Заспиртований Дракула
Вогкий туман із запахом мокрого листя огорнув беззвучне селище.
Нова школа – не та річ, про яку мрієш щоночі. Хоча усі школи різні. Моя теперішня химерна.
Назвати її провінційною буде шаленою поступкою. А ще тут до біса лячно. І тихо.
Шкільна територія нагадує історичну реконструкцію півстолітньої давнини. Але нічого не вдієш. Наступні місяці я проведу серед похмурих відлюдних пейзажів, опалого листя та коматозних дерев.
І насторожених школярок - тутешня мала не пройшла повз мене порожньою пришкільної доріжкою.
- Це ти новенький? – поцікавилась десятирічка. Зачіска у неї нудна – без звичних хитрих плетив. Та й одяг практичний. А світлі очі - тривожні й винуваті.
- Так.
- Перший день? – допитувалась вона, оцінюючи мене з голови до ніг. Навіть за рукав пальта посмикала.
- Перший. Сьогодні тільки до завуча і класної заходив.
- О, то ти ще не в команді?
- Про що ти?
- Ну, осінній фестиваль. У команді має бути шестеро. Нас – п’ятеро.
- Це запрошення? – уточнив я, розглядаючи зосереджену прогульницю. Середина ж уроку.
- Так. Якщо ти не проти. Свіжі сили – і перемога точно наша. Згоден?
- Згоден.
А чому б ні? Люблю командні змагання. Крім травматичних. Бо підступність – не моє. А от скласти якогось букета – запросто.
- Тоді я зроблю все, аби тебе зарахували, – сяйливо посміхнулась дівчинка. – Назвися.
- Олександр.
Я завжди знайомлюся повним іменем – щоб люди самі обирали, як його скоротити.
- Злата. Хочу запропонувати тебе командиру. У нас рада на великій перерві. І ми не програємо якимсь Запільським.
- А які вони? Команда Запілля?
- Ти вже чув про Запілля? – занервувала Злата, що майже волочила мене до будівлі школи старезною асфальтовою доріжкою. Під нею проповзали корені дерев і покриття щокроку здіймалося звивами. – Цей хутір віддалений і...
- Я там мешкатиму. У двоюрідної тітоньки.
Школярка різко зупинилась. Шкода, що мені не видно її обличчя.
- Це усе-усе змінює, Сашко, - розхвилювалась Злата, все ж озирнувшись. Вона надміру серйозна. Навіть блакитні очі терпкуваті, наче всюдисущий запах гнилого вогкого листя. – Запільські небезпечні.
- Недружні до новеньких? – здогадався я. Булінг у консервативних провінціях має бути консервативним і провінційним. Не інакше.
- Дуже, - стиха підтвердила Злата. – Минулого року один новенький потонув, а позаминулого – зірвався з кручі. Почекай, треба швидко-швидко подумати.
- Але…
- Не хвилюйся, ми ж тепер майже команда, - підбадьорила Злата. – Тільки от раду треба провести таємну. Стій тут і нікуди не йди. Обіцяєш?
- Обіцяю.
Злата швидко побігла до шкільного ганку, залишивши мене поруч спортивного майданчика. На ньому розпочали розминку дві дівчини мого віку. Певно, нові однокласниці?
Високі стрункі білявки у відмінній формі... Безсумнівно, місцеві зірки змагань. Тому й дотримуються тренувального режиму. Хтось же мав відпустити їх з уроку.
Красиві стрімкі дівчата зірвалися з місця і невагомо помчали, ледь торкаючись землі. Нічого собі швидкість!
Сіре імлисте небо перетікало у сирий туман, з якого немов намагалися врятуватися дві блискавичні постаті.
- Привіт, - пискнув поруч мене невдоволений голосок.
Хм, а це вже зовсім дошкільнятко. Йому ж щонайбільше рочків чотири. Снувати без жодного нагляду небезпечно. Дивні тут порядки…
Карапуз теж був серйозним, неяскравим та незвично тихим. Тут ніхто не шумить? Ніби тутешні змалку бояться принадити якусь ендемічну халепу…
- Привіт. А чому ти сам? – треба відвести його до вчительської. Коли Злата повернеться. Бо я обіцяв її дочекатися.
- Не сам. З Ганечкою і Сонечкою.
Кумедний закутаний колобочок впевнено вказав на спортсменок.
- Я тебе не бачив.
- Я ховався, - гордо повідомив малюк.
- Молодець. А від кого?
- Від… Це секрет, – схаменувся колобочок. – У тебе красивий портфель.
Портфель? Дитя вказувало на яскравого рюкзака, подарованого мамою ще у молодших класах. Він мав давно зноситися, але якість деяких речей непередбачувана. Тому досі не планую іншого. По-перше, цей надто зручний і звичний. По-друге, на нього ідеально реагують дівчата. Хлопець з напівдитячим рюкзаком видається їм милим та надійним.
- Давай я дам тобі ним погратися, а ти скажеш, від кого ховався?
Я зняв заманливу валізку з плеча. Усі мої пожитки мама привезла автівкою. Мені лишилося владнати паперові справи та повернутися шкільним автобусом. З мамою я попрощався швидко і заспокоював, як міг. Вона у мене вразлива. Це не її провина, що ми не побачимося півроку. Це все обставини.
- Ти дорослий.
- Так. Мені вже чотирнадцять.
- Я ховався від тьмариків. Давай портфель.
- Тримай.
Маля заворожено вчепилося у яскраво-цупку тканину. На фронтальній кишені безтурботно бавились динозаврики.
- А чому ти від них ховався? Вони погані?
Дитячі ігри – цілий всесвіт з шикарною деталізацією.
- Не знаю. Їх бояться Ганя і Соня. Вони пообіцяли навчити мене хутко бігати.
О, це вже цікаво. Бо до бігу дві подружки ставляться серйозніше, ніж до навчання. Отже, швидко бігати їм важливіше, ніж гарно вчитися.
- А нащо?
- Щоб тьмарики не зловили.
- Тут тьмарики ловлять людей?
- Ловлять не тут, - нетерпляче відмахнувся карапуз. - У лісі… Вони їх під’їдають.
Складне слово він вимовив по складах. Зрозуміло - тьмариків вигадав не цей малюк. Хоча у місцевій атмосфері депресивний фольклор не дивина. Суцільний морок. Навіть вдень настрій тьмяний.
Чого їм усім коштує дожити до весни?
- Тьмарики роблять хрум-хрум, - розтлумачило серйозне маля.
Ого. Крутий малий. Я до третього класу такого б не вимовив. Тому мені й подарували динозавриків.
- Відійди від нього, Тимко.
Зблизька вони ще красивіші. Дарма, що різкі. Ганечка і Сонечка завершили тренування і тепер зупинилися за кілька кроків. Високі, стрункі, спритні й холодні.
- Дякую, - сказав Тимко, повертаючи чарівних динозавриків. – Пробач.
- Ти обіцяв не наближатися до чужих, - погрозливо розпочала одна з білявок.
- Я Олександр. Навчатимусь у дев’ятому. Житиму в Запіллі на Кам’яному провулку.
Дівчата перезирнулися й обнишпорили мене поглядами.
Я типовий. Якби зник безвісти, вказали б - без особливих прикмет. Зріст і статура середні. Волосся і очі коричневі. Голос тихий і невиразний. Флегматик. Розсудливий та неконфліктний, маю аналітичний склад розуму, як підкреслили у супроводі з вже колишньої школи.
А ще уважний. Люди постійно виказують себе. Ганя і Соня теж виказали. Я здавна колекціоную враження, тому є з чим порівняти. Спортсменки мають до мене інтерес. Підступний. Їм не варто довіряти. Втім, тут нікому не варто довіряти повністю.
- Зрозуміло, - кивнула нарешті друга білявка. – Тоді побачимось після уроків. У шкільному автобусі.
Цей тон… Вона хоче триматися від мене якнайдалі, наче від інфікованого. Ні, швидше затаврованого чи приреченого.
Тобто від них вже нічого не дізнаєшся. Хоч Злата більш контактна і оптимістична.
Трійця віддалялася, стиха перемовляючись. Зовсім нечутно. Лише перша з білявок озирнулася. Симпатія? Але легка й марна, наче один-єдиний промінчик серед тяжкого безпросвітного жалю.
Мене смикнули за рукав.
- Ну і як вони тобі? Запільські? – прошепотіла Злата.
- Вони Запільські? А решта команди? Бо тоді їх має бути шестеро, а не двоє.
Злата помітно нервувала.
- Вони на дистанційному навчанні. Але рахуються у команді.
- Усі четверо?
- Так.
Тьмарики під’їдають людей…
Мені потрібно більше інформації. Час спливає. За кілька годин автобус розвозитиме учнів по навколишніх селах. Класна керівничка розповіла, що на Запілля він їде наприкінці. Тобто я лишуся з Ганею і Сонею, які можуть бути причетними до смертей попередніх новеньких.
- Злато, яка відстань від автобусної зупинки до жилих будинків Запілля?
- Ну… Точно не знаю.
- А приблизно?
- Автобус розвертається біля мосту на Запілля. Міст розвалився і ним не проїхати. Тільки пішки. Спершу через місток, потім повз поля. Далі – метрів сто лісом…
Я озирнувся на спортмайданчик. Дівчата бігали не стометрівку. Десь сто двадцять – сто тридцять. Якщо скласти докупи усі дані, то на ділянці лісу поряд Запілля на людей полюють тьмарики. І шанси є лише у тих, хто бігає дуже-дуже швидко. Чи означає це, що решту Запільських учнів вже під’їли?
- Все гаразд, Злато. Зараз на збори команди?
Злата знову вперто та ніяково ховала погляд.
- Тільки до Стасика… Він наш капітан.
Злата чесна дівчинка. Якій зараз дуже соромно і не лише за себе. Річ у тім, що моя мама – безмежно чутлива. Її емпатію дозованою не назвеш. Нам часто говорили, що ми до біса схожі.
- Ходімо, - наважилась школярка.
І ми пішли повз будівлю школи, давню й сувору. Повз курганчик з дерев’яними фарбованими дверцятами.
- Це погріб. Там картопля, овочі й консервація для столової, - пояснила тутешня Злата. – І сливове повидло теж є. Зі слив шкільного саду. Ось він.
Древній могутній сад впивався гіллям у в’язке туманне небо. Його корені потонули у сирому листі. Так, тут зовсім не прибирають опалу листву. Звідси й запах гниття-неспокою.
Ледь вловима стежка вигиналася поміж захаращених рядів дерев. Це великий сад. У найтемнішому його кутку, де скупчилися вже зовсім старовинні хвойні велети, нам махнула рукою висока постать.
- Стас.
- Олександр.
Капітан кивнув Златі і та побігла геть. Вона не хотіла чути ані слова нашої розмови.
- Злата сказала, що ти погодився вступити до команди?
- Вам бракує учасника?
- Постійного учасника, - підкреслив Стас. - Третій рік. З того часу, як мій старший брат закінчив школу. Фестиваль важливий. Це тутешня традиція, ритуал…
Ще один пазл місцевого колориту став на місце.
- І що мені дає участь у команді?
- Ну… Хто у команді – той свій. Жодних секретів. Якщо знайдеш правильні питання.
Здавна люблю загадки.
- Як вступити до вашої команди?
Стас нетерпляче поліз до внутрішньої кишені куртки і дістав пухкий блокнот.
- Ось заява. Просто постав дату й підпис.
Він розгорнув учетверо складений аркуш. Банальний типовий текст, адресований шкільному комітету Фестивалю. Та віє від нього смертю...
Здається, попередніх новеньких не зацікавили провінційні розваги. Гадаю, вони зверхньо витріщалися на увесь навколишній вінтаж, не розуміючи жодного натяку. Але інший соціум - інші правила виживання.
- Без підпису відповідей не буде?
- Жодних, - підтвердив Стас. – Час спливає, Олександре. Сьогодні скорочений день.
Невідомість гірша за все. Хай буде так. Я акуратно вказав унизу аркуша сьогоднішню дату й ретельно вивів підпис.
- Тримай.
Стас обережно склав папірчик й повернув до свого блокноту у клітинку.
- Гаразд. Тепер можеш питати.
- Дякую. Я тут вперше і нічого не знаю про ваші звичаї… Тому й питання послідовними не назвеш.
- Твоя справа, - знизав плечима Стас. Він теж не проти, аби усе якнайшвидше скінчилося.
- Чим я відрізняюся від двох попередніх новеньких?
- Ти не шумний. Вони кричали.
Отже, підвищувати голос не можна у жодному разі. Як і дізнаватись, чи Запільських вже під’їли, чи вони просто бояться ходити тим лісочком, аби цього не трапилося.
Якщо припустити останнє, то роль новеньких… Ритуальна?
- Друге питання. Четверо із Запілля на дистанційному навчанні з якого часу?
Лідер Стас пронизливо поглянув мені у вічі. Недобрий погляд. Він знає усе, але не скаже майже нічого. Він недооцінив мене, тепер хитруватиме. Але не брехатиме.
- З другої половини вересня цього року.
І що ж відбулося у цей час? Селам плювати на карантини - тут щось інше. Треба згадати… Я заплющив очі, поклавшись на інтуїцію - логіка знадобиться згодом, для підсумків. Атмосферний фронт! Розпочалися дощі, пориви вітру і перші дерева втратили своє листя.
- Коли померли попередні новачки?
- Позаминулого листопаду й минулого жовтня. На початку листопаду і наприкінці жовтня, - пояснив Стас.
Окремі факти збігаються до геть нераціональної схеми. Дикої. Але фактам я вірю.
- Ясно. І на що ж тоді розраховує Злата?
- Злата оптимістка. Невиправна, - посміхнувся Стас. – Ти куди?
- На спортмайданчик. Розімнуся трохи. Давно не бігав.
- Це не допоможе.
- А що допомогло твоєму брату?
- Мій брат не якесь сміття, - зазначив, помовчавши, капітан Стас.
Так, важко боротися за життя, коли усі тутешні - спільники. Такий вже місцевий уклад. Ще й гіркий листяний сморід паморочить мозок. Повільно труїть, паралізуючи волю.
Я підібрався надто близько. І виказав себе. Тепер вони підстрахують наміри. Шкода.
Підказок Стас накидав досить, щоб відчути безвихідь, а не надію.
До того ж просочений повітряною гниллю мозок вже байдужий до порятунку. Наче якась анестезія розливається тканинами... Отже, буде боляче?
Спустілий спортмайданчик зустрів тишею. Я залишив на невисокому турнику пальто й розпочав розминку. Люблю спорт. Але зараз потрібно не перевантажитись і зберегти сили.
Враження, ніби десятки учнівських та вчительських очей спостерігають за мною з-за скла школи. І мільйони підглядають із землі. Листя-оченятка.
Гарно мислити, роблячи вправи. Отже, що я тут побачив? Спільноту, яка притримується певних звичаїв. А чого не побачив? Прокрутивши у пам’яті деталі, застиг. Тут немає сміття. Так, скрізь це неприбране листя, але ж ані смітинки ніде не помітно. Навіть урни порожні.
Мій брат не якесь сміття…
Тьмарики харчуються сміттям? Такий собі корисний екосимбіоз? Так, і повітря тут чисте. Лише запах дратує, але це питання звички. Певен, місцеві адаптовані до усіх впливів.
Ареал тьмариків широкий, проте скупчилися вони явно у лісі. Там вони настільки сильні, що ловлять людей. І під’їдають, якщо ти не спринтер.
Але ж померли тільки нетутешні. Бо місцеві, як завжди, пристосувались. Брат Стаса закінчив школу. Якщо його і скуштували, то помірно.
- Досить, Олександре. Автобус приїхав.
Під наглядом білявки я забрав речі й накинув пальто. Вона ніби конвоювала мене до зупинки. Мовчазні різновікові учні припинили безшумні ігри, не ховаючи поглядів, сповнених жадібного очікування. Наче у низькосортному жахастику…
Так. Тепер я заблокований у дальньому кутку салону. Білявки Ганечка і Сонечка насторожі. Цікаво, хто з них хто?
- Ганечко, скільки у мене часу?
Перша білявка ніяково зиркнула на мене.
- Автобус до Запілля їде майже годину.
Ще ніколи година не минала так швидко. Красива тут має бути навесні природа... А зараз поля зриті на чорну ріллю, обабіч нив ворушаться дрімотні дерева, й порожнісінька дорога веде до неминучого.
Я багато що люблю, проте й ненависть відчуваю також. Наприклад - до паніки. Вона огидна, як брехня чи приниження. Скоро я зустрінуся з правдою.
Водій розвернув автобус біля зношеного містка, висадив нас і помчав геть.
- Ходімо, - з полегшенням скерувала Сонечка.
Від них не втекти. Вони швидкі і вони вдома. Це їхня територія. Та й тікати я теж ненавиджу.
Місточок з потрухлої деревини перекинувся над широкою заболоченою притокою. Поруччя зіпсувалися першими і тепер лише їх поодинокі залишки окреслюють аварійний перехід.
Якщо обережно ступати підгнилими дошками, нічого страшного. Бо усе страшне попереду.
Шлях вздовж поля взагалі видався приємною заміською прогулянкою. Та листяний ліс невпинно наближався. Ніби він, засинаючи, викинув живі пазурі, вчепившись у ниви.
Ми зупинилася поряд перших дрімотних дерев.
- Ну… - видихнула Сонечка, готуючись. – Вперед?
- Тримайся, - ледь чутно шелеснула мені на вухо Ганечка.
Вони зірвалися з місця й легко полетіли широкою стежиною. Місця на всіх вистачить. Розминка не минула марно - м’язи у нормі. Тепер лише тримати темп і слідкувати за дівчатками. Ганечка мчить попереду. Добра білявочка, яка втікає не лише від тьмариків. Зараз вона рятується від чогось гіршого. Жахливішого.
Так і є. Блискавична Сонечка поставила мені підніжку і з не дівчачою силою зіштовхнула зі стежки. На такій швидкості не втримати рівноваги. Я злетів на узбіччя, яке виявилось крутим схилом. Вогким схилом, густо вкритим давнішніми коричневими травами і шаром листя… Дубового, осикового, ясеневого листя. Його різкий біль-запах порізав легені й запаморочив свідомість. Все оберталося перед очима, навіть коли дістався дна яру.
Де усе зрозумів.
Тьмарики під листям. Зараз і я буду під листям. Попередні кричали і це неправильно. Мені порадили не кричати, коли їстимуть.
Тьмарики теж пахнуть листям. Темним листям. Тінню листя. Усе тіло, наче у воді – важкій і отруйній. Не поворухнутись. Вони їдять зсередини.
Тьмарики повзуть душею, вгризаються у пам’ять. Боляче і жадібно. Роздирають, знищують. Вони смерть? Не треба. Тільки не ці спогади. Листя тепер у серці. Очах. Мозку. Досить…
Несподіване сонце осяяло горизонт. Тумани розчинилися разом із боязким тягарем. Розвіявся гнилий присмак з повітря, а прозорі осінні краплі на опалих листочках іскрилися забутим блиском радісної, повної надій днини.
Поряд лісу одна дівчинка жбурляла у калюжу камінці, інша сиділа на камені, сховавши обличчя.
- Ганечко, скільки можна ревти? – зі злістю запитала Сонечка.
- Він був хорошим.
- Ні, всього лише один в один твій улюблений типаж. Як на мене, нічого особливого.
- А вії? Як намальовані… І посмішка, і розум. Та я в житті такого хлопця не зустрічала, - витерла зарюмсані очі Ганечка, безнадійно поглядаючи убік лісової стежки.
- Припини. Ми були змушені зробити це. І раніше докори сумління тебе не турбували.
- Попередніх чомусь було не дуже шкода. А от Сашко добрий, уважний і...
- Забудь. Його вже немає, - жорстко перебила Сонечка. – Краще давай вирішимо, як тіло умертвити. Утоплення та падіння з висоти вже були.
- Ні. Хоч цього нам не доведеться робити, - слабко посміхнулась білявочка. – Злата запросила його до команди. Він підписав заяву і віддав капітанові Стасу.
- От мала дурепа. Через жалощі прирікати на муки рештки новенького – не по-людськи, - обурилась Сонечка. – Час спливає. Скоро його доїдять.
- Я не хочу бачити Сашка таким…
- А доведеться. Бо це наших тільки під’їдають. А чужинців зжирають ущент. Хоч керовані потім. З тими двома не було клопоту. Швидко утилізувались.
- Не здумай, - спалахнула Ганечка. – Ми відведемо його до тітоньки.
- От радощів їй буде… Та вона сама за тиждень під потяг його покладе. Накаже лежати сумирно і все. А так хоч тьмарики наїлися і усі знову до школи ходитимуть. Заспокойся. Все ж добре.
- Все було добре, поки Олег не поїхав. От тоді було добре. Друзів не під’їдали, новеньких не доводилось згодовувати, - вперто критикувала Ганечка.
- Олег молодець. Та він чесно намагався іншим хист передати.
- Ну… Ми з тобою тьмариків хоч завчасно відчувати навчилися. Вони як собачки, яким потрібен кінолог. Олег поїхав – і все, на голову вилізли.
- Прикро, що Стасові не вдалося. Він страшенно комплексує – все ж рідні брати... А от я ні про що не шкодую. У нас же тепер насправді усе чисте – і повітря, і грунт.
- Але…
- Зберися, - зупинила подругу Сонечка, вглядаючись.
З лісу повільно вийшов їхній новий однокласник. Брудний одяг, порожній погляд… Він би пройшов повз дівчат, якби смілива Сонечка не постала на його шляху. Втретє вже не страшно - бо звикаєш до всього.
Так, цього разу Ганечка права – Олександр приємний навіть перетворений на річ.
- Стій на місці, - наказала Сонечка.
З’їдений завмер. Дівчина підняла його руку, розглядаючи кривавий бруд під нігтями. Приреченим страшенно боляче. Нелюдськи. Жалощі ворухнулися у її прохолодному серці. Вона оглянула обличчя однокласника – кров сочилася навіть з очей. Мозок для тьмариків - ласощі, тому в голову вгризаються найсильніше.
- Ганечко, хустинку. Ми не можемо його у такому вигляді тітоньці передати.
Сонечка метушилася навколо чужинця, наче турботлива сестричка. Вона зняла з його спини дурнуватого дитячого рюкзака і передивлялася речі у пошуці вологих серветок. Бо з Гані толку мало. Знову рюмсає.
Та пальці враз натрапили на зовсім сторонній предмет. Замаслений дерев’яний амулет, знайомий до дрібниць. Оберіг Тимка, наговорений усіма люблячими близькими невдовзі після народження. Оберіг, вирізьблений з гілки дуба, під яким гніздилися тьмарики…
От дрібний телепень. Вона пригадала хитру задоволену тимкову пику. Тільки після вдалої капості він так посміхається. Погрався з динозавриками, аякже! Насправді він теж не бажав смерті цьому чужинцеві.
Але якщо так, то… Брудні пальці Олександра ухопили її за підборіддя. О, ні! Тьмарики недоїли його! Недоїдки люті!
Так і є. Очі чужинця тепер не карі, а листяні – нерівно плямисті. І безжальні. Він хоче убити її?
- Ні. Просто налякати, - пояснив Олександр. – І досить обзивати мене чужинцем.
Він забрав у переляканої Сонечки свого смішного рюкзака, відшукав пляшку води і вмив обличчя.
- Як же добре! Мене попереджали, що за містами - інший світ, але не настільки ж. Симпатія Злати, підказки Стаса, оберіг Тимка…
Сашко зазирнув у сяючі очі Ганечки.
- Почуття красуні… Ганечко, я сьогодні трохи оклигаю, а завтра попрошу тебе бути моєю дівчиною, гаразд?
- Так! – зраділа білявка.
- Ти чого кричиш? – прошипіла Сонечка.
- Тепер можна, - голосно сказав Сашко. – Тьмарики насправді симпатяги. Трохи бешкетні, але милі. Ми порозумілися. Вони навіть мій плейлист у голові лишили, хоча половина треків – ще те сміття, якщо чесно… Ходімо?
