебе ще є час. Шукай жертву, Шукай жертву або помри невдахою. Шукай жертву!

 Петро закричав, схопив ручку зі столу, та почав малювати зірки на стінах. Одну, дві, багато різноманітних зірок. Він малював їх, поки руки не заболіли. Тільки після цього він зрозумів, що ручка вже давно не пише, але хлопчик все одно намагався знову і знову видряпати на шпалерах хоча б ще одну зірку, виконуючи вигаданий їм обряд.

-      Хай це все скінчиться. Хай це все нарешті скінчиться.

 Бідна мати декілька разів підходила до дверей кімнати, слухала крики свого сина, заламуючи собі руки. Вона нічого не могла подіяти, вже вдруге втрачаючи рідну людини. Потім, щось згадавши, вона побігла в свою кімнату та почала перебирати старі папери чоловіка, поки в однієї з коробок не знайшла малюнок, на якому він дуже невміло намалював її та себе. Під цим малюнком був ще один папір. Це був лише начерк майбутнього малюнку, але мати Петрика щасливо посміхнулася та схопила саме його.

 Петрик приходив в себе не відразу. Спочатку усі намальовані зірки напухли, немов надувні кульки, тільки замість повітря в них був лише гній. Кульки разом полопалися, обдав нещасну дитину смердючою та теплою жижою. Порожнеча в грудях почала зникати, даючи можливість хлопчику нарешті відчувати своє тіло. Він встав не з першого разу, але до нього поступово почали повертитися сили. Петрику широко відкрив вікно, намагаючись вигнати увесь нічний бруд на вулицю. Потім, згадавши, що дуже давно не їв, він побіг на кухню, іноді ще тримаючись за стіни. Його мати була тут, щось розглядаючи на столі. Побачивши сина, вона стрімко сховала руки за спину, намагаючись приховати малюнок.

-      Мені стало набагато легше, - сказав Петрику, не дуже розуміючи, що тут взагалі трапилося.

-      Це дуже гарна новина. Хочеш поїсти?

-      Так, звичайно. Мені здається, я би зараз цілого лося з’їв, такий я голодний.

-      Ось і добре, - мати відвернулася, та сховала звернутий папір у верхню шухляду.

-      А що ти намагаєшся сховати від мене? – нарешті запитав хлопчик.

-      Лише старі малюнки твого батька. Чомусь згадала про них та і дістала усі. Якщо хочеш – поглянь зі мною, - вона ще раз відкрила шухляду, руки в неї були забинтовані, та акуратно дістала один малюнок.

-      Батько ніколи не міг гарно малювати, мабуть і я тому так малюю, - посміхнувся Петрику, розглядуючи батько та мати, які були намальовані на цьому папері разом.

Від пориву вітру, вікно несподівано розкрилося і в лице хлопчику тхнуло вологе повітря.

-      Перший осінній дощ, - тихо промовив він і став намагатись закрити вікно.

-      Не перший, були вже дощі, - посміхнулася мати позаду хлопчика.

-      Але цей змиє усі жахи, - нарешті хлопчина зміг подолати осінній вітер та закрити створу рами.

Щось пухнасте полоскотало його по голій спині та допомогло підтримати раму вікна. Хлопчик як не намагався, не міг заставити себе повернутися до мами.

-      Чого ти злякався, Петрику? – запитала вона, - Йди, та закрій вікно у своїй кімнаті. Не будь постійно невдахою.

Петрик повернувся та закричав.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас хімії
Півфінал: Учительська
Історія статусів

13/10/20 18:22: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал