Жіночий Гоблін
Піт залив очі Антона. Відхекуючись, хлопець зліз з велосипеда, тремтячою рукою розмазуючи вологу по чолі. Підйом на пагорб видався важким, але хлопець нарешті дістався цілі. Закинута військова частина чекала його! Забута всіма, серед глухого лісу вона стояла тонучи в густій траві. Тридцять вісім кілометрів від найближчого села, в якому жило від сили троє дідів. Ракетні шахти, засекречені склади та бункер, який тягнеться на десятки, а якщо пощастить, то й сотні кілометрів під землею. Антон чув гупання серця в вухах й здавалося, що воно зараз зупиниться, не витримавши емоцій, які накинулися на нього.
Ведучи ровера біля себе, хлопець пішов до іржавих воріт, які виднілися серед трав. Після дощів ґрунтова дорога перетворилася в болото. Перед самими воротами розлилася калюжа, відображаючи худого хлопця з короткою зачіскою. Намагаючись зберегти залишки чистоти на кросівках, він обережно пройшов по краєчку калюжі, чи то навіть малесенького ставка. Висока трава чіплялася за одяг, не даючи пройти без бою ані кроку.
В якийсь момент зарослі здалися й хлопець ледь не впав в останньому ривку. Він вийшов на дорогу, викладену бетонними плитами. Попереду була якась будівля. "Напевно, це казарма!" — Антон зупинився, придивляючись до будівлі. З трьох поверхів вціліло тільки два: верхівка обвалилася, усіявши землю уламками цегли та шпаклівкою. Шматки скла де-не-де поблискували в заґратованих вікнах. Підійшовши ближче, хлопець звернув увагу на двері. Фарба, колір якої з'їв час, полущилася. Коричнева полоса іржі простягнулася впоперек дверей. На землі лежав ланцюг, який донедавна слугував захистом від небажаних відвідувачів.
Антон прислухався: зсередини було чути голоси. Тихо притуливши велосипед до стіни, він підкрався до дверей. Прочинивши їх, хлопець прослизнув всередину. Голоси стали чіткіші:
- Думаєш, Антон скоро буде?
- Полюбе, він вже пару тижнів хотів сюди залізти.
- Я хочу подивитися на його лице, коли він зрозуміє.
- Ага, це ще та дира. Мобіла навіть мережу не ловить.
Розмова перервалася диким сміхом. Хлопець насупився, слухаючи далі. Але голоси мовчали, тільки хрускіт камінців видавав кроки.
Почекавши хвилину, він вирішив підійти ближче. Акуратно ступаючи, щоб жодним порухом не видати себе, Антон просочився до кімнати, в якій були його друзі. Вони стояли спиною до нього та роздивлялися щось на стіні.
Набравши повні груди повітря, хлопець закричав. Він з задоволенням дивився на реакцію однокласників, Діми та Ігоря. Від його крику вони шарахнулися в різні сторони, Ігор навіть ледь не впав, перечепившись через щось. Не стримавшись, Антон зареготав. Хлопці зі злістю глянули на друга, але за кілька секунд реготали вже всі троє.
Віддихавшись, Діма підійшов до Антона:
- Ну ти твари-ина, — від награно розтягувавслово, копіюючи інтонацію якогось стрімера. — Ми тут чуть не здохли, ага.
Антон скрутився від нового нападу сміху. Діма шкірився до нього й від цього ставало ще смішніше.
Та за кілька хвилин вони всі заспокоїлися.
- Ви тут певно вже все облазили, правда? — заговорив Антон, дістаючи фотоапарат. — Покажете де найцікавіше? Там бункер, чи ще щось?
- Ну, — заговорив Ігор, перезираючись з Дімою. — Саме цікаве…
- Найцікавіше, — перебив Діма.
- Саме найцікавіше, — продовжив Ігор із сарказмом, — можу показати тобі хоч вже.
- І що це? — Антон відчув як всередині закипає азарт. — Нууу?
- Ось! — Ігор показав рукою на стіну.
Там була якась вивіска.
Старі літери, які від вогкості полущилися, спершу не склалися в слова. А потім, разом з розчаруванням до Антона дійшов і зміст написаного: "Колхозная птицеферма им. Гагарина".
Друзі зацікавлено дивилися на реакцію друга. Осмисливши побачене, він вилаявся, й розвернувся до Діми:
- Скажи, що це стьоб. Ну не може такого бути, ми стільки сюди перлися, планували, шукали…
- Ізвиняй, парень. У нас тут колгосп, да. Нікакіх ваєнних. — Діма розвів руками, на ламаній російській вдаючи уявного місцевого співробітника.
- Да ну тебе нафіг! — розсердився Антон. — І нафіга ми сюди тягнулися? А? Тут нічого цікавого немає!
- Ну, все одно можеш зробити пару фоток, ти ж через це сюди рвався? — в розмову втрутився Ігор. Побачивши, як скривився друг, він продовжив, — Ну і що, що це не якась військова база? Все одно круто.
Антон заспокоївся. В словах друга щось було.
- Оке, лади, — його перебило бурчання власного шлунка. — Може, спершу щось похаваєм?
Після перекусу хлопці розбрелися по будівлі, роздивляючись все, що залишилося. Так вони згаяли ще годину часу, а потім сіли в одній з тих кімнат, які були умовно чисті.
За розмовами про все і ні про що, а саме ігри, фільми, дівчат та іншу маячню, типу школи і заскоків фізички, настав пізній вечір.
За весь час, який вони провели тут, нічого не відбулося.
- Ні-чо-го, — розтягуючи склади Діма позіхнув. — Може, валимо вже по хатах? Я зразу казав, що тут нема що робити. Ніякі привиди, духи чи інші пригоди нам не світять, бо їх тупо немає. Як не на світі, то тут точно.
Антон, хмурячи брови, заговорив, але його перебив Ігор:
- Взагалі-то, є ще один варіант.
Антон перекинувся поглядами з Дімою. Здавалося, що вони обоє розуміють, до чого хилить друг. Цілий вечір той, наче між іншим, згадував виклик духів.
Ігор цікавився містикою вже давно. Він міг цілими вечорами просиджувати віртуальні штани на різних форумах та сайтах, читаючи про перевертнів, вампірів, привидів, світлу, темну чи сіру магії, магію природи… Тільки фінансова магія його не цікавила.
Антон приховав посмішку, згадуючи те, як якось заліз в другову історію браузера. Десятки сторінок з приворотами, а між них сторінка на фейсбуці, та не проста, а сторінка Соні, яка своїм поглядом зводила Ігоря з розуму, але відмітала всі його залицяння. Сам хлопець, звичайно ж, все заперечував. Але, напевно, половина класу бачили, як той замріяно дивиться на неї посеред уроків.
Тим часом Ігор змовницьки зашепотів:
- Я вичитав один спосіб, як прикликати духів. Серйозний спосіб, який має заканати. От, я слова на листку виписав, дивіться.
На простягнутому листку була написана якась тарабарщина. Приголосні та голосні поєднувалися в дикому безладі й, спробувавши вимовити хоча б рядок, Антон швидко забив на марну справу. Діма скептично переводив погляд з листка на Ігоря. Той продовжував:
- Треба тільки щоб ми трохи надрізали руки, так, аби кров виступила. Тоді духи самі прийдуть. Я все підготував, ось!
Слідом він дістав канцелярський ніж.
Антон покрутив пальцем біля голови, показуючи, що він думає про цю затію.
- В мене є одне питання: нафіга? — запитав він, віддаючи листок назад. — Я щось сумніваюся, що вичитане в неті закляття подіє. Ми ж не в "Надприродному"! Та й які тут можуть бути привиди? Замордованих курчат? Це смішно.
- А я за! — Діма раптово підтримав дурну ідею.
Антон здивовано зиркнув на друга. Тойзнизав плечима та відповів, вгризаючись в яблуко:
- Ну а що? Спробує, ніфіга не вийде і підемо по хатах. А то зараз до ночі будете спорити, а завтра біологічка на контрольній задовбе.
Антон махнув рукою, наче кажучи — "робіть що хочете, але мене не трогайте".
За кілька хвилин все було готово до "ритуалу". Ігор все-таки вмовив Антона й той сидів на підлозі разом з друзями. Поки вони закінчували приготування, він пробував зрозуміти, як до цього дійшло.
В якийсь момент йому стало холодно. Ігор вже кілька хвилин зачитував "закляття", підсвічений ліхтариком.
Антон зрозумів, що зараз вони сидять втрьох уколишній птахофермі, за годину їзди від міста. Самі, посеред темряви. Відчуття лиха охопило хлопця, він заціпенів, дивлячись на лице Ігоря. Бліде й якесь… Чуже? Холодне та пусте, так наче хтось, чи щось незвідане, взяло його під контроль. По спині пробігли мурашки: хтось дивився на них ззаду. Хлопець озирнувся. Темрява була не пустою.
Ліхтарик, який тримав Діма, з гуркотом розлетівся. Здалося, наче хтось вистрелив з рушниці, таким голосним був цей звук. Від нього заклало вуха й якусь долю секунди хлопці сиділи мовчки.
Удар серця по тому, все змішалося докупи. Вонипобігли, тікаючи від невідомого коридорами. Їхні крики луною розносилися будівлею. Тремтячими руками Антон витягнув свій ліхтарик з рюкзака й при цьому з портфеля ледь не випав фотоапарат. "Батько мене б прибив", — дурна думка промайнула свідомістю хлопця, поки він навпомацки вмикав світло.
Сталося щось лихе.
Вони збилися докупи, тремтячи від страху. Розширенні зіниці Ігоря лякали ще дужче, ніж вибух ліхтаря кілька хвилин тому.
- Валим звідси, — прошепотів Діма. В його голосі не було ані каплі впевненості.
- Веди, — видихнув Антон, не в силах сказати щось змістовніше.
Надворі загриміло. В довколишній тиші було добре чути, як по даху шелестить дощ, набираючи силу й перетворюючись у зливу.
Намацуючи руками стіни та здригаючись від кожного гуркоту, вони пішли до виходу. Йшлимовчки, кожен перетравлював цю ситуацію, намагаючись її осягнути.
Нарешті вони дісталися сходів, які вели прямо до виходу.
- Ще трохи, — Діма порушив тишу, намагаючись підбадьорити друзів. — Ще трохи і ми на вулиці, хапаєм вєліки і валимо, всьо.
Ніхто не відповів.
Ігор йшов першим, тож його зойк, коли він штовхнув двері, змусив хлопців завмерти. Він розвернувся до них. Блідим обличчям стікав піт, а губи тремтіли.
- Вони, вони закриті… — голос звучав так, ніби на Різдво, замість обіцяного подарунку, він знайшов котячу купу під ялинкою.
Розчаровано та подавлено.
- Та ти гониш, — Діма підбіг до дверей й почав шарпати їх туди-сюди. Ззовні щось калатало.
В один момент хлопець відстрибнув від дверей, ніби раптом замість ручки там з'явилася змія. Він розвернувся до друзів. Від скаженого погляду Антону стало жаско. Раптом Діма з ревінням знову вхопився за ручку та почав битися в двері всією вагою, щось викрикуючи. Слів було не розібрати.
Ігор підійшов до друга та боязко поклав руку на плече. Коли Діма розвернувся, той відсахнувся. Раптом сили наче покинули хлопця й він впав на землю. На зміну крикам прийшло скавчання. Сльози лилися з Діминих очей, поки друзі намагалися його підняти.
- Неправда, неправда, неправда, неправда… — він не зупиняючись шепотів одне й те саме слово.
За кілька хвилин він затих. Антон мовчки переглядався з Ігорем, який обійняв друга, намагаючись заспокоїти. Та заспокоїтися самому. Прийшовши до тями, Діма сказав:
- Вибачте… Я не знаю, що на мене найшло.
Ігор поплескав його по спині.
- Все норм, тут любий би так… Ну ти поняв.
- Ви ж не розклеїлися. Я слабак, завжди був слабаком.
- Ні, не кажи так. — Антон втрутився в розмову. — Ти не можеш бути слабаком, ти крутий.
- Ага, — голос Діми тремтів. — Крутий тюхтій, який розревівся. Звичайно…
- Заспокойся! — від вигуку Ігоря хлопці здригнулися. Він сам замовк, наче не хотів підвищувати голос. Продовжив він шепотом. — Давайте спробуємо знайти інший вихід, може на якомусь вікні ґрати не закріплені.
Друзі погодилися: іншого вибору не було. Подекуди перешіптуючись, вони пішли назад, шукаючи серед кімнат свій порятунок. В якийсь момент Антон почув позаду себе звук, схожий на роздирання паперу.
Озирнувшись, він побачив як Діма рве якусь газету на дрібні клапті. Друг тремтів, але очі мав наче зі скла.
Поки Ігор пішов вперед, Антон підійшов до друга. Той не реагував на нього.
- Що таке, Діма?
- Нічого, — голос хлопця був неприродно сухий, наче знебарвлений.
Перше порівняння, яке прийшло Антону в голову, це знак дорожнього переходу біля школи. За роки він втратив колір, тільки бліді контури показували, що це не шматок металу, а щось змістовне. Голос друга контурів не мав. Він просто звучав, без забарвлення чи емоцій. Він просто був. Так само,як і його власник. Хоча Діма й стояв перед ним, Антон все ж розумів, що свідомість друга десь далеко, загублена серед жахіть цієї ночі.
- Діма? — той сфокусував погляд на другові. — Діма, ти мене реально лякаєш.
Хлопець мовчки пройшов попри Антона. Постоявши кілька секунд, він рушив слідом.
Друзі встигли добряче відірватися вперед, поки він оклигував від дивної поведінки Діми. На скронях запульсувало, а по спині липким лоскотом розтікся піт.
Антон поспішив вперед, відчуваючи, як паніка починає брати над ним гору. Коридор за коридором він йшов, ледь стримуючись, щоб не почати бігти. Відчуття безпорадності охопило його.
Якийсь відблиск попереду став для хлопця променем надії. Він поспішив вперед, наздоганяючи друзів. Підійшовши ближче, він розгледів Ігоря: той саме розвернувся на шум.
Антон промовчав про те, що хвилину тому був на межі істерики. Ігор нічого не запитав. Їм всім було важко. Йдучи, Антон розмірковував: а що, якщо нічого не вийде? Якщо ґрати закріплені міцно, що тоді?
Відповіді не було.
Ігор відволік хлопця від роздумів:
- Антон, а де Діма? Його немає…
Хлопці зупинилися. По шкірі Антона пробіг холодок. Він спробував пригадати, коли востаннє бачив чи чув друга. Виходило, що хвилин десять тому.
- Може, він просто трохи вирвався вперед? — слова прозвучали невпевнено, так наче хлопець сам в них сумнівався.
- Тобто? Він ж йшов позаду?
- Він обігнав мене, — слова звучали як останній цвях забитий в домовину. Тиша довкола згусла. — Він не обганяв тебе?
- Ні, — хлопці затихли, відчуваючи щось лихе.
- Треба повернутися по нього, — відповів Ігор.
Антон кивнув.
Йдучи назад, вони висвітлювали ліхтариком стіни, намагаючись помітити хоч якісь ознаки присутності друга. На їхні голоси той не озивався.
Біля одних з дверей, які вели в бічні кімнати, Антон помітив блиск на землі. Темна рідина просочувалася під дверима. Погане передчуття зимовим повітрям оповило його, коли він схилився, присвічуючи ліхтариком. Рідина була темно-червоною та вже почала потроху гуснути.
Двері тихо прочинилися, коли Антон штовхнув їх рукою. Не було зловісного скрипу, який так часто згадується в книжках. Був тільки страх: кривава пляма всередині кімнати була величезною. Підлога була буквально залита кров'ю, так наче тут прирізали… людину. Погляд хлопця розрізнив в темряві Діму, який, здавалося, сидів спершись на стіну.
Та Антон одразу зрозумів: друг мертвий. Щось у тому, як він сидів, виказувало правду. Якась невловима частка, яка робила із суміші хімічних елементів людину, зникла. Тепер це було просто "тіло".
Промінь ліхтарика стрибав, поки хлопець наводив його на Дімине лице. Світло відкрило видовище по-новому. Біля хлопця лежав уламок скла, на якому капельками зібралася кров, а сорочка просякла нею. З-за спини Антона визирнув Ігор. Він мовчки стояв, не в силах щось сказати. А потім шок поступився паніці. Вибухом, потужнішим за водневу бомбу, вона запустила реакцію.
Діма мертвий. Треба тікати.
Хлопці побігли назад, нажахані побаченим. "Поліція, треба привести поліцію," — думка бовталася головою Антона в ритм крокам. Натикаючись на стіни, він біг, чуючи гупання кроків Ігоря позаду. Той щось кричав, але хлопець не чув його. Він був зосереджений на плямі світла, яка виднілася попереду. "Сюди!" — крикнув він другові, набираючи швидкість.
Замість виходу надвір, який він жадав побачити, хлопець влетів в кімнату. Різко зупинившись, він ледь не налетів на стіл, закладений банками з якоюсь рідиною. Слідом за ним увірвався Ігор, хапаючи ротом повітря. Його вибалушені очі бігали по кімнаті.
- Де це ми? — нарешті запитав він.
- Я не знаю, — тихо відповів Антон, придивляючись до стіни навпроти.
На ній щось було. Поки Ігор щось казав, хлопець повільно підійшов ближче. По спині поповзли мурахи. Неможливість побаченого, абсурдність та жахливість змусили його завмерти. Антон відчув, як все довкола стихає.
З шоку його вирвав Ігор, розвернувши до себе. Його лице перекосила злісна гримаса, поки він кричав:
- Там Діма мертвий, а ти тут! Ти тут! — друг увірвав фразу, так її й не закінчивши. Натомість він зі злістю вгатив Антона кулаком по лицю.
Той похитнувся, але нічого не відповів.
Ігор відкрив було рота, щоб продовжити тираду, але Антон підняв руку показуючи на стіну. Кинувши туди поглядом, Ігор заткнувся.
На стіні були десятки фотографій. Велосипеди, які лежать в траві. Хлопець, який підкрадається до дверей. Трійко хлопців, які сидять на землі. Вони ж, налякано притискаються один до одного, дивлячись на уламки ліхтарика. Коридори, через які вони біжать. Двері. Знову вони, йдуть коридором…
Лиця хлопців на фото були розмиті, але ні в Ігоря, ні в Антона не виникло сумнівів: це їхні фото. Хтось робив їх, поки вони були тут.
Фото не закінчувалися. На одному з них був Діма, який тримав у руці скло. Волосся на голові Антона стало дибки, коли він поглянув далі.
- Це ж… ми, правда? — Ігор порушив тишу, дивлячись на передостаннє фото. На ньому були вони двоє, в тих самих позах, що й зараз. Як і в житті, так на і на фото, вони розглядали світлини на стіні.
Наступна фотографія була повністю чорною. Антон потягнувся до неї рукою, не розуміючи, навіщо він це робить.
Раптово щось хлопнуло і світло, яке й так ледь-ледь сочилося зі старенької лапочки, зникло. Ігор зовсім по-дитячому зойкнув. Хлопці завмерли на місці, намагаючись хоч щось розгледіти в темряві.
Зліва щось зашкреблося. Антон здригнувся від того, як друг стис його плече.
- Йдемо звідси, — шепіт Ігоря тремтів у повітрі, ледь не зриваючись на крик.
Замість відповіді Антон поклав свою долоню на руку друга. Малесенькими кроками вони пішли до дверей, які видалися неймовірно далекими, загубленими десь у безодні космосу. В кімнаті був ще хтось.
Крок за кроком вони наближалися. Залишилося кілька метрів до рятівного виходу, але Антон наштовхнувся на щось. Зойкнувши, він завмер. На долю секунди завмерло й все навколо.
Дзвін розбитого скла погребальним набатом сповістив про падіння банки на підлогу. Холодна рідина залила хлопцеві джинси, й той, не стримавшись, закричав. Хаос запанував довкола. Крики, стогін, удари та грюкання змішалися разом, утворюючи звукове пекло.
Дезорієнтований юнак налетів на щось холодне та вогке. Він огидою відхитнувся, тягнучи за собою мотузки слизу, який обліпив його тіло та лице. Перше, що спало йому на думку, це перлова каша, яку давали на обід в шкільній столовці. Шлунокзагрозливо забулькотів десь у грудях, й не стримавшись, Антон зігнувся, намагаючись заспокоїти організм. Гірка жовч обпекла горлянку, викинута шлунком до рота.
Забувши про все на світі, хлопець навкарачки поповз попри стіну, стримуючи кашель та благаючи, щоб це все закінчилося. Наткнувшись на відчинені двері, він не відчув радості. Тільки біль та відчуття приниження панували в його свідомості. Забувши про час, хлопець йшов, аж поки не вибився з сил.
Коли Антон опритомнів, світ довкола був сірим, наче от-от має зійти сонце. Сам хлопець лежав на землі, а Ігоря не було поряд. "Я його покинув… там" — брудна рука тремтіла, поки він незграбно намагався дістати з волосся якесь сміття.
Вставши, він пішов пустими приміщеннями, які не закінчувалися. Не було жодних звуків, окрім його непевних кроків та стукоту серця. Він був сам. Холод повз його шкірою. Немає нікого. Діма роздер горлянку шматком скла, сам собі, а Ігор… Що сталося з Ігорем, Антон не знав. Не міг усвідомити, що відбулося тоді, в кімнаті з фотографіями. Спогади змішалися в кашу, білим шумом ховаючи всі деталі.
Тепер Антон почав розуміти, що це все не сон, не кошмар, а правда. Треба було не йти сюди, а щось вигадати, залишитися дома, готуватися до уроків, грати в щось, але не йти сюди. Тут хлопець був самотній, й нікого було покликати на допомогу. Тепер він приречений ходити тут вічність, в яку розтягнуться кілька днів перед голодною смертю. Його ніхто не знайде. Не буде ніяких похоронів, які він собі уявляв вечорами, ніхто не поплаче над його тілом. Воно залишиться тут, згниє чи висохне, як якась мумія.
Ніхто не розповість рідним що тут відбулося. "Мені не втекти" — хлопець відчув, як перехоплює подих. В грудях щось каменем стиснуло серце, а перед очима застрибали білі цятки. "Я помру сам!" — думки вирвалися хрипом з горлянки, поки він сповзав по стіні.
Блукаючи поглядом, він натрапив на пожовклу газету, яка самотньо лежала в коридорі. Стіни видалися йому знайомими. Антон сів на долівку не звертаючи уваги на уламки, які врізалися в ноги, та підтягнув до себе газету. Пальці захололи. На першій сторінці було фото їхньої компанії. "Тіла двох знайдено, один зник безвісті. Поліція веде пошуки" — таким був заголовок новини, яку він не зміг прочитати. Увагу привернула дата, "27.09.2020". Коли вони прийшли сюди, було тринадцяте вересня, Антон добре це пам'ятав.
Відклавши газету в сторону, він скрутився в клубок, тремтячи від шоку. "Але ж я живий, щеживий!" — єдина думка блукала його мозком, поки він лежав, не в силах підвестися. Врешті-решт, хлопець пересилив себе та пішов далі. Біль у грудях відступив.
Розбитий, він увійшов до чергової кімнати і завмер: посеред неї, присвічуючи жовтим ліхтариком сидів він та його друзі. Здогад вдарив хлопця — зараз не ранок, а вечір. Вечір вчорашнього дня, коли через ритуал почалося все це. Тепер він бачив, як до них тягнулися тіні, набираючи страхітливих обрисів.
Жах наповнив його силою. Світ довкола посірів, коли Антон закричав, розриваючи голосові зв'язки. В цей момент він зіткнувся поглядом із самим собою. Ліхтарик вибухнув, розлітаючись пластиковими уламками. Хлопці закричали, біжучи до дверей.
Він побіг за ними.
