Клуб Смерті

І чия ж це все-таки була ідея? Після ніхто не міг згадати. Просто першого вересня у бесіді групи з’явилося опитування: “Го всі на шашлики?”, і я, навіть не замислюючись, натиснув на “+”. Більша частина класу була за, але дізнавшись, що потрібно буде їхати автобусом десь з годину, декілька людей одразу ж відмовилися. 

— Що я, дупу світу не бачила? — виказала спільну думку кароока красуня-староста Маринка. — Їдьте собі, збирайте кліщів, а мені і в місті непогано. 

І ось, у суботу на зупинці, куди я мало не спізнився, стояло всього четверо людей: Юра махав пакетом, з якого мало не вилітали якісь чіпси чи сухарики, Ліля в своєму типовому амплуа “не влізай — вб’є” курила тонку сигарету, її краща подруга Аня замислено шукала щось в телефоні, а поруч — от дивина — м’явся наш місцевий хлопчик-дзвіночок Діма. І як його тільки мама відпустила далі школи і театру? 

— О, новенький! — помітив мене Юра. —Оце компанія зібралась, як на підбір! Я —головний красунчик, неформалка, психічка, балєрун і ти. 

Аня замахнулась на нього сумкою, і хлопець удавано злякано прикрив голову. 

— Кажу ж — психічка. — Йому-такиприлетів легенький потиличник, і Юра потер шию. — Я жартую ж, жартую! Ти що, жартів не розумієш?

Від подальшої розправи його врятував автобус, що, чмихаючи, під’їхав до зупинки. Здається, років йому було більше, ніж нам всім разом узятим. Хоча, хто знає? Ліля меланхолічно роздавила недопалок товстою тракторною підошвою ботів і критично глянула на новенькі туфлі Діми. Той знітився, і тому в автобус заходив останнім. Місце йому дісталося поруч із Лілею, чому остання явно була не надто рада: вона одразу ж закрила вуха навушниками і заплющила очі. 

— А їхати скільки? — спитала Аня, ні до кого, загалом, не звертаючись. 

— Та годину з чимось, — відповів їй Юра. — Там наче кінцева? Чи ні. 

— Нібито, — тихо промовив я. Розмовляти із новими однокласниками я ще трохи соромився, і ця поїздка мала б нас зблизити. 

— От, не сси, якщо що, нас наш східний товариш розбудить, вони ж там не сплять ночами ніби? А, Кемаль? Чи як тебе там, Хюрем? 

Ще одна причина моєї сором’язливості —ім’я.

Я змовчав, лише кивнув. Сидів я один, тому просто дивився у вікно, поки не почало хилити у сон. Стулив очі — на хвилинку, щоб не пропустити зупинку, я ж обіцяв — і провалився у сон. 

Навколо темно. Пахне сирістю і прілим листям. Звук води. Печера? Ні, щось менше і значно вужче. Проводжу рукою збоку — під нігті забивається волога земля. Щось всередині стискається. Де я? Піднімаю руку до гори, і вона впирається в таку ж земляну стіну. Стараюсь перевернутися — не можу. Все стискається, тисне, давить на голову, на руки, на груди. 

— Виродок! — кричить хтось за товщею землі, і раптом вона починає осипатися. 

Засипає груди, очі, рот, я намагаюсь вдихнути, але все дарма, легені горять, перед очима пливуть червоні кола, у горлі шкребе, ніби маленькими лапками. Повітря... Хоч трошки. Повітря! 

Кашляю, видихаю, і з горла мого вилізає павук. Перший, другий, третій... Вони світят червоними очима, проїдають диру у животі. Вони всюди. Очі печуть. З них також лізуть павуки, я вже нічого не бачу...

— Блін, Хюрем, вставай, ми вже на місці! Оце призначай потім вартових після такого. Діма, піди підніми його, чи що.

Діма несміливо потрусив мене за плече і нервово посміхнувся, коли я подивився на нього. 

— Приїхали, — тихо промовив він, і це був перший раз, коли я почув, як він говорить. 

Автобус був майже пустий — з нами вийшли лише дві бабусі і почимчикували кудись у бік лісу із картатими сумками в руках. 

— А м’ясо хтось брав? — спитав раптом Діма. — Шашлики ж...

— Я брав, — відповів я, вказуючи на рюкзак за спиною. — А ви що брали?

Ліля буркнула щось на кшталт “трупоїди” і показала вміст тканинної сумки: овочі, якийсь сік у скляній пляшці і бутерброди в лоточку. У Ані були солодощі, у Юри — набір “все до пива”, а у Діми...

— Ти що, серйозно привіз варені яйця і курку у фользі? — іронічно запитала Ліля, стараючись не засміятися. — Ну, тепер ми не пропадемо. 

— Ще картоплю варену і морс! — додав Діма, ніби не помітивши глузування у її голосі. 

Тепер сміялися всі, і він почервонів, як помідор. Типовий мамусин синочок: перекуси у лоточках, випрасувані рубашечки і брючки, зализане волосся. Окулярів не вистачає для образу ботаніка, але і без них очі здоровецькі і чорні, ніби зовсім без зіниць.

— То куди йти? — перервав сміх, перевівши тему. 

— Та кудись туди, — махнув рукою Юра на дорогу. Вдалині виднілася річка, над якою збиралися темні, майже чорні, хмари. 

— Щось мені підказує, що буде зливеняка, — Аня також помітила їх. — Наїмося шашличків що капець. 

Ліля знизала плечима. 

— Посидимо у будинку, пограємо у щось. Назад-то їхати пізно, наступний автобус, —вона звірилась із розкладом, — о восьмій. Якщо хочеш, можеш тут стовбичити, я не проти. 

Вона першою пішла по дорозі, а за нею й Діма. Юра раптом замахав руками, ніби хотів злетіти, і викрикнув:

— Нє, шашлики, соки, ігри — це все круто і звучить хайпово, але що ж це, пива ніхто не здогадався взяти? Ні пляшки?

Я фиркнув від його розгубленого обличчя. Аня завела очі вгору і так тяжко видихнула, ніби в неї цю пляшку пива разом із домом забирають. 

— Хайповий ти мій, можеш думати про те, що зараз в моді безалкогольні вечірки і заспокоїтись. Пішли вже, а то загубимось ще, он як Діма жвавенько пилюку давить. 

Діма і справді “давив пилюку” — його туфлі стовідсотково постраждали від місцевої “транспортної системи”. Дорога була типово сільська — грунтово-пісочна. Ліля обернулась і махнула рукою, і ми підбігли ближче: у неї, здається, адреса дачі була записана у блокнотику. 

— Он там бабка якась сидить, у неї й запитаємо, куди далі, — запропонувала Аня. — Хто у нас парламентер у справах людей пенсійного віку? Юра, йди ти, бо як язиком плескати, так ти перший, а як щось корисне зробити, так за Хюрем ховаєшся. 

Я зрозумів, що по імені тепер мене ніхто називати не буде, велике дякую Юрі. Господи, зі всіх можливих кличок він обрав цю, ну щож за дупа така. А ще, він і справді відступив кудись за мою спину, хоча до слів Ані стояв перед нами. 

— Не знущайся над ним, він у нас тільки по приниженням майстер, — гмикнула Ліля і поправила оверсайзний чорний светр, який з’їхав на одне плече. — Вибачте! —звернулась вона вже до бабці. 

Та була типовою сільською бабусею: у хустинці і халаті, сиділа біля воріт на саморобній грубо тесаній лавці і наче когось чекала. Може, подругу-пліткарку? Або поштарку з пенсією. Вона підняла голову на голос... Очі її — закриті і ніби зашиті. На повіках — криві шрами. Очі ніби... викололи? 

Обличчя її спохмурніло, зморшки стали більш різкими. 

— Чого вам треба? — недоброзичливо спитала вона. 

— А як пройти до дому 77, вулиця Гірська? 

Обличчя старенької викривилось від гніву і болю. 

— Ви знущаєтесь? Знущаєтесь?! — голос її злетів до істеричного крику. — Там смерть! Тільки смерть! І серед вас смерть! — вона тикнула кудись у сторону мене і Юри. — Дух смерті забрав в мене сина і забере вас всіх!

Всі завмерли, шоковані, і я потягнув за руки Юру і Аню, що стояли найближче:

— Пішли, ми натрапили на якусь місцеву схиблену, не зачипляйте її, — тихо сказав я. —Ходімо. 

Бабуся, ніби почувши якийсь голос, прислухалась, а потім почала кричати і схлипувати:

— Синку мій, синку! Вернись, вернись!

Ми відійшли на достатню відстань, і Ліля запалила чергову сигарету. Аня зі злістю копнула якийсь камінець під ногами:

— Зовсім коней двинула стара, а мені тепер не по собі. Що там сталося, в цьому селі?

Я згадав... Згадав щось. Щось таке значне і потрібне зараз.

— Та легенди, напевно, — задумливо протягнула Ліля. — Ну, знаєте, лякалки всілякі про духів, вовків і бабайку. — Вона критично глянула на залишки чорного лаку на нігтях і глузливо посміхнулися. — А ви що, в штанці вже напрудили, страхопудики? Чи приєднаєтесь до мого клубу смерті?

Аня пихнула її в бік. 

— Дурна, чи що? Ти ж не готка нібито. 

— А я не втрималась і стала готкою, дівчатка. 

Юра невдоволено буркнув щось собі під ніс, реагуючи на “дівчатка”. Його це звернення, здається, трохи заділо. Ми всі пішли вздовж вулиці, сподіваючись натрапити на потрібний будиночок. І удача нам посміхнулась — Аня з Юрою із радісним криком кинулись до воріт, на яких виднілась затерта табличка із написом “Гірська 77”. 

— Та ми сюди довше добирались, ніж сидіти тут будемо! — обурилась Аня. — У мене скоро плечі відваляться від цього рюкзака. 

У небі збиралися важкі темні хмари. Світло здавалося жовтуватим. Піднімався вітер і гнав дорогою пилюку. Погода перед бурею. Перед негодою. 

— Досить нити! — прикрикнула Ліля. — Ти що, найважче їй, ніби ми всі йдемо з пустими руками! 

Біля наших ніг з’явилися білі полоси туману, що ніби тягнулися до Лілі і Ані. Так, наче їх негатив притягував щось... Щось, що бачив тільки я, оскільки на туман ніхто уваги не звернув. 

Заскрипіли від вітру старі стіни. Калитка відкрилась прямо перед нами, і від цього Діма відстрибнув назад і мало не звалився у запилюжену траву. 

— Бачите, навіть духи цього дому раді нас бачити! — життєрадісно зробила висновок Ліля, мабуть, увібравши всю цю дурню від старої і підтримуючи дух нашого “клубу смерті”.

— І як тебе кудись відпустили? —насмішкувато спитав Юра, пхаючи Діму у бік. Той схопився за уражене місце, але при цьому якось загадково усміхнувся. 

— Мені тепер все можна. 

Вітер задував пил у очі. Вдалині загриміло. 

— То ми заходимо? Чи тут будемо табір розбивати? — Аня нетерпляче постукувала ногою. — Я їсти вже хочу, сама б вже когось заколола. 

Ми зайшли, і тут же природа ніби заспокоїлась, завмерла. Вітер вщух, хмари зависли темною важкою ковдрою, і всюди запанувала тиша. Ми заходились збирати дрова, а Юра почав копати невелику яму для багаття (на щастя, лопату ми знайшли у сарайчику). Ми обложили це місце камінцями.

— Ви там обережно, — попередив Юра. —Там якийсь гачок стирчить прямо у дошці. Мало око не виколов. 

І справді — тонкий, заточений, ніби спеціально на цьому місці. Я згадав, знову щось таке, ніби я був тут колись... Діма, знімаючи рюкзак з плечей, задів мене по голові і тихенько вибачився, а потім ще з десяток разів перепитав, чи я в порядку. Аня, що стояла поряд, наморщила носа:

— Господи, Кемаль, у тебе щось так тхне, там тому м’ясу, напевно, гаплик. 

Вона тут же дістала каструльку, перев’язану мотузком, і обнюхала її з усіх сторін. Ліля просто вибухнула сміхом: 

— Аню можна на митницю прилаштувати замість собачки, вона там всі наркотики винюхає.

Я не зрозумів, у який момент все це перестало бути просто жартом. 

— Якщо я тобі так набридла, могла б просто сказати! — лице Ані запалало небезпечним гарячковим червоним. — “Ти мені не заважаєш, живи скільки хочеш”, а тут бац — і собачка?! Якщо я для тебе просто скотина, то котись ти всій стокімнатний пентхаус, а я тут залишусь, тут і буду ночувати!

— Та я не те... 

— Те! Ти завжди так, з-під тишка підколюєш! Якщо тобі вже пощастило народитися багатою, то!.. — вона задихнулась, не знайшовши аргументів для продовження бесіди. 

— Дівчата, тихше... — спробував вступитися Юра, але не встиг навіть договорити, як у Ані відкрилося друге дихання. 

— А ти взагалі мовчи, придурок! Тільки те і можеш, що жартувати і підколювати новенького! Може, ти взагалі того, голубий, а?

— Ань, ну чого ти, — втрутився Діма, — ну годі.

Він взяв її за плече, а вона у пориві незрозумілої мені люті вдарила його ліктем у живіт. 

Все сталося за секунду. 

Він відступив назад, втрапив ногою як раз у ямку, яку викопав Юра, перехилився назад... 

Мене тут же знудило. Я чув, як кричить Аня, як Юра щось говорить про бинти і перекис, як Ліля біжить першою до Діми. 

Гачок втрапив йому у бік. Кров лилась так, ніби їй кінця не було. У Лілі у сумочці знайшлась аптечка першої допомоги — вона проходила курси і готувалась вчитись на лікаря. Завжди знадобиться, завжди в нагоді. Діма був блідий, як полотно, і все повторював: “Мама, мама... Стовбняк... Помру...” 

— Та там царапина, чувак, не помреш, —запевнив його Юра. — Я таких знаєш скільки... Ой, у мене таких...

Ліля забинтувала його торс і лагідно посміхнулась.

— Ось і все, солдате, тепер житимеш до ста років. 

І поцілувала його у лоба. 

Діма дивився на неї, як на восьме чудо світу. 

І тут час ніби знову пішов. Загриміло. Подув вітер. Хлинув дощ. 

— У дім! — крикнув я і понісся допомагати Юрі тащити Діму. Той мляво перебирав ногами, більше заважаючи, ніж допомагаючи. 

У домі, здавалося, продувало через кожну щілину, але хоча б не капало. Діму вклали на диван, і почали роздивлятися, шукаючи щось корисне. Я якраз роздивлявся якусь стару газету, в якій розповідалась якась муть: крадіжки, вбивства, НЛО... “Жорстоке вбивство хлопця сколихнуло...”

— Що це за хрінь?! - зойкнула Аня, вказуючи на стіну. Я з переляку впустив газету, і вона залетіла кудись під стіл. Не багато втратив, все одно дурню пишуть, тільки всяких переляканих, як Аня, жахати.

На стіні був напис. Кров’ю? Темний, багряний і коричневий. Нерівний. “П’ятеро, пов’язані смертю”. 

— Що це значить?! — продовжувала істерити Аня.

Ліля, що сиділа біля Діми і, м’яко погладжуючи його по руці, про щось розпитувала, поморщилась:

— Тебе знову хтось образив там, чи що?

— На стіні!

По ногам пройшов холодок. Я побачив кільця туману, які, ніби живе створіння, повзли рівно і непохитно. Вони піднялися до дивану, огорнули Дімині ноги, поповзли далі, торкнулися рук Лілі. 

— Та блін, ви що, двері закрити не можете?! — Юра із гуркотом пройшов до дверей і закрив їх на ключ. — Все я, та я!

Туман піднявся по його ногах, торсу, торкнувся обличчя. Юра вдихнув його. Я закрив очі і потер їх, а коли відкрив, нічого вже не було. Я божеволію?.. 

— Тут ще! Ще! — закричала Аня із іншої кімнати. 

Я побіг на крик, як і Юра, і побачив напис, схожий на той, що був у кухні: “Одне життя за всіх”. 

— Що це значить?! Знову скажеш, що я психічка, так? — вона кинулась на Юру, але я спинив її. 

— Та може це жарт якийсь... Злий. Точно, однокласники ж знали, куди ми їдемо, може вирішили розіграти? 

— Мені не смішно! — вона мало не плакала. 

Я обійняв її і заспокійливо погладив по голові. По даху барабанив дощ. Вітер свистів у димарі. 

— Так чи інакше, ми застрягли тут до ранку. Думай, що це просто дурний жарт, так буде легше. Ну сама подумай, що значить “об’єднані смертю”, чи як його там? “Клуб смерті”, чи що? 

Аня замислено потерла лоб. Вона прикусила губу і задумалась. 

— Ну, у мене тато рік назад помер... Мама п’є. Ліля... Вона ріжеться, ну знаєш, всякими лезами там, каже, що їй так легше. Смерть? Смерть! Діма... У Діми серце слабке. Він сказав, коли я його... 

Вона розплакалась. 

— Ну, тихо, тихо, — тепер заспокоювати її взявся Юра. — Ну, а от ми з Хюрем що? Ти ще скажи, що він мертв’як, а я — самогубця зі стажем. Дурня, скажи ж? Дурня. Посидимо собі, поп’ємо чаю, поспимо і додому поїдемо. Ходімо, тільки не лякай Лілю, і особливо Діму, своїми заплаканими очима.

Ми повернулися до кухні. Ліля вже знайшла чайник і увімкнула електроплиту, яка, на диво, працювала. 

— А чаю немає, - обшаривши полиці, зробила висновок вона. — А хоча ось, якась баночка. Що тут написано, я без лінз не бачу? 

Дівчина передала мені бляшанку, і я прочитав. “Павучий будиночок”. Ніби холодним душем по спині. “Виродок!” Павуки лізуть з горла. По обличчю. Рухають лапками, шкребуть...

— Значить, будемо пити кип’яток чи сік, - награно весело продовжила Ліля. 

Діма попросив гарячої води. Він вже сидів і виглядав значно краще, але щоки у нього горіли, а очі недобре поблискували. Він не захворіє, він не захворіє... Якщо повторити це багато разів, то так і буде. 

—Я практично його вбила, — прошепотіла Аня. — Я. Власними руками. Я вбила... Як жити? Як? 

Я змовчав, розуміючи, що мої слова нічого не вирішать і ніяк її не заспокоять. Вона повинна заспокоїтися сама. 

Я відійшов від неї і сів поряд з Юрою, який бездумно дивився на плиту. 

— Давить цей будинок, скажи, — звернувся він до мене. — Лише от ти, Хюрем, мене і радуєш, гарний співрозмовник, мовчиш більше, ніж говориш. Як же мене все дістало! — він раптом зарився пальцями у волосся і сильно потягнув. — Ну що ж все так давить! 

— Може, пограємо у щось? Або розкажемо щось цікаве? — голосно запропонував я, просто щоб розрядити обстановку. — Ну, наприклад, у “Я ніколи не...”, тільки замість алкоголю, — я усміхнувся, — кип’яток і сік. 

Всі погодились. Розклали їжу — ось коли ми подякували Діміній мамі за курку, яйця і картоплю — і сіли прямо на підлогу біля дивану, щоб Діма не відчував себе відстороненим. Тихо їли хвилин зо двадцять, лише нервово переглядаючись. Напруги між нами вистачило б, щоб підпалити цей будинок до чортів собачих. 

— Хто проявив ініціативу, той і починає! —Юра раптом знову одягнув свою маску блазня. — Давай, Хюрем, тільки про гарем не питай. 

— Ну... Я ніколи не закохувався у однокласницю? — ніяково запропонував я. 

— А в однокласника? — з іронією спитала Аня, киваючи на те, як торкалися наші з Юрою коліна. Він одразу ж відсмикнув ногу і сів рівно, ніби списа проковтнув. 

Діма відпив трохи із кружки, а Ліля, бачачи це, опустила очі. 

— Я ніколи не жив у свої друзів, — їдко процідив Юра, і Аня, гнівно зиркаючи на нього, відпила сік і з якоюсь злістю вгризлась у чипсину. Добре, що їжу ми розклали посередині, інакше вона, здається, кинулась би на Юру. 

Туман визирнув із кутка, як гладкий білий пацюк. 

— Я ніколи... — Діма задумався, — не прогулював школу без поважної причини.

Всі засміялися і відпили трохи. Сміх Ані і Юри здавався радше нервовим, ніж веселим. 

— Я ніколи не отримувала двійки, —вставила Ліля, і всі, крім Діми, відпили. 

— Я ніколи, — по обличчю Ані було видно, що вона зараз скаже щось неприємне, — не сиділа на антидепресантах. Ну, чого не п’єш, Юра? Бачила я твою баночку, давай, пий! Соромишся того, що ти тю-тю? Звати мене психічкою легше?

Туман підкрався до її спини і обійняв її, охопив за шию, ніби удавка. У напівтемряві Аня здавалася якимось гротескним монстром. 

— Ань, ну це вже зайве, — вставила Ліля, —це надто. 

Мені здавалося, що якщо ми залишимося тут ще хоч на годину, травмою Діми справа не закінчиться. 

— Скажи ще, він цього не заслуговує! - Аня сяяла очима, тріумфуючи, отримавши право голосу. — Знущатися вміє, а сам...

— Задовбала, дурепа! Скільки можна! Чого ти мене так ненавидиш?! — Юра встав, його руки стиснулися у кулаки. — Чого лізеш?! 

— Бо ти схиблений, ще й педік сто відсотків! 

Аня сховалася за туманом майже повністю, були помітні лише кисті рук і нафарбовані червоним лаком нігті. Криваво-червоні нігті. 

— Я хоча б не схиблена маніячка, яка мало не вбила людину! І щось там казали, що це ти батька свого штовханула з балкону, сучка скажена! Я ще не вірив... 

Він прикрив очі і раптом кинув чашку прямо в стіну. На ній розповзлася темна пляма незрозумілого кольору. Туман, ніби задумавшись, схопив Юру за ногу. 

Краєм ока я бачив, як Аня схопилася за ніж, яким ми розрізали курку. Червоні нігті на блискучому лезі. Господи, тільки б не, Господи, Господи, Господи... Ще одне вбивство в цьому домі...

— Я пішов спати, а ви як хочете! З цією психічкою я в одній кімнаті більше не залишусь. 

Він гримнув дверима і явно вирішив провести ніч у сусідній кімнаті. За ним пішла Ліля і, повагавшись і тримаючись за бік, Діма. 

Туман торкнувся і мене, влився у вуха, заповнив горло і під акомпанемент Аніних схлипів я згадав те, що крутилося у моїй голові весь день. 

Мама гладить мене по голові і говорить, що я хороший хлопчик. У неї світле волосся і блакитні гарні очі, такі великі і глибокі. Я питаю, чому я на неї не схожий. Вона відповідає, що я схожий на її кохану людину. 

— Але тато зовсім по-іншому виглядає! —засмучуюсь я.

Тато знову випив. Він б’є мене ременем. Він знає, як я боюсь павуків, і, тримаючи мене, відпускає одного мені на обличчя, розказуючи, як він залізе мені в ніс, як буде жити всередині... Павучата прогризуть плоть... 

— Виродок! Ганьба! Мати твоя шалава, і по тобі це видно!

Одного разу він п’є занадто багато. Штовхає маму. Вона лежить і дивиться, дивиться пустими очима... Батько... Її чоловік наближається, він тримає у руці ніж...

— Мамо! Мамо!

Я мертвий. 

Давно і невідворотно. 

Це Я привів всіх сюди, Я, щоб перестати бути в’язнем цього світу, щоб замінити одну жертву іншою. П’ятеро, пов’язані смертю. Четверо з них живі. Поки живі. Все могло закінчитися ще на Дімі, але він повинен жити, хоч і залишилось йому... Не так довго. 

Я встав. 

Двері і вікна відчинилися, ніби поривом вітру, впускаючи дощ, негоду, бурю. Мене вбили у таку погоду. Вб’ють і вас. Когось із вас. 

— Ей, ти куди? Кемаль? Хюрем, блін! 

Кров від крові вбивці.

***

Аня вийшла на ганок і тремтячими руками запалила сигарету. Вона знайшла газету під столом. Кемаль Арсенович Вийдор, 1974 року народження, жорстоке вбивство. Тут. У цьому домі. Фотографія Кемаля, їх Кемаля, який вийшов серед ночі під дощ. Від їх Кемаля тремтіла підлога і вилітали вікна. 

Світанок дім зустрів криком. 

— Господи! — Ліля вибігла на вулицю боса, ледь вдягнута. — Я відкрила очі, а він висить! Висить! Прямо в петлі, над нами! Господи! 

— Хто?! Діма?!

— Юра! Юра! Я не думала!.. Юра...

Це міг бути хто завгодно. Просто Юра був наближче до зла. Пізня дитина, радість матері і батька, який, вийшовши із в’язниці, так і не кинув пити. Юра ховав побої і страх за таблетками і вічною посмішкою.

Кемаль торкнувся щоки його постарілої сліпої матері. Матері, яка, з’їхавши з глузду, виколола свої чудові блакитні очі. 

— Я помстився, мамо. Я знайшов. У нього тепер також немає сина. В останнє торкнувся, знаючи, що більше не побачить, і зник у росяному лісі.