Ворожка

Дарина зиркнула на своє відображення в дзеркалі. Почорніле від часу люстро бабусиного трюмо демонструвало її в повний зріст, чесно й без прикрас. Шкода, що в дзеркала не було функції снеп-чата, подумала Дарина, знуджено беручи до рук свій телефон. Девайс мовчав, ніби всім на світі було байдуже до її пообідньої інстасторі чи нової авки. 

Дівчина ще трохи покрутилася перед люстром, тряхнула русявою головою та, важко зітхаючи, сіла на софу. Повітря бабусиної кімнати було сповнене запахів старих речей, протрухлих меблів і мотлоху, який Дарина вже давно би викинула на смітник. Але подітися було нікуди, вона застрягла тут на всі вихідні. 

Надворі швидко темніло, помережані морозом шибки заблищали в блідому світлі єдиного ліхтаря, що спалахнув за рогом. Бабусині подруги все ще теревенили на кухні, пирскаючи голосним грудним сміхом. Дарина закотила очі. Її теж примусили попити з ними чаю – десь годину свого життя на них витратила, ледь відкараскалася. Нудьга. Єдине, що справді зацікавило дівчинку, це коли мова зайшла за андріївські ворожіння на судженого.

– Ламали ми колись скалки від воріт, – говорила її бабця, сьорбаючи чай. – Під подушку клали, щоби сни пророчі снилися.

– А я гребінь підкладала. То одного разу таке вві сні прийшло, що я ще довго боялася засинати.

– Та що ж вам таке наснилося? – байдужим голосом запитала Дарина, колупаючись виделкою в желейному торті. 

Жінка скоса подивилася на неї, примружила очі й прошепотіла:

– Сам диявол.

Бабусі знову розсміялися. Виявилося, що кепкувати одна з одної вони вміли не гірше підлітків.

– Облиш, Тамарко. Іще скажи, що ти на дзеркалах ворожила… 

– Сплюньте тричі, на дзеркалах – то страшне.

– А розкажіть, – не втерпіла Дарина.

Бабці перезирнулися, але розказали: про коридор із дзеркал і про мерехтіння свічки десь посередині.

“Оце можна було б спробувати”, – подумала дівчинка, нарешті залишаючи кухню. Робити нічого, а 12 грудня буває лиш раз на рік. Щоправда, до півночі ще далеко, але бог з тим. Навіть у школі про цього Андрія розказували. Може, провести експеримент, а потім тим хизуватися, що от така нестандартна й олдскульна?

Недовго думаючи, Дарина взяла з етажерки пузату свічку, фіолетову, з запахом лаванди, і увімкнула фронтальну камеру на телефоні. 

– Знімімо відео, – сама до себе проказала вона, мостячи айфон навпроти дзеркала. – Вєщьдок.

Чиркнув сірник. Сутінкова кімната освітилася м'яким світлом, що колихалося від кожного Дарининого поруху й кидало довгі тіні на стіни. Між люстром і камерою справді утворився коридор – незліченна кількість віддзеркалень, ніби паралельних світів, у кожному з яких горів вогник свічки. 

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи!… – сказала Дарина без особливого ентузіазму, проте пам'ятаючи, що камера пише звук.

Свічка затремтіла. Чи то від дихання дівчинки, чи то від протягу. Замерехтіло зображення в чисельних люстрах, хвилею прокочуючись по дзеркальному коридору.

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи! – уже впевненіше проказала вона, додаючи голосу нотки театральності.

По спині пробігли мурашки. За вікном геть стемніло, під хвірткою завив собака, множачи собачий гавкіт по всьому селу. 

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи! – втретє, згідно інструкції, проговорила Дарина. Голос її дрижав, розгойдуючи золотавий вогник.

Раптом собаки надворі стихли, а полум'я свічки вирівнялося. Десь там, у глибині коридору, вималювався силует.

Дарина й не помітила, як роззявила рот. Пальці її затерпли, дихання сперло. Цього просто не могло бути!

"Добре, що ввімкнула камеру, а то ніхто б мені не повірив", – встигла подумати дівчина, доки той силует, збільшуючись, не закрив своїм примарним тілом усі дзеркальні відображення. Рука – чорна, могутня, зі скоцюрбленими пальцями – тягнулася до Дарини з коридору. А та, розширивши від страху очі, завмерла, ніби соляний стовп, забуваючи навіть дихати. 

Чорна рука поблискувала синім неоном. Вона тягнулася туди, де пульсувала жилка на по-гусячому витягнутій Дарининій шиї.

На кухні бабусі знову зайшлися сміхом, вітер завив за вікном, знову луною прокотився собачий брехіт. Дарина відчула, як їй обпекло шию, а горло здавило так, що дихати зробилось неможливо. Він притягував її до себе, у дзеркальну поверхню люстра, що раптом зробилася рідкою, наче плазма. Притягував туди, де на чорному з синіми іскрами обличчі мав би розташуватися рот. Хоче поцілувати чи… проковтнути?  

У голові Дарини спустіло, усе, що лишилося – це сильне бажання жити.

– Цур тобі! – вирвалося в дівчини. Той крик ніби оживив заціплене від страху тіло.

Звідки вона це знала? Звідки винирнули ці слова старого замовляння? Із Вікіпедії чи дитячих спогадів, коли бабуся стояла над колискою, віднаджуючи від неї домовиків і крикс? 

Помахом руки Дарина відкинула телефон убік, аж тріснуло скло. Батарея відпала й закотилася під батарею. 

Свічка теж перекинулася, підпалюючи вишиту серветку на трюмо. Інстинктивно дівчинка накрила вогонь бабусиним халатом, і кімната погрузла в темряві.

Дарина боялася поворушитися. Коли очі призвичаїлися до чорноти, сяк-так підсвіченої ліхтарем знадвору, то страшної фігури вона вже не побачила. Лише на обпаленому бабусиному халаті ледь помітно поблискували неонові пікселі.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

12/10/20 20:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 15

Сонливий Термінатор
Непогана така історія, простенька, але атмосферна. Трішки швидко закінчилася, не даючи змоги перелякатися ;) Не скажу, що сильно вразила, але й не розчарувала. Написано гарно, простою зрозумілою мовою. Читалося легко, але без "ах!". Успіхів!
Банькатий Хижак
Дивно як це оповідання пройшло повз мою увагу. Виправляюся. Подання та стиль сподобалися. За розміром це скоріше мініатюра. Сюжет затягує. Сильні містичні елементи - все на своєму місці - якась потустороння сутність, ритуали, та вуаль загадковості - все це додає атмосферності. В цілому оповідання сподобалося.
Цнотливий Привид
Зашвидко все закінчилось) трохи не вистачило тексту, щоб повноцінно відчути морок ситуації. У вас вийшов занадто прямолінійний сюжет, що не сильно вражає саме як горорний елемент. Все занадто просто і очевидно.
Але ваша мова мені сподобалась, текст рівний і гарний. Хіба, можливо, варто, щоб батарея залетіла не під батарею, а десь під стіл.
Закоханий Фюрер
Доволі добротна немудрована лякалка. Як тільки бабці згадали про гадання з дзеркалом, стало очевидно, що героїня саме так і зробить. Але й вишло у вас непогано. Оповідання вийшло доволі атмосферне, але , особисто мені, не вистачило якогось саспенсу. Можна було описати оце все більш моторошно.
Успіхів вам! пишіть ще)
Харизматичний Петро
Добіг/ла я і до Вашого твору. Скажу так: усе простенько, без якогось неочікуваного повороту, дуже передбачувано; з початку було ясно, що прийде явно не суджений. Та все-таки є пересторога (щоб не бавились діти з магією) - хороша. Уявляється доволі легко, та бракує накалу якогось. Не ображайтесь лишень. Дякую за увагу!
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими, волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 6/10. Мені б краще звучало «Ворожіння».
Ідея. 5/10. Непогано, але дуже просто. Стандартна історія, але з укр. колоритом.
Стиль автора. 7/10. Хороший стиль, але не дуже нормований. Є розтягнуті речення, які варто було розбити на два. Є складно побудовані, що зупиняє на одному місці читача. Було декілька не дуже вдалих метафор.
Хороші/погані моменти.
«Виявилося, що кепкувати одна з одної вони вміли не гірше підлітків.» - хороше речення.
«Бабці перезирнулися, але розказали: про коридор із дзеркал і про мерехтіння свічки десь посередині.» - подається ніби загальновідома інформація.
«По спині пробігли мурашки.» - банальне формулювання.
«А та, розширивши від страху очі, завмерла, ніби соляний стовп, забуваючи навіть дихати.» - порівняння з соляним стовпом загадкове. Бо я навіть не знаю, що це.

Висновок. Оповідання з розряду місцевої історії. Написано якісно, але з невеликими проблемами. Враження позитивне, але не більше.
Удачі і натхнення Вам!
Простий Зубастик
Написано хОроше, але якось стрімко, навіть злякатися не встигаєш. Не бійся писати в більшому обсязі. Успіху)
Замурзаний Ляшко
Плюс - за те, що наша демонологія, про ворожіння. Кінець справив подвійне враження: усе відбулося дуже швидко. З одного боку, радію, що страшна постать не вилізла із дзеркала. А з другого: і це все? Дарині пощастило, бо з люстра могла висунутися рука і вдарити так, що потім слід би не сходив, або нечистий ще якось би нашкодив. А слова замовляння Дарина знала з архетипової пам'яті. Якраз у пограничній ситуації може виринути така "декламація" - і рідною, й іншими мовами, усе гени:) ("Ханума": "Я к выражениям привыкла. ...там такая декламация бывает!":)
Сподобалося, як дівчина намагалася зняти на телефон. А нечиста сила, до речі, не віддзеркалюється і на відображається на фото чи камері. Принаймні, не завше:)
"Девайс мовчав, ніби всім на світі було байдуже до її пообідньої інстасторі чи нової авки. " - мовлення сучасної технологізованої молоді? Цікаво, чи будуть зрозумілі це слова у майбутньому новим поколінням:)?
Рогатий Кабак
Складається враження, ніби автор писав твір під впливом розповідей бабусі. Непоганий твір. Успіхів.
7/10
Замурзаний Ляшко Рогатий Кабак
Фольклор родичів - чудовий матеріал.
Акваріумний Зять
*Починає грати пісня Русі — Ворожка*

Сюжет, звичайно, старий як світ. Проте твір грає дивною еклектикою: бабусі говорять дещо літературно, а не вільною сільською діалектною мовою, гадання на Андрія перетворилося на типовий ритуал з виклику Пікової дами / Кривавої Мері / будь-якого іншого гномика, сучасні порівняння на кшталт "рідкий як плазма" чи неонові пікселі (мила деталь, до речі). Це не обов'язково мінус, у цьому щось є. Врешті, все йде, все минає — і це також треба якось піймати.
Сподобався рядок "Батарея відпала й закотилася під батарею" — цікаве речення-обманка, спочатку думаєш, що тут помилка :)
Але знову відчуття, що героїня — дівчина років від 20-ти до 30-ти, а не школярка (може, тому, що недалеко від слова "снепчат" можна зустріти слово "вєщьдок").
Дуже цікавим виявився момент про крикс. Не пам'ятаю згадки про них у жодних фольклорних текстах з українських територій, з якими мала справу, загуглила — схоже, згадки за них зустрічаються хіба по території Росії.
Загалом, може потягнути як на оповідання для старшокласників, так і на горор, хоча останній, як на мене, не вельми яскравий. В будь якому разі, щасти автору!
Замурзаний Ляшко Акваріумний Зять
Мені про крикс теж стрівалося тільки у російській демонології. "Крикси-варакси", ну й переносно "крикса" - немовля, що верещить, а ще істерик. Як у Достоєвського один запальний герой (уже старший пузатий дядько) себе називає "криксою", бо любить покричати.
Беззубий Дракула Акваріумний Зять
Про крикс писав дослідник В.Галайчук. У нього вийшла книга з української міфології. Чи ось, наприклад, із фолькльору: “В ліси в Кодрі стоять дуб-нелень і дід Карипото. / – Добривечір
тобі, дубе-неленю / І дідо Карипото. / Посватаймось, побратаймось, / У мене
синочок, а в тебе дочка, / І будемо крикси виговоряти, / Хрещеному нарожденому (Степану)”
Акваріумний Зять Беззубий Дракула
О, користувалася його працею, але не тими розділами.) Не пам'ятаєте точного посилання? Сторінок чи назви розділу? Цікаво поглянути, в якому регіоні то записано.
Беззубий Дракула Акваріумний Зять
Чесно кажучи, ні. Книга велика, лінь було ритися знову, тож процитовані щойно речі знайшла нашвидкуруч у гуглі в одній із його статей.