Пенальті

І

Сергій збирався до школи. Перше вересня. Знову нова школа. Майбутнє хотіло зробити з нього футболіста і він був тільки за, тому протягом останніх шести років навчався у спортивному класі, брав участь у змаганнях. Спортивні класи часто розформовувались як футбольні команди, в залежності від поставлених завдань тренером.

Рівне по рахунку вже було четвертим містом, куди він переїжджав. Нового тренера звали Анатолій Адольфович – за духом переможець. 

У зв’язку з карантином, лінійки не було, тому весь футбольний 11-В пішов до класу, слідом за тренером. Майже два метри з ростом, йому скоріш потрібно було йти в інший вид спорту, наприклад волейбол. Щоправда, згорбленість віднімала в нього декілька сантиметрів зросту. Замість сивого волосся, яке характерне для його віку у нього був вибритий череп з шрамом у скроні.

- Ну що, готові гризти граніт науки, - посміхаючись промовив Адольфович, показав блискучого зуба і помахав ключем у скроні.

- А я думав ми тут задля спортивних цілей, - зауважив Микита, воротар за амплуа.

- Спорт спортом, та вчитися прийдеться, екзамени за вас здавати я не буду, - ключ спершу заїв у замку та з другої спроби відчинився.

- Тут видно довго не прибирали, - інтонацією плакси промовив Сергій.

- Ось і буде перше тренування. Швабру, віники в руки і пішли. Взагалі маєте дякувати Ірині Володимирівні, що в нас є власний клас, - Кинув у відповідь тренер. Класне перше вересня подумав про себе Сергій.

- Ти раніше де грав, - запитав у Сергія худорлявийблондин з віником.

- У Житомирі.

- А я у Полтаві. До речі, я Микита. Воротар.

- Сергій. Форвард.

- Як ти гадаєш, хто старіший павутиння чи тюль, - кивком голови спитав Микита.

- Адольфович.

- Так припинити балачки. Миємо підлогу і завтра всіх чекаю на пів восьмої, на стадіоні за школою.

- Заняття починаються з пів дев’ятої ж.

- Перед алгеброю потрібно добряче розім’ятися. Сьома тридцять! Все зрозуміло?

Сергій прийшов на п'ятнадцять хвилин раніше. Підкусивши нижню губу підійшов до пропускної щоб взяти ключ від кабінету. Вахтера не було ще. 

- Так 311, 312, 314, а де ж 313? Дивно. Ще сонний мозок потягнув його на третій

поверх. Двері кабінету були зачинені та по язичку було видно, що не на замок. Сергій був вихованим хлопцем та постукати забув. Щойно переступивши поріг пролунало:

- Стукати не вчили? – Адольфович сидів за столом і робив якісь помітки у своєму записнику.

- Вчили, - розгублено тільки і вимовив Сергій.

- І взагалі, я казав збиратись на футбольному полі, - тренер поклав в шухляду записник.

- Я хотів запитати, а чому на пропускній не має нашого ключа і номера нашого кабінету?

- Не встигли зробити. – Все пішли на вулицю, вже наші сходяться.

Тренування пройшло у звичному режимі. Щоправда навантаження у нового тренера були більше розраховані на техніку, а не на фізичну підготовку. Після закінчення всі пішли у душову.

- Ти звернув увагу, що на пропускному немає нашого кабінету? – запитав Сергій у Микити по дорозі до роздягальні.

- Та ні. Немає, значить зроблять.

- І ти туди ж. Сергій – вирішив потайки проникнути до кабінету. Після уроків він сфотографував на свій моднячий телефон – замок і пішов на ринок, щоб по знімку йому зробили дублікат ключа.

- Скільки живу ще таких розумників не бачив, - сказав майстер крамнички з табличкою на дверях «Ключі на замовлення»

- Тобто?

- Де ти бачив, щоб по фото виготовляли ключі?

- Ви ж майстер і маєте знати всі види ключів і як їх зробити.

- Я знаю тільки, що пляшка оковитої коштує майже сто гривень і навіть якщо ти мені її принесеш, адже я вже зачиняюсь і до вечері потрібно змочити горлянку, то я тобі не помічник. Єдине, що можу сказати, що це дуже старий замок. Такі виготовляли ще за часів другої світової війни.

Сергій ішов додому, а останні слова майстра так і не виходили йому з голови: «За часів другої світової війни». Хіба таке можливо?

Наступного дня Сергій з пластиліну зробив сліпок замку і знов пішов до майстра.

- Знову ти? З посмішкою запитав той.

- Ось сліпок замку. Зможете зробити ключа?

- Ну це вже краще ніж фото з цим вже мати справу. Стривай, а навіщо тобі цей ключ? Він точно не від твоєї квартири.

- Хочу виправити в журналі оцінки з фізики.

- Скажу відразу. Я цього не , але я теж не люблю фізику. Тим паче ти платиш. До речі з тебе 100 гривень.

- Що? Ви ж казали 75.

- За складність плюс 25 гривень.

- Гаразд. – невдоволено погодився Сергій.

- Приходь після п’ятої.

…Після п’ятої майстер вже усміхався оковитій і видивлявся ключ.

- Вже готово? – почув він за спиною.

- Тебе стукати не вчили?

- Я стукав, - збрехав Сергій.

- Ось тримай. – Майстер поклав у долоню Сергія ключ. – Але спершу добренько подумай чи потрібно його застосовувати.

- Вам то яка різниця? – п’яниця, подумав про себе і пішов, залишивши відчиненими двері.

- Не стукати не закривати двері не вміє. Точно в ліфті народився.

В середу, якраз, тренер у зв’язку з професійними курсами був відсутній. Він ніякого відношення не мав до дисциплін які викладалися у гімназії. Після шостого уроку, залишивши кабінет всесвітньої історії, Сергій попрямував до їхньої класної кімнати.

Адреналін зашкалював, Сергій завжди був вірний правилам і майже ніколи нічого подібного не вчиняв та цього разу зацікавленість чхати хотіла на страх. Відчинивши двері, повіяло прохолодою. Мурашки по шкірі швидко зачинили двері з середини. Відсутнє відчуття страху бути застуканим звільнило місце для інтуїції, яка підказувала, що його знахідка буде ще страшнішою. Ця сама інтуїція потягнула його до столу. Він почав витягувати шухляди. Верхня містила в собі розклад занять, як не дивно та календар ігор. В цьому місяці мало бути лише три зустрічі. Перша гра із спортивною гімназією, друга на область і третя. Назва була на іноземній мові і обведена в червоний кружок. Хто б це міг бути? З цим запитанням він відчинив другу шухляду, у якій було декілька книг по фізпідготовці і тренувальному ремеслу.

- Нарешті. – аж вигукнув Сергій. У третій шухляді був записник Адольфовича. Взявши його до рук йому на мить здалося, що той зараз розсиплеться. В ньому були різні вирізки з газет розклеєні по сторінкам. - Двадцять перше століття, інтернет ж є, яка в біса газети, - здивувався про себе. На першій сторінці були фото ще радянських часів, це було зрозуміло по якості фото і форми в якій були футболісти. На другій сторінці була вирізка з газети датована 1943 роком. – Звідки в нього такі старі записи. – Продовжував порушувати тишу Сергій. На наступній сторінці була вирізка в якій значилось наступне: «Перемога ціною життя». Після цього його очі натрапили на назву команди, яка програла. – Десь вже я її бачив. Згадав, - вигукнув знову. Знову відкрив розклад ігор. Та ж сама назва. - Хіба таке можливо?

ІІ

Він знову хотів перегорнути назад на статтю та чомусь сторінки злиплись. 

- Фу, що це, - Сергій піднявся і попрямував до умивальника, який знаходився у підсобці. Зошит все ж таки розгорнувся у тому місці, де хотів Сергій. Вся стаття була заляпана кров’ю. – Дідько, де тут мило, - раптом скрипнула дошка у підлозі, та вода з крану своїм напором заглушила кроки в його сторону. – Може під умивальником, - Сергій нагнувся, а в цю мить у нього за спиною дивився на себе напіврозложений мрець. Через очну ямку правого ока опариш виїдав останні шматочким'яса. Його товариші прокладали дорогу до язика, там було значно більше м’ясистих тканин. У скроні з правої сторонни був невеличкий отвір, який залишила після себе куля, котра застрягла у лівій півкулі мізку і там вже скоро мають бути цінителі гнилі, куля яка вилетіла з дула пістолета, курок якого натиснув… - Ось де воно, господарське мило. Раптом задзвонив телефон – висвітилось Микита. Мокрими пальцями він якось провів по екрану, але тільки з третьої спроби включився відлік їхньої розмови.

- Де тебе носить? – матюк з чотирьох літер залишився на язику Микити.

- Тобто?

- Я чекаю, за школою, як і домовлялися.

- Зараз буду. Вилитіло з голови.

вона в тебе є?  

Сергій побіг на вихід до дверей забувши про обережність і зошит тренера, якого вже не було на столі.

- Я не став тебе чекати і пішов сам до магазину. Довелось вмовляти щоб продали. – Микита вийняв два пива із ранця. 

- Ти не боїшся, що тренер побачить?

- Його сьогодні ж немає, що забув?

- А сьогодні. Точно. Заплутався у днях. Доречі ти нічого дивного не помічав за Адольфовичем?

- Та ні. Суворий як усі тренери.

- З ним щось не так.

- Ти ще пів півпляшки не випив, а тебе вже понесло. 

Ввечері Сергій почав гуглити, вбивав назву статті, дату і номер газети та результати всі були хібні і вже перед тим як натиснути на хрестик під одним із результатів пошуку він побачив номер телефону. Сергій набрав.

- Алло, це хто? – спитав він.

- Не забивай пенальті, - короткі гудки не дали поставити наступне питання.

Матч який був обведений у червоний кружок, матч який був тільки у зошиті тренера. 

Футбольне поле за школою було пустее. Тільки одинадцять на одинадцять. Гра булла

Рівна та на вісімдесять сьомій хвилині Сергій падає у штрафній суперника. Фол.

Пенальті. Сергій підходить до м’яча і дивиться у сторону, де стоїть Адольфович – Не

забивай пенальті, стояв голос у його голові. Це був голос Адольфовича. Точно. Але 

Сергій не скористався порадою самогубці. Чотирнадцятий номер забив переможний

м’яч на вісімдесят восьмій хвилині.Після матчу Адольфович черговою кулею 

відправив чотирнадцьотого номера в братську могилу за школою, але застрілитися як

у 1943 році нажаль в нього вже не вийде. 

Клас знову пустував. Адольфович дивився на себе в зеркало і бачив як опариші добрались до язика.