Тіні над ліжком

Я завжди любила свого братика Сашу, але років з чотирьох з ним було важко. Так як ми жили в одній кімнаті, я завжди перша чула його крики по ночам. А іноді була навіть єдиною, хто міг заспокоїти його.

Хвороба застала нашу сім’ю зненацька. Супер активна і позитивна дитина раптом отримала прокляття з невідтворюваною медичною назвою. Ніхто ніколи не знав, коли почнеться новий напад. За його словами, йому починали співати страшних пісень. І вони його дуже лякали. Спочатку думали, що це пухлина, яка давить на слуховий нерв. Але жодне із досліджень не показало проблем. Тому Сашко став постійним гостем в дитячому психіатричному відділенні.

Брата ніколи не залишали самого. Навіть вночі я спала з ним в одній кімнаті і постійно очікувала, що мене розбудить його крик. А іноді я навіть не могла заснути через це очікування.

Я дуже любила свого братика, але він не міг ходити до школи, тому поки батьки були на роботі, з ним часто сиділа я або бабуся. Наша сім’я хоч і не бідувала, але не могла собі дозволити наймати няню-спеціаліста, бо звичайна йому не підійшла б.

От так і виходило, що заради брата я жертвувала своїм особистим життям, бо ні гуляти, ні запросити когось додому я не могла. Хоча моя найближча подруга Ніна приходила, але вона не виносила припадків Саші, тому її візити були дуже рідкісні. Батьки все розуміли, тому частенько відпускали мене на цілі вихідні, але я рідко користувалася цією нагодою, бо зі мною до нього демонічні співці приходили рідше, і заспокоювала я його набагато швидше.

Так все і проходило - в жахливих буднях доглядання за психічнохворою дитиною, з постійним розриванням серця від незмоги допомогти найріднішій людині. Ніякі, навіть найдорожчі ліки, йому не допомагали. Батьки навіть подумували піти до знахарки, або батюшки, але їх наукові ступені все ж таки зупиняли від таких кроків. Хоча бабуся кожен візит нагадувала про якогось знайомого мольфара із села, в якому вона народилася.

Що змусило мене записати цю історію? Ви про все згодом дізнаєтеся. Світ виявився не таким простим, як пишуть в книгах та розповідають батьки.

Йшов другий рік Сашкової хвороби. Я пішла у випускний клас. Особистого часу зовсім ставало мало - його займали постійні підготовки до ЗНО та вибори ВУЗу. На цей рахунок у нас з батьками була серйозна розмова і вони майже шантажем вмовили мене поїхати поступати у ВУЗ в іншому місті. Вони слізно благали мене, щоб хоча б одна з двох їх дітей отримала нормальне життя. Тому я намагалася поступити на бюджет із стипендією, щоб у батьків були гроші на догляд за Сашком. А так як все життя не була відмінницею - потрібно було постаратися.

Навіть коли вчилася, намагалася тримати брата поряд. А він перебував у постійному очікуванні болісного хору. Часто засиджувалася до пізна, вкладала Сашу у його ліжечко, включала лампу на столі біля ліжка і продовжувала вчитися поки повіки не злипалися самі собою.

Одного ранку Сашко прокинувся в дуже гарному настрої. Можна сказати, що останній раз я бачила його такого до його хвороби. Тому почала його розпитувати, чому причина.

   — Сьогодні співці не прийшли, хоча мали, - я здивувалася. Коли він навчився передбачати їх прихід? - Я тобі не казав, але я навчився стримувати свої реакції. Просто лежу і зціпивши зуби слухаю їх голоси.

Як же ж він подорослішав. В 6 років мати такий досвід - не побажаєш нікому.

   — А як ти знаєш, що вони мали прийти? - все ж таки спитала я у нього.

   — Я завжди відчуваю, коли це має статися. Вони завжди починають співати потихеньку, а потім все голосніше і голосніше.

   — І давно ти стримуєшся, коли вони приходять?

Він потупив очі вниз і дуже активно замотав головою. Я зрозуміла, що краще на нього більше не давити. Але такі зміни і радували і насторожували водночас. Сашко грався дуже активно. Сміявся, бігав, нічого не боявся. А я дивилася на нього і не могла прогнати важкі думки. Чомусь не могла за нього радіти отак відразу.

В той день я так само засиділась сильно за північ. Не давалися мені ці складнопідрядні речення. Чого українська мова повинна бути такою важкою? Сашко вже давно спав і тіні від дерев із надвору нависали над ліжком. Коли я була мала, я думала то відьма за мною підглядає з-на двору і чекає поки я вилізу з-під ковдри.

Вітер гойдав гілки, а тіні танцювали на стіні. Саме тому я спочатку не звернула увагу на рух біля Сашка. Периферійний зір вловлював щось, але мозок думав, що то уява малює щось надприродне. Потім почула шепіт і підсвідомо вже готувалася заспокоювати свого брата від ще одного нападу. Але щось в цьому шепоті було не так. Це був точно не Сашко. Мова була нерозбірлива і відчувалося у ній щось чужорідне. Я боялася підняти очі і подивитися в ту сторону, де спить брат. Так само як в далекому дитинстві ви боїтесь підняти очі і подивитися за вікно, щоб пересвідчитися, що то дійсно гілки, а не відьма. Вам лячно і ви залишаєтесь під покривалом поки не заснете. Я зосередила свій погляд на книзі, яка лежала на ліжку прямо переді мною. І все ж чула той шепіт. Ледь ледь вловимий шурхіт, ніби листя треться об вікно, але можна чітко виокремити слова і навіть речення.

   “Та що ж це ти собі вже понапридумувала, дівко.” - промайнуло в моїй голові і я підняла свій погляд в сторону Сашкового ліжка. Те, що я тоді побачила сниться мені і зараз. Хоча пройшло вже більше десяти років. Тіней над братовим ліжком було набагато більше ніж повинно. А ще вони мали форму і рухалися не в такт вітрові за вікном - повільно і меланхолічно, намагалися не потрапляти у промінь світла від моєї стільникової лампи. Я завмерла і навіть не могла дихати. Просто дивилася в їх сторону і намагалася рухатися якнайменше. Кричати не хотілося, щоб не розбудити брата. Трошки звикнувши до напівтемряви, я почала бачити їх трошки краще. “Їх” було двоє, схожих на тонюсіньких комах, як паличник, з шістьма павучими лапами, але довжиною метра два кожен. Один висів на стелі, інший на стіні, саме він тягнув свої передні лапи до Сашка. І тут моє заціпеніння спало і я з криком “Ніііі” скочила одним рухом до його ліжка, закриваючи своїм тілом. Потвори зникли в цю ж секунду, а тіло Сашка вигнулося дугою і він закричав так, як ніколи в своєму житті не кричав. Ніби усі пропущені за останні тижні напади склалися в один.

Батьки були в кімнаті через 2 секунди. Через 5 батько вже тримав в руках сильне заспокійливе, яке дав нам лікар. Ми його ще ніколи не застосовували, але завжди мали напохваті. Бо рано чи пізно погіршення мало статися. Після уколу Сашко заспокоївся за декілька миттєвостей, які здавалися годинами з його криком у моїх вухах.

   — Дарино, що тут було? Я чула твій крик поперед його, - спитала мене мати, коли ми вийшли із кімнати.

Я не знала, що відповісти. Казати про те, що бачила, я батькам не хотіла. Їм вистачить однієї проблемної дитини в сім’ї.

   — Я просто побачила, що в нього починається, ще до його крику. От і все, - а сама думала чи починати мені рахувати дні, коли я буду сидіти перед нашим (в цьому випадку вже сімейним) психіатром. Може це спадкове? Генетичне?

   “Мені просто треба збавити оборотів з навчанням. Мозок не залізний, от і закипів” - думала тоді я. Заснула на диво швидко. Нервова напруга дала про себе знати.

   Наступного дня я вчилася з повністю увімкненим світлом. Сашку він не заважав, бо він досі був під заспокійливими, але він не міг бути на них вічно…

   Після закінчення дії ліків, Сашко навіть не зрозумів, що сталося. А йому ніхто і не казав. В той вечір я взяла з собою в ліжко ліхтарик і вирішила не навчатися, тому що страх і нервозність підняли рівень адреналіну в крові до максимуму. Сиділа на ліжку з увімкненою єдиною лампою на столі і чекала на них. Або на свої галюцинації. Мені потрібно було знати, що я не хвора.

Сашко мило посопував у своєму ліжечку, а я, спершись на стіну, дивилась на братове ліжко. Тіні були звичайними і нудними, від високого клену у нашому дворі, на якому вже давно опало листя. Просидівши так не одну годину я почала потроху засинати. Голова ставала все важчою і важчою і падала на груди.

В цей момент я випадково увімкнула ліхтарик, який тримала у руках. Все, що тоді від мене вимагалося, не закричати. Але це було найважчим, що я робила за все моє життя. Над його головою, звісивши зі стелі свої передні кінцівки і доторкнувшись ними прямо до голови брата, сиділо це створіння. В цей раз воно було саме. Заклякнувши, як і в минулий раз, могла тільки кліпати очима і дуже повільно дихати. Ми дивились один одному в очі і не ворушилися. Я так думаю, що то були очі - великі западини в подібному до людського голому черепі, тільки більш видовженому. Там де у людей нижня щелепа, у істоти були два мацаки, які сканували повітря навкруги них по типу зміїного язика.

Істота нічого не робила. Чітко висвітлена світлом ліхтаря, вона звисала над ліжком і тримала “руки” на голові брата. Павучі лапи істоти закінчувалися трьома довгими пальцями. Я не знала, що робити: кричати, кликати батьків чи сфотографувати цю істоту. Бо я її бачила насправді, дуже чітко, мацаки кружляли навкруги писку. Не знаю скільки минуло часу, але все ж наважилася поворухнутися - почала вставати з ліжка. І тоді істота також зробила свій крок - вона зняла одну “руку” із Сашкової голови, піднесла до пащі і зробила пальцем жест “тссс” без жодного звуку. Після ліхтар раптово згас, а коли я ввімкнула його, кімната була порожня.

Тоді я була впевнена, що не марю, не сплю і це не галюцинації. Просто не вірилося, що галюцинації можуть бути такими реальними. Не спала всю ніч - прочісувала інтернет в надії знайти хоча б якісь згадки про подібних істот. Брата розпитувати не наважувалася - йому і так проблем в житті вистачає, не потрібно йому знати, що вночі до нього в гості приходять досить реальні монстри.

   В мережі я нічого не знайшла. Весь день була сама не своя, намагалася знайти всьому пояснення. В школу не пішла, відпросилася у батьків по причині безсоння. Думаю, не варто казати, що під вечір моральне і фізичне виснаження підкосило мене і я проспала всю наступну ніч. У Сашка нападів не було, але я відчувала, що ці істоти пов’язані з його хворобою, а можливо вони і є її причиною. Якісь вищі сили подарували мені змогу їх побачити, щоб я допомогла своєму братові.

   Батькам я все ще не наважувалася сказати. Не знала, що робити. Хто мені міг би допомогти? Бабуся зі своїм мольфаром? А це вже було щось. Але до бабусі все одно боялися йти, тому загуглила його ім’я в мережі (як не дивно, але зараз вже і не пам’ятаю яке). І вуаля, в нього був сайт. Знаєте, такий родом із 90-х, з яскравими ґіф-анімацями та рухомими строками. Мабуть його онук зробив багато років тому. Там було багато всіляких статей, рецептів. Пошук по сайту не працював, тому я ліниво сканувала на випадок чогось, що могло б стати у нагоді.

   Знайшла тільки дивний рецепт для відлякування злих духів, які заважають спати. Сухі трави потрібно було певним способом зварити приговарюючі молитви, знову висушити при певній фазі місяця і покласти всередину подушки. Виглядало як маячня, але це хоча б щось. Тому я скопіювала його, бо фаза місяця якраз підходила ідеально. Мені потрібно діяти, щоб не вважати себе бездіяльною.

Тієї ночі я знов їх бачила, в цей раз їх було двоє і вони лазили навкруги Сашка. Як не дивно, але я заснула, зачарована плавними рухами почвар у напівтемряві.

Наступного дня, відправивши батьків у кіно, вмовивши їх тим, що іноді треба відпочивати, а у нас все буде нормально (за ці роки я стала себе вважати професійною доглядальницею). Зварила ті трави, вправно промовляючи закляття-молитви з інструкції, і, поки Сашко грався, незграбно засунула їх йому у подушку.

“Тільки б він не помітив” - подумала тоді я. Не помітив, хоча і спав дуже неспокійно. Напевно суха трава колола йому лице і потилицю. Але начебто подіяло. Ніяких почвар не було. Навіть здалося, що я бачила їх довгі лапи за вікном, а може то знову було просто гілля.

Вам не передати з яким задоволенням я пішла в школу наступного дня. З повною впевненістю, що я змогла перемогти недугу брата, можливо навіть більше - потойбічних створінь. Все було недарма і тепер ми заживемо щасливим сімейним життям.

Наступної ночі знову без гостей. Саша погано спав. Іноді мені здавалося, що він лежав годинами з відкритими очима. Я старалася робити дві справи одночасно - вчитися і слідкувати за братом. Коли вже збиралася до сну, я підійшла поцілувати його і помітила, що він весь спітнілий. Але спить.

На ранок у школі я згадала як Сашко казав, що навчився стримувати свої реакції, що просто лежить і зціпивши зуби терпить. І тепер вже мене кинуло у холодний піт. Яка ж я дурепа… Ходжу тут, вирішую щось, “перемагаю зло”, а з братом вже тиждень не балакала.

Додому я поверталася в майже панічному настрої.

“Потрібно поговорити з Сашком. Треба взагалі частіше з ним говорити, а не бути просто “старшою сестрою”, яка захищає його від усього. Можливо його не треба рятувати, можливо просто потрібно бути поруч і підставляти плече. І як я поїду в універ після такого? Боже, що мені робити?“

Стримуючи сльози, зайшла в квартиру. Приміщення було наповнене криком малої дитини, яка не в змозі терпіти біль, насланий долею. Зайшовши в кімнату Сашка, я побачила матір, яка сидить на підлозі, тримаючись за голову і похитуючись. Батько стояв з пустим шприцом біля ліжка. Сашко ж вигинався дугою, зціпив в кулаки простирадло і кричав, як ніколи своєму житті. Мій панічний настрій переростав в справжню паніку. Загартованість останніх років невблаганно витікала з душі кожної мілісекунди.

В той момент час ніби зупинився. Батько, мати, Сашко, я. Все в тумані і тиші, від неймовірного крику, через який почали боліти вуха. І я побачила дерево, яке вічно росло у нас на подвір’ї. Але саме дерево було важко розгледіти, воно було всипане тими нічними почварами, які дивилися на брата через вікно і облизувалися. Дерево пульсувало від тіл монстрів, які нервово бігали по його стовбуру вверх і вниз. І це було вдень. Тепер точно ясно, що їх ніхто крім мене не бачить.

У вас траплялось колись осяяння? Коли от ви довго билися над загадкою або задачею і не могли її вирішити, а потім хоп і розгадка у вас на долонях. В мультиках в ці моменти над головами героїв загораються лампочки. От тоді саме така лампочка з’явилася і над моєю головою.

Я підбігла до ліжка Саші, відпихнула батька, який застиг з пустим шприцем в руці і лицем повним безнадійності, вхопила подушку, набиту особисто мною магічною травою, і жбурнула у вікно…

   ***

Я вам обіцяла, що ви обов’язково дізнаєтесь, чому я пишу цю історію. Так от я тільки що повернулася з сімейного свята - дня народження батька. В останні роки ми збираємося тільки по таким великим святам.

   Я бачила щасливого дорослого Сашка, який вчиться в елітному ВУЗі в столиці, який грається з моїм малим сином, з своїм хрещеником, а навколо нього добре знайомі почвари, які по черзі стелею підлазили до брата і прикладали до нього свої огидні лапи з довгими пальцями. І поглядали на мене, наче пустими, очницями-очима.

І я була безмежно рада, що вони з’явилися в нашому житті.

   — Дякую, що ти викинула ту подушку у вікно. Разом з нею полетіли і ті співці, які знищували мій мозок, - сказав він мені сьогодні. - Але іноді, все ж таки, я чую перешіптування на дивній шиплячій мові. Загадково, не думаєш? - посміхаючись додав Сашко. - Я так і знав, що ти не здивуєшся, сестричко. Завжди одні секрети від брата.

Насправді він ніколи не питав, що насправді сталося. Хоча щось і підозрював. Думаю він боїться можливої ціни, яку я заплатила за його стан. Тому був просто вдячний. А батьки раді, що все закінчилося і їх діти можуть жити нормальним життям. Їх не цікавили подробиці.

Можливо настане день, коли вони захочуть дізнатися правду. Правду про те, що ніколи не знаєш, хто прийде тобі на допомогу і змінить твоє життя.