Короткий день

В останню навчальну п’ятницю грудня уроки скоротили до 35 хвилин – через те, що холодно на вулиці, в класах і, мабуть, на душі. Марко, який уже знав усі свої семестрові оцінки, напередодні допізна засидівся на «Реддіті», де читав низку тамтешніх історій жахів з двох речень і намагався придумати свої, тож у цю п’ятницю він сидить на уроках трохи зачумлений і сприймає дійсність скоріше як послідовність слайдів і коротких анімацій, проміжки між якими заповнюють хиткі й невпорядковані від недосипу думки. Від самого пробудження перед очима ніби крутиться калейдоскоп, до якого разом зі звичними обличчями, ситуаціями й фоновими балачками вкинули щедру жменю подертих шредером сторінок психоделічних коміксів.

Перший урок. «Людина і суспільство». Обговорення популярності фільмів жахів серед молоді.

– Ідею «Що більше знаєш, то більшу насолоду отримуєш», яка стосується сприйняття будь-якого мистецтва, для горорів можна виразити так: «Що більше пережив, то сильніше співчуваєш». Я от про що кажу: коли на екрані герой невдало падає, а в звукоряді чутно «хрусь», деякі глядачі кривляться сильніше за інших – ті, хто колись по-справжньому ламав кістки й знає, як воно болить. У вас на біології вже мав бути розділ про першу допомогу, але одне діло – прочитати в підручнику рядок «Відкритим називається перелом, при якому зламана кістка пошкоджує прилеглу ділянку шкіри», а інше – побачити той шпичак, що тепер стирчить із литки. Даруйте за таку графічність, але ви дорослі люди.

Вуха ніхто не затуляє, але дехто справді кривиться й заплющує очі. А хтось дуже чутно шепоче: «Ох і верзе».

– Так і тут – коли показане на екрані резонує в душі глядача й посилюється завдяки власному досвіду, воно лякає ефективніше. Малих дітей, котрі ще небагато чого пережили, горори жахають виключно різкими звуками й неприємними мордами – тобто, на дуже низькому, рефлекторному рівні. Люди старшають, і в певному віці – або, скоріше, за певного рівня нажитого фізичного й психологічного досвіду – примітивні горори їх уже скоріше смішать, а продумані – страхають надто сильно, щоб їх хотілося дивитися.

Марко дрімає і продовжує вчорашню забаву. «Вона любила трилери, але брак життєвого досвіду не давав їй повною мірою співчувати персонажу, в якого з грудей виривався Чужий. Після вагітності й пологів це змінилося».

Друга перерва. Чекають дзвінка на урок перед кабінетом. Шість ніг у кросівках гупають лунким коридором, три горлянки намагаються завдати всім слухової травми.

– Чого ви так женетеся? Який ви клас? – гукає до них біолог.

– Хордові!

Біолог придивляється їм услід, силкуючись упізнати зухвальців, поки ті не зникли за поворотом коридору.

– Тю, дурні. Хордові – це тип, а не клас, – бурмоче він і повертається до кабінету.

Третій урок. Біологія.

– Я вас благаю, вчіть по підручнику, бо інтернет – це добре, але там же, бува, як понаписують та як повикладають… І головне – не читайте статті про хвороби й травми на «Вікіпедії». Я розумію задум, але там такі натуралістичні ілюстрації, що без підготовки й зомліти можна. Таке навіть на першому курсі медичного ще не дуже показують.

– А які саме статті не дивитися?

– Ну, опіки різних ступенів, де термічні перетворення в тканинах, ті самі переломи… Ох, я б оце чогось із’їв.

Певно, біолог просто хотів змінити тему, але Марку здалося, що прозвучало кріпово. «Він охоче показав поліції, де тримав колекцію очей. Мусив відволікти їх, щоб вони не дізналися про найгірше».

Четвертий урок. Хімія.

– Ви ж знаєте, що за звичайних умов алкани мало з чим реагують…

– Алкани!

В ряді парт під стіною пирхають, затуляють роти.

– Мало реагують!

Регочуть, обертають одне до одного вишкірені фізії, щоб подивитися, хто дужче гирже.

Марко згадує, як хімік колись визвірився через подібне й сказав, що він таких реготунів підловлює в кінці семестру, і тоді останнім уже буцімто стає не смішно. Зараз він тільки хитає головою. «Літній учитель шкодував, що не доживе до часу, коли діти повиростають. Йому так хотілося б побачити катастрофу кожного з цих маленьких життів на власні очі».

П’ятий урок. Вікно в розкладі. Марко жує в їдальні шматок піци. Він наче трохи очуняв, але думка про те, щоб теліпатися в школі наступні пів години, а тоді терпіти ще два уроки, легко розчавлює кволі аргументи сумління. Він витирає руку серветкою і тихенько йде порожнім коридором до виходу.

З кабінету музики чується якась живенька й пафосна мелодія, але співає один голос, а не звичний безталанний хор. Марко ніколи не чув, щоб музичка сама щось співала, але ж ось воно – протяжно щось виводить, та ще й незрозумілою мовою. «Мабуть, з опери якоїсь чи що», – думає Марко. Йому хочеться послухати, тож він обережно прочиняє двері й зазирає до кабінету.

Спів уривається, але музика ні. Мелодія лиш набирає швидшого темпу. Музичка наосліп махає руками й перебирає миготливими пальцями, ніби намагаючись заповнити звуками кожну частку кожної миті. Очима вона прикипає до щілини, в яку заглядає Марко.

Коло дошки стоять на колінах трудовик і біолог. Хімік заглядає через плече біолога і стиха підказує. Біолог ніби притримує щось на підлозі (через парти не видно, що саме), а трудовик знай собі прибиває. Скільки разів він наставляв хлопців не відволікатися посеред роботи й не лишати гвіздків, що стирчать із заготовини? «Забивай до кінця», – казав він і пропускав мимо вух дурнуваті пирхання деяких персонажів. От і зараз він гатить ще два чи три рази, а тоді теж дивиться на прочинені двері. Просто дивиться і мовчить.

– Пробачте, будь ласка, – перепрошує Марко й тихенько прикриває двері.

– От ввічлива дитина, – каже хімік.

– Бачив, як треба було? – вказує біолог пальцем у бік дверей. Він приймає від трудовика молоток. – Зараз побачимо, який ти хордовий.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Історія статусів

11/10/20 01:57: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап