Довгоногий Козак
Інна зайшла в клас, попрямувала до своєї парти та кинула на неї рюкзак. До початку уроку було ще п'ятнадцять хвилин. Дивно, але ні вчительки, ні однокласників ще не було.
- Я приходила майже остання, - подумала дівчинка, - після мене у клас заходили лише Лєра та Ілона. І це зрозуміло, бо вони завзяті модниці. Поки не зачешуть собі волосся, ніби в них лялькові голови, не прийдуть. Можуть навіть запізнитися.
Інна згадала, як якось на першому уроці вчителька з геометрії Ангеліна Давидівна, позаочі Голіаф розпочала нову тему. А через двадцять хвилин у двері, навіть не постукавши, зі сміхом, зайшли дві Інниних однокласниці.
- Чому ви запізнились? - запитала Голіаф.
Тоді Ілона, пхикнувши, відповіла: «А ви подивіться на нас! Які ми гарні!» і покрутилася навколо себе.
А Лєра додала: «І на себе подивіться!». Дівчата захихотіли, а Санька, заради якого вони старалися скривив губи. Жодна з них йому не подобалась. Йому подобались велік, дота та ганяти у футбол. А ще він читав Карлоса Кастанеду і позаочі мав псевдо Шаман.
- Сідайте на свої місця, - відповіла Голіаф і її великі плечі помітно опустилися. Вчителька поправила окуляри, повернулась до дошки і почала пояснювати тему з самого початку. Вона працювала завзято та наполегливо і не хотіла щоб навіть такі «гарні» дівчата щось не зрозуміли у її предметі.
Парти в класі були окремі, учні сиділи по-одному. Інна сіла за свою та почала дивитися у вікно. Було похмуро. Іноді крізь сірі хмари пробивався ледь помітний промінь жовтневого сонця, але швидко ховався.
- Давай, виходь вже! - наказала Інна вранішньому сонцю і незчулася як задрімала. Прокинулась, коли у клас увійшли всі її однокласники разом з класним керівником. Класний був, на погляд Інни, нормальний дядько хоч трохи і підстаркуватий. Він викладав історію. Сам же шуткував над своїм предметом, розповідаючи про те, що тільки при його викладацькому стажі підручник переписували декілька разів.
- І, - зауважував Сергій Сергійович, підіймаючи у небо вказівний палець, - деякі дослідники не можуть порозумітися й понині. Ніхто не знає, як було насправді. Але, є один факт…
І він розповідав про знахідку, змушуючи підлітків прокладати шляхи з минулого в сьогодення.
- Друзі, - звернувся він до свого класу, - прошу сідайте на місця, маємо обговорити кілька питань.
- Що тут обговорювати, - буркнув Санька, - всі там будемо. Інна подивилась на нього здивовано та помітила червоний ніс.
- Ти ніби плакав, - сказала вона але хлопець відвернувся до вікна і вирішив не звертати на неї увагу.
- Я б в жодному разі не хотіла щоб таке трапилося зі мною, - сказала маленька акуратна китаяночка, яка приїхали навчатися у їх школу за обміном. Згодом її батьки вирішили залишитись в Україні чому Сяоні надзвичайно тішилася. Інна пригадала, як у першому класі вона показувала на голуба, що проходжався шкільним двором та казала: «Ням, ням».
- Сідайте, прошу, - класний виглядав так, ніби ніч не спав, і Інна пригадала, що у нього народилась друга дитина, дівчинка.
- В його віці треба не дітей народжувати, - сказала тоді на перерві Ілона, коли в класі дізналися що на світ появилася Меланія, - а на курорті відпочивати та воду пити від камінців у нирках.
- Ну, ти, Ілона і жаба! - відповів на те Колька, «забіяка всяєя школа», як називала його Директорка.
- На себе подивись, потвора! - відповіла Ілона, а сама дуже здивувалась, чого це Колька так зреагував.
- Не звертай уваги, сказала Лєра, - він з багатодітної.
Й обидві пішли коридорами дути губи та посміхатися одинадцятикласникам. Ті, хоч і були старші всього на рік, здавались їм кращими кавалерами, ніж однолітки.
Тут Інна вперше почула в кутку ніби хтось плаче та шкребеться.
- Хтось чує це? - голосно запитала вона, потім встала та пішла до шафок з яких, як їй здавалося, линули звуки.
- …маємо розуміти, що таке може трапитись з кожним. Тому, друзі, прошу вас…, - голос класного лунав ніби як з під товщі води, так Інна була зосереджена на тихих схлипах. Нарешті вона зрозуміла, з якої шафки лунають звуки та рвучко відчинила двері.
- Ага! - радісно сказала вона, тому що була впевнена в тому, що хтось її розігрує. Але побачила маленького хлопчика з білим волоссям та великими очима.
- Ти хто? спитав хлопчик і по його щоці потекла сльозинка.
- Хто я? здивувала Інна, - Це мій клас, я тут навчаюсь. Чому ти в шафці?
- Байдуже, - відповів хлопчик, - мене все одно ніхто не бачить.
- Що за дурня? пхикнула Інна, - тебе не «не бачать», з тебе приколюються. Виходь.
- Ні, не хочу, - вперся хлопчик, але Інна взяла його за обидві руки та витягнула з шафки.
- …тепер організовано виходимо на збори на двір. Будь ласка, залиште телефони в класі…, - класний підійшов і відкрив двері.
- Санька, - звернулась Інна до однокласника, - ти бачиш цього пришелепкуватого?
Санька підняв голову від книги, почухав лоба і неуважно глянув повз Інну. Потім сказав: «Жовтень на дворі. Мама мені колись казала, що коли дощ раптово вдарить, то це людина дуже помирати не хотіла, плаче тепер. А сьогодні тільки хмари».
- Чого ти вже начитався зранку, Санька? - здивувалась Інна. Вона вже звикла до того, що він іноді щось дивне меле. Шаман як ніяк, - Цей малий каже, що його ніхто не бачить. То, може, ти з нього кепкуєш та інших підбив.
Олександр! - покликав класний керівник Саньку, - Ходімо, маю зачинити клас.
Санька рвучко встав та пішов до дверей.
- Пішли, - пошукаємо де ти вчишся, - сказала Інна та потягнула малого з класу, - якраз всі на збори пішли, ніхто не заважатиме.
Вона уважно глянула на нього щоб прикинути скільки йому років. Хлопець був худий, невисокий та недоглянутий. Обличчя бліде, під очима темні півкола, чуприна світла, нерозчесана. З того всього на неї пронизливо дивились ясні блакитні очі. Та з таким сумом, що малого захотілось обійняти, притиснути до себе та не відпускати нікуди і ніколи.
По школі бігали ще деякі поодинокі школярі. Інна побачила відмінницю Мілу з одинадцятого «Б», яка була красою школи. Та несла на збори забутий прапор і очі в неї були заплакані.
- Отримала вже від когось прочуханки, - вирішила Інна. Але то було не точно. Міла могла плакати із-за будь якої дурниці, наприклад до школи приб’ється голодне цуценя. Або вона отримає одинадцять, а не дванадцять по самостійній ній роботі з хімії. Сама Інна любила вчити лише деякі предмети. Наприклад, алгебру, дуже зрозуміла наука. А ось німецька мова навпаки викликала нудьгу з подальшим позіханням.
- То де ж твій клас? - спитала Інна, але хлопець раптом начебто сказився, видер руку та закричав: «Та нема в мене класу! Я не вчуся тут, хіба ти не бачиш? Але ж ні, ти мене бачиш. Більше ніхто не бачить». І він заридав.
А Інна, наче вперше побачила його босі брудні, ніби чорні ноги. Штани з грубого полотна які тримались на мотузку. Таку ж саму вицвілу діряву сорочку і жахнулась.
- Де твоя мама? - спитала тихо, наче боялась розбудити.
- Мама? Де моя мама? - почав повторювати хлопчик та хапати її за руки, - Я загубився! Втратив маму! Допоможи!
Інна згадала свою маму, на яку сьогодні з ранку кричала. Про те, що не хоче їсти грінки, бо то самі вуглеводи, а вона і так товста. Мама спокійно продовжувала заплітати Іннине руде волосся. Потім погладила доньку по голові і спитала, чи зробити їй какао. Зараз дівчинці було страшенно соромно.
- Добре, добре! Я обіцяю! Ми знайдемо твою маму, тільки заспокойся, не плач. Пішли на свіже повітря, може тобі легше стане, - сказала вона Івасику.
- Жовтень, а він без взуття, - це Інна пробурмотіла вже сама до себе.
Тому потягла малого до загальної роздягалки, витягла з-під лавки чиїсь змінні кроси та взула малого. Зняла з вішака нічийну стару кофту, яка висіла там ще з Інниного першого класу та накинула йому на плечі.
- Мене Інна звуть, - вона простягнула йому долоню.
- Мене Івасик, - хлопчик потис їй руку.
- Ходімо, - вона встала.
- Я боюся виходити, мені здається я тут вічність сиджу - відповів на те хлопчик та взяв Інну міцно за руку. Вона відчула, що його долонька мокра та холодна.
Так, взявшись за руки, діти вийшли на двір.
Із-за хмар, нарешті, визирнуло сонечко. Малий набрав повні легені повітря та замружив очі від задоволення. Він підставив бліде лице промінню сонця та застиг так на кілька секунд.
Діти почали обходити плац. Навколо нього стояли колом усі класи з їх керівниками. Було багато батьків з квітами у руках.
- Мені треба у Сергія Сергійовича відпроситися, - сказала Інна та, потягнувши малого за собою, пішла шукати своїх.
- Інна, дивись, - голос в малого був наляканий.
- Що там? - Інна зупинилась.
- Там труна.
На плацу стояло декілька трун. До них підходили по черзі, клали квіти. Деякі діти принесли іграшки та написали записки. Кілька жінок у чорних хустках та чоловіків з білими хустками на рукавах стояли трохи осторонь. Директорка взяла слово.
- Любі учні, колеги, батьки, сьогодні з нашої шкільної сім’ї йдуть прекрасні діти. Це були світлі душі, яким не судилося продовжити земне життя із-за жахливої аварії. Ми їх завжди любитимемо та пам’ятатимемо. Я хочу сказати кілька слів про кожну дитину. Ковнацька Інна була здібною ученицею десятого класу, дружелюбною та лагідною дівчинкою…
- Це ж я! - сказала Інна та в неї забракло подиху, вона розгублено роззирнулася навколо - А там моя мама!
І справді, біля однієї з трун стояла така змарніла її мати, що з першого разу вона її навіть не впізнала. Поряд був батько.
Дівчинка хотіла підбігти до матері, схопити міцно за руки, кричати до неї, що ось вона тут, вона жива, це все жахлива помилка та ноги не тримали її. Івасик тулився до неї та був наляканий не менше.
Опам’яталась вона в сутінках. На плацу нікого не було, дув вітер, накрапав дощ. Івасик сидів біля неї та плакав.
- Івасик, допоможи мені встати, - попросила Інна, - і не плач. Я обіцяла тобі знайти маму, і ми її знайдемо. Потім я піду до своєї та все їй поясню. То якась інша дівчинка в труні була, бо я тут поряд тебе. Я дихаю, я відчуваю, я розмовляю, значить я жива. Ходімо.
Діти взялись за руки та увійшли в ніч.
