Ідеальний клас

За вікном мжичить. Моросить, хоче хоч в думках сказати собі Олег, але вчителька мови фанат чи фанатик своєї справи, тому на кальки з російської реагує як середньовічна інквізиція, якій, на її великий жаль, заборонили недоумків катувати фізично і вона змушена вдаватись до тортур психологічних. 

– Олеже, я розумію, що вам потрібно адаптуватися до нового середовища, але це не причина ловити гав на моїх уроках. ЗНО близько, і ніхто там не звертатиме увагу коли, куди і звідки ви перевелися. Будьте уважні, останнє попередження.

– Перепрошую, – відповів Олег відриваючись від осінньої слякоті. Дівчата позаду захихотіли. Її «ЗНО близько, покайтеся», нагадувало лозунг Старків.   

Дзвінок на перерву не приніс Олегу полегшення. Якщо під час уроку весь клас був одним цілим в боротьбі з мовнимиправилами, то коротка перерва показувала хто є хто. Клас розпався на групи, пари. Однокласники ожили, сміялися, хтось просив списати домашку, хлопці позаду реготали з відео, дівчата спереду обговорювали нову спідницю котроїсь з них. Олег був сам. Сидів за своєю двомісною партою. Не знав до кого приткнутися. 

Його новизна як новачка, переведенця після початку навчального року у випускний клас, не протрималася довго. Так спершу, до нього підходили, розпитували, розглядали як експонат та… експонат виявився нудним, тухлим. Випитали десь, у когось, що його батьки розлучаються, а мама вернулася у рідне місто, в стару квартиру її батьків. Ось і все. Ніякої драми. Нецікаво. Водитися з таким все одно нема сенсу у випускному то класі. А Олег не міг змусити себе вдавати життєрадісність, не міг підійти до хлопців і ржати з цього тупого відео. 

– Ей, як воно тобі в нашому болоті? – Петро всівся поряд за його парту. Хлопці позаду поставили відео на паузу.

– Ти про місто? Дощить вже третій день, мокро, – Олег усміхнувся, сподіваючись, що від нього відстануть.

– Неправильна відповідь. Я про школу питаю? 

– Так собі, школа як школа. Учні, вчителі, класи.

– Аяяй, ти просто не тими коридорами ходиш. Ми проведемо тобі після уроків екскурсію. Покажемо місцеві цікавинки.

– Я б з радістю, та…

– Не будь нудилою. Багато часу не займе, – кинув Сергій позаду нього.

– Ну окей, але в мене не більше години часу…

– Домовились, – урвав його Петро і з усмішкою повернувся за свою парту.

Олег подумки зітхнув. Веселитися йому хотілось аж ніяк. Але з іншого боку мати когось з ким можна поговорити на перерві не зле. І хлопці самі запропонували. Що може трапитися за якусь там годину?

Після алгебри його вже чекали. Петро, Сергій, і Валера. Олег майже гордився собою – він запам’ятав їх імена.

– Готовий розважитися? – спитав Сергій.

– Я завжди готовий, – випалив Олег. Хлопці розсміялися.

– От бачиш вийшов з класу і вже не такий похоронний вигляд маєш.

– Пішли, – Петро потягнув його за собою.

Вони піднялися на четвертий поверх. Після сьомого уроку більшість класів пустували.

Петро вказав на глухий закуток у кінці коридору. Підійшов до стіни з допотопним килимом, який хто зна, що тут забув, і з виглядом фокусника підняв нижній край,відкриваючи вигляд на старі двері. Сергій не менш театральним жестом прочинив їх з ледь чутним рипом. Двері були не замкнені.

– Ласкаво просимо у нашу приховану обитель.

Олег з осторогою зайшов усередину. За дверима були вузькі сходи. Сергій хмикнув і проштовхнувся повз нього, спускаючись униз. Облуплені стіни давно не знали ремонту. Затхле повітря віддавало неприємним присмаком у роті. 

– Не парся так, – Петро опустив руку йому на плече. – Старий аварійний вихід чи щось таке, на інших поверхах хід замурували, а на четвертому лише прикрили. А в кінці…

– А в кінці… – протягнув Валера позаду. Олега вже бісила ця театральщина. 

Сходи привели до ще одних пошарпаних дверей, які вели в невелику кімнату з старими вікнами та міцними металевими дверима на протилежному кінці. Замкненими дверима.

Хлопці загиготали. Олег рвучко обернувся. Петро склався навпіл від сміху. 

– Ахаха, ти б себе бачив. 

– Ну–ну, від старожилів такого ефекту вже не добитися, – першим відсміявся Сергій. – Ми тут не для цього. – І знову з виглядом фокусника витягнув з старої коробки пакет. Дзенькіт пляшок дозволив Олегу полегшено видихнути – вони сюди ходять просто побухати. Це можна. Може це те, що йому треба. Трохи розслабитися. 

Вони всілися на відносно чистому клапті підлоги. Олег пив, що наливали. Алкоголь обпалював горло, але в голові було блаженно пусто. 

– Знаєш до тебе з нами сюди Андрюха ходив, – Петро перехилив стакан. – Він за твоєю партою сидів. 

– А тепер чого не ходить, захворів? – Олег ледве рухав язиком.

– Пропав. Кажуть втік. Але не вірю. 

– Він пропав за тижні два до того як ти прийшов, – Валера сперся на стіну. – Тут така клоунада була. Класухабесіди проводила, шкільного психолога до нас водили, випитували що і як. Домашні його казали, що він в школу пішов і не вернувся. Школа гонить на батьків, ті на школу. І так по кругу. А Андрюхи так і нема.  

– Сумно, – тихо сказав Олег, – звучить так, ніби пропажа це проблема, а сам він нікому не потрібен. – Він перехилив стакан і налив ще. У грудині знову з’явився той тупий біль, який трохи притупив алкоголь. Олег хотів забутися. Він щось ще розказував, ніби навіть сміявся з чогось. Але все це було так розмито.

Сидячи ввечері вдома, на своєму ліжку міг ще згадати тільки як вони вилізли крізь старе вікно і як він викликав таксі, коли хлопці пішли. Лишили його. І вони теж.

Мами вдома не було. Як завше. Друга зміна, дві зміни підряд та хоч просто ночувати в лікарні, лиш би не бачити його, не говорити з ним. 

Олег ліг спати не перебравшись. Йому снився Андрюха.Він просив маму забрати його додому.

 

Зранку було гидко. Голова розколювалася. Мама прийшла пізно вночі і тепер відсипалася. На столі стояли гроші на обід. Олег взяв сумку і поплівся до школи.

Він зайшов в клас. Почув смішки. На парті маркером писало «виродок» і більш літературне «байстрюк» та «недоносок». Олег обернувся до вчорашніх випивак. 

– Ви! – проричав він зі злістю. Думки роїлися в голові. Він не міг їм розказати! Не міг же… Він не пам’ятав. Валеравинувато потупив погляд. 

– Боже, Олеже. Що тут за драма, – до нього підійшов Ромко, головний дрочило цього класу. – Ого, хто ж то таке наробив. І чого б то?

В класі стало тихо. Насолоджувалися шоу.

– Хіба? Та нє, бути не може… Тут чутки ходять, що в тебе сімейна драма така, серіал «Школа» відпочиває. Але мало що говорять. Не хочеш розказати?

– То не ваше сране діло, – він стиснув кулаки, ледь стримувався щоб не дати йому в морду.

– Ооо, таки правда, – знущально протягнув Ромко. – Та з ким не буває, але все таки… Тц–тц. Як тяжко. Біднесенький.

– Заткнися, – Олег кинувся до нього. Продзвенів дзвінок. Шоу закінчилось.

Марина Павлівна зайшла до класу. На літературі почали вчити «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. Олег глибоко вдихнув, заспокоюючись. Справи кращими не стали, але й гіршими, якщо подумати, певно теж. Переживе. 

На перерві він виходив з класу, прогулюючись коридорами. Рано чи пізно трапиться щось цікавіше чи більш скандальніше і його залишать у спокої. Не таке то вже й велике діло. Проблема була у Ромкові, що причепився до нього. Жертви Ромка автоматично могли забути про підтримку будь–кого з однокласників – ніхто не хотів зв’язуватися з ним.Та все одно з цим вже нічого не зробиш. Сам винен, напився і наговорив лишнього.

Одразу йти додому після уроків було небажано та й не хотілося врешті–решт. Олег вирішив зайнятися тим, на що справді міг вплинути – вчитися. Нормальні результати ЗНО, сякий–такий атестат і він зможе поступити на державне та й звалити від всіх. Тому після уроків він поплентався в шкільну бібліотеку за «Я (Романтикою)». 

Світло в вікнах кварти не світилось. Очікувано. Апетиту не було. Олег взявся спершу за англійську. Цокіт годинника і скрипіт ручки були єдиними звуками у кімнаті. Як це чудово, коли немає на що відволіктись – ніхто не дзвонить, меседжер мовчить, навіть довбані рекламні сповіщення в вайбер не надходять. Далі Олег читав історію України. Літературу лишив на кінець. Він не був фанатом журби.

Олег потягнувся, розминаючи спину. Взявся шукати в рюкзаку книжку, від читання з ноутбука боліли очі.Пошарпаний примірник зачепився за щось. Олег шарпнув сильніше, книжка піддалась.

– Що за?! – Олег аж сам злякався свого гучного вигуку, що розітнув тишу. Книжка зачепилася за кінець мотузки.

Олег з огидою витягнув її з рюкзака. Мотузка для повішення. Він якусь мить ошелешено розглядав її, а потім хмикнув.

- Як мило хлопці, правда. Який тонкий натяк. Дитячий садок, – пробурмотів він і викинув її у сміттєвий пакет на кухні. Завтра винесе. Хоча іронію долі і співпадіння він зацінив. Мотузка для самогубства зачепилася за книжку автора, який його скоїв. Ці творчі люди.

Книжка сиротливо лежала на столі. Було трохи за північ. Треба було хоча б почати читати. Атмосфера була гнітючою. Чи то зле було Олегу, який у такому паршивому настрої її читав; чи то вже тоді Хвильовому, який певно в не менш паршивому настрої її писав; «Я» теж не виглядав щасливим. На сьогодні з Олега було досить.

Він йшов коридором. Ні душі. Повітря було затхлим, неживим. Тиша давила на барабанні перетинки. Темно.  Він шарпав за ручки дверей, зачинено. Перші двері, другі, треті… Він не може постійно йти. Йому тут не подобається. Ось двері від його класу. Він там сидить, там його парта, вони мають відкритися. Олег шарпонув за ручку раз, потім ще раз, поки двері не піддались і з скрипом відчинилися. Такий неприємний звук. Зіпсутий, неправильний. Він уже не був впевнений, що хоче заходити. 

– Олеже, – тихо покликали його звідти. Ох, там хтось є, подумав він. Він не сам. Олег зайшов у клас. 

– Пробачте, – несміливо гукнув він, – хто тут є?

Відповіді не було. Щось рипіло. Олег оглянувся на двері, за ними тільки коридор. Він повільно пішов до вчительського стола. Голос лунав звідти. За столом завмерла постать.

– Марино Павлівно? – було темно, він не міг розгледіти хто це. Класна керівничка? Він потягнувся, щоб привернути увагу і вона міцно схопила його за зап’ясток. Олег злякано підвів погляд угору, не вона. Жінка у петлі. Шия скривлена, а синюшні губи шепчуть: – Ти вивчив? 

Олег запанікував. Хватка була міцною. 

– Я читав, – промимрив він, намагаючись вирватися. Безуспішно. Жінка наближалася до його обличчя натягаючи мотузку.

Олег хапав ротом повітря. У своєму ліжку. Він зі стогоном закрив руками обличчя. Чудово, просто чудово. Його дебільний мозок. Що завтра? Хвильовий з діркою в голові? Хоча йому не снився батько. Якщо подумати не так і зле, якби тільки сон не здавався таким реальним. Олег скривився. Зап’ясток прострелило болем. Певно він сам вчепився собі у руку уві сні. Треба йти до школи. Олег хмикнув – у свій клас, за свою парту. До дебілів, які будуть до нього чіпатися.

Він зайшов у клас з дзвінком. І ніяких проблем, тільки взуття промокло. На вулиці дощило вже який день.

Англійська. Олег намагався зосередити увагу на вчительці. Нахмурився. Її постать неприємно нагадувала про жінку з петлею. Дурний жарт, дурний сон.

Після уроку, він знову поспішно покинув клас вслід за вчителем. Проблем не хотілося. Ромко гигикав у спину, але при вчителях не наривався. Олег бродив коридором, при денному світлі, повний учнів, він не здавався страшним. Хтось відчинив вікно. Холодне повітря бадьорило. На нього не звертали уваги. За межами класу він ставав ніким. 

Продзвенів дзвінок і учні спішили по класах. Коридор пустів, двері зачинялися. Олег здригнувся, стало тихо. Якщо потрібно обирати… Він встиг зайти перед Мариною Павлівною. Кинувся до рюкзака витягати підручник і книжку. На підлогу впала мотузка. Олег здригнувся. Хіба він не викинув її сьогодні зранку? Чи тільки збирався викинути?

– Олеже, що це таке ви принесли?! – вчителька підвищила голос.

– Це не моє, – заторможено відповів Олег. – Дурний жарт певно. – Він хотів кивнути на Ромка, але доказів не було. Ромко дивився на нього з насмішкою і робив вигляд, що він тут ні до чого.

– Беріть ваш жарт і до директора зі мною, – вона здавалася розлюченою. Олег нічого не розумів.

– Я ж кажу це не моє.

– Негайно!

Олег кинув підручники в сумку, мотузку теж і мовчки пішов за вчителькою. 

Вона увірвалася в кабінет директора без стуку. 

– Дмитре Петровичу, подивіться, що він приніс у школу, у мій клас.

Директор підвів погляд від екрану комп’ютера на них. 

– Марино Павлівно, що знову не так у вашому класі, – він зробив наголос на «вашому». 

Вона вирвала рюкзак з рук Олега, блискавка рипнула, і витягла з нього мотузку. Кинула її з огидою на стіл.

– Ось, гляньте.

Директор глянув на мотузку, тоді на Олега. 

– І що це означає?

– Просто дурний жарт. Наді мною, – Олегу страшно хотілось добавити «сер» у кінці. Ситуація була трагікомічною. Він не розумів з чого така паніка. Ну мотузка, ну випала з його сумки.

– Це не просто жарт. Це ж… Це – Людочка. Як так знущатися?! – обличчя Марини Павлівни вкрив нерівний рум’янець. Здавалося, вона зараз втратись свідомість. Директор певно подумав так же, бо далі підвівся і промовив набагато м’якше:

– Марино Павлівно я поговорю з…

– З Олегом, – вона хлюпнула носом.

– З Олегом, а ви заспокойтеся і повертайтеся в клас. 

Марина Павлівна всунула Олегу в руки рюкзак і не дивлячись на нього покинула кабінет. Директор сів на місце і жестом вказав Олегу на стілець навпроти.

– Ну, Олеже, не хочете пояснити мені що сталося.

– Вийшов на перерву, повернувся перед дзвінком, витягав книжки з рюкзака – випала мотузка. Ось і все. Людочку не знаю, – Олег відчитувався сухо без лишніх деталей. Він або повірить або ні, немає сенсу виправдовуватися, тим більше у тому, у чому він точно не винен. 

Директор розглядав його мовчки. А тоді знову використав свій заспокійливий тон.

– Ви ж не збиралися нічого робити з собою в школі? Я знаю, що у вас не все гаразд в сім’ї і переведення в 11 клас, екзамени – звичайно на вас дуже впливають, але не варто надто близько брати все до серця. Як тільки випуститесь, все налагодиться. 

– Самогубство? – Олег здивувався – його не звинувачують, не в тому про що він подумав. – Я не думав про це взагалі. Просто хтось пожартував. А вчителька не вислухавши ні слова, потягнула мене сюди.

– Залишайтесь таким позитивним, – директор повеселішав. – А Марина Павлівна… Не беріть близько до серця. Ми проведемо виховну бесіду з учнями, щоб такого більше не було. Можете сьогодні піти раніше додому. Все таки стрес. Вам треба відпочити.

– Еее, дякую за підтримку і… і розуміння. 

– Пам’ятайте, не беріть все до серця, – директор підвівся і поплескав його по плечу.

– Я викину, – Олег потягнувся до мотузки та директор взяв її швидше.

– Я сам, сам. Цьому не місце у руках учня, – рука з мотузкою тремтіла.

Вийшовши з кабінету Олег відчував спантеличення. Вчителька накричала за ніщо, директор навпаки, не звинувачував, хоча б міг, а так – жарт, так жарт, відпустив додому без ніяких розборів. 

Олег додому не хотів, гуляти під дощем теж. 

Він був сам у коридорі. Двері були зачинені. Олег знав, що якщо повернути будь–яку ручку, він потрапить у клас повен дітей, які витріщатимуться на нього як на ідіота. Він знав. Чув приглушені голоси. Рипіння було гучнішим. Як тоді, коли тіло гойдалося на мотузці. Рип–рип. Чи може це підлога рипить. Просто хтось йде позаду. У туалет вийшов, погано стало. Може бути будь–що. Рип–рип.

Олег побіг. Не оглядався. Перескакував сходинки, летів так, ніби від цього залежало його життя. Зупинився аж на вулиці. Мжичило. 

Віддихався і оглядівся. Тільки тепер. За ним ніхто не йшов. Видихнув. 

– Олегу, Олегу ще трохи і в дурку підеш. Що за паніка, –він говорив уголос, для впевненості. Звичка, яка з’явилась відколи він став чи не єдиним своїм адекватним співрозмовником. 

Вода стікала за шиворот. Він глянув угору. Усмішка зів’яла. У вікні третього поверху стояв хлопець з петлею на шиї. Приклав руку до шибки і дивився на нього. Олег позадкував. Хлопець не ворушився. Олег побіг, знову.

Зачинив двері вдома на замок. Скинув взуття, промоклі речі, заліз у ванну. Він хотів зігрітися. І що це було? Дурний жарт чи просто глюки? Чи… Ні, це жарт, знущання та й все. Над ним знущалися однокласники, вчителька, директор… Марина Павлівна. Олег задумався. Чому при мотузці вона згадувала Людочку? Щось трапилось з ученицею? А директор? Самогубство, правда?

В квартирі, захищений, в теплі – Олегу все здавалося грою розуму. В чомусь директор таки не помилився –постійний стрес до добра не доведе. Він включив ноутбук. Роздивлявся заставку екрану. Ввів у пошукову строку «самогубство 9 школа Людмила». Палець завмер над клавішею «Enter». Олег не був певен, що хоче щось знати. Інколи солодка брехня чи незнання таки краще. Палець опустився.

Пошуковик запропонував статті з заголовками «Трагедія в школі: хто винен?», «Не витримала – самогубство у школі №9», «Вона завжди була дуже відповідальною… – колеги про…». Олег обрав другу. 

Стаття була присвячена Людмилі Степанівні Ковалевій, вчительці з літератури, попередній класній керівничці 11 класу. Повісилась у класі після невдалої атестації два роки тому. Олег дивився на фото усміхненої жінки з квітами. Виглядала знайомо. Де він міг її бачити?

Задзвонив мобільник. Олег підняв трубку не відриваючи погляду від екрану.

– Це твоя вина.

Олег впізнав голос молодшого брата. Не знав, що на це відповісти. Вкотре.

– Я кажу це твоя вина, виродку! Це через тебе в мене більше немає сім’ї. Якби тебе не було…, – на тому боці почувся плач. 

Олег глибоко вдихнув. Збирався до купи.

– Женю, скільки ти випив? Ти вдома?

– Яке тобі до мене діло! Я там де хочу. Я вже дорослий. Ти мені ніхто, –  у грудях кольнуло на останніх словах. Олег знову вдихнув – він має бути спокійним. Істеричні перебранкиз п’яним нічого йому не дадуть. 

– Тато знає де ти?

– Не смій… не смій його так називати, – плач ставав тільки голоснішим.

– Добре, добре. Ти правий. Але зараз ти робиш гірше тільки собі, не мені. Скажи де ти чи подзвони батьку.

– Я з Назаром… – зв’язок обірвався. Вибив певно. 

Олег передзвонив. Приємний голос повідомив, що абонент поза зоною досяжності. Олег втупився в екран розмірковуючи, що робити далі. Ідіот десь п’яний, з вимкненим телефоном. Варіант був один і Олегу дуже не хотілося цього робити. Він знову глибоко вдихнув. Набирався сміливості. Палець завмер над поміткою «тато». Олег його так і не перейменував. Рука тремтіла. Він натиснув на кнопку виклику. Піщли гудки. Абонент зайнятий. Олег подзвонив знову. Абонент зайнятий. Олег розізлився. Та пішли вони всі… 

Набрав повідомлення в вайбері «Женя п’яний. Подзвонив мені. Казав, що з Назаром. Телефон поза зоною. Знайди його і забери додому». Дивився на повідомлення. Прочитано. Йому не відписав нічого.

Олег закрив очі руками. Як його все дістало. Найшли крайнього, блін. Таким батькам як його треба взагалі заборонити мати дітей. Безвідповідальні придурки. Він більш нічого не хотів знати. На сьогодні свій ліміт він вичерпав. Тато забере Женю, якщо щось буде не так, був впевнений, що той подзвонить йому чи мамі врешті–решт, яка пропадає на роботі чи ще десь. Він справді втомився від цього. 

Він був у тому ж клятому коридорі. Але він не збирався робити, те що від нього хочуть. Не буде відчиняти двері, не буде нікуди йти. Просто сидітиме тут під стіною, допоки не прокинеться. Олег був впевнений, що це сон. Коридор. Темінь. Тиша. Все це вже було. 

– Олеже, – голос лунав з якогось класу. 

Він сьогодні нікуди не піде. Рип–рип. Він не оглядатиметься. Рип–рип. Не тікатиме. Рип–рип. Уві сні йому ніщо не зашкодить. Рип.

Він заплющив очі. 

– Скажи… – прохрипів голос. – Скажи моїй мамі, що я… – хрип, – я буду чемним, тихим, – сипіння, – я буду робити, що скажуть.

Холодні пальці торкнулися його обличчя.

Олег різко вдихнув повітря, розплющивши очі. Над ним схилився хлопець. Він сипів, виштовхував слова, через здавлене мотузкою горло.

– Я хочу додому. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

У кінці коридору відчинилися двері, зсередини. 

– Андрію! 

Над ним стояла мама. Дивилася на нього втомлено.

– Чого кричиш? Я лише заснула, ти тут не один живеш, –повернулася і пішла у свою спальню. Про Женю ні слова.

Олег судорожно дихав. Потер щоку, намагаючись зігріти, стерти відгомін доторку холодних пальців. Просто страшний сон. 

Просто тепер він прийшов рівно з дзвінком, щоб уникнути пустих коридорів. Сидів в класі, не виходив на перерву.

– Що такого вчора з тобою зробили, суєциднику? Тепер ти такий чемний. Дуже похвально.

Ромко височів над ним, як учорашній хлопчина, але він був живий і теплий. Олег був радий його бачити. Знущальні нотки, замість глухого каркання. Він щиро усміхнувся.

– Дякую. Радий, що тобі подобається. 

– Ти що збожеволів? В голову часом не вдарявся?

– Хто знає. До речі про божевілля. Хтось може розказати мені про бідну Людочку, а то я тут вже місяць, а щось досі історією школи не цікавився. 

Ромко вишкірився. Розмови в класі притихли. Він мовби роздумував, що веселіше – далі діставати Олега чи переключитися на давній скандал. Вибрав щось посередині.

– Ти вирішив під неї закосити, з шнурком? Якщо так, то цей клас для смерті застовбила за собою колишня класуха. Шукай собі інше місце.

– Вона тут повісилась? – Олег проти волі глянув на вчительський стіл. 

Ромко простежив його погляд.

– Правильно думаєш.

– А чого?

– Надто близько взяла до серця, як каже директор. Грьобана перфекціоністка. Я тобі скажу, що за нею тут з учнів ніхто особливо не сумує. Останні місяці вона взагалі з котушок з’їхала. 

– Не правда, вона просто за атестацію переживала, –обговорення смерті посунуло страх перед Ромком на другий план, дівчина попереду обернулася до них. Він досі не знав її ім’я. – Все не дуже добре пройшло, от вона і…

– Заткнися Ірко, ми той урок місяць репетирували кожен день. Ти думаєш то нормально? Та її вже тоді в дурку запхати треба було.

Дівчина гнівно набрала повітря у груди. 

– А Андрій? – перервав суперечку Олег.

– Що Андрій? – здивувалася вона.

– Він теж того?

– Ні, ти що. Він просто втік з дому певно. В нього в сім’ї, – вона ніяково глянула на напис «виродок», який так і не стерся з парти,– теж не все добре було.

– Ну і куди б він втік? – Ромко дивився на Олега, – може теж десь висить, навіть в школі. Крім нашого класу тут повно місць, де можна сховатися. Корпус перебудовували по дурному.

Олег здригнувся, згадавши аварійний вихід прикритий ковром.

Ромко помітивши його реакцію, сприйняв її за свою заслугу. Він нахилився ще ближче.

– А що шукаєш місце? Допомогти?

– А ти вже комусь допомагав у цьому? – Олег глянув прямо на нього. – Зв’язуєш вечорами петлі з мотузок. Дивне хобі, якраз на дурку тягне.

– Ти думаєш, що то я тобі…

– А хіба ні? – урвав його Олег. Хотів підловити сучого сина і покінчити з його дурними жартиками.

– В мане є важливіші справи ніж гратися з виродками. В дурку тільки тобі треба, шизанутий.

Ромко залишив його, повернувся за свою парту. Не вдарив, майже не обізвав. Ніби й справді Олег на нього наговорює. Непоганий актор, хмикнув Олег. На публіку дуже добре грає. 

Він намагався зосередитися на уроках. ЗНО нікуди не ділося ж. Додому пішов в групі однокласників. Йому було байдуже з ким, лиш би групою. Щоб було гамірно і багатолюдно. Не хотілося б припускати таку можливість, але дурка по ньому може й плакати. Постійний стрес, як казавдиректор, кошмари, самотність, вина. От і ввижається всяке. Він навіть обернувся як вийшов з школи. У вікні нікого не було. 

Якщо бути з людьми, він може протриматись до кінця року. А там прощай дім, прощай школо, привіт свобода. 

Удома запер квартиру на всі замки зсередини. 

Вирішив нарешті взятись за голову. Досить надумувати собі лишнього. У нього й так достатньо клопотів. Приготував вечерю – собі і мамі, зварив картоплю з підливою, нарізав салат. Поївши – відкрив хімію, перечитав текст з англійської, зробив домашку з мови. Плюнув на злощасний примірник і взявся читати «Я» (Романтика)» з ноутбука. 

Твір життєрадісністю не вирізнявся. «Я» вбив свою матір, яка любила мятежного сина не зважаючи ні на що. «Я» поганий син. Олег так і занотував собі, скаже на літературі. Ось що на його думку головне у творі, а не образи і алюзії. «Я» вбив матір, Хвильовий себе, а існування Олега знищує його сім’ю. Хто з них гірший син? Олег подумав, що серед них, таки певно він. Вдарив себе по щоках. Ніяких депресивних думок, це корінь усіх його недавніх бід.

Він скинув речі на завтра у рюкзак. Досить було не нюняти перед Ромком і мотузки у сумці більше не було. 

Погортав Фейсбук. Сповіщень не було, його братець був онлайн. Ну, живий значить. Думав чи написати щось. Не варто, Женька не оцінить. Відкинувся назад на кріслі і поглянув у вікно. Скрикнув і мало не впав назад разом із кріслом, в останню мить встиг вхопитися за край стола. В вікні відбивалась мотузка. Та сама. Висіла прямо над ним, причеплена до старої люстри. Олег повільно обернувся. Нікого. Тільки мотузка. Серце калатало у грудях. 

Він підніс руку і обережно, за самий краєчок, торкнувся петлі. Шорстка мотузка, справжня. Дивився на неї, боячись відвести погляд. Ніби мотузка була живою і могла накинутися на нього, якщо він відвернеться. 

Клацнув замок. Мама. Відчуття полегшення одразу затопило Олега. Мама повернулася, дитина у ньому знала, що поки з ним мама нічого страшного не трапиться. 

– Мамо, – покликав Олег. – Мамо! – ще раз голосніше. 

Почув як вона кинула речі в коридорі і пішла до нього. Нарешті.

Вона відчинила двері, глянула на Олега. Він відчув запах алкоголю. Повільно, шатаючись підійшла до нього. Мовчала.

– Мамо, – жалібно протягнув Олег. Невже вона не бачить мотузки, невже він божеволіє.

– Ах ти виродку, – вона дала йому сильного ляпаса. Олег, не сподіваючись, заточився. Притиснув долоню до щоки в невірі. 

– Виродку, – вона вдарила знову. – Думаєш шантажувати мене, думаєш я пожалію тебе? Якби я зробила аборт, якби ти не народився – в мене була б нормальна сім’я. – Вона знову вдарила його. – Вішайся, на здоров’я! Ти порчений, такий же як Степан, твій таточко, який зробив мені тебе і кинув. Треба було тебе позбутися, як тільки взнала чий ти син. І ми б були разом я, Саша і Женя. Що виродку? Вмієш тільки на жалість давити? Не вистачає сміливості, щоб покінчити з цим? – вона штовхнула його і пішла. Гримнули двері в її спальню.

Олег сповз на підлогу. Було боляче. Мотузка висіла над ним. Йому хотілось розплакатися, але не міг. Потривожить маму. 

Сперся на стіл. Дивився на петлю. Не спав, не хотів сьогодні спати, не хотів бачити сни. Дивне оніміння заволоділо ним. Мотузка колихалася як маятник. 

Він цього не зробить. Навіть якщо він не потрібен нікому, він все ще потрібен собі. Олег не хотів помирати ще й через них. Він не заслужив нічого цього. 

Його мамі варто було зробити аборт.

Ще до світанку він взяв рюкзак і пішов до школи. Мотузку не чіпав. 

Сів на лавку перед школою і чекав поки не прийдуть решта учнів. Пуста школа виглядала зловісно. Витягнув навушники і включив музику. Дощу не було. Він все ще не хотів думати і відчувати теж. Просто йому треба дотягнути до кінця року. Влаштуватися на якусь підробітку – може офіціантом. Атестат, робота і заочна форма. Він витримає.

До дзвінка залишалось 10 хвилин. Поряд пройшов Ромко глузливо крутячи пальцем біля скроні. Щось казав. Олег не чув, музика грала надто гучно. Зачекав ще хвилину і пішов услід.

Раптова тиша мало не збила його з ніг. Пісня закінчилась. Олег витяг навушники. Він був сам. Пустий коридор. Затхле повітря. Він кинувся назад до шкільних дверей. Замкнено,ручка не поверталась. Надворі пусто. Вікна теж не піддавалися. Завмер. Це все йому здається.

Кинувся до місця, де зазвичай стоїть вогнегасник. Відв’язав його і вдарив по найближчому вікні. Це було гучно. Ніхто не прибіг на шум. Він вдарив ще раз і ще раз. Ні тріщинки. 

Рип–рип.

Олег відкинув зневіру. Головне вибратися з школи. Олега осяйнуло – четвертий поверх, старий хід. 

Він побіг сходами нагору. Рипіння незмінно чулосяпозаду. Біг коридором навіть не намагаючись потрапити у якийсь клас. Побачив старий килим. Добіг, смикнув за край. Глуха стіна. Але ж двері були тут. Він бачив, він тут йшов. Це було тут.

Рип.

Петля затягнулася.

 

Олег насилу розплющив очі. Він сидів за партою. На ній маркером писало виродок. Він повернув голову до вікна. Мжичило.

– Олеже, я розумію вам потрібен час, щоб адаптуватися. Але скоро атестація, нам треба добре підготуватися. 

Олег підірвався і захрипів. Мотузка здавила горло. Перед ним стояла суха жінка, з синюшним відтінком шкіри. Від вчительського стола до її шиї тягнулася мотузка. Шия була неприродно зігнута.

– Останнє попередження, Олеже! Будьте уважні, – зашморг стиснув горлянку, Олег упав назад на стілець.

Збоку від нього Андрій сидів як хороший учень. Руки складені на парті, погляд спрямований на дошку. Мотузка висіла на шиї, не затягуючись. 

Олег як міг сів прямо, руки на парті, погляд на дошку. Мотузка послабила тиск.

– Чудово, – вчителька широко посміхнулась. Половини зубів не вистачало. – Нам ще не вистачає учнів, але скоро у класі будуть новенькі. А до того, будемо відпрацьовувати матеріал. Поки все не стане ідеально.

Вона повільно почовгала назад до свого стола.

– Навчання вимагає великих затрат часу, Олеже. – Вона обернулася і зверталась знову тільки до нього. По її застиглому оці повзла личинка. – І певних жертв. Ти ж розумієш, Олеже?

Олег кивнув. Мотузка натяглась. – Так, розумію, – прохрипів він.

– Ви ж розумієте чому ви тут? – мотузка не затяглась. Від нього не чекали відповіді. 

– Батьки вас відпустили, – вона вишкірилась. – Тепер ви тільки мої. Мій ідеальний клас.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

13/10/20 10:55: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал

Коментарі 19

Богомільний Маніяк
Є повтори (слово "було" в декількох реченнях підряд і в одному реченні), помилки. Ідея сподобалася, елементи, що доповнювали оповідання, також (я про книгу і написи на парті). Біль головного героя відчула
Сонливий Термінатор
Хороше оповідання. Сподобалося, як іде розповідь, але досить часто вона була фрагментарна і з дуже (аж занадто) різкими переходами від епізоду до епізоду, що відволікало. Читалося легко, хотілося взнати, що там далі. Але, як на мене, трохи не до кінця пояснено, що таки сталося. Загалом, враження позитивні. Успіхів!
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 6/10. Ніби і підходить до оповідання, але мені не подобається.
Ідея. 8/10. Цікава ідея. Якось навіть складно розбирати. Скажу просто, що мені сподобалося.
Сюжет. 6/10. Зачин. Новенький у школі це вже для цього конкурсу кліше. Також затягнуто. Бо не відбувається нічого, що б тримало з самого початку.
Основна частина. Тут все добре. Нагнітається атмосфера та саспенс. Мені сподобалося.
Фінал. Я б сказав, що хороший, якби школяр сам повісився. А так не дуже. Ідея з «ідеальним класом» цікава, та те, як туди попав головний герой фігня.
Персонажі. 8/10. Для мене реально тут є тільки Ромко і Олег. Ромко вийшов трохи шаблонним. Мені вже дещо набридли ось ці хулігани, які виконують однаковісіньку функцію в оповіданнях.
Олег вийшов вдало. Бо він бореться, він виважений. З ним точно захочуть себе асоціювати школярі.
Стиль автора. 7/10. Хороша ритміка речень. Не виділив собі супер крутих моментів, але і погане це здебільшого помилки та повтори. Тому тут стабільно добре, але не феєрично.
Хороші/погані моменти.
«хоче хоч» - краще уникати такі моменти. Сюди ж «Його новизна як новачка».
«слякоті» - писали про русизми і самі бахнули. Слово суперечливе, бо поровшись в інтернетах я натрапив, як на повне заперечення його існування так і на можливість його використання, як синоніми. Якщо володієте точними знаннями щодо цього, напишіть. Мені буде цікаво.
«– Не будь нудилою. Багато часу не займе, – кинув Сергій позаду нього.
– Ну окей, але в мене не більше години часу…» - часу, часу. Повторення треба прибирати.
Це ж як хлопці заклали, що в десятому класі та через стільки годин в нього було похмілля. От дрібні алконавти)
«Світло в вікнах кварти не світилось.» - смішна помилка, якщо врахувати, що хлопець вчора випивав.
«спішили по класах.» - «до класів» або «бігли по класах». Мені здається тут варто поміняти.
«його не звинувачують, не в тому про що він подумав.» - тут певно одне «не» зайве. Бо так якась каша.
«Все таки» - тут через дефіс.
«Звичка, яка з’явилась відколи він став чи не єдиним своїм адекватним співрозмовником.» - хороше речення.
Момент розмови з братом хороший. Коротко, але влучно розкриває життєвий шлях персонажа.
«Просто страшний сон.
Просто тепер» - просто, просто.
«запер» - русизм.

Висновки. Оповідання з хорошою атмосферою. Є проблема з фіналом. Бо головний герой не здався, але помер. Є хороші дрібнички типу розмови з братом та посилання на Я(Романтика). Взагалі добре, що порушена проблематика і зроблено це не в лоба. Тут багатьом варто у вас повчитися, як вплітати життєву історію героя у сюжет. Ще погано, що дуже повільно запрягаєте. Це мене збивало з настрою. З середини стало реально цікаво читати.
Натхнення Вам та удачі!
Заспиртований Дракула
Цікавезно. Ваша Оптимістична теж дуже сподобалась. Люблю, коли у творах відчувається якась людяність. Психологічні детективи у вас би шикарні були... ГГ сподобався - такий адекватний. Величезне дякую за вашу роботу!
Простий Зубастик
Фінал всратий. У нас є доволі прописаний гг і непоганий конфлікт, він має бути вирішеним. Відкритий фінал, а особливо такий, сюди не пасує. Загалом оповідання непогане, за вийнятком дзвінка молодшого брата. Його можна спокійно викинути, те, що сім'я не любить гг зрозуміло і з діалогу з матір'ю. Неясно нащо гг брав книгу з бібліотеки, якщо все рівно спершу читав її з ноута. Попри жвавий перебіг подій написано препаскудно, наявні русизми, але це прийде з досвідом. Успіху)
Закоханий Фюрер
Твір написаний досить простою мовою, легко читається. Сподобалися вкраплення хоррору з мотузкою. Це добряче нагнітає і тримає в напрузі. Місцями трохи затягнути, але не критично, враження від того не псує.

СПОЙЛЕР
Мушу визнати, що я так і не зрозумів фінал. Хлопець з'їхав з глузду і повісився в школі? І потім попав в якийсь пекельний клас до повішеної вчительки? Петлю всі рази він тоді сам в'язав?
Кривавий Людожер Закоханий Фюрер
Герой трохи не впорядку, але, на жаль, для нього з глузду не з'їхав)
Замурзаний Ляшко
Гарний твір. Чому клас ідеальний, стає зрозуміло тільки насамкінець - у цьому вся сіль. Бачу два шари: хлопчик, в якого явно ненормальні батьки, звинувачує себе (комплекс жертви) - і містичний. Сподобалося про мотузку.
Розкриття інтриги з "Я (Романтика)" несподівано, бо спочатку було питання: чи герой хоче прибити когось?:)
це не причина ловити гав на моїх уроках" - якщо "вчителька моя, зоре світова" така пуристка, то сказала б "ґав":) "Лікарю, зцілися сам":) Шкода, що їй цього ніхто не сказав. І мені теж до вподоби порівняння з інквізицією:)
Узагалі реакція директора на мотузку нагадує "у нашій школі все нормально". Тобто заплющує очі. Про це свідчить і його "говорильня" - мовляв, усе налагодиться. Явно жертва позитивної психології. І тонко сказав про самогубство - про яке хлопець не думав:) А що, це ідея:)
Є деякі росіянізми - наприклад, "заторможено" - загальмовано. Ну й матюк можна прибрати. Але взагалі враження позитивне.
Кривавий Людожер Замурзаний Ляшко
Дуже дякую за такий розлогий відгук)
Заспиртований Інквізитор
Мені сподобалися діалоги. Досконало висвітлили шкільне життя і це великий плюс. Успіхів вам;-)
Страхітливий Гермафродит
Авторе, твір хороший, цікаво закінчили, загалом сподобався. Єдине: вважаю, що місцями можна було трохи його скоротити без втрати якості і загального сенсу, але то дрібниця. Дуже потішив жарт про вчительку, яка "...на кальки з російської реагує як середньовічна інквізиція". Відчуваю духовну близькізть з учителькою в той момент і агресивно плюсую.
Ідея дуже сильна і я бачу в ній проблематику, що чітко перегукується з реальністю: в наших школах присутня-таки свого роду "дресура". Чесно, твір хороший. Дайте вам гарного редактора - і буде бомбезно. Але гарний редактор потрібен кожному, навіть найкращому творові, тож прошу не сприймати це як зауваження. Це вже так, балаканина. Дякую за текст.
Кривавий Людожер Страхітливий Гермафродит
Дякую за відгук і конструктивну критику.
Кальки з російської, то больова точка всіх філологів)
Страхітливий Гермафродит Кривавий Людожер
Це правда... але розумію, що на росіянізми у всіх свої погляди. Просто саме в літературі, на письмі, вони більше кидаються в очі. :) але ви пишіть-пишіть ще. Воно файно. Я, коли твір не подобається, мовчу і не коментую. Бо коли можу сказати тільки "фе", то нашо таке писати? Поради роздаю лише тим, кому бачу сенс їх роздавати ;) в кого бачу якийсь потенціал на мою, читацьку думку.
Кривавий Людожер Страхітливий Гермафродит
Та я тоже філолог за якимось з дипломів. Нас "інквізиція муштрувала" і вимуштрувала. Але мова наскільки засмічена, що навіть у себе не завжди їх виловиш. Якщо піймали - тикніть, інакше мову не почистити)
Замурзаний Ляшко Кривавий Людожер
Надмірний пуризм дистилює мову, вихолощує. Нас теж дресирували.