М'ЯЧ І РОЯЛЬ

Натовп на трибунах дружно скандував: «Штани! Штани!». Попри його спротив, довговолосого чорнявого хлопчину схопили й повалили на землю. Забувши про гру, до знущання приєдналися навіть деякі гравці, зокрема перший та тринадцятий номери. Коли штани були зняті і розірвані навпіл, Славко замружив очі, осліплений спалахами, що закарбовували його ганьбу в пам’яті мобільних телефонах.

Невисока коротко підстрижена дівчина з розкосими очима і пласким конопатим обличчям розгублено дивилася на це неподобство. Мокра від поту смугаста футболка з числом «9» липнула до її міцно збитого спортивного тіла.

– Славко, – прошепотіла вона тремтячим голосом. – Славко. Припиніть це! Негайно! Славко!

Розлючена, спортсменка врізалася в юрбу, штурхаючи, б’ючи, дряпаючи та кусаючи кожного, хто потрапляв під руку. Коли ж пробилася до центру, то не побачила жертви. Лише обличчя кривдників навкруг: чиєсь присоромлене, чиєсь глузливе, а чиєсь взагалі позбавлене будь-якого виразу, наче в дурної худоби.

– Славко! – покликала футболістка, марно намагаючись перекричати гамір юрби та обурений свист арбітра. – Славко, де ти?

Висока сутула шатенка читала книжку на планшеті. Поряд лежали відкриті зошити з «майже зробленим» домашнім завданням. Втомлені очі вимагали спочинку і дівчина поглянула у вікно. Й скрикнула від жаху.

Навпроти її будинку, на іншому боці дороги ріс високий крислатий дуб. Хтось непорушно стояв під ним, схований темрявою та розлогою кроною. Звідти було чудово видно школярку, поки вона робила уроки та читала за столиком біля вікна.

– Оленко, щось сталося? – запитав стривожений чоловік у дверній проймі.

– Нічого, батьку, – збрехала дівчина, міцно стиснувши натільний хрестик. – Просто примарилося.

Коли чоловік пішов, Оленка наважилася знову визирнути у вікно. Невідомий все ще стояв на тому ж місці. Раптом, всього на коротку мить, його очі спалахнули нелюдським зеленим вогнем, наче блимнули дві смарагдові лампочки. Злякана дівчина відсахнулася і впала на ліжко.

Наступного ранку перед школою Артеміда Тигріна, дев’ятий номер шкільної футбольної команди, старанно наминала сніданок, не сміючи поглянути на батьків. Вчора вони сиділи на трибунах і бачили її істерику, тож не дозволили доньці зостатися на другий тайм. Як результат: ганебний програш з рахунком 5:7 і десятки погрозливих повідомлень зі знайомих та не дуже номерів. Виявилося, що людське визнання ще мінливіше, ніж розповідають. Та її насправді мало хвилювала власна доля. Навіть якщо доведеться піти з команди, в неї зостанеться легка атлетика. А от чи зможе вона поглянути в очі Славку і не згоріти від сорому, футболістка й гадки не мала.

На щастя, батьки навіть мимохідь не згадували вчорашні події. Вогненно-рудий велет потягнувся так, що хруснули кістки і підвівся з-за столу.

– Середина осені, а пече наче влітку, – заявив він, визирнувши у вікно. – Набридло! Вирішено: беремо путівку і на новорічні гайнемо у Карпати.

– Навіщо? – спитала його дружина і в кутиках її розкосих очей з’явилися милі зморшки. – Жоден з нас не вміє на лижах кататися.

– Навчимося! – палко відказав чоловік. – А ні, то просто в снігу поборсаємося. Втомився я від місцевих десяти місяців осені, душа завірюхи прагне. Щоб з морозами та заметами по пояс. Ото краса! Як тобі ідейка, Кошеня? – він лагідно скуйовдив доньці волосся. – Поїдемо?

Дівчина не відповіла, промугикавши натомість щось нерозбірливе. Занурена у власні думки, вона неохоче колупалася к паруючій лапші.

– Йди вже, а то спізнишся, – порадила йому дружина.

Щойно за батьком брякнула хвіртка, як Артеміда сердито зиркнула на матір.

– Чому ти знову не поговорила про Неї? – обурено спитала вона.

– Тебе це не стосується, – жінка сіла навпроти і схрестила руки на грудях. – То чоловічі справи і він чинить як повинен.

– Яка ж ти… покірна, – донька дивилася на неї ледь не з відразою. – Не хочу виростати, якщо доведеться стати тобою.

– Може, й не доведеться, – сумно зітхнула мама. – Ти значно більше схожа на тата. Й веснянки в тебе від нього.

– У тата немає ластовиння, – пробуркотіла дівчина, схиляючись над тарілкою. – У нього чисте обличчя.

– Помиляєшся, – заперечила жінка. – Звісно, його веснянки не такі помітні, як твої, але вони є. Тільки побачити їх можна лише на світанку, прокинувшись раніше від нього і дивлячись як перші сонячні промені торкаються його обличчя. Ти зрозумієш, коли закохаєшся.

– А якщо я вже? – сторожко спитала Артеміда, не сміючи підвести очі. Мама хрипко засміялася.

– Те, що ти відчуваєш це не кохання, а гормони, – впевнено заявила вона. – Ти ростеш, твоє тіло змінюється і у тебе з’являються дорослі бажання. Бажання жінки, а не дитини. Проте кохання це дещо більше, ніж просто фізичний потяг. Воно дароване нам Небесами і ніхто не має право сумніватися у їхній волі.

– Знову ти за своє! – дівчина відсунула остогидлу страву і знесилено впала на стіл. – А мені що робити? Славко мене після вчорашнього і знати не схоче.

Жінка задумалася, підперши підборіддя.

– Розкажи йому, що відчуваєш, – порадила вона. – Але приготуйся до відмови. Знаєш, я твоїх проблем не мала. В Біробіджані жінок мало і твоєму таткові довелося мене завоювати. В цих же краях все навпаки. Чоловіки тут меншина, тож ходять пихаті як павичі і навіть найбільший невдаха носа верне, перебираючи. Та, якщо він тобі відмовить, не засмучуйся. Пощастить іншого разу.

Щойно продзвенів дзвінок і вчителька вийшла з класу, як білявий здоровань Іван Кремінь, він же перший номер шкільної футбольної команди, жбурнув запальничку своєму другові Митьку. Той спробував її впіймати, але не зміг, натомість гепнувшись на підлогу разом зі скинутими з парти зошитами.

– Ох, Митько! – розсміявся Іван, підтриманий більшістю класу. – Недарма тебе Кривим звуть! Що на полі, що у класі тобі не впіймати цяці.

Згодом забіяка сперся на стіл Славка. Хлопчина сидів, низько схиливши голову і довге чорне волосся повністю закривало його обличчя.

– Мамці пожалівся? – глузливо поцікавився Іван. Славко був сином директорки, але це не рятувало його від знущань.

– Ні, – відказав Славко.

– Не чую, – Кремінь схопив його за волосся і смикнув, змушуючи поглянути на себе. – Я тебе не чую, чувирло!

– Відчепися від нього! – розлючена Артеміда підбігла і відштовхнула хулігана. Славко жалісно зойкнув, а в руці у Івана зосталося кілька довгих волосин.

– Гидота, – заявив він, струсивши руки. – Чого тобі, Артеме? Нащо ніс не в свої справи суєш?

– А нащо ти до нього чіпляєшся? – люто відказала дівчина, стискаючи кулачки. – Сили забагато, ніде її діти? То краще на полі викладайся, а то бігаєш наче вагітна черепаха!

Клас вражено загудів, оточуючи їх і очікуючи продовження. До цього ще ніхто не наважувався суперечити й, тим більше, ображати Івана, якого через кремезну статуру і буйний норов побоювалися навіть старші.

– Бігаю я нормально і ми обидва це знаємо, – поглянувши на сердиту однокласницю, що ледь сягала йому грудей, заявив Кремінь. – Скажу більше: я б найкращим гравцем команди був, якби не ти. Бо хто ж знав, що таке не дівча, не хлоп’я вродиться й у футбол здумає грати? От що, ти все одно тут нікому не потрібна, тож забирайся з нашої країни. І цього виродка прихопи з собою!

Він зневажливо вказав на пригніченого Славка, крізь скуйовджене волосся якого проглядали лише вирячені очі.

– Це така ж моя країна як і твоя! – обурено вигукнула Тигріна. – Я українка!

– Ти бодай в дзеркало на себе дивилася? – глузливо запитав Іван. – Мати китаянка, батько росіянин, а донька українка? Так національність не працює!

– Я тут народилася і навіть за межі області жодного разу не виїжджала! – відказала Артеміда. – І тато не зовсім росіянин, адже моя бабуся з Полтави, а дід хасид…

Остаточно заплутавшись, футболістка замовкла і з викликом зиркнула на забіяку. Втім, через різницю в зрості це виглядало зовсім не так ефектно, як їй хотілося.

– А загалом ви одне одного варті, – почуваючись переможцем, продовжив Іван. – Ти не дівчина, він не хлопець. Вас наче навмисно в пару створили для шоу виродків!

Наступної миті він врізався спиною в дошку і сповз на підлогу. На футболці хулігана виднівся чіткий відбиток підошви кеда Тигріної. Іван спробував підвестися, та щось хруснуло у нього всередині і, замість обуреної лайки, з вуст зірвалося жалісне:

– Мамо!

– Ну, як я пробігла? – запитала Оленка, важко хекаючи. Артеміда похитала головою і вимкнула секундомір.

– Погано, – сказала вона, підходячи до ровесниці. – Досі не вкладаєшся в норматив, а без нього тобі відмінницею не стати.

– Біда, – зітхнула дівчина. – Та що поробиш: я слабенька.

– Не в тому справа, – заперечила Тигріна. – Ти весь час сутулишся, тому й гальмуєш. Випростайся, розправ плечі. Ну ж бо, я чекаю!

– Гаразд, – шатенка несміливо послухалася. – Та це… незручно якось.

– Як я тобі заздрю! – вирвалося у спортсменки, коли вона побачила як випнулися груди подруги. Вірна здивовано зиркнула на неї.

– Чому? – не зрозуміла дівчина.

– Твоєму тілу, – пояснила Артеміда. – Ти вже виглядаєш наче доросла. Мої ж бажання змінюються швидше, ніж я росту.

– Не варто так казати, – заперечила Оленка, для більшої впевненості стиснувши хрестик. – Я навпаки не хочу дорослішати. Люди починають інакше на тебе дивитися, особливо хлопці. Це дуже лякає. Навіть під час служби я помічаю як вони розглядають мене, немов обмацуючи липкими грубими руками. От чому він на нас витріщається, га?

Тигріна обернулася і побачила, що Славко дивиться на них важким немигаючим поглядом. Він не підтягувався і не ганяв м’яча, натомість просто сидячи на лавці з мобільним. Проте зараз його телефон був вимкненим, а очі прикутими до дівчат.

– Гадаю, це через мене, – запевнила вона подругу, поринаючи у спогади.

Славко відімкнув двері музичної кімнати власним ключем, який йому видала мама. Знявши піджак, він сів за рояль і торкнувся чорно-білих клавіш. Мить – і його пальці затанцювали, а кабінет заполонила піднесена класична музика.

Хлопець грав безупинно, повністю віддавшись мелодії і забувши про все на світі. Про знущання однолітків, про жорстокість матері, про те, що він за все життя не мав справжнього друга і досі навіть за руку не тримався з дівчиною. Все це відступило, стало неважливим і пропало, розчинившись у шедеврі Бетховена «До Елізи». Весь світ зникнув, зоставивши лише його та рояль. Ідеальний союз, цілковита гармонія. Та раптом низький басовитий звук зруйнував її, вирвавши музиканта з чарівного забуття.

Славко розплющив очі і роззирнувся. Поряд з ним лежав порепаний футбольний м’яч, чорно-білий, як клавіші рояля. «Звідки він тут взявся?» – подумав хлопець. Його погляд впав на відчинене через спеку пластикове вікно. Мабуть, залетів крізь нього. Нерозбірливі крики знадвору натякали на цю можливість. Славко впізнав голос Івана, що тероризував його ще з молодших класів і вирішив не заморочуватися чужими проблемами. Піднісши руки, він заграв знову і невдовзі візит м’яча остаточно вивітрився з його голови.

За грою хлопець не почув обережного стуку в двері. Не звернув уваги він і коли вони відчинилися. Відволікся Славко лише почувши невпевнене:

– Вибач, ти м’яча не бачив?

Озирнувшись, хлопець побачив Артеміду у звичній брудній футболці та футбольних шортах. Хоча вони й навчалися в одному класі, проте ніколи близько не спілкувалися. Надто різні інтереси і жодної можливості перетнутися.

Від несподіванки музикант розгубився і не знав, що сказати.

– Ми грали на стадіоні і я дуже сильно вдарила, – пояснила дівчина. – Точно не бачила куди він залетів, але це єдине відкрите вікно.

– Так, звісно. – похопився Славко. – Тримай.

Він незграбно буцнув м’яч і той, крутнувшись вліво, не прокотився й п’яти кроків. Тигріна не втрималася і пирснула. «Який же я жалюгідний!», – подумав хлопець, ледь не плачучи від досади.

– А можна я тут посиджу? – несміливо запитала футболістка, підіймаючи м’яча. – Послухаю як ти граєш?

– Навіщо? – здивувався Славко. Дівчина густо почервоніла.

– Подобається, – прошепотіла вона, відвернувшись до стіни.

– Так, звісно, – погодився музикант. – Якщо хочеш. Але тебе, певно, друзі чекають.

– Я їм напишу, що матч завершено, – відповіла Артеміда.

Поки він грав, вона сиділа, затамувавши подих і міцно стиснувши м’яч. Дівчина не сміла навіть поворухнутися, щоб не зіпсувати прекрасну музику, подібної якій вона ніколи не чула. Що порівняно з цим співаки в телевізорі чи рінгтони мобільного? Злегка оброблений технічний шум, створений з єдиною метою: причепитися, мов реп’ях і не відпускати. Натомість гра Славка хапала її душу, виривала з тіла і несла кудись в інше місце. В прекрасний і щасливий світ, де немає нічого неможливого.

Хлопець спинився, лише коли в нього заболіли пальці. Підвівшись і ледь не впавши, він поглянув на тиху, мов мишка, однокласницю і пояснив:

– На сьогодні все. Мені час додому.

– Мені також, – дівчина стрімко підвелася. – А знаєш… тільки не смійся, добре? Ти, мабуть, вирішиш, що я дурна, та я щойно помітила, що клавіші на твоєму піаніно такі ж чорно-білі, як і мій м’яч.

– Це не піаніно, а рояль, – Славно вперше щиро усміхнувся іншій людині. – Піаніно прямокутної форми і значно компактніше. І ти не дурна. Я теж про це подумав.

Тигріна почервоніла ще дужче.

Повернувшись того дня додому, вона могла думати лише про музику. І Славка. Що більше дівчина розмірковувала, то більше розуміла, що Славко подобається їй навіть більше, ніж його гра. Вона хотіла дізнатися про нього більше, стати йому другом. Ні, більше ніж другом. Проте як це зробити? Здавалося, ідеальною можливістю показати свою зацікавленість був матч, але її ініціатива обернулася катастрофою. І, що найгірше, вона й досі не наважилася навіть вибачитися перед ним, не те що освідчитися.

«Жах! Стосунки з людьми надто складні для мене, – подумала Артеміда. – Мій ідеальний партнер це футбольний м’яч»

Й вона не дарма так вважала. М’яч був одним з її найперших спогадів. Ще не футбольний, а яскраво-жовтий, наче сонечко, і легесенький, мов пір’їна. Дівчинка буцала його й гралася, аж доки не підросла. Згодом, в дитячому садку їй вперше випала нагода зіграти зі справжнім. І забити гол.

Коли в школі Тигріна визвалася грати з хлопцями, її висміяли. Дарма, адже відтоді перемагала тільки та команда, в якій вона грала. Потрапляння у шкільну збірну було лише питанням часу.

Артеміді завжди важко давалося спілкування. Вона була надто несхожою на решту, надто маленькою і дивною, щоб з нею дружити. До того ж, не розділяла більшість захоплень однолітків, як дівочих, так і хлопчачих. Дівчинка не розуміла, що цікавить її ровесників, а коли намагалася розпитати, то почувалася дурепою. Футбол став її рятунком. На полі не потрібно розмовляти, не важливо, як ти виглядаєш і хто твої батьки. Все вирішує швидкий біг і потужний удар. Тож, якщо Славко ховався в музиці від жорстокості світу, то вона, навпаки, знаходила зв’язок з ним через спорт. Хлопці з команди могли її недолюблювати, але під час гри вони ставали одним цілим. А любов вболівальників допомагала вірити, що десь є ті, хто її прийме і зрозуміє. І що вона неодмінно їх знайде.

– Тигріна! Ходи-но до мене, – вирвав її із забуття жіночий голос. Дев’ятикласники одразу напружилися, покинувши свої справи та обернувшись. Передчуваючи прочуханку, дівчина попленталася до вбраної в брючний костюм худорлявої жінки.

Родинна схожість між директоркою та Славком одразу кидалася в очі. Та ж кістлявість, те ж довге чорне волосся, щоправда, в її випадку зібране в сурову гульку на потилиці; ті ж булькаті очі і гачкуватий ніс. Єдина суттєва відмінність полягала в тоні шкіри. Якщо Славко вдався блідим, наче обсипаним борошном, то його мати вирізнялася циганською смаглявістю.

– Чула, ти влаштувала бійку на перерві, – промовила жінка.

– Іван сам винен, – пробуркотіла Тигріна. – Це він заслуговує на покарання, а не я.

– Ти зламала йому ребра, тож, гадаю, він достатньо покараний, – холодно відказала Аза Каримівна. – І я не потерплю подібного в моїй школі. Тому ти зостанешся сьогодні після уроків і приберешся у коморі. Також я навідаюся до твоїх батьків і матиму з ними серйозну розмову на тему твого виховання.

– Всеславе, скільки тобі нагадувати, що я не вмію читати думки? – роздратовано заявила Аза Каримівна, поправляючи зачіску перед дзеркалом. – Хочеш щось мені сказати, скористайся словами.

– Не карай, будь ласка, Тигріну, – зібравшись з духом, попрохав Славко. – Вона за мене заступилася.

– О, я в курсі! – жінка глузливо розсміялася. – Юля Яцюк розповіла все у подробицях, смакуючи деталі. І от що я тобі скажу, Всеславе: тримайся від цієї дівки подалі. Тигріна облізла кішка і від неї ти матимеш одні клопоти. Тож викинь її з голови

– Викинути з голови? – обурився хлопець. – Вона єдина в класі, ні, у всій школі, хто мене не зневажає і ти пропонуєш «викинути її з голови»? А що тоді мені зостанеться? Побої та насмішки?

– Ти сам винен, що над тобою знущаються, – просичала директорка, не підвищуючи голос. – Я зробила все, аби поставити тебе на ноги. Тому не здумай хникати. Я, можливо, виростила невдаху, але не слабака.

Підвівшись, Славко вийшов з кімнати. Сварилися вони далеко не вперше і чомусь йому здавалося, що батько покинув їх з мамою зовсім не через її вагітність. Колись хлопець ще мріяв, що той повернеться і, наче супергерой, врятує його від безсердечної відьми, що зіпсувала життя їм обом. Нині ж сподівався лише дожити до повноліття та якнайшвидше забратися з дому.

Оленка поверталася з крамниці, відчуваючи що хтось стежить за нею. Зважившись, школярка обернулася і ледь втрималася від крику. Невідомий був всього в кількох кроках від неї. Вона не бачила його обличчя, лише знайому темну постать. Зустрівшись з нею поглядом, переслідувач на мить завмер, а потім його очі спалахнули зеленим вогнем. Оленка заверещала від жаху і кинулася навтьоки.

Вона вже бачила свої ворота, коли щось торкнулося її спини. Перелякана дівчина врізалася в хвіртку і буквально впала у двір, впустивши пакет. Озирнувшись, вона встигла помітити як щось ледь видиме промайнуло між нею і переслідувачем, зіштовхнувши його з дороги. Затріщали потривожені кущі в яру на узбіччі.

Лежачи на дні яру, куди вони скотилися, Артеміда зиркнула на впійманого переслідувача і здригнулася від несподіванки, впізнавши Славка. Хлопець сів і розгублено крутив головою, не розуміючи, що сталося.

– Що це означає? – обурено спитала дівчина, підхоплюючись на ноги. – Навіщо ти йшов за Оленкою? Як давно її лякаєш?

Славко поглянув на неї палаючими зеленим вогнем очима. У відповідь зіниці Тигріної блиснули золотом, а з горла вирвалося глухе гарчання. Зляканий юнак відсахнувся і впав, незграбно відповзаючи.

– То ти дракон! – вражено вигукнула спортсменка, присівши поряд.


Підбори Ази Карімівни цокотіли тротуаром вечірнього міста. Всіяні розсипом зір мовчазні чорні небеса здавалися куди приязнішими, ніж понурі вулиці райцентру. Подумки жінка постійно поверталася до недавньої розмови з сином. Все ж вона перестаралася. Треба буде, повернувшись, знову поговорити з ним і згладити кути. Звісно, вона не вибачатиметься, але Славко має зрозуміти як багато для неї важить. Всі ці п’ятнадцять років вона жила тільки для нього.

Його батько виявився нікчемою. Нікчемою, що кинув вагітну студентку без копійки за душею. Студентку, яка заради нього зріклася родини і порвала з усіма, кого знала. Він поплатився за це, але відтоді щось наче вмерло всередині неї. Аза Каримівна стала вчителькою, бо мріяла опікуватися дітьми, та тепер не могла зарадити навіть власному синові.

Спинившись біля хвіртки і впевнившись, що не помилилася адресою, директорка дістала телефон. Її виклик скинули, натомість надіславши смс: «Заходьте». Скривившись, жінка тим не менш, прослідувала вказівці.

«Дивно, що в них немає собаки, – подумала вона, йдучи асфальтованою доріжкою до високого кованого ґанку. – Ніколи не бачила приватного будинку без пса».

Їй самій хотілося мати власне подвір’я, бодай невеличке. Але коштів для купівлі будинку Аза Каримівна не мала, тож довелося вдовольнитися квартирою. А це означає постійні сварки з сусідами, збори коштів і позбавлення комунальних послуг всього під’їзду через кількох покидьків-неплатників. Мабуть, в цьому й причина її дратівливості. Деякі люди просто не створені жити у мурашниках-багатоповерхівках.

Вхідні двері виявилися напіввідчиненими. Здивувавшись, директорка зайшла всередину, проминула передпокій і опинилася у вітальні. Кімната завбільшки з всю її квартиру зустріла гостю порожнечею і темрявою.

– Добрий вечір. Є хто вдома? – окрикнула вона, відчуваючи, що їй уривається терпець. Спалахнуло світло, змусивши жінку замружитися.

– Даруйте, – почула вона глибокий чоловічий голос з рідкісним акцентом україномовного росіянина. – Донька написала, що затримається в школі, тож ми з дружиною влаштували романтичний вечір. Сподівалися встигнути до вашого візиту, але… трішки захопилися.

– Позбавте мене подробиць, – директорка скривилася і, побачивши господаря, не втрималася і зойкнула: – Ви зовсім з глузду з’їхали?

Тигрін стояв перед нею одягнений лише у плавки і задоволено посміхався. Височенний, зі статурою героя бойовиків він водночас лякав та приваблював. І, що найгірше, чудово це розумів. Мимоволі чоло жінки вкрилося потом, а щоки спалахнули рум’янцем. «Я ще ніколи не зустрічала подібних йому», – промайнуло в неї в голові разом з кількома дуже відвертими картинами.

– В чому справа? – награно здивувався чоловік, наближаючись до неї. Його вражаючі м’язи перекочувалися під шкірою, наче у великого хижака. – Вас тривожить мій вигляд? Моя дружина не заперечує, тож і Вам не варто соромитися.

– Я й не соромлюся, – буркнула жінка, відчуваючи себе цілковитою дурепою. Краєм ока вона помітила тінь, що промайнула у сусідній кімнаті. Його дружина?

– Повернемося до справи, – поправивши окуляри, гостя вирішила для початку відрекомендуватися: – Мене звати Аза Каримівна Дахак. Я директорка школи і мати Всеслава, однокласника Вашої доньки.

– Он як? – награно здивувався Тигрін. – А Ви не замолоді для цього? Якщо у Вас син дев’ятикласник, то Ви мали народити його ще до двадцяти. Молода мати-одиначка і стала директоркою? Вражає.

– Обійдемося без сумнівних компліментів, – роздратовано відказала жінка. – Я прийшла не заради них, а щоб обговорити Вашу доньку.

– О, вона неймовірна! – вперше за весь час чоловік щиро усміхнувся. – Спортивний талант і майбутня футбольна зірка.

– От тільки, крім футболу, вона нічогісінько не вміє, – зло відказала Аза Каримівна, загасивши його усмішку. – Якби їй не підвищували оцінки за спортивні здобутки, то давно б перевели в заклад для особливих дітей. В емоційному плані теж відстає від свого віку. Мало спілкується з однолітками, а коли все ж намагається, то не здатна їх зрозуміти. І, що найгірше, вона небезпечна! Зламані ребра Івана Кременя це підтвердять. Про вчорашнє неподобство на матчі я навіть не починатиму говорити.

– А ви не перебільшуєте? – холодно запитав спохмурнілий господар. Директорка глузливо розреготалася:

– Де там! Ваша донька дикунка. Тварина, якій місце у клітці, а не класі. Й це Ваша вина, Ваше виховання! Ви бодай раз на батьківських зборах з’являлися? І чим взагалі думали, назвавши дівчинку Артемом?

– Її ім’я Артеміда, – зітхнув Тигрін. – Єдине, на якому ми з дружиною зійшлися. І не матері Всеслава мене повчати!

– Я прийшла до Вас не для сварки, а щоб попросити взятися за розум, – заявила жінка. – Нехай Ваше скажене дитя відчепиться від мого сина, інакше вилетить зі школи!

– Більше схоже на ультиматум, ніж прохання, – відзначив чоловік, насуваючись на неї. Аза Каримівна заціпеніла, не в змозі зрушити з місця. Вона шкірою відчувала жар його величезного тіла, коли Тигрін наблизився впритул і зазирнув їй у вічі.

– До речі, щодо імен. Ви можете вважати нас дикунами і звірями, але це не означає, що ми дурні, – він підморгнув їй і зелень його очей змінилася золотом. – Дахак це ж «дракон» на фарсі, правда?

Спалахнуло полум’я, облизавши стіни та підлогу. Тигрін впав, люто гарчачи та притискаючи до грудей обпечену праву руку. Хруснув зламаний поперек і директорка повалилася поряд з ним, вже не дихаючи. Над нею стояла його дружина, тремтячи всім тілом. Потворна напівзвіряча морда з палаючими очима і величезними хижими іклами повільно деформувалася, аж доки не змінилася її людським стривоженим обличчям.

– Я обожнюю тебе, люба! – заявив чоловік, нервово розсміявшись.

– Дуже давно, коли світ був ще юним та диким, Дракон, Повелитель Вод, та Тигр, Князь Гір, зійшлися в бою, щоб визначити, чиї нащадки успадкують землю. Їхня битва була важкою і жорстокою, а з верхівки дерева за нею стежила хитра Мавпа. Коли ж обидва супротивники впали на землю, конаючи від ран, вона спустилася додолу, взяла дрючок і добила безпомічних звірів. Відтоді світ належить нащадкам мавп, себто людям. І, щоб вижити в ньому, тиграм та драконам довелося з ними змішатися. Так з’явилися ми з тобою: народжені в людській подобі спадкоємці Давніх Звірів.

Славко вражено слухав розповідь Артеміди, не знаючи, що й думати. Звісно, він здогадувався, що з ним відбувається щось дивне, можливо, навіть надприродне, але ніколи не уявляв себе нащадком величезного вогнедишного плазуна. Це було надто неймовірно, щоб прийняти на віру, проте інших пояснень він просто не мав.

– Але навіщо це? – розгублено спитав він. – Навіщо брати шлюб зі своїми ворогами?

– Бо ми вимираємо, – відповіла спортсменка, гірко зітхнувши. – Справжніх тигрів зосталося всього двадцять п’ять тисяч, з них більше двадцяти у неволі. Драконів не лишилося зовсім. Ми проґавили свій шанс, тож єдиний шлях вижити – це сховатися, замаскувавшись під людей.

– В тебе обоє батьків такі? – несміливо поцікавився хлопець. Дівчина кивнула:

– Так, але з різних родів. Тато уссурійський, мама китаянка.

– Та я в курсі, – пробурчав Славко.

– Ні, я мала на увазі, що вона китайська тигриця. Це вид такий, найменший з усіх, – пояснила Тигріна. – Їх дуже мало зосталося, всього кілька десятків.

– Цікаво, хто ж в мене у роду нелюд? – задумався хлопець. – Тато чи мама?

– А мені цікаво чи ти з яйця вилупився, – розсміялася Артеміда. – Вибач, я просто ніколи не зустрічала дракона. Ви рідкісні. Невже мама нічого тобі не пояснювала?

– Напряму ніколи, – зітхнув Славко, мимохідь згадуючи, що трапилося минулого літа.

Десятки безногих лускатих тіл звивалися, сплітаючись між собою. Здавалося, це ворушиться сама земля, оживлена якимсь лихим темним чаклунством. Повітря тремтіло від різноголосого розлюченого сичання.

Славко з матір’ю стояли неподалік, дивлячись на це жахливе дійство. Час від часу приповзали нові змії, долучаючись до купи. Зляканий хлопець хотів, але не смів відвернутися. Йому здавалося, що зайнята зміями площа збільшується просто на очах і невдовзі вони підступлять до їхніх ніг та поглинуть. А згодом все місто, всю країну, весь світ. Ціла планета перетвориться у величезний шиплячий клубок посеред безмежного чорного космосу.

– Це зміїне весілля, – пояснила мати, поправляючи окуляри. – Цікаво, що більшості з них навіть не вдасться спаруватися. Надто велика конкуренція. Запам’ятай, Всеславе: цей світ жорстокий і виживають в ньому одиниці. Решта приречені згинути, зоставивши після себе тільки риску між двома датами.

– Добре, я зрозумів, – тремтячим голосом прошепотів Славко. – А тепер ми можемо піти? Мені не хочеться на це дивитися.

– Зрозумів? – глузливо перепитала жінка. – Вибач, але я сумніваюся.

Вона раптом штурхнула його в спину. Заточившись, хлопець впав прямісінько в купу змій. Злякано заволавши, він намагався вирватися з оточення холодник бридких тіл. Потривожені змії розлючено сичали, проникали під одежу і навіть кілька разів боляче його вкусили.

– Не кричи, – зневажливо порадила Аза Каримівна. – Це вужі, вони неотруйні і тобі не нашкодять. В теорії.

Підлітки йшли нічною вулицею і лише чийсь п’яний окрик чи уривок пісні нагадував їм, що вони не самі в цілому місті. За інших обставин Славко прагнув би швидше опинитися у відносній безпеці квартири, та нащадку драконів якось не личить боятися зустрічі з пияками.

– А навіщо ти переслідуєш Оленку? – спитала Артеміда те, що не давало їй спокою ще від падіння в яр. – Вона мені розповіла, що хтось стовбичить навпроти її вікна, тож я вирішила зробити добру справу і провчити переслідувача. От тільки зовсім не очікувала на зустріч з тобою.

– Ти поганого не думай, я не хотів їй нашкодити, – тремтячим голосом запевнив хлопець, сподіваючись, що темрява приховає його рум’янець. – Просто приглядав за нею, раптом щось станеться. Допомогти хотів. І ще раз на неї поглянути. Бо… я ж хлопець, як не крути. І насправді я не знаю, чому до неї приходив.

Вислухавши його непереконливе виправдання, спортсменка зітхнула і крадькома змахнула набіглу сльозу.

– Я знаю, – впевнено заявила вона, фальшиво всміхаючись. – Бо ти дракон.

– Тобто? – розгубився Славко.

– Згадай всі казки про викрадених принцес, – порадила Артеміда. – Ваш рід падкий на цнотливих дівчат. А Оленка саме така, бо у Господа вірує. Тому вона тобі й подобається. А я ні.

– Ти вже…? – хлопець вражено вирячився на неї. Від кого-кого, а від футболістки Тигріної він подібного зізнання не очікував. – Вибач, це не моя справа. А з ким?

– Зі спортивним духом, – побачивши його розгубленість, дівчина невесело розсміялася. – Розминалася якось перед тренування, аж раптом це сталося. Всього одна невдала розтяжка і відтоді я жінка. Читала в Інтернеті, що таке часто трапляється.

– Не думаю, що це рахується, – задумливо проказав Славко.

– А що твоє чуття дракона підказує? – з викликом спитала Артеміда. Хлопчина промовчав, натомість змінивши тему:

– Я ще дещо не розумію. Якщо я дракон, то хіба не маю бути сильнішим від решти людей? Ну, от як ти, наприклад.

– Це не так працює, – пояснила дівчина. – Походження дає нам більший потенціал, але його ще треба реалізувати. Ти не станеш сильнішим лише завдяки гарним генам. І дракону м’язи потрібно тренувати.

– Зрозуміло, – кивнув Славко. – Дякую.

– Будь ласка, – відповіла Артеміда. – Звертайся, якщо виникнуть питання чи знадобиться допомога.

Вони попрощалися біля школи, обмінявшись телефонами. Хлопець пішов навпростець через спортивний майданчик, а Тигріна, провівши його поглядом, попленталася додому. В голові дівчини роїлися чудернацькі і геть протилежні думки, від яких хотілося водночас плакати та сміятися. Особливою нав’язливістю вирізнявся образ вогнедишного крилатого тигреняти.

Зайшовши в будинок, Артеміда одразу зіткнулася з матір’ю.

– Повернулася нарешті! – обурено вигукнула жінка, сплеснувши в долоні. – І де ти стільки вешталася? А, головне, з ким? Стривай-но, – вона пильно поглянула на доньку, зазирнувши їй у вічі: – Ти що, плакала?

– Через те опудало? – сполошився тато, роздратовано міряючи кроками вітальню. – Що він тобі зробив? Тільки скажи і я йому миттю шию намилю!

– Не варто, – дівчина здивовано поглянула на перев’язану батьківську руку. – Тато, що це?

– Обпікся випадково, – натягнуто всміхнувся чоловік. – Не турбуйся, нічого серйозного.

Попрощавшись з коханкою, Тигрін простував порожньою вулицею, аж раптом звіряче чуття змусило його спинитися. Чоловік відсахнувся, але недостатньо швидко і куля влучила йому у плече. Наступний постріл вибив кам’яну крихту зі стовпа, за яким він сховався.

Визирнувши, Тигрін побачив старого в синьому одязі, що перезаряджав рушницю. В два стрибка чоловік опинився поряд і вирвав зброю у мисливця, поваливши його на землю. Здоровань випустив пазурі і замахнувся для вирішального удару, але його супротивник стрімко перевернувся на живіт. Він носив гротескну керамічну маску на потилиці, немов друге обличчя. Від одного погляду на неї Тигріну скрутило судомами руку, а наступної миті болем обпекло живіт. Зиркнувши вниз, чоловік побачив, що в лівому боці у нього стирчить дерев’яне руків’я ножа.

Мисливець навкарачки дістався своєї рушниці і стрімко розвернувся, але тигр в людській подобі вже зник. Почувши галас та метушню в довколишніх будинках, старий теж поспішив ретируватися.

– Ого, тільки погляньте! У нашому місті стріляли! Прямісінько на Володимирській! – вигукнув хлопчина, гортаючи стрічку новин на перерві. Більшість однокласників одразу обступили його, решта занурилися у власні телефони. Втім, дехто зостався байдужим до цієї новини.

– А ти чому так вбралася сьогодні? – запитав Митько, підійшовши до Артеміди. – Скільки знайомі жодного разу не бачив тебе у сукні.

– Це сарафан, – буркнула Артеміда, вкотре поправляючи одяг. Вона й сама встигла розчаруватися, що зранку здумала вдягтися інакше, адже почувалася у цьому вбранні наче в кропив’яній сорочці. Чомусь їй здавалося, що сарафан забагато лишає відкритим, хоча поділ був не коротшим від звичних футбольних шортів. А ще що в ньому її збиті коліна і товсті ляшки одразу кидаються в очі, особливо порівняно з іншими дівчатами. Та найбільш прикро те, що Тигріна зважилася на обновку, бажаючи здивувати та вразити Славка, а він навіть до школи не прийшов.

– Прикольно, – відзначив Кривий, підбадьорливо плеснувши її по плечу. – Ти на дівчинку-домовика схожа.

«А може й добре, що Славко вдома зостався», – подумала Артеміда, ладна провалитися від сорому.

Заливаючи підлогу кров’ю, Тигрін лежав, підтримуваний дружиною. Припавши вухом до його грудей, вона не почула ні звуку. Обійнявши тіло коханого, жінка пригорнулася до нього і тихо схлипнула.

Повертаючись зі школи, Оленка озирнулася і збагнула, що хтось йде за нею. Ще навіть не смеркалося, тож вона не злякалася, проте про всяк випадок пришвидшила крок. Вже біля самого двору її схопили за руку. Не втримавшись, дівчина скрикнула.

– Пробач! Я не хотів тебе налякати, – винувато посміхаючись, пояснив Славко. – Ось тримай. Не розгортай, доки я не піду, гаразд?

Він тицьнув їй до рук згорнутий аркуш, розвернувся і пішов геть. Спантеличена школярка розгорнула записку і прочитала. «Вибач. Більше я тебе не лякатиму». Вона вражено скрикнула і похитнулася, спершись на паркан.

– Щось трапилося? – долинуло з її двору.

– Не переймайся, батьку, – збрехала Оленка, стискаючи натільний хрестик і швидкими рухами витираючи очі. – Нічого важливого.

Старий мисливець сидів у кущах за межею міста, перебираючи набої. Раптом йому прошепотіли на вухо:

– Ні Хао (кит. 你好 – Привіт).

Чоловік відсахнувся, водночас розвертаючись і підіймаючи рушницю, але не встигнув. Тигриця стрибнула на нього і впилася зубами в горло. Випроставшись, жінка витерла закривавлені вуста. «От і все», – подумала вона, та несподівано зігнулася, схопившись за живіт. Жінка зайшлася кашлем і затиснула рот, а коли відняла руку, на долоні була кров.

І цього разу її власна.

Підлітки зустрілися на пустирі, зарослому високою сухою травою. Позаду них розкинулася міська околиця, а праворуч простягнулася автотраса. Першою заговорила Артеміда.

– Привіт? – сказала вона, не придумавши нічого кращого.

– Привіт, – усміхнувшись, відповів Славко. – Як ти мене знайшла?

– По запаху, – відповіла дівчина, усміхнувшись у відповідь. –. Ми, тигри, любимо засідки, але й вистежити здобич можемо.

– Зрозумів. До речі… – він пильно поглянув на неї. – Ніколи раніше не бачив тебе у сукні.

– Не починай, – зашарівшись, відказала Тигріна. Насмілившись, Славко наблизився до неї впритул, обпікаючи шкіру дівчину своїм подихом. Серця обох гупали, наче церковні дзвони.

– Гей, стійте! – раптом окрикнули їх. Впізнавши голос, Артеміда одразу побігла на нього.

– Мамо! – вона міцно обійняла неньку. Жінка скуйовдила їй волосся, але раптом закашлялася і знесилено опустилася на землю.

– Що з тобою? – стурбовано спитала дівчина. Мама винувато всміхнулася:

– Мисливець. Він вбив твого тато, а коли я… потурбувалася про нього, то зумів і мене прихопити. Бабця розповідала, що у корейських мисливців проклята кров, але я вважала це забобонами. Виявляється, вона була права. Існують отрути нешкідливі для людей, проте смертельні для нас. Мені шкода, що ми покидаємо тебе так рано.

– Не треба! – сльози виступили на очах Артеміди. Ляпас від матері змусив її відсахнутися.

– Не смій плакати, – звеліла жінка, не підвищуючи голос. – Будь сильною. А головне, будь щасливою. Дракон, – окрикнула вона Славка. – Не кривдь мою донечку. Інакше пожалкуєш.

Хлопець тільки кивнув, не знаючи, що сказати в таку мить.

– Баочин (кит. 抱歉 – Пробач), – додала вона рідною мовою. – Діти, ви кращі від нас, тож і жити маєте краще. Наш час минув, але ваш ще навіть не почався.

– Я можу щось зробити для тебе? – тремтячим голосом запитала Артеміда. Мати похитала головою.

– Хіба що ти носиш з собою валер’янку, – пожартувала вона. – Усміхнися. Мені буде легше, якщо я бачитиму твою усмішку.

Переборюючи себе, Тигріна намагалася усміхатися крізь сльози, аж доки жінка не перестала дихати. Тоді дівчина підвелася й розревілася, голосно та негарно. Підійшовши до неї, Славко рвучко обійняв спортсменку, пригорнувши до себе. Вона тремтіла всім тілом, а коли її плечі перестали здригатися, підлітки поглянули одне одному у вічі. І поцілувалися.

Насправді, це важко було назвати справжнім поцілунком. Їм навіть не вдалося торкнутися губами, лише незграбно зіштовхнутися обличчями. Хлопець спробував ще раз, але Артеміда несподівано відштовхнула його так сильно, що він розтягнувся на траві.

– Ні! – вигукнула дівчина, заперечно хитаючи головою. – Ні-ні-ні! Нізащо! Цього не буде!

– Чому? – здивувався Славко. – Хіба я тобі не подобаюся?

– Так, але що з того? – вона нарешті зізналася, але навіть не помітила цього. – Моя мама все життя присвятила коханому чоловікові і поглянь, що з нею сталося. Я не хочу так закінчити! Тим більше, що я тобі навіть не подобаюся. Ти мною зацікавився лише тому, що Оленці не любий.

– Послухай, ми з тобою потрібні одне одному, – спробував її заспокоїти хлопець. – Ми єдині в своєму роді, несхожі на інших. Нам варто триматися разом. Не хочеш зустрічатися, будемо просто друзями.

– Ми не зможемо бути друзями, – не погодилася Тигріна. – Вже не зможемо. І нам буде безпечніше окремо. Легше загубитися серед людей.

– То як ти вчиниш? – зітхнув Славко, збагнувши, що її не вмовити. Дівчина сумно всміхнулася.

– Не хвилюйся. Більше ти мене побачиш, – пообіцяла вона.

Артеміда нахилилася до тіла матері, взяла її на руки і понесла. Дивлячись їй вслід, Дахак раптом побіг за нею і, наздогнавши, сунув дівчині флешку в кишеню.

– На ній мої записи, – пояснив він, важко дихаючи. – Бетховен, Шопен, і навіть Юріма. Я знаю, ти любиш мою гру, тож нехай тобі від мене зостанеться тільки найкраще.

– Дякую, – прошепотіла Тигріна. Вона вже була досить далеко, коли Славко не стримався і гукнув:

– І все одно ми ще зустрінемося. Навіть не сумнівайся.

– То ти справді не знаєш, де може бути твоя мати? – запитав слідчий у худорлявого блідого юнака з зібраним в хвіст довгим волоссям. Дахак похитав головою.

– Гадки не маю, – пробурмотів він, втупившись у підлогу. Чоловік незадоволено крекнув, роблячи помітку в блокноті.

– Останнім часом в нашому місті неспокійно, – зауважив він, переглядаючи попередні записи. – Вчорашня стрілянина, а дехто взагалі заявляє, що бачив тигра, уявляєш? Як думаєш, директорка може бути з цим якось пов’язана?

– Все можливо, – байдуже відказав хлопець. – Вибачте, я можу повернутися до репетиції? Мені потрібно займатися, щоб стати кращим музикантом.

– Заради грошей та слави? – глузливо гмикнув правоохоронець. Хлопець зневажливо зиркнув на нього:

– Ні. Заради однієї дуже особливої людини.


Артеміда йшла узбіччям з рюкзаком за спиною, футбольним м’ячом у руках і в бездротових навушниках, підключених до USB-плеєра. Грала класична музика у виконанні Славка, найкращому з усіх можливих.

Повз промчала машина. Дівчина скинула руку, але марно. «Може, я роблю щось не так?», – подумала вона, спиняючись на привал. Перекусивши бутербродом з шинкою, Тигріна трохи поштурхала м’яч, аж доки він не залетів у кущі придорожньої лісосмуги. Ринувшись за ним у чагарники, дівчина захоплено скрикнула.

Стовбури високих вічнозелених сосон любляче обвивав в’юнкий плющ, красуючись осіннім багрянцем. Контраст зеленого й червоного вражав і бентежив, адже, незважаючи на свою протилежність, поєднавшись ці кольори створювали неймовірну красу. Як Ін та Ян, як дракони та тигри, як м’яч і рояль. Вона сфотографувала побачене, але надсилати Славку не стала. Можливо, якось пізніше.

«Мамо й тато, сподіваюся ви все бачите і не сильно на мене сердиті, –подумала дівчинка, змахуючи непрохані сльози. – Шкода, що ми так і не вибралися в Карпати».

Закинувши на плече рюкзак, Артеміда продовжила свій шлях. Цього разу вона навіть не підіймала великий палець, а просто змахнула рукою, але автомобіль все одно спинився, підбадьорливо їй просигналивши. Дівчина побігла до нього, гадки не маючи, що скаже водієві.

Але щось обов’язково вигадає. Тигри вміють пристосовуватися.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Історія статусів

09/10/20 13:55: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап