Ритуал

Єва ніколи не вірила у забобони. Чорна кішка, яка перебігла дорогу?  Маячня. Жінка із порожніми відрами? Ще більша нісенітниця.  Пройти під драбиною?  

«Ну хто ж таке придумує? Хіба ці дурниці вершать нашу долю? – думала вона. - Хіба не ми є творцями власного життя?» Втім зараз вона вже не виглядала такою впевненою. Якусь мить назад, коли стояла перед дзеркалом, те, чи було надто старим, чи не витримало її вроди, з громіздким брязкотінням звалилось прямісінько під ноги. Хвилина, і вся підлога всіяна дрібними друзочками із сотнями  маленьких копій самої Єви. Вчителька поглянула на неї з якимось роздратуванням, досі непритаманним її добрій натурі. Хлопці потирали руки в очікуванні – звичайним зауваженням Єва сьогодні не обійдеться, і тільки дівчата дивились на неї з неприхованим жалем та навіть неспокоєм.  

Минуло якихось два тижні, а неспокій і не думав вщухати. Причин для цього було багато, навіть Єва вже почала задумуватись. 

Зараз дівчина з відразою дивилась на своє обличчя всіяне дрібними червоними цятками. Вона спробувала надавити на одну, проте її однокласниця  Аліна болісно вдарила  по руці.

-       Не чіпай! Ще гірше зробиш! – гаркнула подруга на неї. 

Єва зітхнула і опустила руку вниз, визнаючи поразку. 

-       І як я маю з цим йти на своє перше побачення? – поскаржилась вона подрузі. 

Аліна знизала плечима.  

-       Мабуть, це справді дзеркало… – пробурмотіла Єва. Вона впала на диван і задивилась на білу стелю. – У всіх моїх бідах винне саме дзеркало. Раніше мені у всьому таланило, а відколи його розбила, все почало руйнуватись. Я недавно втопила свій телефон, а ти знаєш скільки я його клянчила у батьків! Потім завалила контрольну, хоча була до неї готова як ніхто інший! Зайняла у олімпіаді ледь не останнє місце! Тепер ці прищі! 

-        Дівчата кажуть, той, хто розіб’є дзеркало, має терпіти сім років нещастя.  

-       Мені не можна сім років нещастя! – злякано глянула на ту Єва. - У нас між іншим через рік ЗНО! Що мені робити, га? – вона дивилась на Аліну благальним  поглядом, наче чекала у тої рятунку. Подруга тільки  похитала головою. На жаль, вона теж не мала відповіді на це питання.

Однокласниці сиділи у задумі недовго. Їхнє мовчання несподівано перервав телефонний дзвінок, який прозвучав надто зловісно.

-       Це Андрій! Я не можу прийти на своє перше побачення у такому вигляді! – злякано пискнула Єва, дивлячись на екран телефону і не наважуючись прийняти виклик. 

-       Дай сюди! – знову сердито гримнула на неї Аліна і вихопила телефон із тремтячих рук. – Привіт! Це не Єва, а її подруга. Її дуже погано. Здається, вона чимось отруїлась. –  Хвора зробила величезні круглі очі і ледь привідкрила рот, від хвилювання заламуючи руки.  -  Гаразд! Я перекажу. – Дівчина кивнула головою, погоджуючись із словами невидимого співрозмовника. Її обличчя було похмурим, коли  віддавала телефон назад. 

-       Що таке? Ти якась бліда, – озвалась Єва, міряючи подругу тривожним поглядом.  Серце відчувало недобре.

-       Ти певна, що це мало бути побачення? – запитала у неї Аліна після короткої паузи.  

Єва тільки знизала плечима. 

-       Він запросив мене у кіно, на останній ряд. Потім ми мали б піти у парк… 

-       Андрій сказав, що Оля повернулась із Італії і він хотів би перенести зустріч на інший день. Однак ти ж пам’ятаєш хто така Оля, правда?

Єва сполотніла. Її обличчя витягнулось. Вона прекрасно пам’ятала, хто така Оля. Андрій був закоханий у її однокласницю як божевільний. Вони навіть зустрічались деякий час. Втім несподівано батьки вирішили забрати із собою доньку і виїхали у Італію. На цьому здавалось би історія кохання Олі та Андрія завершилась. Глибоко в душі Єва знала, хлопець досі страждав за нею. 

-       Ти не хвилюйся так… - спробувала заспокоїти Аліна подругу. – Що має бути твоїм, те буде. Хіба було б краще якби він зустрічався з тобою, а думав постійно про неї?

Десятикласниця тільки похитала головою, перебуваючи наче у трансі.

-        Це дзеркало! – пробурмотіла вона. – Дзеркало у всьому винне! 

-       Та годі тобі думати про той нікчемний шматок скла! – скрикнула Аліна. – Ніяке дзеркало не може впливати на життя і долю людини! Тобі слід це затямити! 

Єва голосно зітхнула і несподівано для подруги погодилась. Аліна була чи не єдиною у їхньому класі, хто не вірив у прокляття розбитого дзеркала і навіть відмовляла від цієї думки саму Єву. Поступово їхня розмова перейшла на самого Андрія і дівчата геть забули про прокляття, повністю занурившись у світ переживань та несправедливості. Принаймні подруги зробили вигляд, що забули.

Як тільки двері за Аліною зачинились, Єва кинулась до телефону. Той був старенький (вона його взяла на тимчасове використання у брата) і ледь-ледь грузив інтернет. Дівчина і у цьому звинуватила прокляте дзеркало. 

-       І варто мені було підходити до нього? – бурмотіла вона. – Зараз би була з Андрієм, і певно цілувалась з ним! А тепер він буде із дурнуватою Олькою! 

Через якусь мить дівчина вже гортала результати свого пошуку. На очі їй траплялись різні традиції, ритуали, деякі з них були невинні, деякі пробирали до невимовного жаху. Несподівано для себе вона зависла у мережі аж на дві години, жадібно перебираючи кожну статтю.  Одна з них дуже вразила її. 

-       Що ж, - подумала Єва, вчитуючись уважніше у кожне слово. – Я спробую.  

Ранок суботи видався похмурим. На вулиці хоч і був вересень, однак спекотне літо і не думало покидати місто.  

Єва вийшла із будинку ще до сходу сонця. У руках вона тримала невеликий пакет із новим одягом. Сама ж була одягнена у старі речі, які вже давно планувала викинути. Для невинного ритуалу, котрий мала здійснити, цей одяг би підійшов прекрасно. 

Її ранкове зникнення не здивувало батьків. Вона вже давно прокидалась о шостій і відразу виходила на пробіжку. Це стало для нею своєрідною традицією після двох тижнів перебування у літньому таборі. 

Сьогодні її маршрут пролягав до річки. Єва бігла легко, відчуваючи себе у своїй стихії. Часу до сходу залишилось мало і  вона хвилювалась, що не встигне. 

Берег Дністра зустрів тишею і кумканням жаб. Дівчина сховалась у очереті, нервово оглядаючись, і прийнялась роздягатись, відчуваючи несподіваний сором. Було б неприємно, якби хтось зустрів її  у такому вигляді. Сама собі нагадувала зовнішнім виглядом відьму, котра ось-ось здійснить якийсь темний ритуал. Вона знервовано реготнула і, стягнувши кросівки, ступила у річку. 

Вереснева вода здалась їй крижаною. Єва згадала, того року на Йордана всі охочі могли купатись у ополонці. Тоді вона так і не набралась сміливості аби пірнути, проте її старший брат, який все-таки наважився, щедро облив сестру водою із річки. Зараз вона скреготіла зубами, втім вперто йшла вперед, заходячи все далі і далі.  Коли вода врешті була їй по пояс, Єва долаючи холод оглянулась назад та стала за течією. 

-       Вода змиє моє нещастя і оновить мене, – прохрипіла дівчина і, з шумом увібравши у себе повітря, з головою пірнула під воду. 

На мить їй здалось, що крижана вода - то тільки ілюзія, бо все тіло неприємно обпекло наче вогнем. У вухах зашуміло, і Єві подумалось, мовби вона опинилась у ракушці, котру раніше любила прикладати до вуха і слухати шепіт морських хвиль. Все сталось несподівано. Мовби невидима сила виштовхнула її із води. Дівчина тільки  злякано замиготіла сірими очима. Обличчя горіло від холоду. 

-       Не оглядатись, - пробурмотіла вона, згадуючи інструкцію із статті. 

Єва заплющила очі, щоб напевне, і почала виходити з води. На диво, та тепер здавалась не такою холодною, а навпаки була по-літньому теплою. Вона із задоволенням посиділа б у ній ще. Однак ритуал варто завершити до повного сходу сонця, а небо вже поволі починало рожевіти. 

Вона вийшла із води, схопила нові речі із сумки і, не витираючись, почала їх одягати. Старе вбрання, яке перед цим неакуратно склала, дівчина обережно звила, стараючись торкатись до них тільки пакетом, а не голими руками. 

-       Потім варто їх позбутись, – пробурмотіла тихо. 

У очереті щось зашуміло. Єва злякано сіпнулась, проте в останній момент пригадала, що не можна оглядатись, бо нещастя, ще досі крокує за нею і варто їй оглянутись… 

Ні! Їй не хотілось думати, що буде після того.

Вона почала швидко збиратись і чкурнула геть від річки. 

Позаду почувся шепіт. Тихий. Ледь чутний. Здавалась, все волосся на голові стало дибом. По шкірі пробіглись мурашки і вона була певна - це не від холоду.

-       Єво… - покликав її високий протяжний голос. 

Дівчина закрокувала вперед. Від річки їй варто йти спокійною ходою. Позаду, вона була певна, нікого не було, нечутно ніяких кроків, навіть листя і те не шелестіло! Проте цей шепіт! Цей голос! Бархатний, заманливий і водночас чужий. 

Каміння під її ногами заскреготіло і Єва ледь не впала. 

-       Єво! – знову гукнув високий голос. Вона злякано сіпнулась і пішла далі не оглядаючись. 

-       Єво! – здалось, її серце на мить зупинилось. Дівчина почула такий знайомий голос Андрія. 

«Ні з ким не говорити!» - згадала вона недавні слова із книги. 

«Звідкіля Андрій знає, що я тут?» – подумала вона, долаючи в собі бажання оглянутись.  

Зверху почулось каркання ворони. 

Єва глянула уверх і злякано завмерла, здавалось, птах заслонив своїми темними крилами увесь світ. Позаду почулись кроки. Хтось слідував за нею. Дівчина швидко взяла себе в руки, долаючи липкий страх і раптову нудоту. 

-       Єво! Що ти тут робиш? – почула вона глузливий голос Аліни. Вона підвела очі вверх і справді побачила тонку фігурку подруги, яка притулилась до огорожі та зацікавлено міряла її поглядом. 

Єва вже майже відкрила рот, щоб відповісти, втім вчасно зупинилась. У відповідь вона тільки похитала головою. 

-       Думаєш, я не знаю, що ти робиш? – запитала подруга у неї повільно підходячи до Єви. Та насупилась у нерозумінні, однак так і не змогла вимовити ні слова. – Ти ж думаєш позбутися мене, правда? – продовжила подруга. Її обличчя стало хижим  і випромінювало лють. – Думала втекти від мене? – вкрадливо запитала вона. 

Єва позадкувала від такої моторошної Аліни. Та й навряд чи це була справді її подруга. Обличчя у тої здавалось сірим, викривленим від люті, а очі мерехтіли чорнотою. 

-       Хто ти? – хотіла запитати у неї Єва, проте губи її не ворушились. Вона дивилась на неї і як та повільно до неї наближається, втім не могла рухнути з місця. 

Звідкись долинув крик півня і дівчата здригнулись від несподіванки, адже у їхній місцевості ніколи  ніхто не тримав курей. Обличчя Аліни невдоволено перекосилось і вона застигла за декілька кроків від самої Єви. Та відчула в собі знову можливість рухатись. Вона ступила декілька кроків, обережно обійшла Аліну і щодуху кинулась до будинку. Добре хоч рідна домівка вже була близько. 

-       Біжи, біжи! Впіймаю, так і знай! – зловісно зареготала позаду неАліна. 

Єва побігла вперед долаючи бажання оглянутись. Вона влетіла в квартиру, зачинила за собою двері і відкинула пакет зі старим одягом у бік. 

-       Тепер можна оглядатись! – полегшено видихнула. Їй здавалось, що таємнича істота йшла за нею слідом всю дорогу, проте можливості перевірити не було. Щось торкнуло ручки дверей і Єва здригнулась, крадькома заглядаючи у вічко. 

Перед вхідними дверима стояла якась постать. Єва не могла розгледіти обличчя, накрите темною вуаллю, втім була певна – істота дивилась на неї і заглядала прямісінько в душу. Суха рука потягнулась до дверей і Єва злякано заверещала. На її крик зі своїх кімнат повибігали і батьки, і брат. Вони дивились на неї  перелякано та  здавалось втратили мову. 

-       Там… - затинаючись мовила Єва, показуючи тремтячою рукою на двері. 

Батько підбіг до дверей і відчинив їх наскрізь. 

У під’їзді нікого не було.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Півфінал: Учительська
Історія статусів

12/10/20 20:53: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Фіналіст • Фінал