Павлушка

- Може, прогуляємо сьогодні фізру? - спитав Миколка у свого найліпшого друга Павлушки.

Павлушка був «помірно вгодований», як казав він сам, вайлуватий незграба. Підбити його на щось цікаве було досить важко, але Миколці вдавалося.

Сам Миколка був худий, високий з довгими руками та ногами, чорноокий забіяка. Він мав «нескінченну кількість енергії», так про нього казала класна керівничка Марта Альбертівна Хлющ. Саме завдяки Миколці до неї пристало прізвисько «мокрель».

- Ну, мокрий як хлющ, розумієш, - пояснював Павлушці Миколка чому класна керівничка раптом перетворилась на те, що сам Павлушка вважав їжею, - вона не макрель, не риба, а «мокрель». Від слова «мокрий», «намокати». Зрозумів?

Павлушка розумів, кивав головою та посміхався. Сам же Миколка мав кликуху «вічний двигун».

- Не подобається мені фізра, - сказав Павлушка нарешті, - мене вчитель не поважає. Я йому кажу, що з’їв омлет, з сиром та грибами. І мені тепер необхідно відпочити, щоб він перетравився. Так мене дідо вчив. А він мені відповідає, що його це обходить і наказує бігти три кола на стадіоні. А в одному колі кілометр. Це нормально?

- Ніт, не нормально, - поспіхом відповідає Миколка, якому байдуже бігти три кола чи п’ять, він їх не помічає, навіть не пітніє. Фізрук колись зауважив, що Миколка природжений марафонець.

- Мені сьогодні пацани з паралельного класу сказали, - провадив далі Миколка, - що на кладовищі є «відьмино коло». Туди Санька Шаман та Костян ходили позавчора. І, прикинь тєму, коли вони потрапили в це коло, то спершу сильний вітер піднявся, а тоді вони перестали звуки міста чути, ну там, машини, птахів, гомін людський. А потім вони один одного погубили. Шаман каже, що він так кричав, що в нього дотепер горло болить. Він перший з того кола вийшов, а потім ще хвилин тридцять Костяна кликав та чекав. Коли той вийшов, то був білий, як крейда. Дотепер у школі не з’явився.

- Брєд, - ліниво відповів на цю моторошну історію Павлушка, - це вони тебе лякають. Костян захворів, мабуть. Хоч би не на ковід, бо швендяє містом. Стей хом¹, як то кажуть.

- Пішли, подивимось. Кладовище поряд, одна зупинка пішки. В мене гроші є, якраз на чебурек та колу вистачить.

- Ну чебурек з’їсти, то хороша справа, - протягнув Павлушка та піднявся із-за парти. Коли вони виходили з класу, то зустріли Шамана.

- Привіт, - підскочив до нього Миколка, - а ми у «відьмине коло» зібрались.

- Привіт, не раджу - просипів до них Шаман, і побіг коридором, у десятому «Б» була контрольна з англійської мови. Продзвенів дзвоник. Друзі вийшли зі школи. Небо було синє, лагідне. Сонечко світило так, що мружились очі, горобці цвірінькали на гілках дерев. Світ здавався теплим та зрозумілим. А коли у руці Павлушки з’явився чебурек, хлопець впевнився, що життя прекрасне. В голові крутилось одне слово: «Буено!». Павлушка не знав, що воно означає, але саме це слово описувало його насолоду від буття.

Ворота на старе міське кладовище не зачинялись. П’ять років тому тут ще не можна було ховати, але міська влада побудувала крематорій та колумбарій, який назвали «стіною плачу». А ще розчистила центральну алею для героїв. Всього на алеї вічним сном спало дев’ятнадцять хмельничан, наймолодшому ледь виповнився двадцять один рік. Могили були доглянуті. Над кожною пам’ятник - вигравіруваний на чорному камені портрет у повний зріст.

- Дивись, нові могили, - штовхнув ліктем у бік Павлушку Миколка.

- Ага, - сказав Павлушка.

- Дівчина загинула, - вів далі Миколка, - хоч би вже то «хєлло²» швидше дуба дало. Увесь світ кошмарить.

Хлопці попрямували далі. Йти треба було через все кладовище, а потім трохи вбік, на самі старі могилки, на яких навіть вже хрестів не залишилось. На них виросли розкидисті дерева і то було улюблене місце місцевих неформалів. Тихо, спокійно, нікому не муляєш очі. Можна пити вино, гомоніти про музику, насамкінець, спати на теплому від сонця надгробку.

- Дивись, - Павлуша здивовано подивився у бік розколотого навпіл пам’ятника, на якому були зображені чоловік та жінка, - хто міг таке зробити? Хіба в нас є вандали?

- Та то вони самі, - махнув рукою Миколка, - мама розповіла, що ці Лисюкі, жили дуже погано. Вони сварились кожен день. А потім один одного вбили.

- Як? - Павлушка здивувався так, що аж перестав жувати.

- Жінка кинула отруту чоловіку в їжу, а той зрозумів, що вона накоїла та встиг зарубати її сокирою. Родичі поховали їх разом та поставили їм пам’ятник. Але через деякий час цей пам’ятник розколовся навпіл. Не сподобалось їм, і після смерті, лежати разом.

- Це дуже погано, коли тобі кидають отруту в їжу, - зауважив Павлушка, - мені б це також не сподобалось.

- Хлопці, - почули вони ламкий голос та обернулись. Біля старої могилки з перекошеним хрестом стояла вбога старенька у білій хусточці.

- А допоможіть мені, хлопці, поправити хреста, - попросила вона, - не здужаю.

Миколка жваво підбіг до неї та заходився допомагати. Павлушка залишився на місці, з цікавістю розглядав старі надгробки та доїдав чебурек. Потім він почав пити колу. Небо трохи захмарилось, сонце зайшло і на кладовищі посіріло.

- Треба, щоб перетравилось, - сказав Павлушка та погладив живіт. Роззирнувся де б сісти, не знайшов і подивився чи скоро там його друг Миколка звільниться. Ні Миколки, ні бабці там де він їх бачив востаннє не було.

- Що таке? - здивувався Павлушка, - Куди це вони пішли хреста рівняти?

- А чи не хочеш ти мені допомогти грибів назбирати, - прямо за його спиною стояла стара та зверталась до нього, - така смачна юшка з кладовищних лисичок.

- А куди це ви, бабця, мого друга повели хреста правити? - спитав лагідно Павлушка, але його вроджена цікавість до їжі взяла верх і він зауважив, - Хіба ви не знаєте, що в нашому краї лисички не ростуть? То в Карпати треба їхати. Ви про науку «біологія» чули? В школу ходили?

Павлушка скептично подивився на стареньку. Та була худа, мов висушена. З під намотаного на голову платка розумом світились зелені очі, лице було таке зморшкувате, що Павлушка дав їй сто років. А може є і всі сто двадцять, подумав він. Цікаво, чи були тоді школи?

- У моєму колі все росте, - сказала з образою старенька, - а про біологію вашу чула, краще за тебе її знаю.

- А юшка хоч смачна виходить? В неї треба спасерувати багато моркви та цибулі - порадив Павлушка, - Показуйте де ваші лисички, допоможу назбирати якщо пригостите. Тільки Миколку треба знайти.

- Та він сам вийде. Закінчить те, що я йому наказала і вийде, хороший він хлопець, не затримаю, - задріботіла бабця у сторону лісу та повела Павлушку за собою. Йшли недовго, вийшли на таку чудову галявинку, що хлопцю аж дух сперло. Травка ізумрудна, одна до одної. Берізки стоять півколом, зайчики та білочки стрибають. Метелики сідають на квіти. А посеред галявини рівним колом ростуть одна в одну величезні руді лисички.

Павлушка взяв у старої кошик та за п'ятнадцять хвилин назбирав його повний грибів. Потім бабця привела його додому. Поставила у піч горщик з водою, сама заходилась чистити цибулю. Павлушці дала картоплю та моркву мити, чистити, нарізати. Наварили смачної юшки. Павлушка з’їв дві порції та й ложку облизав.

- Смачно, ви, бабусю готуєте, дякую вам. - похвалив, - Ось мій дідо також смачно готував. Як ліпив вареники, то всі один до одного. А чорниця в тих варениках така смачна, навіть цукром не заправлена. Ще й масло вершкове власноруч збивав. І ягоди сам збирав. Трави запашні на чай також ціле літо сушив. Сумую за ним, - хлопець похнюпився, - помер він рік тому, але не тут похований.

- Знаю твого діда. Ходімо на двір, - сказала старенька, та, взявши Павлушку за руку, підвела його до колодязя, - дивись.

І Павлушка зазирнув. А звідти на нього весело поглянув карими очима його дідо. Всміхнувся лагідно у вуса, протягнув руки та обійняв онука.

- Павлушка, - почув він його голос, - рідний мій.

А потім вони вдвох сиділи довго на лавочці біля старої хати та розмовляли. В основному, про їжу, що і як готувати. Павлушка розповів як мама сумувала за дідом, як побивався сам Павлушка, навіть їсти не міг. А дідо гладив його по голові і шепотів, що все минеться, залишаться тільки добрі спогади, а ще знання.

- Наснюся тобі, - сказав дідо, - чекай. Навчу тому, що сам знаю.

- Пора, - почули вони раптом і Павлушку ніби з під води дістали. Він схопив повітря ротом, роззирнувся навколо, а поряд тільки старенька.

- Ти, Павлушка, гарну справу зробив, мене похвалив та про померлого лагідне слово сказав, а воно і кішці приємне, - сказала старенька у білій хусточці і вмить зникла. Павлушка підняв очі, а він на кладовищі і навколо нього глупа ніч.

- Не буду більше з тим Миколкою зв’язуватися, вічно він мене на різні дурниці спокушає, - подумав Павлушка та пішов додому. Двері йому відчинила заплакана мати.

- Сину, - кинулась вона до нього та міцно обійняла, - де тебе носило два дні?

- Два дні? - здивувався хлопець, - То я самостійну з алгебри пропустив? Ну, Миколка, начувайся, - потряс кулаком.

- Немає Миколки, не знайшли досі, - схлипнула мати, - хіба ви не вдвох були? Твій тато та його з патрулями вас шукають. Сашка сказав, що ви на кладовище пішли. Чого це вам таке на думку спало?!

- Нічого, знайдеться Миколка. Він добрий. Лагідне слово скаже, вона його і відпустить, - відповів Павлушка, - а що в нас на вечерю?

- Налисники, - відповіла здивовано мати.

- Розігрій мені, будь ласка, їсти хочу аж вмираю. До речі, тобі дідо привіт передавав. І наказав більше олію в магазині не купляти, тільки на ринку, - і Павлушка пішов мити руки з милом. Все таки карантинна оранжева зона, треба берегтися.

1^ Stay home (англ.) – залишайся вдома.

2^ Путін В.В.