День народження

- Міша! – грубий голос Миколи навіть пошепки було чути на весь клас, але Михайло навмисне вдавав, наче не чує його. – Міша!

Хлопець потягнувся кремезною, наче стріла навантажувача, рукою до однокласника та потягнув його за сорочку.

- Що? – роздратовано відреагував той.

- То що ти, прийдеш? – вже вкотре питав Микола відповідь на запрошення до свого дня народження.

- Не знаю! – не повертаючись до нього обличчям відповів той.

- Що? – Микола не розчув відповідь, але останнє його слово викликало гнів у Ганни Павлівни, яка вже кілька хвилин спостерігала за обома хлопцями.

- Остапович! – суворо гукнула вона учня 11-А класу.

- Що? – вдавши образу відповів Микола.

- Може ви з Вербицьким вийдете до коридору та поговорите там?

 

На це риторичне питання Мишко лише опустив очі, зобразивши сором. Михайло був радий, що вчителька алгебри допомогла відчепитись від набридливого товариша, який хоча і був йому другом, про те завжди потрапляв у різного роду халепи. Тому і цього разу Михайлові не хотілось йти до нього на день народження. Він знає, що замість того, щоб тихенько випити та розійтись, його однокласник вчинить якусь пригоду. І хоч би не потрапити до поліції, як минулого разу. Адже випивши кілька келихів вина його друг перестає себе контролювати та починає лізти куди не треба.

 

Ганна Павлівна хоча і врятувала Михайла від набридання друга, але не на довго, тому на перерві вистава продовжилась.

- Та що, Міша! Сьогодні о восьмій на моїй дачі. Як проїхати пам’ятаєш?

Дача Остаповича знаходилась на околиці міста, і добратись туди можна автобусом, або маршрутним таксі №18, 22 та 34.

- На дачі? Ти ж хотів в барі. – на серці у Михайла трохи полегшало, оскільки останній їх похід до розважального закладу закінчився тією самою подорожжю до райвідділку.

- Та чого там робити? Знову зустрітись з якимись козлами? – слова друга все більше дивували хлопця і в того склалось враження, наче Микола нарешті взявся за розум.

- Ну, ми б ні з ким не зустрілись, якби ви з Ігорем не почали сперечатись з тими чуваками.

- Тому що ті дівчата дивились на нас, а ті козли невідомо звідки взялись і почали до них приставати.

- Здається, вони з самого початку були з ними. А потім вже з’явились ви – два красеня.

- Та ти бачив, як вони на нас дивились? Ота цицяста особливо. Я б її прямо в туалеті відпер би. – Микола показав руками характерний жест.

- Не бачив я, щоб вони на вас дивились. Пити менше треба, бо як очі заллєш – то тобі завжди якась маячня ввижається.

- Ой, ти так кажеш, бо тобі дівчата не дають. Я ж знаю, коли дівка хоче, щоб їй встромили.

- Ой, Альфонс знайшовся. Ти свою Наталку на день народження покликав?

- Ні. – старшокласник опустив очі.

- Чого? – відверто здивувався Мишко.

- Ну, точніше я покликав, але вона не прийде.

- А чому? – все ще давався диву Вербицький.

- Бо батьки її не хочуть зі мною кудись відпускати.

 

Після цих слів Михайло залився відверто сатиричним сміхом та так, що лунав він по всьому шкільному коридорові, не зважаючи на гомін інших учнів.

- Чого ти ржеш? – образливо подивився на нього кремезний хлопчина.

- Тому що вони знають хто ти. – витираючи сльози відповів Михайло.

- І хто ж? Ану! – долоня учня стиснулась в кулак, готуючись до незадовільної відповіді.

- Ну, як хто? Ти ж сам кажеш – Альфонс. Скористаєшся їх дочкою та кинеш. – цими «лестощами» Мишко збавив напругу між друзями.

- А, ну то може і так. Маю на увазі – було колись. Але з нею я так себе не поведу. – почав виправдовуватись Микола.

 

Звичайно, Михайло не те мав на увазі, коли відповідав на його запитання. На той момент він думав про те, що у його товариша не вистачає здорових клепок в голові, тому гарні батьки ніколи б не відпустили з ним свою дочку, тим паче на вечір, де буде алкоголь, після якого Остапович стає сам не свій і тягне окрім себе ще й на інших на пригоди.

 

Але, варіант з святкуванням дня народження на дачі є найбільш безпечним. Адже, що може статися в будинку на околиці міста? Якщо хлопець знов перебере з алкоголем і почне творити якусь маячню, то максимум постраждає будинок його батьків, від яких йому згодом перепаде на горіхи.

Тай тим паче, Михайлові давно хотілось відпочити та випити, але не повеселитись під гучну музику, коли навколо повно незнайомих облич, а в спокійній дружній атмосфері, яку й пропонує йому однокласник. Тому, не вбачаючи в цій ідеї нічого жахливого Михайло все ж таки погодився провести вечір п’ятниці в будинку на околиці міста серед шкільних друзів.

 

Ввечері біля подвір’я зібрались шкільні друзі Миколи. Незважаючи на глибоку осінь, надворі було досить тепло і навіть вітер, зриваючий пожовкле листя з напівголих гілок був зовсім не жовтневий, а скоріше схожий на той, що дме в серпні, нагадуючи своїм ароматом, що скоро знову пора до школи. Микола десь запізнювався хвилин на десять, але цьому ніхто не дивувався. Це так схоже на нього. Запізнитись на перший урок для нього – в порядку речей. Тому очікувати від нього пунктуальності було б недоцільно.

 

Але нарешті з’явившись він приємно здивував компанію. Торба з характерним дзеленчанням помітно підняла настрій хлопців. Ігор, який обожнює напівсолодке одразу ж кинувся роздивлятись пляшки, витягаючи одну за одною назовні.

- Де ти стільки надибав? – запитався Олег.

- Батько все одно таке не п’є, а йому їх постійно дарують вдячні пацієнти.

- Еге ж. Та тут цілий бар. – здивовано вимовив Михайло.

- А ти думав. Я ж казав, що не пошкодуєш, коли прийдеш.

Зайшовши до хати, Микола запалив світло та прийнявся прибирати зі столу безлад. Звичайно, він не з тих, хто підготує місце для бенкету, але він знає, що його друзі зовсім не вибагливі до умов святкування, аби було що випити. А цього вечора такого добра вистачало.

Увімкнувши JBL, Микола взявся розставляти келихи та їжу, що взяв з дому.

 

- О, пироги мати готувала? – потерши долоні розгорнув пакет Ігор.

- А хто ж?

- Клас! Обожнюю пиріжки твоєї мамці.

Олег після цих слів намагався якомога надійніше сховати посмішку. Хибний непристойний зміст, який можна було б приписати цій фразі вловив і Михайло, тому відвернувся в бік, щоб ніхто не бачив, як він ледь стримується щоб не залитись сміхом.

- Куштував би їх кожного дня. – даний вислів цього разу послугував каталізатором гучного реготу, що заполонив дім.

Двоє хлопців зареготали, наче навіжені, викликавши тим самим здивування як у іменинника, так і у Олега.

 

Збагнувши, про що йде мова, любитель пирогів з соромом подивився на Миколу, який все ще не допетрав, чого хлопці так сміються.

- Та я не це мав на увазі. – почав було виправдовуватись однокласник і тим самим надав підказку господарю будинку.

- От ви примурки. – вимовив той, штовхнувши кулаком Олега в плече, оскільки той сидів до нього ближче за всіх.

Але той ще більше залився сміхом, витираючи на очах сльози.

 

Решта вечора пройшла досить весело. Хлопці випивали, обговорюючи школу, дівчат. Щодо останніх, то Микола заздалегідь попросив друзів, щоб вони не приводили з собою подруг. Невідомо, чи пов’язано це з тим, що сам Микола цього вечора залишився без пари. Чи то йому просто хотілось відпочити в чоловічій компанії, де можна обговорювати теми, які не дуже чемно виносити на бомонд перед протилежною статтю, але факт залишився фактом. Четверо хлопців, декілька літрів конь’яку та вина і музика, що лунала досить гучно, оскільки в приватному будинку можна не боятись, що завадиш сусідам спати.

 

Близько 11ї вечора Олегу зателефонували батьки та наказали повертатись додому.

- Може ще посидиш? – намагався вмовити гостя іменинник.

- Та завтра ж субота. Вони хочуть їхати до бабці виноград збирати. Тай мене з собою беруть.

- Навіщо їм той виноград? – риторично запитав Ігор.

- Як навіщо? Дід вино буде робити.

- Оооооо! – Задоволено пролунало в кімнаті.

- То ти ж нам привези хоч пару літрів. – Будучи вже піддатим та ледь плентаючи язиком зауважив іменинник.

- А то ж. Дід зробить – я нам бутель принесу спробувати.

- А ну, тоді їдь збирай! Щоб нам було що пити. – крізь мутний туман сп’яніння промовив Михайло.

- Все, хлопці, до понеділка. Дякую, Микола, за свято.

- І тобі дякую за боксерські рукавиці. Як ти дізнався, що я хотів саме такі?

- Та про це вже вся школа знає. – відповів друг, після чого всі дружньо засміялись.

- Ой, та йдіть ви. – з посмішкою відштовхнув він Олега.

 

Після того, як їх товариш пішов, в компанії стало якось сумно.

- То що? Може і нам пора розходитись? – запропонував Михайло, хитко намагаючись підвестись з крісла.

- Та ну посидь ще! Он вина ще трохи є.

- Миколо, чесно, вже не лізе. – ввічливо відмовився той від випивки.

- Та давай. Ще по келиху тай підемо. – вмовляв його Остапович.

- Ну, лише один. – погодився вже помітно підпитий Вербицький. – Але, все одно вже робити нічого.

- Як нічого? Он тут десь в мене карти були. – намагався вмовити він хлопців залишитись.

- Та які вже карти. У мене очі закриваються. – помітив Ігор. – Міша правий, треба вже викликати таксі та плентатись додому.

- Та ну, хлопці. Я ще годину як іменинник. Давайте якусь розвагу придумаємо.

- Ой ні, Колю, краще не треба. – вмить відцурався Михайло.

- Та чого? – здивувався той.

- Зараз тебе в бар занесе. Там тобі в кращому випадку розіб’ють носа, а в гіршому – ми знову опинимося в поліції.

- Та нащо нам той бар здався? – впевнено заперечив хлопець. – Ми самі тут бар влаштували.

- А що ж ти тоді хочеш? – здивувався Міша.

- А пішли на цвинтар! – неочікувано запропонував іменинник.

- Куди? – перепитав Ігор?

- На кладовище! Зараз!

- Цукерки збирати по могилах? – усміхнено промовив Михайло.

- Та ні. Тут недалеко. Пішли. Ви були колись вночі на цвинтарі?

- Та всі ми там будемо. – саркастично кинув Міша.

- Та я серйозно. – очі старшокласника горіли від щойно придуманої ним же ідеї.

 

Звичайно, на цвинтарі ніхто пику не натовче, але якщо їх піймає сторож – то можна знову опинитись за гратами.

- І що ми там будемо робити? – запитав Ігор, якого, здається, пройняла ця ідея.

- Та нічого. Просто походимо. Може кілька фотографій зробимо. Чи ви боїтеся?

- Ой, не починай. Ми вже не в тому віці, щоб нас «на слабо» брати. – намагався заспокоїти друга Михайло.

- Ну, то в чому тоді проблема? Ходімо!

- Так! Пішли не надовго, і одразу додому. – підбурював останнього незгодного з їх компанії Ігор.

- Та ну, що ви за дурницю надумали. – відхрещувався Міша.

- Та пішли. Не надовго. Потім я викличу вам таксі. – Микола вмів вмовити на будь-яку дурницю.

 

Але алкоголь в молодій крові підпалює жагу до пригод, і тому Вербицький врешті решт погодився, тому всі троє хиткою ходою, тримаючись один за одного попрямували до кладовища, яке, до речі, знаходиться через три квартали від місця їх святкування.

 

- Ну, ось і прийшли. – Микола вказав пальцем на огорожу.

Вони спеціально зайшли не з боку головних воріт, а з боку поля, яке відділялось від цвинтаря високим бетонним парканом. Таким чином компанія намагалась бути якомога непомітнішою. Адже головний вхід по-перше: освітлений ліхтарем, а по-друге: є шанс на когось натрапити.

Неочікувано, Ігор помітно занервував.

- Я, мабуть, додому, хлопці.

- Отакої! – відверто здивувався Микола. – Що трапилось?

- Та що нам тут робити? А якщо помітить хтось?

- Ти що? Злякався? – іменинник взяв однокласника на кпини.

- При чому тут злякався? Вже холодно. Не вистачало ще захворіти.

- Та ну, не придурюйся. Я знаю, що тобі страшно. Ми з Михайлом тебе в разі чогось захистимо. – почав з нього кепкувати Остапович.

- Коротше. Ви як хочете, а я додому.

- Та стій! Ти куди? – кремезний хлопчина намагався затримати старшокласника, але той вже розвернувся та впевненими кроками попрямував в бік вулиці.

- Додому. Все, Миколо, дякую тобі за вечерю. Але я вже хочу спати.

- Ой, точно. Як це я забувся? Це ж дитяча година скінчилась. Малюкам треба в люлю. – роздратований Микола образився на товариша, але не став його спиняти. – Ну, той йди. Без тебе переліземо. Так Мішо?

 

Відмова брати участь в цій «забаві» роздратувала б Миколу ще більше.

- Так, але давай недовго, бо вже дійсно холодно. – Михайло намагався триматися впевнено, але в той же час показував, що ця ідея йому не подобається.

- Ти теж хочеш вже до колиски?

- Заспокойся! Я ж сказав, що піду з тобою, але довго там затримуватись не маю бажання. – трохи протверезілий Миша вдавав образ хлопця, який нічого не боїться та впевнений в собі.

- Ну, тоді залазь на паркан. Давай підсаджу.

 

Тільки-но перелізши через огорожу, обидва були вражені, наскільки моторошна картина предстала перед ними. Наче в фільмі жахів, по землі між могилами стелився густий туман.

- Диви-но. – вказав він пальцем під ноги.

- Це зі ставка на тому боці кладовища. Сьогодні було досить тепло, тому вода швидко випарувалась, а зараз стало холодніше і тому вона знову опустилась вниз у вигляді туману. – Микола вдавав із себе науковця.

Він часто робив так, коли був на підпитку, але слід зазначити, що сумніватись у викладених ним фактах було складно.

- Треш! – відзначив Михайло, уважно оглядаючи пам’ятники з хрестами.

- Ходімо. Може навіть вийде зробити кілька моторошних фото.

 

Хлопці бродили між могилами, роздивляючись фотографії на каменях. Вітер здимався все сильніше, від чого ставало ще моторошніше. Місяць світив лише на половину, але цього вистачало, щоб роздивитись силуети нічного цвинтаря.

- Ану, сфотографуй мене. – раптом Микола дістав з кишені телефон та протягнув його другові.

Той, в свою чергу, зберігаючи спокій увімкнув камеру та навів об’єктив на однокласника. Остапович, позуючи на фоні металевої огорожі, встановленої навколо похованого подружжя, схрестив на грудях руки, зображаючи впевнену позу.

- Ну, як? – спитав він у товариша, беручи з його рук смартфон та оцінюючи світлину. – Піде?

- Так. – машинально відповів Михайло.

- Ану, ще давай. – він знов протягнув гаджет Мишку, відкривши хвіртку та зайшовши за парканчик.

- Що ти надумав? – неприємно вразився той, спостерігаючи за поведінкою товариша.

- Давай! Фотай! – хлопець протягнув вперед руки, скорчивши відповідну пику, таким чином вдавши з себе зомбі.

Посміхнувшись, Михайло все ж таки сфотографував друга, освітивши спалахом камери, здавалось би, пів цвинтаря.

- Нас зараз помітять – попередив він Миколу, натякаючи, що пора забиратись.

- Давай ще одну і все. – після цих слів він обійняв хрест з прикріпленою фотокарткою хлопця, відтворивши картину, наче зустрів старого друга.

- Ну, ти й придурок. – зауважив фотограф.

- Давай швидко фотай, поки ніхто не йде.

Ще один спалах телефону, і Микола виліз із загорожі.

 

- Давай тебе сфоткаю. – запропонував він однокласникові.

- Йдемо вже. Зараз нас хтось побачить.

- Той що з того? Давай! Он стань біля того пам’ятника, я тебе сфоткаю.

- Пішли додому! – суворо скомандував Вербицький.

- Та чого ти так нервуєш? Ти що? Як Ігор? В штани надзюрив?

- Слухай, Колю! Я не хочу через тебе знову провести ніч в буцегарні.

- Що ж ви всі такі перелякані? – здається, в глибині душі він погодився, що вже час забиратись, але йому хотілось продовжити пригоду.

Зрештою, хлопці все ж покинули кладовище та розійшлись по домівках.

 

Наступного вечора батьки Михайла пішли на виставу. Хлопчина залишився вдома сам і збирався вже йти в ліжко, перед цим як завжди прийнявши душ. І хоча в квартирі він був один, але все одно двері до ванної кімнати він зачинив на засов, що згодом зіграло важливу роль. Увімкнувши воду, крізь дзюркіт якої він одразу почув, наче в кімнаті щось впало. Вимкнувши струмінь, він прислухався, але почув лише гробову тишу. Продовживши приймати водні процедури він знову відчув, наче щось гепнулось, на цей раз в коридорі біля самих дверей.

 

Не на жарт злякавшись він вимкнув воду, та просто закляк на місці. Його тіло пронизували мільйони дрібних голок. Серце почало калататись так швидко, що у Михайла перехопило подих і він просто завмер, боячись, що буде далі. Руки почали тремтіти. Так безпомічно він ще себе не відчував.

Раптом він почув кроки, що швидко наблизились до ванної десь з середини коридору, а потім різкий удар по дверях. І знову, і ще один. Хтось ззовні тарабанив по та смикав за ручку, люто намагаючись потрапити до нього.

Від страху хлопчина закричав та впав на дно душової кабіни. Переляканий та безпомічний він намагався з’ясувати, хто це і що йому потрібно, але у відповідь чув лише удари знову і знову. Йому здавалось, що серце от-от розірветься і він помре на місці, але раптом гомін припинився.

 

Михайло ще хвилин 20 боявся вийти з душу, до поки не повернулись батьки и не здивувались, чому на підлозі квартири лежать всі ікони. Один образ Божої матері стояв до цього га столі в кімнаті Вербицького, а другий з Ісусом – висів над входом до помешкання – одразу навпроти дверей до ванної. Пояснити матері з батьком що трапилось він так і не зміг, не кажучи вже про те, що до самого ранку він не зімкнув очей.

 

Найстрашніше трапилось о 8:00, коли у Міши задзвонив телефон. Це був Микола. Він повідомив про те, що вночі померла його мати. При цьому, перед смертю вона лише гучно крикнула, розбудивши всіх мешканців квартири.

 

Найшокуюче те, що за кілька годин до цього пізно ввечері хтось намагався потрапити до квартири, смикаючи за ручку вхідних дверей та натискаючи на дзвінок. Коли мати Миколи підійшла до входу та глянула у вічко, то в під’їзді нікого не було. Вона на всяк випадок відкрила двері та подивилась на сходи. Так нікого не побачивши жінка пішла спати.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Півфінал: Учительська
Історія статусів

09/10/20 03:21: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Вибув з конкурсу • Півфінал