Поїздка у незвідане

Всі учні старших класів Судимської ЗОШ попрокидались ще вдосвіта і зібрались на шкільному подвір’ї. Сьогодні вони їдуть на екскурсію до культурної столиці України, шлях до якої складає майже через третину країни. Діти із села мало бачать цікавого вдома, а тому заради подібної 

екскурсії не шкода було прокинутись ні світ ні зоря.

Заспані старшокласники, широко позіхали і тупцялись на місці, стараючись відігнати нічну холоднечу.

‒ Вітаю всіх! ‒ пролунав з темряви голос Віти Петрівни, вчительки української мови та літератури, а також класної керівнички одинадцятого класу. ‒ Усі прокинулись, чи хтось досі спить? Зробімо перекличку.

За кілька хвилин підійшли ще шкільна медсестра пані Лілія та пані Галина, голова батьківського комітету.

‒ Ну, всі є. Чекаємо тепер автобуса, ‒ сповістила Віта Петрівна, після переклички.

Учні стояли біля широкої альтанки, оточену плодовими деревами. Декілька хлопців згуртувалось і нишком від дорослих розкладали по рюкзаках пиво.

Повільно з темряви виринув автобус і зупинився перед учнями.

‒ Нарешті, ‒ спроквола пробурчали діти і почали заходити всередину.

Повсідавшись на місця значна частина взялась досипати. Всі почувались сонними мухами, окрім десятикласника Сергія, якого почало щось тривожити, як тільки-но він увійшов до автобуса. Можливо це через довгу дорогу в якій може трапитись всяке? Він поцікавився у Віти Петрівни скільки їм їхати. Та відказала, що близько восьми годин. Сергій, важко зітхнувши, одягнув навушники, опустився в сидінні й спробував розслабитись.

Пісні змінювались одна за одною, Сергій намагався заснути, апатично споглядаючи у вікно, за яким все потонуло у непроглядній темряві. Раптом Сергій зрозумів, що пісні в навушниках пішли по другому колу. На екрані мобільного показувало лиш четверту ранку. Він знову важко зітхнув, але за мить різко випростався і ще раз глянув на екран.

«Четверта?! Це не можливо. У мене в плейлисті близько сотні пісень, а це десь понад три години. Отже… уже давно мало б зійти сонце. Чи можливо це ми їдемо в сторону від сходу і сонце нас ще просто не «догнало»? ‒ дещо неспокійно розмірковував собі Сергій. ‒ А телефон? Можливо заглючив?»

Хлопець ще раз визирнув у вікно ‒ суцільна темрява. Глибока, нескінченна. Ні зірок на небі, жодного вогника десь в далечі. Він озирнувся на інших ‒ всі спокійно і тихо сиділи собі на місцях. Сонні та збайдужілі.

Сергій підвівся з місця і направився до водія.

‒ Ти куди? ‒ зупинила його Віта Петрівна.

‒ Запитати де ми зараз їдемо, ‒ відповів Сергій, на що вчителька лиш легенько кивнула головою.

Хлопець підійшов до водійського сидіння. Глянув на дорогу і тривога всередині різко зросла. Нерозуміння й розгубленість також накотились важкою хвилею ‒ попереду не було світла фар. Замість сірого асфальту там зяяла та сама суцільна темрява.

Сергій, розкривши у зчудуванні рота, обернувся до водія і враз закляк. Після довготривалого витріщання на водійське сидіння, він з виразом жаху на обличчі, повільно повернувся до свого місця. Ніхто не звернув на нього уваги.

Нарешті, за невизначений час, Сергій прикрив рот і закліпав очима. Вираз невимовного жаху поволі сплив і замінився спантеличенням та розгубленістю.

‒ Там хтось… щось… ‒ почав мимрити він до однокласника Вадима з яким сидів поряд. ‒ Замість водія. Не людина.

‒ Що? ‒ ледь чутно перепитав Вадим.

‒ Там, за кермом нашого автобуса, щось сидить, ‒ повторив тремтливим голосом Сергій.

Вадим з подивом глянув на нього. Йому здалося, що Сергій зараз розридається.

‒ Що? ‒ голосніше перепитав Вадим.

‒ Щось дивне коїться. Поглянь у вікно, там темрява, ‒ Сергій почав важко дихати, на очі йому накотились сльози і він заскиглив. ‒ Там досі темно. Скільки ми вже їдемо? Котра зараз година?

‒ Чувак, заспокойся, ‒ збентежено усміхнувся Вадим і глянув на наручний годинник. ‒ Зараз четверта.

Сергій глянув на свій телефон ‒ цифри не змінились. Схопив телефон Вадима, там був то й же час. Отже його телефон не заглючив і час дійсно зупинився.

‒ Сергію, заспокойся. Не панікуй, ‒ заспокійливим тоном звернулась до нього Віта Петрівна.

До Сергія підійшла медсестра.

‒ Що з тобою? Ти сам не свій! У тебе паніка… ‒ почала була вона, але Сергій її перебив.

‒ Визирніть ж ви у вікна! ‒ заволав він. ‒ Там темрява. Ми їдемо і їдемо, а там весь час темрява. Світанок так і не настав, ‒ Сергій тремтливим пальцем вказав на водійське місце, яке було відгороджене перегородкою. Самого водія видно не було. Сергій нерозбірливо забубнів. Силкувався щось вимовити, але слова чомусь все не злітали з його губ.

Медсестра подала йому пігулки і пляшку з водою.

‒ На, випий. Це заспокійливе.

Сергій, так і не зумівши видушити з себе жодного звука, поволі сповз у своє сидіння і прийняв пігулки. Він спробував взяти себе в руки. Можливо він божеволіє?

Минуло, як йому здалося, хвилин… можливо десять, а можливо і ціла година. Він почувався спантеличеним і нажаханим. Сергій поглянув на всіх, і ніхто в автобусі не помічав тієї суцільної темряви за вікнами. Всі виглядали байдужими та млявими. Він бачив, як однокласниця Ліза спокійно споглядає у вікно.

‒ Лізо, ‒ прошепотів до неї. ‒ Лізо!

‒ Що? ‒ обернулась вона.

‒ Що ти… що ти бачиш за вікном? ‒ обережно запитав він.

Ліза насупила брови.

‒ Гм, нічого, ‒ спокійно відказала йому. ‒ Зараз нічого не видно.

‒ А як довго ми на твою думку їдемо?

‒ Не знаю, ‒ байдуже знизила вона плечима.

‒ Скільки на твоєму телефоні годин?

‒ Четверта ранку.

‒ Так, але ж ми в дорозі вже довгенько, хіба ні?

‒ Не знаю.

‒ А ти б, ‒ Сергій нервово глитнув слини, ‒ ти не могла б запитати у водія, як довго ми їдемо?

Ліза невдоволено зітхнула, піднялась і направилась до водійського сидіння. Сергій затамував подих. Ліза нахилилась до водія, котрого прикривала перегородка, запитала щось у нього неголосно, потім кивнула головою і спокійно повернулась на місце.

‒ Що в-він сказав? ‒ ледве вимовив Сергій.

Ліза обернулась до нього, але одразу не відповіла. Наморщила чоло і зі збентеженням промовила:

‒ Не важливо, ‒ а потім обернулась і всілась по-зручніше.

Сергій мотнув головою і легенько поплескав себе долонями по обличчю. Уривчасто видихнув і схилив голову на спинку переднього сидіння, заледве утримуючи панічні сльози.

Позаду Сергія сиділа однокласниця Соня. Як і усі, вона закумарено споглядала кудись перед себе. Важко зітхнувши вона обернула голову до вікна і раптом здивувалась тій непроглядній темряві, що там узріла. Підсунулась ближче до вікна, щоб спробувати хоча б щось розгледіти, але нічого не побачила окрім свого відображення. Однак це було не її відображення. На неї витріщалися жовті очі напівзогнилого мерця. Коли Соня це збагнула, то з оглушливим вереском відсахнулась. А мрець притиснувся до вікна і почав несамовито гамселити по склу. Соня скрутилась калачиком і прикрила руками очі.

‒ Що трапилось? ‒ втомлено запитала Віта Петрівна.

‒ Я… побачила у вікні… своє відображення, ‒ проскиглила нажахана Соня.

‒ І все? Ти злякалась свого відображення? ‒ дивувалась керівничка.

‒ Так, ‒ Соня поволі розплющила очі і насмілилась глянути у вікно, яке вже спорожніло. Мрець зник і там лише панував той суцільний морок. ‒ Але у вікні я мала гнилу облізлу шкіру, ‒ тихо продовжила вона, ‒ а там де вона злізла, проглядались кістки та повзали хробаки, ‒ Соня ніяк не могла бодай трішки взяти себе у руки і крикнула: ‒ Я виглядала, мов зогнилий мрець!

Віта Петрівна важко зітхнула, зморено схилила набік голову і спрямувала кудись униз заморочений погляд.

Соня витерла сльози і своєю чергою дивувалась: чому ні у кого до неї немає діла? Чому всі сидять, наче все в порядку? Адже вона точно бачила той жах у відображенні. У тій непроглядній темряві.

«Чому там постійно темрява? Коли ж уже настане світанок? ‒ не розуміла вона. ‒ Плин часу геть не відчувається. Як довго ми їдемо? Здається, хтось з нас вже це запитував. Здається з кимось уже щось подібне трапилось. Але я чомусь не можу пригадати».

На одному з передніх місць сидів її одинадцятикласник Дмитро. Він сонно розглядав візерунки на оббивці спинки сидіння. Як раптом почув, що передні двері автобуса з шипінням відчинились. Він поглянув на двері й остовпів від переляку. Жах оповив його і скрутив всередині нутрощі тугим вузлом. До автобуса увійшла бридка чорна істота. Неквапно ступаючи, сіла поряд із пані Галиною. І ніхто довкола не звернув уваги на ту істоту. Ніхто, окрім Дмитра, її не помічав.

Нажаханий до смерті Дмитро подумав, що божеволіє. Він мимоволі зауважив собі, що коли дивиться прямо на істоту, то бачить її безликою, але якщо відведе погляд трохи в сторону, то периферійним зором помічає бридку жахливу морду.

Дмитро ошелешено глипав на спокійну пані Галину, яка сиділа неподалік від водія обличчям до дітей, як і та почвара, що поряд із нею. Як раптом пані Галина нахилилась до істоти і зі спокійним виразом обличчя щось їй промовила. Дмитро збентежено скривився. Істота у відповідь ніяк не реагувала. Просто сиділа собі непорушно і все.

Дмитро не витримав, різко підвівся з місця і вказавши пальцем на істоту, голосно запитав:

‒ Ви це бачите? Що то таке сидить поряд із пані Галиною? Що це за монстр?

Декілька дітей не надто зацікавлено глянули на пані Галину. Сама вона також озирнулась довкола себе і зачудовано усміхнулась до Дмитра.

Ніхто йому нічого не відповів. А Дмитро з перекошеним від жаху обличчям втупився на учнів ‒ він лише щойно помітив, що половина з них зникла. Майже половина місць у автобусі не була ніким зайнята.

‒ Куди вони поділись? ‒ запитав він здушеним голосом. ‒ Ми ж ніде наче не зупинялись. Де половина учнів?!

Зненацька об дах автобуса щось голосно гримнуло, а після залунали повільні важкі кроки. Дмитро слідкував за звуком. Кроки зупинились десь в кінці автобуса. Дмитро труснув головою, закліпав очима. Раптом останнє вікно автобуса прочинилось саме по собі. Дмитро завмер, очікуючи, що досередини зараз пробереться щось жахливе. Але віконце через декілька секунд різко зачинилось. Ніхто і ніщо крізь нього не пролізло. Однак за мить знову залунали ті самі повільні кроки. Цього разу вже всередині. Щось невидиме тепер крокувало ‒ салоном автобуса.

«Та що ж з вами не так, люди?! ‒ у розпачі волав подумки Дмитро. ‒ Чому ніхто нічого не помічає?»

Сусіднє сидіння поряд з Дмитром пустувало. Кроки все наближались і коли здавалось, що невидиме «щось» опинилось зовсім поряд, на сусідньому сидінні поряд з Дмитром утворилось заглиблення ‒ невидиме «щось» сіло поряд із ним.

Свердлячи виряченими від жаху очима пустоту перед собою, хлопець затамував подих. Хотів був закричати, але крик застряг у горлі. Дмитро поволі сів струнко і спрямував погляд на спинку переднього сидіння. Його всього трусило, та він продовжував непорушно сидіти і нічого більше не робити.

Збоку зненацька пролунав голосний крик, сповнений нестерпного болю. Одинадцятикласниця Олена шалено звивалась у своєму сидінні, а на її шкірі виникали синці, порізи і опіки. Вона страждала від нестерпного болю. Її оглушливий крик наповнив увесь салон. Але ніхто до неї не обертався. А вона продовжувала кричати і корчитись від болю. За мить тіло Олени обм’якло і завмерло, а її крик обірвався.

На якийсь час запанувала довга задушлива тиша, яку потім порушив звук скла ‒ на середину салону викотилась пуста пляшка з-під пива. Віта Петрівна одразу її помітила і оскаженіла.

‒ Я не потерплю такого неподобства! Як ви посміли!? Чиє це? Хто? Я вас запитую! Читати вам мораль? Повчати вас?! ‒ і вона взялась оскаженілим криком розповідати про шкідливі звички, а учні абсолютно не звертали на неї уваги, наче взагалі її не чули.

Пані Галина сиділа поряд, киваючи головою, і підтакуючи кожному слову вчительки.

Коли Віта Петрівна скінчила, вона обвела майже повністю пустий салон автобуса суворим поглядом і запитала:

‒ Затямили?! ‒ але ніхто з пустих сидінь їй не відповів. Вона, зла і  обурена, сіла й замовкла.

Лише передні сидіння, що поряд із Вітою Петрівною, іще були зайняті. Там сиділо декілька учнів, у тому числі і Дмитро. Втім, по черзі почали порожніти і ці передні сидіння теж. Дмитро з жахом споглядав, як істота, що сиділа поряд із пані Галиною, по черзі заковтувала дітей. А голова батьківського комітету і класна керівничка лиш журно-замріяно споглядали кудись перед себе.

До Дмитра підійшла медсестра і поцікавилась чи з ним все гаразд, бо їй здалося, що він має якийсь поганий вигляд. А Дмитро марно намагався їй сказати, що прямо позаду неї монстр поїдає дітей. Проте страх відняв йому мову. Медсестра, не діждавшись відповіді, зі співчутливою усмішкою сказала, що якщо йому стане погано, то вона завжди поряд, і повернулась на своє місце.

Невдовзі темрява повністю поглинула автобус, разом з усіма його пасажирами. Бо ніхто не намагався освітити темряву. Всі дозволили себе занапастити.

Але то була не містична темрява. То була темрява людської свідомості і страху. Світанок все ж відбувся і старші класи дістались місця призначення і потім повернулись додому.

Проте після тієї поїздки Сергій зізнався батькам у своєму страху перед незвіданим. Плин свого життя він порівняв із автомобілем, який їде у темряві з вимкненими фарами і невідомо хто ним кермує.

А Соня дізналась, що невиліковно хвора і їй лишилось зовсім не багато. І страх невідворотного почав постійно її тривожити. Страх смерті. Страх перетворитись на зогнилий труп у домовині.

Дмитро постійно ходив замкнутим. Він все ніяк не наважувався розповісти комусь з дорослих, що Олену, колись його хорошу подругу, хтось постійно б’є. Вона проживала по сусідству з ним і він часто помічав на її тілі синці та порізи. Але хто її бив? Матір? Навряд. Кривдник Олени здавався для Дмитра невидимцем, який завжди ходить десь поряд. І цим невидимцем виявився його рідний батько, який зраджував із матір’ю Олени і влаштовував їм пекло. Але ніхто з людей того не помічав. А пізніше іще виявилось, що близький друг пані Галини, голови учнівського самоврядування, найсправжнісінький серійний убивця. Дмитро пам’ятає, що не раз бачив, як вони сиділи поряд і спокійно про щось розмовляли, і пані Галина жодної гадки не мала, що сидить поряд із монстром.

Віта Петрівна часто любила проводити виховні години про негативний вплив шкідливих звичок і тому подібне, але учні зі своїми проблемами, її не слухали. Після школи вони всі порозлітались хто куди. І вони наче зникли. Пропали.

Як уже було сказано: всі дозволили темряві себе поглинути. Своїй власній людській темряві. Затуманені страхами; із запиленими очима; залякані незвіданим ‒ своїм майбутнім.