Багрянець або Як нявка в школі завелася

***

- Як думаєш, в нашій школі є домовий?

Кандида підняла голову від зошита, над яким горбилася вже цілу годину, і примруженими очима глянула на меншу сестру. Шестикласниця сиділа на парті, спиною до десятикласниці, гойдала ногами та мрійливо позирала у вікно. За шибками непривітно гуляв вітер, обіцяючи постріпувати всі ці зелені листячка, як тільки осінь вступить в свої повноцінні права.

- Олесю, ти досі віриш у домовиків? - нарешті скептично чи то спитала, чи то констатувала старшокласниця. Пасма русявого волосся сповзли по плечу наперед, і вона їх трохи роздратовано закинула за спину. Краєм ока Олеся помітила цей різкий рух.

- Хочеш заплету?

- Сама вмію, - буркнула Кандида та опустила очі на зошит з української літератури. Вже в десятому класі дівка, а досі не вміє робити нормальних зачісок - ганьба!

Зітхнувши, дівчина сіла до сестри спиною.

- Роби вже, далебі мені...

Дівчинка радісно зіскочила з парти і швиденько взялася за роботу.

- І взагалі-то, мама казала, що домовики завжди були і будуть. Навіть у квартирах є!

- Ага, аякже. А у нас в болоті живе водяник із русалками... Ай, боляче!

- Ну вибач, - мовила Олеся, але старша сестра почула, що та всміхається, - якби хтось носив з собою хоча б гребінця, було б легше.

- Та яке там, - знову буркнула старшокласниця, - я взагалі скоро скроню поголю.

За спиною по-доброму запирхали.

- Будеш схожа на хлопця!

- Буду крутою, то ти не розумієш. Таке було в моді дві тисячі чотирнадцятого. Десь там, - Кандида дивно махнула рукою, намагаючись показати де саме. - Ну там десь. Ти зрозуміла.

- Авжеж-авжеж.

Вони трохи помовчали. За вікном гудів вітер, однак бабине літо дозволяло сонцю й надалі гріти усіх живих істот.

- А знаєш, - знову мовила Олеся, задумливо плетучи охайного колоска. - Я от вірю в шкільного домовика. Напевно йому тут важко живеться, з таким-то галасом.

- А то, - коротко підтримала Кандида. Вона вже думала не про шкільних домовиків, чи водяників з русалками у їхньому малому болоті під дев’ятиповерховим будинком, а про зустріч з друзями, заплановану на вечір. Василько та Микола точно будуть. Щодо Ольги вона сумнівалася - у неї сьогодні два репетитора.

- Готово, - оголосила Олеся і гордо підсунула під ніс сестрі маленьке люстерко.

Колосок вийшов гарним. Було видно старання дівчинки.

- Дякую, Олесько. Щоб б я без тебе робила. Ох ти ж!..

Посмішка так і застигла кривою гримасою, а очі витріщилися від несподіванки. Сестричка вміла бити попід ребра. Ще й з її гострими ліктями... Мала хуліганка, їй-Богу!

- Я ж казала, не називай мене Олеською! Це звучить дуже грубецько, - незважаючи на докірливий тон, дівчинка все одно всміхалася.

- По-твоєму, бити рідну сестру під дих - це не грубо?

- Аніскільки. Ти ж сестра, - посмішка стала ще ширшою, а очі аж примружилися від власної нахабності. Інакше ніяк, то точно.

- Ой все, я пішла.

- Куди? - відразу втратила награну нахабність Олеся. Посмішка трохи зів’яла, але щоб погіршити її настрій, треба дуже постаратися. Кандида це добре знала.

- У мене справи. Йду на зустріч.

- А мене з собою ніяк?

Кандида зробила вигляд мовби задумалась. Пошкрябала шию, повертіла очима, і глибоко вдихнувши, вимовила:

- Ні. Ти малявка, будеш заважати.

- Це така твоя вдячність за зачіску? - знову почала грати Олеся і насуплено схрестила руки на грудях.

- Зачіска, то не валюта.

- Знущаєшся?

- Авжеж, - тепер вже Кандида нахабно всміхнулась. 

- Твої друзі добре до мене ставляться, - повільно почала Олеся. Вона знала, що це нагадування може змінити рішення сестри, треба лише правильно підібрати слова. - Буває навіть, як не до малої.

- Гм, - видала Кандида і вже по-справжньому замислилася. Мала знала за які нитки братися. Що ж поробиш? Діточки нині швидко зростають. - Добре. Можеш піти. Але!.. - Вона підвищила голос аби сестра її не перебила. Олеся так і застигла з відкритим ротом. - Давай так: ти залишаєшся на продльонці, робиш уроки, а потім ідеш до нас. Подзвониш коли вже будеш біля парку.

- Добре, - закивала Олеся. Світло якось по-особливому блиснуло на склі вікон, і її світло-русяве, майже біляве волосся ніби замерехтіло. 

Кандида подумала, що її сестричка виросте ще тою красунею. Доведеться ретельно стежити за кандидатами в кавалери. Але то навіть добре. Таке діло більше в радість, чим коли навпаки - доводиться самій тягати дорослу сестрицю до намічених хлопчаків.

- Може ти мене сама забереш? - знову сказала Олеся.

- Та ну. - відмахнулася Кандида. - Парк майже біля нашого дому, дім майже біля школи. Не в центр же їхати. Сама дійдеш, не загубишся.

- Ну як хочеш, - знову награно насупилася Олеська, навіть відвернулася, змахнувши так само старанно заплетеною кіскою.

Кандида повільно закинула на спину рюкзак, тепло посміхнулася і легенько потріпала сестру по золотавій голові. Дівчинка невдоволено запирхала, але рятувати зачіску не стала - сестринська увага була дорожча.

- Бувай, - весело мовила Кандида, і підморгнувши попрямувала до виходу з класу.

- Бувай, - дубльовано цвірінькнула Олеся. За декілька парт від неї лежав її власний рожевий рюкзачок (рюкзачище) з жовтими брелками та уроками, які сумно чекали на свою хазяйку. Але поруч лежала книжечка про мавок та лісовиків, і дівчинка зробила очевидний вибір.


***

Василько з Миколою були на місці. Їхня альтанка манила своїми візерунками, вирізбленими на тоненьких стовпцях. Кандида задивилася на нелаковане дерево і подумала, що кращого місця для зустрічей не знайти. 

Літом і восени в цьому місці відкривається чудовий вид на невеличкий спуск з малої гори, над якою й височіла серед кленів та ясенів їхня дерев’яна альтанка. Внизу була сніжинкоподібна система нововикладених доріжок для відпочивальників. Серед них то тут, то там стояли простенькі металеві скульптури (типу листячок) та лавки. Ще далі віддалено гудів дитячий майданчик. Вздовж всієї цієї краси простувала ріка. А за рікою зеленів таємничий ліс, якого ніхто досі не порубав, хоч той і здавався солодким шматком біля самого міста. Можна навіть сказати, у самому місті.

Альтанка була найкращим місцем для проведення дружніх зібрань, довгих бесід і спостережень за людьми та природою. Щоправда, взимку тут довго не посидиш.

- Агов! - привіталася Кандида, помахавши рукою.

- Агов! Еге-гей! - так само відгукнулися хлопці.

Кандида коротко засміялася.

- Дуже багатогранне вітання.

- А що ж ти хотіла, велика княгине Кандида? - награно підняв брови Микола.

- То Ольга княгиня, а Кандида в нас королівна, - заперечив з тією ж манірністю Василь.

- Так-так, вклоняйтесь мені, простолюдини холопські, - задрала голову десятикласниця.

Микола засміявся, а Василь підлив масла тим, що дійсно впав на коліна в своїх новеньких джинсах перед дівчиною, смішно розчепіривши руки в сторони.

- Молю, дайте благословення на вашу руку й серце, сердешна моя!

- Йди геть, кріпак, нема чого мені мішати свою чисту кров з якимсь селянином.

- Ой горе мені, горе-е! - заойкав-заголосив Василько і тут вже всі засміялися, аж засапались.

Коли веселощі вщухли, компанія розсілася на лавках в альтанці. Миколі подзвонила Ольга і весело повідомила що все-таки прийде, варто лише почекати з півгодини. Сьогодні у неї був лише один репетитор.

Діставши “Тіні забутих предків”, Кандида всілася впритул до Василя, й почала читати. Чорнобровий хлопець зрідка звертався до подруги за допомогою, бо досі плутався в частинах мови. Микола ж збоку від Василька поринав у мораль “Фауста”, хрустячи вівсяним печивом. Через півхвилини ним хрустіли усі.

Кандида зовсім не дивилася на час, тому для неї стало несподіванкою, коли дзвінкий голос сестри перервав тихий шелест вітру серед листя оточуючих їх дерев та віддалений гомін людей на нижньому майданчику:

- Кандидо, хлопці! Я прийшла!

- Оле-е-есю-у! - радісно завив своє Василь, тут же схопившись, від чого Кандида ледве не звалилась разом з книгою. Бо до цього часу плече друга слугувало їй за підпору.

Микола повільно підняв голову від книги і так звично для самої Кандиди примружився на новоприбулу дівчинку.

- Василько! - звеселилася шестикласниця, коли хлопець закружляв її на руках. - Василько! А давай на шию, на шию!

- А давай! - погодився той, і дівчинка ще дужче залементувала від захвату.

- Годі вам, - подала голос Кандида, однак, навіть не помічаючи, що сама легко посміхається. - А то ще впадете і що мені тоді робити?

- Рятувати, - впевнено сказав Василь, трохи спинившись.

- І бити Василя, - додав Микола.

- Так і зроблю. - Кандида викинула кулака і пригрозила ним чорнобровому, але той тільки знову засміявся і закружляв її сестрицю в себе на шиї, від чого та так само заливисто защебетала.

Згодом прийшла Ольга, яку вони помітили ще здалеку, адже ніхто не сидів вже в книжках, а в самої дівчини волосся було майже таким самим русяво-золотавим, як і в Олесі. Помітним здалека.

- О, Олесю! - зраділа вона не менш ніж нещодавно Василь. - Хочеш я тобі почитаю “Бджолу і шершня”?

- Звичайно!

Кандида відволіклась від креслення графіку з Миколою й зацікавлено подивилася на подругу з сестричкою. Ольга була з тих людей, яким дуже легко спілкуватися з чужими дітьми. Зі своїми двоюрідними братами й сестрами вона важко знаходила спільну мову, а от з Олесею її навіть бувало плутали справжніми сестрами. Всі в компанії друзів вважали, що це через їх майже однакове волосся та теплоту в голосі Ольги. Та теплота була не тільки в голосі, а й в зеленавих очах дівчини. І ту теплоту було дуже важко змінити на холодно-пекельну кригу.

А ще Ольга цікаво читала. Цікаво читала вголос і тільки дітям. Якщо поруч не було дитини, то в неї вже не виходило тримати той самий настрій, так само грати інтонаціями та заворожувати звучанням. 

Але то талант, однозначно.


Вечоріло. 

Далекий гомін на майданчику на диво вщухав, хоча зазвичай після чотирьох галас збільшувався. Листя кленів та ясенів так само шептало щось своє. Ріка темніла під грайливими фігурами хмар, а ліс, в своїй звичайній рідності й таємничості, стояв немов базарний купець. Зазиваючи.


“Йди сюди, йди сюди”

“До мене, ну ж бо до мене”

“Я ж бачу, тобі цікаво. Тут є таємниці; в мене є таємниці; в мені є таємниці”

“Йди до мене й дізнаєшся... Дізнаєшся...”


- Кандидо! - то Василь. 

- Га? - дівчина різко відвела погляд від лісу і подивилася на те, що робилося в альтанці.

Все було спокійно. Микола крутив в руках олівця, але вже нічого не читав і ніяких завдань не робив. Ольга грала з Олесею в хрестики-нолики на гравію перед альтанкою. Тільки Василь дивився прямо на неї. Він звично посміхався, але глибоко в погляді ледве жевріла тривожність. І ще щось, що Кандида вже не розгледіла, бо хлопець повернув голову у бік дівчат і в’яло змахнув рукою.

- Твоя сестриця сказала, що вам вже час йти. Хочеш, проведемо? Нам вже ж теж треба топати по-троху.

- Вже? - Кандида кинула погляд на дисплей телефону й здивувалася - це ж скільки вона дивилася в одну сторону, що вже майже шість? - То раз так, давайте пройдемося разом до дороги. Чи навіть до двору.

- Авжеж, - підтримала ідею Ольга. Микола, погоджуючись мугикнув, а Василь вже складав речі в рюкзак.

Олеся допомогла скласти речі Кандиди.

- Ходімо? 

Дівчинка подивилася на сестру, й та з посмішкою кивнула їй.

Вони пішли.

Але на серці у Кандиди ніби щось стислося.

За їхніми спинами була тиша й нечутний через ріку таємничий ліс.


***

Компанія йшла геть не поспішаючи. Небо було все ще блакитним, але поодинокі пласти хмар почали змінюватися на одне попелясте мариво над головою. Вітер зостався теплим, та вже не був легеньким вітерцем.

- Що це, знову “сонячно весь тиждень” від синоптиків? - скептично підняв голову Микола.

- Схоже на те, - відповів Василько, хоча запитання й було риторичним.

Попереду замаячило галасливе від машин перехрестя. Після нього починалися дев’ятиповерхівки та двори.

Вони стали біля пішохідного переходу. Світлофор сяяв кривавим. 

- Багрянець, - мовила Олеся, й помітивши запитальний погляд сестри, продовжила: - мені подобається багряний колір. Саме такий як у світлофорів.

- Тому що яскравий?

- Так, це також.

- Ех, заразка, - хекнула Ольга, ловлячи неслухняне волосся, яке через порив вітру залетіло їй в обличчя.

Василь провів п’ятірнею по своєму короткому волоссю, а Микола зручніше перехопив лямку синьо-чорного рюкзака.

Кандида ж простягнула руку сестрі.

- Та ти що, я ж вже не мала, - запротестувала Олеся. 

- Дивись, не будь дурною й не біжи нікуди.

- Та то добре, не чотири рочки вже.

Світлофор показав жовте світло. Те блимнуло двійко разів і потухло. Не встиг хто-небудь подумати що той зламався, як нарешті з’явився зелений сигнал.

- Ходімо, - на автоматі сказали Микола й Ольга одночасно. Подивилися одне на одного й коротко засміялися.


Позаду було вже півдороги.

Здалеку заверещали колеса якогось водія-екстримала.

Кандида помітила що зелене світло, як попердньо й жовте, двійко раз блимнуло й згасло.

Машина була ще не дуже близько. А до бордюру зоставалося зовсім не багато, але від раптового страху ноги мовби приклеїлися до асфальту. Тіло скувало жахом.

Кандида ніколи не вважала себе боягузкою. І ніколи не думала, що може застигнути посеред дороги, як косуля перед автобусом. Однак виявилося, що може. Заціпеніння спало лише тоді, коли краєм ока вона помітила як Микола тягне Ольгу й Василя до тротуару, а Василь в свою чергу намагається зрушити з місця її. 

Ноги нарешті пішли, Олеся була поруч. Вереск колес та ревіння мотору наздогнало їх якось занадто швидко. Хоч вони вже й майже ступили на тротуар, та це було все одно несподівано.

Частиною розуму Кандида зрозуміла маму, коли при переході траси та подовгу пропускала машин, котрі здавалася дуже далекими від них. На запитання, навіщо ж так довго чекати, коли можна швидко перебігти, мати відповідала одне: то так здається. Вони не далеко.

Тепер Кандида розуміла вчення матері сповна.

Серце завмерло від дзвінкого вскрику. Як Олеся опинилася позаду всіх?!


Кандида різко повернула голову. Й побачила. Побачила як її сестру відкидає металевий корпус автомобіля на багато метрів далі. Побачила як у неї ламаються руки й ноги, вивертаючись в сторони. Побачила як бризнула кров зі світло-русявої голови. І навіть крізь лемент колес і ревіння мотору, ніби почула цей бридкий хрускіт. І глухий шмяк

Побачила.

Побачила-побачила-побачила...

Вона це побачила.

Все до єдиного моменту. Все в єдиному моменті.

Побачила!!!..

І єдине, що було далі, що збереглося далі в її швидко гаснучому розумі був крик. 

Її лемент, як у навіженої. Хоча саме так вона себе й почувала. Можливо такою вона й стала.


***

Минуло півроку.

Півроку після випадку, півроку після похорону. Півроку без молодшої сестрички. 

Після літа Кандида стане випускницею. Одинадцятий рік навчання, сьомий - для Олесі. Міг би... бути.


- Алло? Я? Прийду, напевне. Нічого страшного. Так, бувай.

Півроку з моменту, після якого вона жодного разу не поверталася до альтанки. 

Кандида похмуро сиділа за письмовим столом і невідривно дивилася на стіну над монітором. Вона думала чи варто кудись йти. Розум її працював вже інакше. Він не застиг, але немов запеленався сірим туманом (чи ж то дим?). Кожної ночі вона просиналася в поту і засапаною, ніби пробігла довгу дистанцію.

Кожної ночі їй снився момент.

Той самий момент і її ж лемент.

Психологічна допомога не надто діяла, й сама Кандида, якщо чесно, не завжди була доброзичливою до таких спеціалістів.

Можливо вона ще не оплакала? Не до кінця все зрозуміла, прийняла...

Навіть не починала приймати.


Треба було щось змінити. Оточення чи щось таке. Відволіктися врешті-решт, бо довго так жити вона не зможе.

Думка про ліс прийшла сама собою.


***

Перейти через міст на наступний берег можна було тільки обійшовши весь парк. Але їй було не лінь, люди здавалися абсолютно нецікавими тінями, й вона сама, трохи згорблена і погано розчесана, виглядала в їх очах так само.

Полудень серед парку у понеділок був відносно тихим. Кандида не поспішала, повільно йшла через міст, задивляючись на темну поверхню ріки унизу. Якась сіра качка провела своїх діточок до берега з парком і альтанкою на малій горі.

Опинившись на тій стороні, й відповідно у лісі, Кандида глибоко вдихнула, поправила лямку рюкзака та звернула з широкої дороги, до вузенької стежки.

Вона здивувалася, коли зрозуміла, що ліс сповнений різноманітними звуками, яких вона не могла чути через ріку у альтанці.

Птахи співали своїми дзвінкими голосами, вітер рідно шелестів верхівками дерев. Якийсь дятел безперестанку стукав у стовбур дерева, так, що Кандида скільки б не блукала, але все-одно чула цей стукіт.

Стук-стук-стук!

Може цих дятлів тут безліч і вона чує їх по черзі? Хтозна.

Кандида продовжувала йти, і зупинилася тільки тоді, коли вийшла до зовсім малесенького темно-зеленавого від ряски озерця, можна сказати, навіть калюжки. Вона озирнулася і зрозуміла, що це місце якимось дивом саме її знайшло.

Стало затишно, однак разом з цим трохи тривожно.

Дівчина вже збиралася видертися на овальний валун, геть оброслий мохом, як раптом її серце ніби щось стиснуло. На секунду, на малесеньку мить. Але...

Зовсім як тоді.

Кандида сіла навпочіпки, взяла зошит з обгризеним олівцем та задивилася на пейзаж: як було б найкраще намалювати це гарненьке озерце-калюжку, невеликі камені навкруги та дерева?..

Вона завжди малювала сама, тому не сильно переймалася точністю і правильністю багатьох своїх дій.

Шурхіт по праву руку з тернового чагарника змусив її застигнути. Серце якогось біса знову стріпенулося. Хижих звірів тут водилося не надто багато. Здебільшого малі звірята типу куниці чи тхора. Максимум ще могли жити лисиці. Вовки, як стверджували місцеві діди й баби, пішли з цього лісу років сто тому. А ведмедів - взагалі ніхто не пам’ятав у цих місцях.

Кандида втупила погляд у місце, звідки все ще чувся голосний шурхіт і тріск тоненьких гілочок. Через якусь хвилю він вщух. Дівчина знизала плечима і продовжила своє заняття.

Чому вона раніше сюди не приходила? На її пам’яті вона в лісі бувала лише два рази, і то, з компанією та на самій окраїні. Гуляли тоді лише по головній дорозі.

Запах лісу пробуджував дивне відчуття. Чимось схоже на ностальгію. Чи щось таке. Разом з ним ставало дедалі спокійніше, і Кандида зрозуміла, що їй справді краще. Вона не думала більше про все те погане, що їй довелося бачити. Просто сиділа серед лісу на вкритому мохом валунові і малювала.

Щодо малюнка. Виходило, м’яко кажучи, гівно. Але Кандиді було байдуже - на душі нарешті полегшало.

Видно байки про цілющу силу ізоляції на природі правдиві.

Кандида потягнулася й знову почула шурхіт і тріск терну. Вже з іншого боку.

“Що там за тварюка ходить?”, - подумалося їй.

Несподівано подзвонив мобільний, то був Василь.

- Ти де? - відразу запитав він. Було незрозуміло чи присутня в його голосі тривога, чи то так здається.

- У лісі. Тут дуже добре. - не вагаючись відповіла Кандида. Трохи помовчала. - Сам де? Чи самі?

- Я-то сам, вдома фільми дивлюсь, Ольга з Миколою десь бродять. Стоп, а чому ти в лісі?

- Просто так. Закортіло кудись піти, бо вже зовсім... кепсько.

Василь змовчав, не знаючи як варто відповісти. Вони ще обмінялися безглуздими фразами про погоду та попрощались.

Сонце почало фарбувати небо легкими мазками жовтого.

На третій раз, коли шурхіт повернувся до першого кривого ряду терену, Кандида не витримала та незграбно злізла з валуна.

Не промовляючи ні слова, вона підійшла точно до того місця, звідки повинен був долинати шурхіт та тріск.

Незважаючи на спокійний та впевнений вигляд, серце у Кандиди знову завмерло від неіснуючого жаху. 

- Хто там? - тихо спитала дівчина у чагарників. 

Шурхіт застиг, терен відповідав тишею.

Кандида нагнулася, намагаючись хоча б щось роздивитися через колючі гілки. Вона уважно вдивлялася в простір між ними, однак нічого не помітила.

Кандида вже думала повернутися за рюкзаком, та раптом її погляд завмер на чомусь... чомусь, що було її сестрою. 

Її маленька сестричка Олеся дивилася прямо на неї.

Кандида відсахнулася, захлинувшись повітрям, і тільки тому не закричала на весь ліс. Не спускаючи погляду від чагарника, вона поспіхом відступила спиною до валуна, по пам’яті минаючи калюжку-озерце. Закинувши речі в рюкзак дівчина якнайшвидше побігла до головної дороги.

Звуки й запахи лісу більше не заспокоювали. А в розумі червоним кольором звучав примарний тонкоголосий усміх.

“Я збожеволіла”, - тільки й подумала вона.


***

Навіть вдома, Кандида ніяк не могла заспокоїтися. В голові ніби щось шкрябало, стримуючи якісь незрозумілі думки. 

Що б сказала Олеся, якби зустріла свою мертву сестру посеред лісу?

Напевно, пожартувала б, що то мавки граються. Мавки чи...

Кандида широко відкрила очі від здогадки та трохи тремтячими руками відкрила нижню шухляду письмового столу. Зошит сестри, яка виписувала все рідкісне про міфологічних істот українського народу так і лежав там... Їхня мама занесла його сюди після похорону. А сама тепер цілодобово пропадала на роботі.

Опис був занадто уривчастим і неточним, але цього виявилося достатньо.

До понеділка Кандида навіть носа з вікна не висунула.


- Подружко, з тобою все гаразд?

Ольга кудись поспішала з цілою стопкою книжок в руках, та схоже вигляд Кандиди був трохи кепським, якщо вона спинилася перед нею.

- Відносно так, - Кандида за звичкою поправила лямку рюкзака.

- Тобі не треба старих книжок з бібліотеки? В нас там перебирають їх на списання, то я шукаю людей, які могли б їх врятувати.

- Я подумаю.

- Дякую, - Ольга невпевнено посміхнулася, і кивнувши (руки зовсім зайняті), пішла далі.

Миколу Кандида зустріла на третьому поверсі, майже біля свого класу.

- Василя не бачила?

- Він нічого не казав і не писав, - знизала плечима Кандида.

- А Ольга?..

- Знизу була. До підсобки з мови книги несла.

- Добре, дякую, - мовив Микола, та чомусь не поспішав прощатися.

- Ти щось хотів? - не витримала паузи дівчина.

- Загалом ні, але ми планували піти в кафе... - Чим далі говорив хлопець, тим тихіше і невпевненіше звучав його голос. - Думали, що тобі треба трохи розвіятися. Тобто відволіктися. Тобто...

- Миколо, мені не треба розвіюватися. І відволікатися теж немає від чого.

Тон і погляд Кандиди змусили хлопця зовсім опустити голову.

- Тоді я пішов. Передам твою відповідь Василю і Ользі як побачу.

Кандида кивнула і не говорячи більше ні слова, пройшла в клас.

Сьогоднішній навчальний день, з його факультативами, обіцяв бути довгим. Весна не давала часу на спостереження за своєю теплою красою.


***

- Кандидо!

Василько наздогнав її на другому поверсі. Школа була вже майже пустою. Залишилася тільки жменька вчителів, директор, вахтерки та охоронець біля головного входу. З учнів можна було зустріти одиниці. Можливо навіть менше десяти з більше чим тисячі.

Василь наздогнав Кандиду, яка йшла до того самого класу, де вона полюбляла робити домашні завдання разом з сестрою, та відразу спитав, чому вона відмовляється піти з ними в кафе.

- Ти справді не розумієш? - втомлено спитала Кандида. При Миколі її пробрав гнів, але тепер в ній не залишилось сил на такі прояви емоцій. День був важким, а ще важчими були думки про те, що вона побачила в лісі.

- Ні, не повністю, - захитав головою Василь. Звичної веселості в ньому давно не ніхто не помічав. - Я розумію, що тобі досі важко і боляче (нам так само), але ще я розумію, що тобі потрібна наша допомога. - Він підійшов ближче, взяв руку Кандиди в свою, та притиснув її до свого серця. - Ми хочемо допомогти, Кандидо. Я хочу допомогти.

- Василь, - видихнула дівчина і прикрила повіки. Чому ж вона себе хоче мучити? - Я... я піду з вами. То буде завтра?

- Так, - хлопець так щиро всміхнувся, що Кандида аж очі відвела. На її здивування, вона відчула як її щоки трохи зашарілися. - Завтра й зустрінемося. Як в старі добрі, авжеж?

- Авжеж, - насилу всміхнулася Кандида, й Василь її відпустив. Він знав, що вона зараз буде зайнята, тому не питав чи треба її кудись проводжати.


Клас був пустим. Взагалі він був для якихось семикласників (вже восьмикласників). Однак Кандида ніколи не зустрічала власників цієї місцини, з найкращим видом із вікна. Був лише один мінус - сморід. То від поту, то від чипсів і поту разом, але провітрювання швидко вирішувало цю проблему.

Всівшись і розклавшись, Кандида взялася за уроки. Раніше мамі не дуже подобалося, що діти так довго не повертаються додому. Від відкритого невдоволення її стримувало те, що вони займалися навчанням. Тепер матері було байдуже, тому Кандида намагалася взагалі якнайдовше відтягувати момент повернення додому. 

Зазвичай, перебування в цьому класі її не надто пригнічувало. Навіть трохи надихало спогадами. Але тепер, після тієї триклятої прогулянки в лісі, Кандида постійно нервувалася. Сьогодні нервовість була особливою. Ніби щось повинно було статися. І точно  щось поганеньке.


Дороблюючи географію, дівчина протянула руку за пляшкою води, аж раптом щось змусило її застигнути, і через мить стало зрозуміло що саме.

- Привіт, сестричко.

Випрямившись, Кандида затримала повітря, та повільно повернулася на голос. Біля шафки для різних речей стояла Олеся і посміхалася. На ній була звичайна бежева спідниця з мереживом та така ж кофтина. Як і в той день.

- О... О-олесю?.. - не своїм голосом покликала Кандида.

- Звичайно я, хто ж іще? - дівчинка ширше всміхнулася та почала підходити до парти, за якою сиділа Кандида. Сама ж старшокласниця, незважаючи на сковуючий жах, швидко встала, грюкнувши стільцем. Дивлячись тільки на гостю, вона задріботіла до дошки.

- Не підходь!

- Але чому? - здивувалася дівчинка. Вона питально нахилила голову на бік, немов птиця. Кандиді не надто подобалось, коли її сестра так робила. Бо це завжди було трохи моторошно. Тепер їй взагалі здалося, що якщо ця... гостя зробить ще хоч крок, то вона не витримає та вистрибне в найближче вікно. Або наробить в штани.

- Бо ти не моя сестра! Не Олеся!

- Сестричко, та ти трохи збожеволіла як я бачу? - дивно-сумно проказала Олеся. Вона більше не підходила й зупинилася за третьою партою. Прямо навпроти Кандиди.

“ Є трохи”, - погодилася подумки та.

- Ти з лісу. Я це знаю, - на диво, коли Кандида це промовила, голос її зазвучав твердо. Але коли погляд “дівчинки” став холодним і з нього пропала вся теплота, стало страшніше, ніж до цього. Тим паче, коли “сестра” знову всміхнулася ширше (як ще рота не порвала?)

- Ото розумна ти в мене, сестрице. Зустріла біля кудри та так швидко все зрозуміла. Не роби таку мармизу, а то їсти аж не хочеться, - трохи роздратовано закінчила свою дивну промову “Олеся”.

- То ти... справжня нявка?

- А хочеш перевірити? - вигнула брову нявка (Олеся так ніколи не робила), переступаючи так, щоб можна було зрозуміти, що вона хоче показати спину.

- Не треба! - закричала Кандида і її затрусило. 

“Це сон. Просто сон, тому що ти збожеволіла”, - говорив розум.

Але це був не сон. Це було реальне божевілля. 

- Як ти сюди дісталася? І хіба твоє місце не в горах? - знову почала розпитувати Кандида, намагаючись зрозуміти як їй вийти з цієї ситуації.

- О, то ліси всюди, - нявка всілася на парту та почала жестикулювати правицею. Тепер в її жестах і голосі зовсім не вгадувалася Олеся. - Ми звичайно, прив’язані. - Її очі дивно блиснули. - Але ж ліс майже біля парку, а парк майже біля школи. Не загубишся.

Кандида відчула що не може більше говорити. Очі заволокло туманом, але плакати вона теж не могла. Тим часом нявка усміхнулась та продовжила:

- Лісовик не може за всіма наглядати, а чугайстри тільки в горах й водяться. Шкільний же домовик, - Кандида широко розплющила очі, на що нявка коротко розсміялася, - той занадто слабкий і боягузний, аби зачіпати мене. Ну а я занадто голодна.

- Не треба, - видавила Кандида, а нявка злізла з парти та знову почала повільно підходити до неї. Як хижак. Не моргаючи, дивлячись тільки на жертву. Нявка облизнулася.

Кандида хотіла закричати, вдарити цю істоту і врешті-решт втекти. Але не могла. Не тільки від страху. Від чогось ще. Від нерозуміння, чому все саме так відбувається. Терпіти більше не було сил, дві сльозини нарешті скотилися щоками.

Нявка здивовано спинилася. На дві секунди.

- Знаєш, - мовила вона, дивно кивнувши головою, - раніше люди були щасливі перед смертю від моїх рук. Однак часи змінюються і тепер люди все частіше якимось чином відчувають, що ми омана. Тому, якби ти була трохи дурненькою, то все було б краще й простіше. Авжеж? 

Кандида мотнула головою, міцно зчепивши зуби.

- Ох, ну заплющ очі як хочеш, - нявка підійшла майже впритул та раптом витягнулася зростом до рівня очей Кандиди. 

- Не треба. Не нею, - прохрипіла дівчина.

Нявка задумалась.

- А я більше ніким поки й не можу. Й мені лінь заради тебе зараз змінюватися. 

“Закричи, закричи!”, - думалося Кандиді.

Нявка всміхнулася.

- Ніхто не прийде. Чари, ага. Останнє слово маєш?

Кандида зрозуміла, що те скавуління, яке вона почала чути десь півхвилини тому, видає вона сама. Дівчина ніби задихалась та билась в сльозах. Так здавалося на перший погляд. Насправді ж її тіло стояло так само рівно, відтоді як нявка почала йти до неї. 

- Як би не я, то Олеся б..!

Договорити Кандида не встигла, тому що нявка вишкірилась. Рот став пащекою, і ця пащека швидко вгризлась в шию своєї жертви. Райдужка нявки стала повністю яскраво-жовтою. Золотавою.

Відхилившись, нявка вдоволено облизнулася довгим та тонким язиком. Замуркотіла та нахилилася над обличчям булькаючої від розірваного горла Кандидою.

- Скільки багрянцю, - мовила вона страшним шепотом.

Очі Кандиди закотилися і вона нарешті померла. Кінець стражданням відчувся неймовірною легкістю.

Нявка хвимкнула, муркнула, та знову вп’ялася зубами в свою жертву. Треба було насолодитися якомога скоріше, а то ще той малий дурень-домовик встигне доповісти все лісовику. Ото проблеми будуть.


***

Василь знесилено сів на лавку в альтанці. Микола з Ольгою сиділи навпроти. У всіх були посірілі обличчя. Усім досі не вірилося що їхня подруга зникла, а в тому класі, де вона зазвичай бувала геть до вечора, знайшли лише велику калюжу підсохлої крові. Аналізи вказали на те, що кров належала їхній подрузі.

Ніхто не знав, що могло статися.

Всі мовчки сиділи, похнюплені та скорцюблені. Ольга роздивлялася дерев’яну підлогу альтанки, Микола лавку навпроти, а Василь позирав на ріку та ліс.

В голову прийшла дивна думка. Ніби хтось сам його позвав.

- Гайда в ліс? - тихо спитав він у друзів.

Ті здивовано подивилися на нього.

- Гайда, - так само тихо відповів Микола та піднявся, вже теж не відводячи погляду від зелені над рікою. 

Ольга мовчки кивнула. Її волосся ніби потьмяніло, під очами залягли темні кола. Їй було найважче. Василь важко зітхнув та встав останнім.

Їх звав ліс. Або щось із лісу.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас математики
Історія статусів

10/10/20 21:24: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап