Не дотерпів

Я намагаюсь йти тихо і обережно. Підлога після швабри прибиральниці все ще мокра. Це стишує кроки, щоб менше хто чув, але не дозволяє прискоритись. Хоча, кому я брешу ‒ моя ноша непосильна і, навіть якби підошви кед не намагались вислизнути з-під ніг, я би не зміг рухатись швидше.

А залишалось всього півтора роки. Півтора клятих роки не дотерпів! Я боявся цього моменту більше, ніж зараз боюсь майбутніх ЗНО-шних екзаменів, ніж нести першу двійку додому, та навіть більше, ніж йти у перший клас.

Завертаю за поворот, частота кроків зростає, хоча ноги ледь волочуться. Це вже не ходьба, а недолуге чалапання. Мов пінгвін, який обжерся риби. В голову лізе всіляка дурня. Густі краплі вкривають лоб, котяться до кінчика носа і зриваються у політ до підлоги. Пальцем відтягую комір, щоб випустити пар, але марно. Спиною збігає піт. Стає млосно. Проте не здаюсь. Чіпляюсь поглядом за потрібні мені двері і стараюсь не відволікатись. Швидше, швидше, хоч трохи швидше.

Таки доходжу. Пів справи зроблено.

Під прямим кутом звідси розходяться довжелезні коридори. Вдивляюсь в обидва боки, переконуюсь, що на горизонті нікого. Живіт нагадує про себе різким болем і химерним клекотанням. В порожнечі школи особливо гучним. Але ще чіткіше чутно, як десь вдалині гупають двері. Від чого старі дерев’яні вікна відгукуються дзенькотом на всьому поверсі.

Востаннє кидаю розпачливий погляд на замкнені двері вчительського туалету і переступаю поріг хлопчачого. Тепер швидкість це головне. Зачиняю перші двері. В очікуванні дива роззираюсь довкола, але тут немає нічого, чим можна їх підперти. Одразу лаю себе, адже вже сто разів прокручував у голові, що треба робити. Натомість витрачаю дорогоцінні секунди. Минаю два умивальники і розтрісканим кахлем прямую в досить просторе приміщення ‒ тронну залу, як всі її йменують. Попід стіни ліворуч туляться пісуари, нутро яких постійно дзюркоче. Праворуч же ‒ чудо архітектурної думки і модерного стилю ‒ величний трон, Тривладний і Триєдиний престол, монумент висотою в дві дебелі сходинки, увінчаний трьома рівновіддаленими сральними місцями. Обирай ‒ що до душі лежить.

Обережно ставлю ногу на першу сходинку, але пекучий жар між сідницями різко змушує витягнутись в струночку. Тамую подих і хапаюсь за зад, ніби це врятує. Стою як укопаний довгі секунди. Таки легшає. Користуюсь паузою і вискакую одразу на верх. Штани давно розстібнуті. Одним махом опускаю їх з трусами.

Враження, що весь потік тільки трусами й тримався. Сумніваюсь, що встиг повністю присісти. Рідка смердюча жижа потужно виривається з ануса, побіжно б’ється об підлогу і розлітається довкола рудими краплями. Прилаштовуюсь краще і перенаправляю річище в чорну порожнечу діри. Нарешті всідаюсь навприсядки і розслабляюсь. Сморід потрохи заповнює тронну залу.

Видихаю.

Страх, що мене застануть за цим ділом, чаївся в нутрощах ще з тих часів, як я самостійно навчився підтирати власне сраченя. Пам’ятаю, як давним-давно ‒ скільки мені тоді було ‒ шість, сім ‒ сім’я подалася в село на «картоплю». Це дійство збирало добрячу частину родини: дідусь з бабусею, дядьки, тітки, двоюрідні брати з сестрами, ще купа незрозумілого народу товклося довкола. Гамір стояв як на весіллі. І от припекло мене добряче просто на городі. У мами розпитую, що робити, куди йти, прошу провести. Вона вказує вдалечінь ‒ на старий туалет, що прихилився на стіну хліва. Не пам’ятаю чому, але пішов сам. Певно, всі були зайняті, чи я вирішив, що впораюсь. Але дійшовши туди, виявилось, що дірка там зовсім не дірка, а справжнісінький стілець з діркою! Його зачовгане сидіння викликало відразу. Я б волів ні до чого не торкатись в такому місці, а виявилось, що мушу ще й сісти на об’єкт, який полірувався не одним задом багато-багато років поспіль. Хай навіть ті зади мали зі мною родинні зв’язки. Але найгіршим виявилось не це.

Проблеми зі стільцем вдалось позбутись розклавши по периметру туалетний папір. У два шари, звичайно. А от що робити з дверима, які мало того, що мали гачок на висоті, до якої мені не дістатись, навіть якщо вилізти на той самий стілець, так ще й перекосились від старості, що просто не закривались, залишаючи шпарину, в яку я міг пройти. Про усамітнення не було й мови.

Я шарпав двері на себе, догори, вліво і вправо. Все намарно. Тягнути вже не було куди. Тому обережно присів на стілець. Процес саме пішов, аж тут неочікувано двері рвучко прочинились і на мене втупився який чоловік. Певно, мої вибалушені від напруги очі та напнута шия нічогенько його потішили.

‒ Оу, бачу ти добряче стараєшся, ‒ мовив він крізь посмішку. ‒ Давай-давай. Я за тобою.

І замість того, щоб дати мені спокій, він відступив на крок, залишаючи двері прочиненими, обперся на стіну і дістав смердючу цигарку. Дурнувата посмішка не сходила з червоного обличчя, як і погляд блакитних каламутних очей з мене.

Мені стало соромно.

Саме той випадок призвів до того, що я боявся ходити в туалети. Не те, щоб боявся, але не долюблював. Тому не бачив нічого поганого в тому, щоб одного дня звернути з доріжки, що вела до нашого такого ж «сільського» туалету в кінці городу, хоч ми і жили в місті, взяти лопату і копнути яму посеред маминих піонів на задньому дворі. На вулиці мене чекали друзі, тому в будинок я не зазирав. Запасний папір знаходився поряд у комірчині. Я примостився над ямкою, як в будь-який інший день, аж раптом почув характерний звук клямки туалету.

Доріжкою прямувала аж ніяк мама чи тато, яких можна було очікувати, а дівчина чотирнадцяти років. Вона невпинно наближалась до місця моєї засідки. І мені ‒ одинадцятилітньому на той час ‒ це було найбільшою ганьбою. Досі я плекаю надію, що вона не звернула на мене увагу. Натомість, здоровий глузд апелює, що не помітити хлопця без штанів посеред грядки в метрі від доріжки просто неможливо… А тим паче, з вікна кухні, яке виходило прямісінько на піони.

Якого біса троюрідна сестра разом з тіткою в той день приперлись до нас, я так і не зрозумів. На щастя після того ми ніколи з ними більше не пересікалися. Не уявляю як би дивився їм в очі.

Але все те було давно. Тих людей, сподіваюсь, більше ніколи не зустріну. Інша справа ‒ школа. Місце, де всі тебе знають і кожен, за нагоди, тикатиме пальцем. Подумати тільки: Новий король! Ваше Високосте! Володар гімна! У жодному разі цього не можна допускати. У жодному.

Найважливіше позаду. Залишки ще скрапують, але, за великим рахунком, залишається підтертись і звалити звідси… Трясця, підтертись! Рулончик туалетного паперу, який постійно зі мною, зараз лежить в кишені піджака, що висить на спинці стільця у класі. До обличчя прилинула кров. Щоки аж палають. Панічно риюсь в кишенях. Знаходжу тільки хрустку двадцятку, що аж переливається гладенькими боками. Що є, що немає.

Залишається єдиний вихід. Навкарачки роззуваюсь і стягую штани з трусами. Останні розправляю і роблю характерний рух рукою. Результат такий, ніби я не в туалет ходив, а задом просто всівся в калюжу рідкого гімна. Одного разу не достатньо і за кращих ситуацій. Складаю вдвоє і повторюю процедуру. Вже ліпше, але все ще замало. Знову складаю. Боксери поважчали і добряче просякли. Відчуваю бридоту на пальцях, але вчергове прикладаюсь. Ох, ще б рази три, але труси тут вже не допоможуть. Стягую шкарпетки. Одразу дві ‒ час-бо плине.

Так-сяк досягаю прийнятного результату. Піт валить, ніби я відганяв матч у полудень. Від цієї згадки завмираю. Наступним уроком ‒ фізра. А я без трусів. Як передягтись? Але думка не встигає сформуватись, бо до вух долітає те, що я так боявся почути. Кроки.

Хаотично пхаю ногу в штани. Гола спітніла стопа стрягне в джинсах, не бажаючи попередити можливу ганьбу. Таки протискую. Але на другу часу не вистачає. Двері відчиняються. Кілька тихих кроків… І я вже не сам у тронній залі.

Юлька ‒ з математичного класу ‒ завмирає. Інстинктивно поривається піти назад, але зупиняється, не знаючи як чинити. Її погляд блукає туалетом, силкуючись не натикатись на мене, але невпинно зупиняється то на блідому обличчі, то на моїй голій нижній половині, прикритій руками.

‒ Юля! Якого ти тут робиш?

Поки вона в чергове відводить очі, підбираючи слова, ниряю в другу штанку, відвертаюсь і застібаюсь. Злість в мені закипає. Не так на неї, як на себе, на дурнуваті помилки, що допустив, на довге вовтуження. Озираюсь довкола і тільки тепер усвідомлюю, який безлад залишив. Лайно забризкало майже половину підлоги і навіть трохи стіни, вимащені в фекаліях труси і шкарпетки валяються поряд. Штани ззаду теж поцятковані. Боже, це ще й Юлька! Ще та триндичиха! Не тільки наша школа знатиме, а й весь мікрорайон.

Але дівчина мовчить. Її традиційними насмішками і підколами навіть не пахне. Можливо, через жахливий сморід, що поселився тут від мого приходу. Але не віриться, що саме це її настільки бентежить. Вона могла не бачити хлопця в туалеті, але голого точно бачила. І, якщо вірити чуткам, то далеко не один раз.

‒ Агов! Язика ковтнула? Ти чому запхалася до нас в туалет?

Вона бурмоче під ніс щось нерозбірливе.

‒ Що? ‒ перепитую.

‒ А ти чому двері закрив? Так тільки технічка робить, коли помиє.

‒ Ти припхалась сюди, щоб запитати, чому я двері закрив? І, взагалі, тебе не вчили, що в зачинені двері спочатку потрібно стукати, а тільки потім заходити. Ваш, що зачинений?

Поки вона мнеться з відповіддю, помічаю у її руці пакет, такий же недолугий і недоречний як і вона сама в цьому місці. Його нижня частина чимось забруднена. І ще з нього ніби щось скрапує.

‒ Що то в тебе?

Пакет різко опиняється за спиною.

‒ Та то… Нічого.

Придивляюсь до краплі уважніше і розумію, що вона темно-темно червона. Знову зосереджуюсь на пакеті. На вигляд звичайнісінький ‒ як зі змінкою. От тільки червоні краплі викликають дивне відчуття прихованого десь глибоко занепокоєння, що, певно, відображається на обличчі.

‒ Це не те, що ти думаєш. Геть не те! ‒ голова заперечливо крутиться, переконуючи, здається, більше себе, чим мене.

‒ Це, що ‒ кров?

‒ Ні, звичайно, ні… Тобто, так, бляха… це не те, чим здається на перший погляд. Це так важко пояснити.

‒ Ну то доклади зусиль, бо те, що я думаю, геть мені не подобається. І твоє знаходження в хлопчачому туалеті тільки додає підозр. Як це кров і не кров одночасно?

Вона закочує очі. Зважує чи варто зізнатись. А може тягне час, щоб вигадати якусь дурницю.

‒ Добре, я скажу, все одно не повіриш. Тільки не ржи, добре?

‒ Мені зараз аж ніяк не до сміху.

Юля розводить ручки пакета, запрошуючи глянути. Сторожко підступаю ближче. Незважаючи на різкий дух нездорових фекалій, відчуваю інший запах. Гидотний, гнилий, страшний. Розумію, що боюсь. Не стільки того, що зараз побачу всередині, як дівчини, яка з крижаною витримкою дивиться на мене.

Але мої очікування не справджуються. Недовірливо зиркаю на нею, на її ледь вловиму посмішку. Безмовно вимагаю пояснень того, що все це означає.

‒ Задоволений?

‒ Частково. Думав, в тебе там дохле кошеня чи цуценя. Повів би тебе до директора.

У відповідь награний сміх.

‒ Не смішно. Що це за бурда в тебе?

‒ Ох, ти і приставучий, ‒ віджартовується.

‒ Який вже є.

‒ Гаразд, ‒ видихає, ‒ це риб’ячі тельбухи, голови і хребти. Плюс різні обрізки з м’яса.

Відступаю на крок.

‒ Навіщо волокти це до школи? А тим паче в туалет? Вдома не маєте смітника?

В її очах щось спалахує. Губи стискаються.

‒ Ти обіцяв не сміятись, ‒ цідить крізь зуби. ‒ Смітник тут ні до чого. Це… це жертва, трясця її, ‒ вичавлює нарешті.

Не розумію ‒ бреше чи ні.

‒ Ти ж наче нормальна, що з тобою не так?

‒ Ти ж знаєш, що я відмінниця?

‒ Чув щось таке.

‒ Так от. Я ніколи, чуєш, жоднісінького разу нічого не вчила.

‒ Здається, ти мені лапшаєш.

‒ Чесно! Ніколи. Натомість я раз в місяць приношу сюди пожертву. І в мене все виходить само-собою. Коли відповідаю, не задумуюсь ‒ просто відкриваю рот. Розслабляю руку і ручка самостійно виводить правильну відповідь.

‒ Я навіть думав колись запросити тебе погуляти, але щось ти таке городиш, що в жодні ворота не лізе. Ти хоч чуєш, що кажеш? Жертвуєш риб’ячі кишки унітазу, щоб нічого не вчити. Маячня.

‒ Не унітазу, ‒ поправляє мене з дивовижним спокоєм, ‒ а тому, хто там живе.

Не втримуюсь і заходжусь сміхом.

‒ Та хто там може жити, в трубах? Глисти і опариші?

‒ Не знаю, хто. Але хтось є.

‒ Ти хоч розумієш, як влаштована каналізація?

‒ Я розумію, і вже точно краще тебе, як влаштована саме ЦЯ каналізація. А саме ‒ ніяк. Її там просто немає. Труби з цього туалету не підключені до центральної мережі. Вони ведуть до закинутого кар’єру, що за парканом, а звідти в одну із полишених штолень.

‒ Звучить ще фантастичніше, ніж про те, що там хтось є. Та звідки ти можеш знати, куди ведуть ці труби?

‒ Бо мій дід будував цю школу, ще коли був молодим. Тут ще було справжнє село. Жодної багатоповерхівки. Район тільки проєктували. На будівництво брали всіх охочих ‒ аби робочі руки були. От вони і ходили з друзями. Бахнуть зранку по сто грам і йдуть. В обід ще сто. От так і пили, поки в один день не зрозуміли, що забули вивести труби куди треба. А начальству вже відчитались, що все ідеально. От і вивели тихцем, куди подалі. Щоб не посадили.

‒ Хай так. Хай лайно тече глибоко в землю. Але ж… хіба ти серйозно віриш у істоту? Ти ж розумна дівчина.

‒ Я не хочу тебе переконувати. Мені навіть краще, що не віриш. Давай домовимось, що не бачили один одного, та й по всьому.

Її пропозиція мене цілком влаштовує. Хоч довіритись Юльці рівнозначно, що поставити на явно програшну ставку, але, наразі, іншого варіанту я не бачу. За чисті клапті тканини пальцями підбираю труси зі шкарпетками, проходжу повз дівчину, яка уважно спостерігає, жбурляю у сміття. Чую голосне булькотіння. Інстинктивно хапаюсь за живіт, але усвідомлюю, що звук лине зовсім не звідти, а десь із-за плеча… Десь із глибини.

‒ Це ти? ‒ запитую з марним сподіванням.

Де там. Звук точно лине з труби. Наростає, заповнює собою простір. Сморід в’їдається крізь шкіру, гнилими кігтями шкребе мозок.

Ми як причмелені вдивляємось в найближчий сральник, очікуючи продовження. Юля повертає голову до мене. Що то за вираз? Тріумф? Страх? Захоплення?

‒ Просто труби. Нічого більше, ‒ відповідаю на її мовчазний вишкір білозубої посмішки.

‒ Не будь таким плосколобим. Воно чує. Чекає…

Ще кілька хвилин тому я боявся, що мене хтось побачить. Зараз же я мало не молюсь, щоб сюди увійшли і розвіяли гнітючу атмосферу, що утворилась на рівному місці з появою Юльки і її казок. Хоча мені не обов’язково чекати. Я можу піти просто зараз. Десять кроків ‒ і я в коридорі. Натомість стовбичу наперекір здоровому глузду. Витріщаюсь на непевне сходження струнких ніг на п’єдестал, на худі руки у кошлатому светрі, що перевертають пакет, на криваве місиво кишок, лусок і голів, що зникають у темряві отвору, на заплямовані в червоне долоні.

‒ Ходімо? ‒ зважуюсь нарешті.

‒ Ходімо.

Вона тягне руку, щоб я допоміг злізти. Підкорююсь, хоч і не бажаю торкатись крові. Юля недолуго стрибає і потрапляє мало не в обійми до мене. Тіло на якусь мить притискається до мого. Рукою притримую її за талію.

‒ Ой, ‒ невимушено посміхається, ‒ йдемо, поки ніхто не приперся.

Пропускаю її вперед, але нас знову зупиняє звук.

Цього разу аж ніяк не булькання. Щось схоже на гарчання. Тихе, протяжне, глибинне. Таке, від якого волосся стає дибки на потилиці. І це не пес десь на задвірках школи. Воно тут. Прямо в цьому довбаному сральнику. Чує нас, реагує на нас... гарчить на нас.

Людська природа дивна штука. Замість того, щоб зробити кілька кроків, облишити це місце і забути його страшним сном, я зупиняюсь задовільнити цікавість. Обертаюсь. Все те ж пусте приміщення дивиться на мене блакитною плиткою, криво покладеною п’яними робітниками. Але моторошне хрипіння нікуди не поділось. Навіть навпаки. Воно чітко розпізнається з того ж правого отвору. Воно гучнішає, зливається з іншим гудінням, утворюючи химерний потік невимовного звукового покруча.

Я навіть хочу заглянути всередину, щоб розібратись, що це. Але Юлька бере мене за руку і цим зупиняє.

‒ Облиш, ходімо.

І ми закриваємо двері.

Я одразу переключаюсь на власні обставини, як тільки ми розходимось різними коридорами. Вона вилітає з голови, змінившись турботою про те, як залишити непомітними поцятковані лайном штани. Вмощуюсь на місце і концентруюсь на уроці. Але через десять хвилин перед очима несподівано постає образ Юльки. Його появу я чітко асоціюю із запахом характерним для вбиральнь. Невже від мене смердить? Невже хтось це теж вловлює? Вчителька запинається посеред фрази і задирає носа догори. Однокласники вовтузяться як потривожені кури на сідалах. З коридору чутно крики і біганину. В момент, коли Олена Василівна береться за ручку, школу розриває гучна сирена.

Евакуація проходить швидко. Щомісячні тренування дають результат. Проте цього разу очевидно, що тривога аж ніяк не навчальна, хоч причина не в атаці ворожої авіації чи пожежі. Але невідомість триває тільки до моменту, коли двері відчиняються. Різкий задушливий запах вривається у приміщення густим потоком, змушуючи затулити рота і носа рукавом, та бігти до виходу. Крізь загальний ґвалт краєм ока встигаю помітити буру жижу, що поволі в’язким річищем заповнює щойно вимиту підлогу коридору.

‒ Так, діти, зараз ми проведемо перекличку, ‒ голос Олени Василівни тремтить, хоча на перший погляд всі на місці і на безпечній відстані від школи.

Їй помітно легшає, коли всі відгукуються і вдруге.

‒ Як ви вже зрозуміли ‒ прорвало каналізацію. Поки чекаємо розпорядження директора. Думаю, зараз всі підуть по домівках. Щодо завтра, я не певна, але виглядає, що ви матимете кілька додаткових вихідних.

Під загальний радісний шум і гамір помічаю серед натовпу стурбоване обличчя Юльки. Чомусь тягне підійти до неї і поговорити. Коли всіх розпускають, то так і роблю.

‒ То, що, таки добре, що ми звідти вшились? Радий, що послухав тебе.

Але дівчина явно не поділяє мого захвату.

‒ Щось не так, такого ніколи не було.

Очі блищать, шкіра зворобливо бліда.

‒ Так, дійсно ‒ не було. Подібне видовище не забувається. Уявляєш, скільки триматиметься сморід?

‒ До чого тут це? Мене турбує інше. Чому мої дари не прийняли? Чому відкинули?

За час від зустрічі в туалеті до тепер я встиг призабути дурнувату розмову і пришелепкуватість Юльки.

‒ Ти себе накручуєш. Це просто збіг. Ніхто нічого не відкидав ‒ прорвало трубу тай по всьому.

‒ Яку трубу? Чи ти забув, що я тобі розповідала? Немає там труб, немає каналізації.

‒ Ну, слухай, ‒ не витримую і підвищую голос, щоб достукатись до неї, ‒ не може гімно братись нізвідки! Виходить, що таки під’єднали. Ремонти ж роблять. За скільки років все могло статись. І дід твій міг просто цього не знати.

Вона заперечно хитає головою.

‒ Воно не прийняло дар. Я… я відчуваю серцем. Цього разу щось пішло не так. Ти ж був там, сам все чув і бачив.

Згадую, що дійсно чув дивні звуки. Але зараз спогади здаються нереальними і безглуздими, як сама ця розмова.

Юля хапає мене за руку з такою силою і несподіванкою, що всі роздуми про ті події миттю вивітрюються з голови.

‒ А що як воно обурюється через тебе?

Відчуваю як ноги вкрились сиротами. Народ по-трохи розходиться, площа перед школою пустіє, залишаючи переважно малолітніх роззяв.

‒ А це ще якого біса?

‒ Очевидно ж! Ти був без подарунка!

‒ Але я в цьому ідолопоклонстві участі не беру і не підписувався на подібне, тому твої припущення смішні.

‒ Якщо ти там був разом зі мною, то воно могло подумати, що ти теж щось залишиш.

‒ Якщо так судити, то можу стверджувати, що я таки щось та й залишив! Весь вміст шлунку спустив у діру. Як тобі таке?

‒ Думаєш це смішно?

‒ Думаю це тупо. Я намагаюсь тебе втішити і розрадити, а ти, замість вдячності, приплітаєш і мене до цієї маячні. Тобі треба продавати оту косметику з каталогів ‒ гарно виходить розповідати казки.

‒ Я її вже продаю, дякую. І ніякі це не казки. Знаєш, мені вже всерйоз хочеться тобі довести, що ти неправий.

‒ Навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб я повірив.

Я дивлюсь на неї впритул, сподіваючись в глибині душі, що зараз вона посміхнеться і зізнається у розіграші. Бо чим же це ще може бути? Але блеф продовжується і мені цікаво, до якої межі вона може дотягнути і коли поступиться.

‒ А нумо, ‒ вона якось загадково на мене дивиться, ‒ перевіримо, хто з нас має рацію. Просто ходімо і глянемо.

‒ Сумніваюсь, що туди когось пускають. І тим більше сумніваюсь, що те, чому ти б’єш поклони зараз сидить і чекає нас серед калюжі каках.

‒ Я не про школу. Йдемо в кар’єр.

Що це зараз у неї на обличчі? Трясця, це ж самовдоволення. Вона сподівається, що я злякаюсь. Хіба можна таке подарувати?

Я простягаю руку і ми підтверджуємо нашу затію рукостисканням.

‒ А пішли.

Колишній кар’єр, недіючий ще з початку минулого століття, знаходиться прямо за триметровим сітчастим парканом школи. Але, щоб в нього безпечно спуститись, потрібно зробити чималий гак, перетнувши два гаражних кооперативи і зарослі бур’янами та деревами пустища. Дорога займає достатньо часу, щоб спробувати відповісти собі: чому я туди пруся? Якщо не вірю в надприродних монстрів, то що там забув? Не хочу здатись боягузом? Переконатись, що Юля помиляється? Мені байдуже, бо все, що вона каже ‒ точно неправда. Банальна цікавість? Можливо. Але трохи не так. Мені просто хочеться побути з цією дівчиною. Це цікавість, але не до її уявного друга, а до неї самої. Якась прив’язаність, симпатія, співчуття. Бажання подбати, коли у неї такий дивний стан.

З іншого боку, якщо все це вигадки, в чому я впевнений, то її стан теж фікція. Вона грає роль притрушеної на всю голову і веде мене в кар’єр. Навіщо? Хіба не очевидно? Який же все-таки я бовдур. Це ж ясно, як білий день. Для чого дівчині тягнути хлопця подалі від сторонніх очей? Ми завжди були з нею у дружніх стосунках, часто перетинались на різних шкільних заходах, вона дуже часто сідала поряд зі мною на футболі чи виставах, часто давала списувати математику, хоча я ніколи сам її не просив дати домашку. Вона хоче побути зі мною на одинці!

Але виникає нове питання: для чого розігрувати таку виставу? Юлька завжди прямо говорила, те що думала. Хто-хто, а вона сором’язливістю не вирізняється.

За подібними роздумами дорога минає непомітно. Ми протискуємось між двома гаражами. Височенні бур’яни приховують стежину. Через п’ять хвилин петлянь опиняємось на рівнинній ділянці.

‒ І що далі? ‒ питаю ніяково.

Усвідомлення нашого усамітнення викликає у мене дивне поєднання піднесення і тривоги. Не розумію, триматись на відстані чи підійти ближче.

‒ Точно не знаю.

Вона не звертає на мене особливої уваги. Навіть не дивиться у мій бік. Заглядає поверх густих чагарів. Схоже, щодо її намірів я дещо помилився.

‒ Треба підійти ближче до школи, ‒ додає вона.

Туди шлях взагалі поганий. Навіть натяку на стежку немає. Витрачаємо купу часу, щоб дістатись до потрібного місця. Але доходимо. Обоє захекані та зіпрілі. Юля задоволена, а я подумки кляну себе за імпульсивний порив сюди припхатись. Перед нами досить рівна ділянка практично без рослинності. Вверх здіймається височенна стіна, яка на вершечку вінчається парканом, що відгороджує школу від цього місця. Далеко внизу ‒ кількома каскадними переходами — приховане дно.

‒ Ну, виходить я переміг, ‒ констатую з надією перевести все в жарт і повернутись назад.

‒ Це ще чому? ‒ витріщається Юля.

‒ Ти бачиш десь трубу, з якої ллється лайно? Отож-бо, і я не бачу.

Вона хмикає.

‒ Ти дійсно такий наївний чи просто недалекий?

‒ Хто б казав про недалекого.

Я їй посміхаюсь і у відповідь отримую взаємність. У неї чарівна посмішка. То може все-таки вона чогось чекає від мене?

‒ Зрозуміло, що ніхто б не виводив злив просто сюди. Так би його вже сто разів виявили. Він прихований.

‒ І як ти плануєш його знайти, якщо до цього він залишався непоміченим?

‒ Уважно дивитимусь.

‒ Ти точно ненормальна. Але, знаєш, це мені навіть трохи подобається.

‒ Ого! Це що, комплімент? Боже, навіть не сподівалась, колись від тебе подібне почути.

Відчуваю, як обличчя червоніє. Але її реакція подобається.

Проте вона швидко переводить тему у звичне русло.

‒ Шукай якийсь отвір чи заглиблення, куди можна протиснутись.

‒ А можна тихенько посидіти, поки ти шукатимеш?

Знову бісики в очах. Але цього разу мовчок.

Зиркаю на телефон ‒ мережі нуль. Навіть у соцмережі не зайти. Відправляю телефон назад у кишеню і повертаю увагу до Юлі. Але її немає. Щойно стояла в десяти метрах і зникла. Підбігаю до того місця. У землі невелика, діаметром до півметра, яма. Всередині темна і вірогідно глибока.

‒ Юля, ти там? ‒ ледь шепочу. Боюсь кричати, боюсь, що не почую відповіді, ‒ Юле, ти там, ‒ вже гучніше.

Паніка стискає груди, ледь дихаю. Прислухаюсь, і як винагороду отримую такий тихий стогін, що здається він лунає з іншого боку Землі. Але це підбадьорює. Знову дістаю смартфон, мережі таки немає. Свічу донизу. Розлом настільки глибокий, що світло не дістає до дна. Хоча ніби й розрізняю примарний рух внизу. Чи то тільки химерне марево грає зі мною злий жарт.

‒ Не мовчи, чуєш?

Тиша.

Треба кликати підмогу, але бігти назад дуже довго, телефон не працює. Просто кричати ‒ ніхто не почує. Розум пручається. Каже, що це погана ідея, що замість одного трупа може бути два. Але іншого виходу немає. Потрібно лізти туди, потрібно щось робити, а не марно витріщатися в діру.

Лишаю все зайве і опускаю ноги в порожнечу. Спуск нагадує гірку в аквапарку. От тільки замість води і кольорового пластику навколо мене стискається непроглядна темрява. Вже за мить я жалію про цей вчинок. Це така ж помилка, як розмова в туалеті і як похід сюди. Але тоді ще можна було щось виправити. Зараз же шлях назад відрізаний. Я несусь вниз і не можу зупинитись. Намагаюсь гальмувати ногами об стінки, але швидкість завелика, удари болісні. Дихання перехоплює, серце шалено калатає.

Падаю.

Приземлення жорстке, але не таке, як можна було очікувати. Спочатку удар в ноги, а потім в спину. Перекочуюсь на бік. В темряві ледь розрізняю силует поряд. Очі потрохи пристосовуються. То Юля. Згорблена, плаче в коліна. Крізь отвір проникає крапля світла. Видно буквально на витягнуту руку.

‒ Ти як? Жива?

Схлипи не дають відповісти. Підповзаю ближче. Пробую обійняти.

‒ Думала, що вже ніколи не побачу живу людину.

‒ Я поряд, не переживай. Але чому ти нічого не відповіла, я ж кликав? Якби знав, що ти ціла, то пішов би по допомогу. А так треба вигадувати щось інше.

‒ Не знаю, ‒ ледь шепоче дівчина. ‒ Я не чула тебе. Тільки гарчання.

‒ Гарчання? Це чиясь нора?

Інстинктивно притуляюсь спиною до стіни поряд з подругою.

‒ Не нора це геть. Думаю це воно.

Секунда нерозуміння.

‒ Давай, ти вже облишиш свої приколи, добре? Ситуація не та, щоб і далі розігрувати цей концерт. Мені звичайно цікаво, навіщо ти приволокла у школу пакет з тельбухами, але якщо не можеш сказати правду ‒ переживу, але вигадок про пожертви слухати більше не хочу. Краще подумай, як звідси вибратись.

Юля не реагує. Не бачу вираз її обличчя, але впевнений, що там точно не усмішка. Але байдуже. Зараз мене найменше хвилює її реакція. Зводжусь на ноги і розглядаю дірку. Звідси лаз виглядає ще довшим. Стінки тверді, крихкі. Пробую вхопитись за якийсь виступ, але безрезультатно. Більші легко відломлюються, а за малі неможливо триматись.

‒ Виглядає, що ми застрягли надовго.

Мовчанка.

‒ Агов, чуєш? ‒ закипаю. ‒ Ідеї маєш? Було б доречно почути від тебе бодай одне розумне слово.

‒ Не знаю.

‒ Ого, це нам точно допоможе.

Знову пробую за щось вчепитись, але намарно.

‒ Ходи сюди, щось спробуємо.

Ми пробуємо, але їй бракує сил мене підсадити. Міняємось місцями. Підсаджую її, запихаю майже на повний зріст у дірку.

‒ Впирайся ногами і руками у стінки. Старайся рухатись потрохи вгору. Впираєшся руками ‒ підтягуєш ноги, впираєшся ногами ‒ переставляєш руки.

‒ Не можу, ‒ стогін проривається крізь плач.

‒ Терпи, в тебе виходить.

‒ Не можу, ‒ белькоче ледь чутно.

А тоді шурхіт і вона провалюється до мене.

Можна спробувати ще раз, але очевидно, що нічого не вийде. Занадто високо і їй не впоратись. Згадую про телефон. Ліхтарик освічує западню, в яку ми вляпались. Тут великий простір. Значно більший, ніж це уявлялось у темряві. Десь два на два метри. А ще є лази, що розходяться навсібіч. Десь більші, десь дрібніші, але не менше шести штук. І майже в кожен можна протиснутись.

Свічу в найближчий. Він тягнеться кілька метрів і звертає праворуч. Заглядаю в наступний. Широкий на початку він помітно звужується вглибині. Не протиснутись. Проходжусь по всіх. Але найбільше подобається перший.

‒ Як гадаєш, де школа?

Юля думає всього хвилю і вказує на протилежну стіну від лазу, куди ймовірніше всього треба буде лізти.

‒ Думаю, це наш шанс. Якщо повзтимо туди, то є шанс дістатись до краю рівня. Проб’ємо дірку і виберемось на каскад, що нижче нас, розумієш?

‒ Але як ти знатимеш, де треба бити дірку? Якщо до краю буде більше десяти сантиметрів, то ти не проб’єшся. І якщо цей напрям неправильний, то в тебе взагалі немає шансів.

‒ Розумію, але сидіти просто так немає сенсу. Ти ж бачила, які чагарі довкола. Сюди ніхто не ходить, нас не знайдуть. Треба пробувати. Але якщо ти маєш хоч якийсь варіант, то зараз саме час його викласти.

Вона хитає головою.

‒ Я не полізу перша.

Нічого не лишається, лягаю і повзу вперед, тримаючи в лівій руці телефон. Глина холодна, але намагаюсь на цьому не концентруватись. Щойно засовую голову всередину, як відчуваю приступ паніки. Розуміння, на якій глибині я знаходжусь, що наді мною незліченна кількість глини, яка будь-якої миті може нас поховати, робить тіло кволим і немічним. Мозок пручається, збурюючи страх. Але бездія теж зводить з розуму. Незважаючи на страх, потрохи просуваюсь вперед.

‒ Що там? ‒ лунає позаду Юльчин голос.

‒ Поки нічого. Ще трохи і дістану до повороту.

Власний голос заспокоює і додає впевненості. Добираюсь до стінки. Десь тут потрібно пробувати пробитись назовні. Але в першу чергу заглядаю праворуч. Довго вдивляюсь у клапоть освітленого простору, намагаюсь осягнути.

‒ А щоб тебе, ‒ бурмочу.

‒ Що там? ‒ лунає десь позаду. ‒ Що ти сказав?

‒ Чекай.

Швидко переставляю руки, не відриваючи погляд. Попереду, трохи нижче мого, тягнеться ще один тунель. Подібний до того, яким повзу я, тільки перпендикулярний. От тільки він має сліди. Точніше один величезний слід. Суцільний смердючий слід від лайна. Тунель дійсно можна назвати тунелем. Його діаметр близько метра. Але очевидно, що він не завжди таким був. Він ріс. Змиті фекалії пробивали собі шлях, вимивали русло. Я бачу характерні зашкарублі стіни, що лишились з тих часів. Зараз же широке русло перетворилось на невеликий жолоб на дні. І ще я помічаю що в багатьох місцях з його стелі все ще скрапує лайно. Ніби тут пронісся великий потік, який заповнив весь об’єм тунелю.

‒ Повзи за мною! ‒ гукаю дівчині. ‒ Схоже твій дід не брехав.

Вона швидко впирається в мої ноги.

‒ Що там?

‒ Тунель з гімном. Йде прямісінько під нашу школу. Поповземо ним вгору і будемо вільні. От тільки нахил дуже сильний. Не дев’яносто градусів, звичайно, але буде непросто.

‒ Рушай, хочу швидше звідси вибратись.

Переповзаю в тунель. Але мої руки одразу ковзають на вологій лайняній плівці. Вхопитись знову немає за що. Якби поверхня була сухою, я вже був би на півдорозі до шкільного підвалу. Проте зараз я не можу навіть повністю перебратись в нову ділянку підземелля.

‒ Ну давай-давай, швидше, трясця!

Юля гамселить мене. Схоже, вона на межі істерики. Я ж подумки шукаю якесь рішення. Потрібне якесь гальмо чи гачок.

‒ Слухай, дай-но мені свої палички з волосся.

‒ Га, нащо?

‒ Тут слизько. Не втриматись.

Вона виконує прохання. Дві п’ятнадцяти сантиметрові металеві палиці, які нагадують олівці і використовуються для утримання зачіски, можуть врятувати нам життя.

З великими труднощами занурюю їх, чіпляюсь і перебираюсь у стічну канаву. Несподівано щось з силою стискає мою кісточку.

‒ А як же гази? Ми можемо надихатись, ‒ Юля на межі божевілля мислить раціонально.

‒ Іншого виходу немає. Тут лиш трохи смердить. Сподіваюсь, що концентрація маленька. Треба лізти, поки зможемо.

Кеди зрадницьки ковзають, але загалом, якщо зважувати кожен рух, то просуватись можна. Тим паче, виявляється під плівкою лайна, глина практично суха. Я ретельно розчищаю дорогу перед собою і деруся вгору. Юля позаду не відстає. В якості гачків у неї пилка для нігтів, яка більше нагадує напилок, і ніж, який з її слів вона носить для самозахисту.

Час тут став чимось абстрактним. Здається, що ми повземо вічність. Так і тягне перевірити, але боюся діставати телефон, щоб не згубити і самому не зірватись від необережного руху. М’язи болять, коліна і лікті, здається стерті до кісток. Але ця думка колупає мене досить довго і я таки не втримуюсь.

На мій подив минула всього година. Юля трохи відстала, але продовжує боротись.

‒ Ти як? Тримаєшся?

‒ Руки болять.

Вмикаю ліхтарик і направляю пучок світла вгору. Всього в кількох метрах попереду на мене дивиться темне нутро старої іржавої труби. Мене починає калатати. Не знаю від чого більше: від ейфорії, що ми таки дістались, чи від розпачу.

‒ Цього не може бути.

‒ Що це означає? ‒ Юля заглядає з-під мене. ‒ Ми вибрались? Це ж поверхня?

‒ Майже.

Так близько і так далеко одночасно. Навколо труби багато-багато років тому щільно залили щедрий шар бетону, який загрубів і набрав міцності. Зараз він займає весь простір вгорі. Розуміння, що крізь бетон не пробратись, викликає гнітюче відчуття приреченості. Коли хочеш боротись, але не маєш жодної можливості. Руки опускаються.

До Юлі теж приходить розуміння. Вона верещить, кличе на допомогу. Сподівається, що хтось почує крізь трубу. Я приєднуюсь до неї. Благаю не гірше. Наші горлянки деруться, хриплять, але зверху ніхто не відповідає, ніби поглохли.

Але ось крізь вереск пробивається ще щось. Проростає міцним пагоном, наливається, гучнішає. Мимоволі ми стишуємось, прислухаємось, шукаємо розуміння. Я вже чув цей звук. Недавно. Всього кілька годин тому. Бурління в туалеті. І воно знову доноситься знизу. Все ближче і ближче. Ядучий сморід стискає горло. Не втримуюсь і блюю просто Юльці на голову. Вона горланить з новою силою.

‒ Це воно, це воно! Це точно воно!

Це схоже на пса, який попереджає, що не варто підходити до його кістки, це схоже на монстрів зі страшних фільмів. Гарчання! Глибинне й бездонне, зле і прадавнє.

Лайно підіймається все вище і вище. Ось вже не видно Юльчиних ніг. Коли рівень досягає грудей, від поверхні витягується дивний відросток. Він здіймається все вище, просто до мене. Він витягується, переливаться, бурлить лайновим наповненням. Обвивається довкола мене, просочується крізь одяг. Скоріш за все я знову спорожнююсь, але чіткої певності немає. Я просто в лайні і не можу осягнути моє воно чи ні. Зупиняється навпроти мого обличчя, формує подобу свого. Морду монстра, але вже не з фільму, а справжню.

‒ Я ж казала, що це правда! ‒ дівчина регоче, схоже геть схибнувшись.

Краплі фекального місива летять мені в обличчя, потрапляють в рот. Шлунок скорочується в намаганні виштовхнути все зайве, але він давно порожній. Жахлива маска витягується, утворюючи пащеку повну гострих зубів, з яких скрапують смердючі виноградини.

‒ Де твоя пожертва?

Не знаю, чи справді воно говорить чи то тільки в голові. Очі заляпані, нічого не бачу. Але відчуваю, що смердюче поріддя всього в міліметрах від мого носа. Зриваюсь на крик.

‒ Це не я, це не я, ‒ лепечу крізь сльози.

Моя нога сама опускається на голову Юлі ‒ просто знайомій, хорошій подрузі, неординарній людині, ритуальній жертві. Це все вона. Потім ще раз і ще. Аж поки дівчина не пірнає з головою у смердюче небуття.

‒ Це не я, а вона! Вона!

Повертаюсь до тями. Сон. Тільки клятий сон. Як я хочу, щоб він більше не снився. Але переживаю це знову і знову. Спогади завжди повертаються, коли йому потрібно. Коли воно хоче жерти. Куди б я не їхав, де б не жив, вже десять років раз в місяць бачу цей сон. Смиренно йду і приношу чергову пожертву лайняному монстру.