Старший брат

Ранок був таким самим, як і сотні інших — Миколці страшенно не хотілося вилізати з-під тепленького покривала. З кухні долинали звуки та запахи майбутнього сніданку — щось смажилося, шкварчало і вабило до себе знайомими ароматами. Він не знав чому, але що би мама не готувала, усе було чудовим, як на вигляд, так і на смак та запах.

- Миколко, вставай, проспиш уроки!

А він би і радий був. Якщо б міг обирати між походом до школи та смертю – обрав би останнє. Втім, певною мірою “школа” та “смерть” для Миколки і так були синонімами. Тільки смерть здавалася чимось швидким і безболісним, на відміну від зустрічей із однокласниками.

- Доброго ранку, мам. - заспаний хлопець був схожий на ведмежа, що тільки-но вилізло зі своєї барлоги.

- Бери, снідай, нам скоро виходити.

- Знову млинці? Ну скільки можна?

- Не хочеш — не треба. - жінка підійшла до столу і забрала тарілку.

- Ма, віддай! - Миколка аж підскочив. Мама стояла і мовчки дивилася на нього, тримаючи тарілку на витягнутій руці. 

Хлопець потупив погляд:

- Вибач, будь ласка.

Жінка мовчки поставила сніданок перед сином. Зараз у цій квартирі її тільки так і називали - “ма”. Ніяких “киць”, “Наталочок”, “коханих”... Як Петро загинув, зустрівшись із п’янчугою, що вилетів на зустрічну смугу, вона залишилася одна з двома дітьми. Жоден чоловік так і не зміг знайти дорогу до її серця. Все поросло густим чагарником, залишивши тільки дві маленькі стежки — для Миколки, та для старшенького — Сергія.

Два зліпки її Петра — один поки маленький, та зате інший... Тато би пишався ним. Кремезний, міцний, справжній чоловік. Не побоявся піти добровольцем. Мамине серце тьохнуло: “щось не дзвонить”... Наталка глянула на Миколку, що копирсався у тарілці:

- Синку, їж швидше. Дійсно ж спізнюємося.

 

Холод, дощ, темінь - Миколка ненавидів осінь. І однокласників. І себе. І школу. 

Темна, похмура будівля, височіла над берегом річки, домінуючи своєю монументальністю над усім навколо. Наскільки Миколці було відомо, ця його темниця була збудована ще за Австро-Угорщини, тож за свого віку пропустила крізь себе не одного такого Миколку. І хоч у цих приміщеннях завжди хтось учився, хлопцю здавалося більш природнім уявляти, що тут колись була філія Гестапо, НКВД чи ще якогось «гуртка з катування людей».

Попрощавшись з мамою, Миколка до школи не поспішав. Майже дійшовши до “пункту призначення”, він звернув на невеличку вуличку неподалік. Завжди так робив. Це було його ранішньою медитацією — стояти, сховавшись за дверима під’їзду і слідкувати за перехожими. І кожного разу картина була тією самою — усі кудись спішать, летять, намагаючись чимшвидше прибігти до місця роботи або навчання... Миколка навіть упізнавав деякі обличчя: чоловіка у смішних окулярах і з ходою, схожою на пінгвінячу, якусь жіночку, що бігла з двома дівчатками, уся обвішана портфелями, Стаса...

Так, уособлення усіх його жахів також ходило цією дорогою. Дебелий десятикласник мав за хобі знущатися і кривдити слабших за нього. До числа його жертв входив і Миколка. Втім, за останні кілька місяців він став його улюбленою жертвою.

Особливо люто Стас почав його займати після того, як Миколка спробував якось себе захистити. Це було на великій перерві. Миколка їв свій бутерброд, занурившись у якісь свої хлопчачі думки, коли міцна рука вихопила з його рук канапку...

- Треба ділитися, тебе що, не вчили? - Стас зайшовся диким гиготінням.

Можливо, іншим разом Миколка би і змовчав. Але ця канапка була особливою. Мама спеціально для нього замовила з Угорщини ковбасу-салямі, саме таку, яку він любив — гостру, гостру, таку, що від неї пекло по всій довжині стравоходу. Але ж смачнюща! Несправедливість так переповнила хлопця, що вилилася у короткий ляпас, що вмить зірвав сміх зі Стасового обличчя.

Голіаф викинув свій хлібо-салямний трофей, і вхопив Давида, себто Миколку, за грудки, піднявши сантиметрів на тридцять над підлогою. Десятикласник зміг видавити з себе тільки якийсь випадковий набір голосних, перед тим, як щосили кинути Миколку на підлогу. Великі Стасові кулаки посипалися на бідолашного важким градом. Після того посипалося усе Миколчине шкільне життя. Стас не давав йому проходу. Невдовзі до нього приєдналися і інші... І Миколка з просто непопулярного і забитого хлопця, перетворився на об’єкт знущань і насмішок. Один у полі не воїн, а справжній воїн — Сергій, якраз боронив державу, на маючи змоги захистити молодшого брата.

 

Потік людей танув. Вже було кілька хвилин за восьму, тож можна було йти до школи. Спізнення на урок означало порцію нотацій від учителя, але рятувало від ранішніх знущань однокласників. Миколка вийшов з під’їзду, коли чиясь рука схопила його за комір.

- Що, гівно мале, надумав від мене ховатися?

Стас щосили кинув Миколкою в стіну. Хлопець впав, головою вдарившись об асфальт, а коліном об якусь каменюку. Сльози підступили раптово, перекриваючи дихання. “Чому? За що? От би Сергій приїхав, він би йому показав...”

Стас підійшов до своєї жертви, схопив двома рукам за комір і різко рвонув. Миколка злетів вгору, дивом звівшись на ноги. Мучитель наблизився впритул до його обличчя. Миколка відчував його подих, бачив порожні, без натяку на якусь доброту чи інтелект сірі очі.

- Пішли. Нам по дорозі.

Стас відпустив Миколку і розвернувся до школи. Малий ступив було крок за ним, незважаючи на біль у коліні, коли з-за його спини вийшов якийсь чоловік у військовій формі. “Невже?!” - Миколці перехопило подих.

- Ей, Стасик-підорасик. Ану стій.

Той зупинився. Миколці здавалося, що разом із Стасом зупинився і час навколо. У цьому Всесвіті залишилось тільки троє — він, Стас і Сергій. Його Сергій, брат рідний! Таки почув, таки прийшов на допомогу!

Стас розвернувся, відкрив рот, щоб щось сказати, коли в його зуби влетів міцний кулак, загартований боями на Сході. Ноги Стаса підкосилися, ніби глиняні, не витримавши такого удару. Сергій не зупинявся, наносячи удар за ударом. Руки Стаса кілька разів сіпнулися і смішно впали обабіч тулуба.

Сергій повернувся до брата:

- Все, Миколко, більше він тебе не образить.

- Дякую, дякую, братику!

Миколка плакав. Плакав від щастя і від полегшення. Він із вдячністю вдивлявся у Сергієві очі, вірніше у ті провалля, які замість них залишилися. Кров запеклася на братовому обличчі, пів черепа було знесено вибухом, форма, колись зелена, була вся перемащена кров’ю і брудом. Сергія важко було впізнати, але тільки не Миколці. Брата він би впізнав у будь-якому стані.

- Миколко, мені час йти. Поки нічого не кажи мамі. Я вночі прийду до неї, все сам розповім. Хай хоч у сні, та мушу її провідати. Бережіться.

 

Сльози заливали Миколчині очі. І чи то від сліз, чи насправді, - та Сергій розтанув у повітрі, залишивши хлопчину один на один із тілом колишнього ворога. Поруч лежала каменюка, яка чомусь була заляпана кров’ю. “Дивно, коліно наче ж не кровоточить”, подумалось. Треба було йти до школи. Невдовзі у шкільному коридорі покладуть свічку і портрет героя-випускника — Сергія. А може і два портрети...

Миколка подивився на тіло Стаса. Хлопця обурювало те, що світлину цієї потвори можуть покласти поруч із Сергієвою. Він озирнувся. Місто дивним чином вимерло. Ні душі. Підняв каменюку і опустив на те, що залишилося від Стасового обличчя. І ще. І ще. Камінь трощив кістки, перетворюючи череп Стаса на криваву кашу. Миколка вперто продовжував лупасити, намагаючись каменюкою дістати до землі під Стасовою потилицею. Дихати було важко, у повітрі стояв залізний запах крові. 

Зрештою, стомившись, Миколка підвівся. Сьогодні він у школу не піде. Не у такому вигляді. Та і Сергій будь-коли може покликати. Миколка знав, що за будь-яку ціну відгукнеться на цей поклик. Адже брати завжди повинні приходити одне одному на допомогу, і ніхто чи ніщо не може стати цьому на заваді. На те вони і сім’я.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас математики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

12/10/20 12:22: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Вибув з конкурсу • Півфінал