Залишаючи Школу

1

Міша прокинувся від сну, який не здавався йому сном. Він відкрив очі, виявивши себе за партою. Голова сонно схилилася на одну з рук, в класі стояла глуха тиша, лише зрідка поскрипували гілки величезних дерев за межами школи. Я ж спав, думав Міша, смутно розуміючи що відбувається, я ж заснув у себе вдома, а тепер опинився тут... в цьому місці.

– Ніколи мені ще не снилися такі сни, – подумав він в голос і сам здивувався луні, яка пішла по темному залу, набитому старими партами і дошками для крейди. – Сон уві сні...

Міша повільно підвівся з-за столу, заворожено спостерігаючи як за вікнами пропливало холодно-синє світіння. Школа... Міша став згадувати речі. Сьогодні ввечері, після довгої прогулянки з Надею, він прийшов додому і незабаром ліг спати. Адже завтра у нього випускний. Точно. Завтра був важливий день, ось Міша і перехвилювався, тільки і всього. Однак ні на одну секунду його не покидало відчуття що він вже прокинувся. Цей морок був занадто реальним, а тиша і рідкісні шарудіння занадто тривожними. Вони розсипалися по класу як кинуті монети і котилися вздовж стін, не відпускаючи уваги бідного хлопця.

Це просто кошмар, твердо вирішив Міша. Стиснувши кулаки, він заплющив очі, прагнучи в наступну секунду прокинутися, щоб побачити рятівний світанок. Однак... він все ще стояв посеред занедбаного кабінету. Зловісна тиша тихо дихала йому в потилицю, закликаючи обернутися на те, що стояло за спиною. Міші стало дуже жарко. Повільно і невпевнено хлопець зачовгав ногами по курному паркету, намагаючись намацати рятівний вихід з цього місця.

Міша пам'ятав, коли лягав спати, як сидів у телефоні, як розмовляв з мамою... а потім він заснув. Завтра у нього випускний. Лічені години до того моменту, як він покине школу і відправиться в університетське життя. Ще вчора він міг сказати точно, де прокинеться, а тепер йому доводилося подумки переконувати себе, що все це неживе і моторошне нічне жахіття...

Тіні з цікавістю спостерігали за ним, виглядаючи з сирих стін.

2

Годинник клацнув, і стрілка зупинилася навпроти одинадцятої вечора. В кімнату Михайла зайшла його мама, перевірити як там її син. Давно вона так не заходила, і дуже часто корила себе за це. Але розглядаючи останній ковток вина на дні бокалу, розуміла, що не зможе по-іншому.

– Ще не спиш?

– Ще ні, – байдуже відповів Міша, втупившись в телефон. Там він якраз обмінювався сердечками зі своєю дівчиною – Надею. Мама присіла на край ліжка, ніяково взявши сина за руку.

– Готовий до завтрашнього дня?

– А повинен? – Міша говорив з матір'ю, в той час як його очі були спіймані екраном телефону. – Це ж просто формальність. Випускний. Постоїмо, послухаємо, та й розійдемося.

– Ну так, – мама ледь помітно посміхнулася. Після того, як Мішин тато безслідно пропав на роботі, вона ніде не знаходила собі місця та віддалилася від свого сина, і його проблем. І навряд чи змогла б відповісти чому. В глибині душі вона боялася, що він прив’яжеться до неї так само сильно, як і до тата, а потім буде страждати вдвічі більше, коли і вона... зникне. – А як там у вас з Надею?

Міша помітно захвилювався, коли розмова пішла в це русло. Йому завжди було ніяково обговорювати свою любов з рідними або знайомими.

- Все добре... гм... так... – Міша представив чарівне обличчя своєї коханої. Таке юне, але таке розумне. Її теплі щоки і невеликі губи, легкий покров веснянок під очима і глибокі, немов тайга, очі. Короною їй слугував розсип каштанового волосся. Міша ніколи не дивувався чому полюбив її, але іноді замислювався, чому вона полюбила його. – Вона казала, що одягне сукню... гарну...

– Думаю ви виглядатимете чудово, – мама посміхнулася і поправила Мішине волосся, яке спало на лоб. Від її слів хлопець трохи збентежився. – Ти став уже таким дорослим.

- Угу, – Міша не вважав себе дорослим. Йому здавалося, що він не готовий до дорослого життя, воно наздоганяє його занадто рано. А це означало, що скоро йому самому доведеться приймати важкі рішення. І цього він боявся найбільше. – А ти як, мам?

– Все добре, – мама важко зітхнула, – в її голову знову стали прослизати ті моторошні думки. Холодні самотні ночі і чоловік, який так і не повернувся додому... – Просто втомилася на роботі...

– О, – Міша підвівся на ліжку, відклавши телефон в сторону. Раптом йому здалося, ніби він відчуває почуття мами як свої. Немов бачить її думки... Тільки він не знав, що сказати, не знав, як втішити або підтримати. А нутро все жадало прошепотіти всього лише три чортових слова, які ніяк не могли зірватися з язика.

– На добраніч, – сказала мама, намагаючись повернути на обличчя легку посмішку. Вона встала і підійшла до дверей з кімнати сина.

– І тобі спокійної, – відповів Міша, завмерши на ліжку. Його руки несвідомо вчепилися в край простирадла.

– Виспися, завтра у тебе буде великий день, – промовила мама, сховавшись за дверима. Почекавши ще хвилину, Міша ніяково підвівся й вимкнув світло в кімнаті.

Масивна будівля школи, зловісно темна в цей час доби, стояла у тиші під вікнами Міші.

Завтра ми попрощаємося, дивно подумав хлопець і ліг спати.

3

Міша ніяк не міг прокинутися. Він мовби потрапив в темну школу, якою вона може бути тільки в глибоку безмісячну ніч.

Темрява за вікнами переслідувала кожен його крок пустельними коридорами. Всюди йому зустрічалися опалі гілки, сухе листя, ніби він потрапив у ліс, з якого виросла ця будівля. Коридори і двері вели в нікуди, або були нескінченними лабіринтами. Сходи перепліталися між собою і розходилися в глухі кути, ніби цю школу будував божевільний архітектор, який допомагає нашим снам набувати нереальної форми.

Міша до тремтіння в руках боявся зізнатися собі, що все це не сон. З кожною проведеною тут миттю, йому здавалося, що він віддалявся від рідного дому все далі і далі. Тільки він наодинці з цими нескінченними залами, які немов черв'яки прогризали цю столітню школу. Він проходив з коридору в коридор, іноді піднімався або спускався по сходах. І кожен раз опинявся в новому незнайомому місці. Ось тільки в цьому старому паркеті, в цих сухих стінах і тьмяних кабінетах Міша відчував рідну школу. Ту саму, в яку він прийшов ще в першому класі. Стіни і двері тоді здавалися такими великими, а вервечки коридорів довгими-довгими... прямо як зараз.

Але ж сни так не працюють, думав його стривожений розум, бо від кошмарів можна позбутися тільки пробудженням. А він і цього не міг... Міша був всього лише маленьким хлопчиною, який загубився в невідомому йому світі. Тут було дуже холодно, а тіні плетуть морок в найтемніших кутках, в той час як по коридорах гуляють лише випадкове шарудіння і чиїсь віддалені кроки.

Міша підійшов до запітнілого вікна. Там не було нічого, лише порожня темрява з якої вежами і переходами вирвалися частинки цієї божевільної школи, як хмарочоси піднімаються з нічних хмар. Деінде він бачив верхівки гострих дерев, немов ліс, що лежить поруч з їх школою, повільно, але вірно в'їдався в саму будівлю. Ніби німі дерева переплітали своїм корінням тендітні стіни і брали верх над темними вікнами цієї втраченої в чиємусь сні школи.

Вмить Міші стало дуже страшно і спустошено, немов його викинуло на задвірки самого всесвіту. І ось він один стоїть посеред цієї млявої фортеці, яка застигла в просторі, як привид, що не зміг покинути місце своєї кончини.

– Мені ніколи не снилися такі сни, – прошепотів він в голос, розуміючи, як той згасає на тлі всеосяжної тиші. Може і правда, думав Міша, поки під його ногами з паркету стало вилуплюватися коріння, буде простіше залишитися тут... і ніколи більше не прокинутися.

– Міша! Ти тут?! – гучний голос ляснув Мішу по вухах, вириваючи його з трансу.

Хлопець різко обернувся, виплутуючись ногами з-під гілок. Цей голос він міг впізнати навіть уві сні. Це був Кирило, його кращий друг. З Михайлом вони були знайомі ще з дитячого садка. Разом пішли в одну школу, разом сиділи за однією партою. Минуло вже стільки часу, що Міша не міг уявити собі своїх буднів без нерозлучного приятеля. Кирило ніколи ні про що не хвилювався, для нього важливим було саме тут і зараз. Тому вони з Мішею були дуже різними, але з якоїсь причини їх дружба стала міцніше стін цієї проклятої школи.

Коли Міша почув голос Кирила, то в мить відчув дивне полегшення. Тепер він був тут не один, а значить надії ще не час кришитися в пил. Не важливо сон це чи ні.

– Я тут, – слабкий голос Михайла кинувся в сторону темного коридору, луною відскакуючи від стін. Набравшись сил, Міша крикнув голосніше, повільно крокуючи на зустріч другові. Кирило легкою ходою спускався по шалено закрученим сходам. На його молодому обличчі не було і краплі тривоги або страху.

– Я тебе бачу! – Кирило швидко наблизився до свого друга. Той застиг посеред напівтемряви коридору, немов у заціпенінні. – Все добре, Міша?

Міша полегшено видихнув і за старою звичкою простягнув Кирилу руку. Той її із задоволенням потиснув.

– Подумав, що це не ти, – Міша поправив волосся, насторожено озираючись. – Як думаєш, що це за місце?

– Думаю це мій сон, – просто відповів Кирило, легко посміхаючись. Обійшовши свого друга, він пройшов далі по коридору, виходячи в довгий зал з рядом широких вікон і кабінетних дверей. – А на що це ще схоже?

– Але я теж тут, – заперечив Міша, наздоганяючи приятеля. – Це не дивно?

– А я тобі що ніколи не снюся? – парирував Кирило, спокусливо посміхаючись другові.

- Ну ти дурень, звичайно, – підсумував Михайло, поступово розслабляючись. Навіть для сну тут було занадто безлюдно, занадто порожньо. Але був і інший момент... – А тобі хіба не здається, ніби ти вже прокинувся?

Кирило сперся руками на облуплене підвіконня, виглядаючи щось в темряві вікна. Його обличчя на мить спохмурніло.

– Знаєш я теж про це подумав, – він задумано перевів погляд на Мішу. – Але ж кошмари всім сняться, я так думаю...

- Про свої ти ніколи не говорив, – Міша відкинувся на шорстку стіну. Зліва від нього темрявою палав глухий і вузький сходовий проліт. Над головою старий плакат говорив про те, як слід поводитися на уроках.

– Зате про твої я знаю все, – Кирило знову по-дурному посміхнувся, продовжуючи ходити по зловісно тихому простору сонної школи. – Так що? Ідеш в той же універ, що і Надя, так?

– Так... – неясно відповів Мишко, а потім різко додав, – ну мені ця спеціальність теж до душі, як і їй.

– Ага, я так і подумав, – Кирило підійшов до перекинутого стільця, вкритого в'язкою павутиною.

Міша відчув щось дивне. Ось вони стоять посеред цієї божевільно побудованої школи, в центрі чогось хворого сну... і розмовляють ні про що. Як це на нас схоже, подумав хлопець, вслухаючись у тишу. Щось в ній було не так. Може на секунду, може на дві... але вона переривалася. Переривалася чиїмись важкими кроками. – Ти чуєш?

– Що? – голосно запитав Кирило, намагаючись зобразити черговий безглуздий жарт. Але потім до нього дійшло, і тепер вже куточки його рота не були схожі на посмішку. Вперше, опинившись в цьому місці, він відчув не цікавить, а страх... – Хтось іде сюди...

– Треба сховатися, – впевнено сказав Міша, і тут же здивувався своїй ініціативності. Страх, ось що штовхало людей робити вибір. Ось що зараз заганяли їх двох в темний куток на сходах.

Через мить по коридору пролетіла, або правильніше буде сказати пробігла тінь. Це був хлопець, здається їх однокласник. Один з тих, хто часто пропускав усі уроки, а після дошкуляв всім за домашнє завдання. Здається його звали Максим.

– Цікаво, – прошепотів Кирило, – куди це він?

– Або... від чого? – Міша відчував, як пов'язана з коренів рука тягнеться до бідного серця, щоб стиснути його диким страхом. Так, він відчував... він відчував, як щось погане йде.

У цей час Максим добіг до протилежного кінця коридору, виявивши там глуху стіну. Відчайдушний зойк вирвався з його рота, в той час як він в сказі вдарив по стіні. В цю секунду стукіт прискорився, ніби переслідувач Максима перейшов на біг.

Хлопець вилаявся. Аби не залишатися загнаним в кут, він різко смикнувся назад, щоб добігти до сходової клітини, де зачаїлися Кирило і Міша. Але в цю ж секунду з темряви коридору вирвалася висока тінь...

Це була людина, принаймні він намагався виглядати як людина. Висотою він був два метри, з довгими руками, одна з яких бовталася уздовж тіла. В іншій переслідувач тримав великий ліхтар, який яскравим сліпучим світлом різав пітьму. «Людина» кинулася на Максима зі звірячою спритністю, тільки ось руху його були... далеко не людські. Здавалося, ніби від кожної його кінцівки тягнеться невидима нитка, що змушує ноги і руки смикатися в конвульсії.

Тінь грубо схопила Максима за руку. Той від несподіванки втратив дар мови, і навіть збився з ніг, повиснувши на страшному переслідувачі. Дивна людина не збиралася відпускати хлопця, він лише продовжував сильніше здавлювати його тендітну кисть. Через мить та неприємно голосно хруснула, змушуючи Максима кричати в не себе від болю. Міша бачив, як в того на очі навертаються сльози, тільки знову він нічого не міг вдіяти... не міг наважитися допомогти. Максим благав відпустити його, але людина не звертала уваги на крики «шибеника»... він тільки прислухався до биття чужих сердець...

Незнайомець різко озирнувся на сходи, не випускаючи з рук Максима. В цю секунду хлопці змогли розгледіти його моторошне спотворене обличчя, після чого знову зачаїлися в темряві. Навіть такий позитивний зазвичай Кирило, зараз був готовий читати молитву Господу, щоб цей жах їх не помітив. Міша заплющив очі, але перед ним все ще стояло це холодне обличчя: шкіра на ньому ніби слоїлась і тепер мішками і вибоїнами звисала по всій лисій голові. І тільки нерівні заточені зуби було видно в цьому місиві з сухої шкіри. Зморшки і обвислий лоб закрили цьому монстру незрячі очі, але Міша відчував... що той все одно може їх бачити. І коли різкий промінь ліхтаря ковзнув по курних східцях, Мішине серце на секунду зупинилося.

– ВсеЦеСон, – одним словом прошепотів він, стискаючи рукою футболку Кирила. – Все це просто сон...

– Тихіше, – шикнув Кирило, обережно визираючи з-за рогу. По коридору знову поповзло важке шарудіння. – Він іде... здається...

Міша заглянув в коридор, намагаючись привести себе до тями. Щоб сказала Надя, якби побачила його таким наляканим? Однак Кирило мав рацію. У той час як Максим відключився від сильного болю, і більше не подавав ніяких звуків, худа подоба людини розгорнулася ліхтарем в сторону тупикового коридору. Трохи повагавшись, він незграбно зачовгав по паркету, йдучи на зустріч голій стіні. І ось тут сталося щось... незрозуміле. Холодне світло ліхтаря сфокусувався на стінці, і вже через секунду з дрібних тріщин там виник новий прохід, залитий від краю до краю темрявою. Хлопці спостерігали за тим, як доглядач школи, тягнучи за собою несвідоме тіло Максима, зникає у пітьмі «нового» дверного отвору.

Вони, заціпеніло дивилися, як темрява проходу, де сховався монстр, заростає змішаними з бетонною стіною корінням. Першим оговтався Кирило:

– Нам потрібно вибиратися звідси? – він взяв Мішу за плече.

– Навіть якщо це сон? – спитав Міша, подумки покидаючи цей світ.

– Ти ж сам сказав, що на сон не схоже, – Не вгамовувався Кирило. Він все продовжував смикати свого друга, закликаючи його йти далі. – Я впевнений тут повинен бути вихід...

– Тільки не впевнений, де, – як завжди підсумував Михайло, поправляючи мокре від поту волосся. Його погляд упав на сходи. Повз вікна пропливало синє світіння. – Може підемо вниз?

– Вниз? – перепитав Кирило, заглядаючи одному в очі. – Ти впевнений?

Міша не міг зважитися. Так просто було сказати «так», але, якщо він помилиться. Якщо ця сходова паща привиде їх прямо в лапи цього доглядача... тоді...

– Ну вниз так вниз, – відповів Кирило, розуміючи, що більше чекати вони не можуть. Сон це чи ні, ти ніколи не хочеш потрапити в лапи страшного опудала, що бродить по лабіринтах твоєї свідомості. Зараз у них був тільки один вихід – тікати і ховатися.

Міша першим ступив у темряву холодних кам'яних сходів. Хлопці стали спускатися.

4

Міша і Кирило довго спускалися по темних сходах, немов все глибше і глибше занурюючись в холодні катакомби. Вони переходили з одного крила в інше, опускалися поверх за поверхом, а школа все ніяк не хотіла кінчатися. Зрідка по коридорах лунало шарудіння, дивне бурмотіння. Міші здавалося, що він міг розрізнити серед них фрази: «Коридорами... не бігати», «Усі на урок...».

Ще трохи глибше вниз, коли туман став стелитися не тільки за запітнілими від холоду вікнами, але й старим паркетом, хлопці помічали все більше коренів і повітряної павутини. Бувало, вони натикалися на стіни, в які немов паразити, намагалися прорватися гілки і стовбури дерев. Міші від цього видовища ставало недобре. Іноді він навіть просив Кирила зупинитися і перепочити ненадовго, після чого вони знову продовжували свій шлях у невідомість.

– Я когось чую... Це Надя, – Міша виглянув з-за рогу. У той момент він ще не міг бачити свою дівчину, але нутром відчував, що це вона, а не страшний чоловік з ліхтарем. І ось через пару секунд дівчина з’явилася в полі зору. Вона обережно пройшла по похмурому коридору, переступаючи опалу штукатурку. Надя була не одна, за нею йшла її подруга. Міша подумав трохи, згадуючи як її звуть. Віра... а точно, це була Віра. Вони удвох, повільно, але впевнено наближалися до місця, де засіли хлопці.

– Налякати їх чи що, – сказав Кирило, підозріло посміхаючись. Міша глянув на нього як на пожований огірок.

– Ми що в дитячому садку? – Кирило нерозумно посміхнувся, і Міша вже знав тоді, що той відповість. Тому вирішив перехопити ініціативу. – Надя! Я тут!

Дівчина сіпнулася від страху і несподіванки, спираючись на стіну, щоб не втратити рівновагу. В ту ж мить вона впізнала по голосу свого хлопця.

– Міша... – прошепотіла вона, і рушила далі по коридору. Там на неї вже чекали хлопці. Коли Надя наблизилася, не вірячи своїм очам, Міша сильно обійняв її. Він неймовірно був радий її бачити. Ходіння темним лабіринтом і страх кожної кривої тіні виснажував його тіло і розум. Але тепер, коли його любов поруч, і він навіть міг відчувати її солодкий запах... Міша міг забути про все, хоча б на час.

– Я вже не сподівався зустріти тебе тут.

– Саме так, – вклинилася Віра, поправляючи свої окуляри. Кирило уважно на неї подивився, відкинувши свій жартівливий вид. Міша здогадувався що ця невисокого зросту дівчина з хвилястим волоссям подобалася його другові. – Де це «тут»? Що це взагалі за місце?

– Школа, – просто відповів Кирило, розуміючи, як очевидно це звучить. – Ну начебто схоже на школу...

– Це не школа... – спантеличено промовила Віра, ступаючи далі по коридору. За вікнами будівлі вітер бився об вікна, ніби старий знайомий. – Це безумство якесь...

– Та-ак, – підсумував Михайло, заглядаючи в Надині очі. Ті були сповнені страхом. Щоб це не було, сон або страшна реальність, їй не хотілося тут бути.

В цей час Віра і Кирило підійшли до одного зі стовбурів дерев. Вони безладно росли з підлоги, в'їдаючись у стіни і двері. На їх поверхні блищали ледь помітні занози. Кирило підняв погляд вгору і виявив, що просто з дерева росте шкільний дзвінок. Найбільше у світі йому не подобався їх гул і дзвінке затихання опісля. Це викликало у зазвичай безтурботного хлопця неясну тривогу.

– Ви теж зустрічали того... з ліхтарем? – спитав Міша у Наді, намагаючись відвести її подалі від темних кутів.

– Так… – в Надиних очах знову спалахнув жах. – Ми ховалися від нього під сходами. Він гнався за кимось із наших... і все бурмотів якусь маячню.

– Ви бачили його обличчя? – запитав Кирило, розвертаючись до Міші і Наді.

– Краще б не бачили... – відгукнулася Надя відчайдушно, сильніше притискаючись до Міші. Все свідоме життя вона намагалася справлятися з проблемами сама, але чомусь саме в Мішиних обіймах дівчина відчувала себе повністю в безпеці. Вільна від усіх тривог і проблем, тільки в його руках.

– Все буде добре, – прошепотів їй Міша.

– Віра, все добре? – запитав дбайливо Кирило, повертаючись до своєї подруги. Та вже рукою тягнулася, щоб торкнутися поверхні загадкового дерева. – Ти впевнена що це...

Його різко урвав грім дзвінка, який ритмічними хвилями розійшовся, здавалося, по всій школі. Стіни затремтіли, а вікна завібрували. Противний дзвін змусив хлопців закрити вуха, і навіть тоді вони продовжували чути його дикий вереск. Віра тут же відсмикнула руку, розуміючи яку дурість накоїла. Дзвінок став поступово стихати.

– Боже... – прошепотіла вона, відходячи від дерева. Десь в далекому коридорі почулися важкі кроки. Кирило, хитаючись від болю в голові, обійняв Віру за плечі, намагаючись відвести в сторону.

– Треба бігти! – крикнув Міша, беручи Надю за руку.

– Йдемо до сходів, – запропонувала Надя, намагаючись потягти свого хлопця в бік сірого провалля. – Ну ж бо!

Вона швидко зорієнтувалася і вже готова була бігти вниз по східцях, як раптом з того боку почулися кроки. На сходовій клітці замаячило світло ліхтаря.

– Назад! – крикнув Кирило. Він схопив Віру за руку і без роздумів побіг коридором. Те ж саме зробив Міша, тільки Надя вивернулася з його теплої руки, вириваючись вперед. Міша біг останнім.

Ноги боляче билися об паркет, долаючи коридор за коридором. Попереду нього, захекавшись, бігла Надя, яка, здавалося, була готова втратити свідомість від страху. Якщо що, подумав не-Міша в Мішиній голові, я тебе на руках понесу... І з яких пір я став не схожий на себе? На секунду озирнувшись назад, хлопець побачив найстрашніше в своєму короткому житті.

Там був він. «Людина» з ліхтарем. Проклятий доглядач цієї сонної школи. Він біг так, наче всі його кінцівки були переламані в кількох місцях. Уперед він світив ліхтарем, який, здавалося, прокладав шлях своєму моторошному господареві. Міша різко перестав думати, прискорюючи біг. У наступну мить він заскочив за ріг коридора, і миттю прошмигнув на сходову клітку. Там його вже чекали друзі, готові в будь-який момент продовжити втечу.

Втомлений Міша спустився до них і завмер в очікуванні переслідувача. Тільки ось його не було. Він ніби випарувався, і навіть огидно яскраве світло ліхтаря не ковзало по голим стінам школи.

– Де він? – прошепотіла Віра, притискаючись до Кирила. Той би і радий був її захистити, але сам шалено боявся того, хто тут мешкає. Вперше за довгий час, Кирило боявся за своє майбутнє.

– Треба йти далі, – благала Надя, відтягуючи Мішу за рукав. – Потрібно спускатися нижче. Може там вихід...

– Надя, права, – підсумував Михайло, – нам не можна затримуватися.

І вони рушили далі. Кожен тримався один за одного, мовчки пересуваючись уздовж стін. Кирило йшов замикаючим, думаючи про те, що давно він уже так по коридорах не ганяв. Зате за один раз на все життя набігався, пожартував його внутрішній голос.

– Як думаєте ці коридори коли-небудь закінчяться? – запитав він у пониклих друзів. Їм всім зараз потрібна була підтримка.

– Я думаю, що... – почала було Віра, що йшла перед Кирилом, як раптом стіна поруч з нею заворушилася. Бетон шматками став всмоктуватися сам в себе, ламаючи двері поруч на друзки. Через секунду в стіні відкрився пролом. Там була суцільна темрява, тхнуло вогкістю і старістю як в глибокому підвалі.

Віра застигла, не в силах поворухнутися. Її погляд повністю сконцентрувався на пітьмі. Звідти до них наближалося щось. Це «щось» тримало в руці ліхтар.

– Віра, хутчіш! – Кирило сіпнувся вперед, намагаючись відтягнути подругу від чорноти пролому. Міша спробував йому допомогти, але дівчина опиралася їх рукам. – Ти мене чуєш?! Прошу!

Надя в цей час позадкувала, хапаючись руками за голову. Перед її очима стояла картина потворного обличчя істоти... що нишпорить порожніми коридорами в пошуках «неслухняних» дітей.

Саме дитиною зараз і відчула себе Віра. Просто дівчинка, яка хоче додому. У неї більше не було сил бігти...

– Віра! – Кирило бачив, як з темного пролому з'явилося його обличчя. Жахлива зморшкувата шкіра, худі руки, кривий рот. Він засліпив світлом ліхтаря увесь простір, відштовхуючи хлопців від їх подруги. Його довга рука наблизилася до Віриного обличчя. Через мить «чоловік» схопив дівчинку за комір кофти, затягуючи її у темряву.

Кирило було хотів кинутися їй на допомогу, але загальмував біля ореолу світла. Він чув, як доглядач бурмоче собі під ніс прокляття, як застерігає від бігу по коридорах під час уроків... Хлопець не міг підійти до нього. Просто... не міг. Кирило з болем дивився за тим, як несвідома Віра зникає в темряві. На його очі стали з’являтися сльози...

Міша бачив світло ліхтаря у пітьмі, і високу спину викрадача. Він забрав Віру, забрав нашу подругу, а до того Максима... І звідси немає виходу, а це значить… Що в один момент... він забере їх усіх.

– Я так більше не можу! – закричала Надя, кинувшись у бік сходів. У цю ж секунду промінь ліхтаря розвернувся назад, в сторону коридору. Доглядач повертався...

– Треба йти, – Міша підштовхнув свого друга вперед, вириваючи його з шоку. Вони знову побігли на сходи. Просто бігли вниз, світ за очі. Попереду Михайла знову була спина Наді, він чув, як вона плакала на бігу. Ззаду його наздоганяв Кирило, попутно тікаючи від власних думок. Тільки тепер Міша став замислюватися чому вони опинилися тут? Зверху почувся тупіт кривих ніг і в сірій напівтемряві бігло світло ліхтаря. У них усіх завтра випускний... невже школа не хоче їх відпускати?

Сходи підходили до кінця, і Міша бачив, як Надя зникає в коридорі. Він хотів вибігти слідом, але по-дурному запнувся на передостанній сходинці. В цю секунду його підхопив Кирило, не даючи впасти.

– Біжи! – крикнув він, проштовхуючи Мішу вперед. У того в грудях стислося серце.

– А ти?!

– Я затримаю його... і повернуся за Вірою, – Кирило подивився на свого кращого друга важкими очима. – Прошу тебе... тікай.

– Я з тобою, – невпевнено сказав Міша, чуючи швидке наближення «людини» з ліхтарем.

– Біжи! – грубо відрізав Кирило, силою виштовхуючи хлопця в коридор. Секунду повагавшись він побачив, як його друг дитинства кидається на довготелесого доглядача. Грубі, ніби ланцюги, руки стиснули Кирила, кидаючи його на сходи. І коли Міша побачив це... він побіг. Він не міг з собою нічого вдіяти, ноги самі несли його вперед. Йому хотілося не думати, не думати ні про що. І все ж він думав, наздоганяючи Надю в довгому холі. Думав про друга, який потрапив в лапи монстру, думав про місце, з якого шалено хотів вибратися. Зараз Міша думав про близькість важких рішень, від яких йому не сховатися.

Простір навколо Наді почав тремтіти і змінюватися. Звернув за черговий поворот, вона не повірила своїм очам. Це був головний вхід, точно такий як в їх реальній школі. І найголовніше... двері були відкриті.

Міша ошелешено завмер поруч зі своєю дівчиною. За вікнами довгого коридору мерехтіло фантомне світло.

5

Погода стояла осіння. Небо затягли хмари, вітер підмітав пустельний район. Сірими стояли багатоповерхівки, сірою стояла школа. Сьогодні навіть похмуріша ніж завжди. Саме це і помітив Кирило, коли вони з Мішею прогулювалися вздовж лісу.

– Щось наша альма-матер сьогодні покращала, – посміхався Кирило, розгрібаючи ногою сухе листя.

– Ага, – підтвердив жартома Міша, – остання штукатурка злазить, на зиму.

Кирило весело засміявся. Так, як тільки він умів. Міша давно помітив, що його близький приятель ласий на погані жарти. Так вони могли дуже довго гуляти, розмовляючи ні про що або навпаки обговорюючи важливі теми. Такі вже були ці друзі.

Вони ще гуляли якийсь час лісом, не відходячи далеко від стін школи, поки не натрапили на дивного мужика. Міша одразу впізнав у ньому їх старого вахтера. Його звільнили, коли той почав «пити»…

І ось хлопці зустріли його в цьому лісі.

– Не ходіть далеко в ліс... – стогнав він, падаючи вперед. Тепер і Кирило, и Міша чітко бачили, як страшно змінилася його шкіра... вона обтягувала його, як старий одяг. – І в школу не ходіть... Воно осіло в ній давно... давно...

– Що осіло? – обережно запитав хлопець.

– Ця сутність, лісова потвора... – старий говорив на зітхання, здавалося, ніби він задихається. – Цей павук... я бачу, як він росте, і як... зростає його світ... Не ходіть в школу... не ходіть... Він думає, що ви його... діти...

Колишній вахтер впав на коліна, розгрібаючи руками листя.

– Ходімо звідси, – кинув Кирило, відходячи в сторону. Міша ступив за ним, намагаючись не піддаватися похмурим думкам.

Вони так і не дізналися, що цей дивний старий через пару днів повісився на одній з гілляк цього похмурого лісу... Вітер посилився.

6

Міша крокував за Надею до самого виходу, обрамленого бурштиновим світлом нового світанку. Це був світ пробудження. Ось тільки перед самим порогом він зупинився, взявши свою дівчину за руки.

– Підемо швидше, – благально вона глянула своїми глибокими очима в тривогу очей Михайла. І побачила, як у того з'являються ледь помітні сльози на щоках. – Прошу...

– Я... – Міші було важко говорити, але він вже став на цей шлях і твердо для себе вирішив. – Я повинен повернутися за Кирилом.

Надя стояла в нападі шоку, болем відчуваючи, як в її серце встромлюють голки.

– Ти не... ти не повинен, – хотіла почати вона, але потім побачила вираз обличчя хлопця. І тут дівчина все зрозуміла. Зрозуміла, що не зможе його відговорити. Зрозуміла, що він вже вирішив для себе, і тепер навіть вона не в силах його зупинити. І тоді вона заплакала сама.

– Я люблю тебе, – Міша обійняв Надю, поцілувавши її в губи. Так вони стояли якийсь час, поки за межами школи вирував вітер.

– І я тебе люблю, – Надя притулилася головою до Мішиних грудей. – Прошу повернися до мене...

– Я повернуся, – важко сказав Міша, після чого Надя проводила його поглядом. Він зник у глибині темного коридору, на секунду озирнувшись назад. Дівчина увійшла в світіння, покинувши школу...

Міша обережно рушив вперед, намагаючись вгамувати тремтячі руки. Йому простіше було не думати про вибір що він зробив. Зараз його розум сконцентрувався на тому, як знайти Кирила і можливо інших однокласників. По дорозі з перемішаних разом коренів і паркету, стін і стовбурів дерев, Міша думав... Сюди потрапили наші однокласники, всі ми лягли спати, а прокинулися тут... Щоб це не було, воно не хотіло нас відпускати, не хотіло давати нам виходу.

– Отже є один спосіб... – прошепотів Міша, затримуючись у одній зі стін. Він покосив очі у вікно, помічаючи, що все ще перебував на дуже високому поверсі. Ось тільки дерев стало більше. Хлопець пройшовся вздовж стіни трохи далі, опиняючись біля одного з прольотів. Навколо більше не було шляхів, або на сходи, або назад. Ідеально, подумав Міша, підходячи ближче до одного з дерев, що росли зі стіни. Воно, проростаючи хаотично, своєю вагою зламало двері директорського кабінету. На них іржавим номером висіла цифра тринадцять. Але Мішу цікавили не двері. Йому був потрібен дзвінок, що стирчав, наче бджолиний вулик, з твердої деревини.

– Я йду за тобою... – прошепотів хлопець, торкаючись колючого дерева. В ту ж мить лопнули натягнуті павукові нитки, що вели до дзвінка. Через секунду він сіпнувся в бойовому кличі, в спробі розірвати барабанні перетинки. Він закликав доглядача... і той скоро буде тут.

Хлопець обернувся і завмер від страху. Десь в глибині коридору, там, де стіни переплітаючись з соснами утворили темряву, сиділо щось схоже на величезного павука. Воно видивлялося на Мішу з темряви блискучими очима. Він зрозумів, що більше не побачить нічого страшнішого за цю божевільну гру гілок і тіней.

Ви мої дітки... я не хочу відпускати вас... не хочу...

Міша притулився до холодної стіни, чуючи важкі кроки. У протилежному кінці коридору з'явилася довга постать з ліхтарем в руці. У цей момент хлопець кинувся на сходи і пробігши кілька прольотів вгору вийшов в коридорі. Віддихавшись, Міша прислухався. Важкого тупоту погоні не було чутно, а значить все йде як треба.

Хлопець пройшовся вздовж стіни, впізнаючи в ній коридор початкової школи. Колись він поступив сюди в перший клас... Тепер в цьому місці бетонна кладка стала проламуватися, зникаючи сама в собі, відкриваючи світові темні палати холодного підвалу. В пітьмі вже було видно промінь ліхтаря. Міша почекав, поки переслідувач наблизиться до пролому, а після кинувся на нього вперед.

Виставивши перед собою руки, хлопець заштовхнув доглядача назад, силою вибиваючи у нього з-під ніг ґрунт. «Людина», яка не чекала такої прудкості, завалився назад, гублячи свій ліхтар. Міша ж, не чекав такого приголомшливого результату. Він ввалився в темряву, ковзаючи по слизькій підлозі. Здавалося, він виявився в їх шкільному підвалі, звідки викрутили усі лампочки. В цей час за його спиною стіна повільно, але вірно стала повертати свою форму, знову стаючи непроникною.

Міша постарався озирнутися, спираючись на одну з вологих стін. В очі йому лізла павутина, а пітьма не давала можливості бачити більше, ніж дозволяв ліхтар. І саме в його невичерпному світлі Міша побачив свого друга.

Зігнувшись, Кирило сидів біля стіни, заспокоюючи Віру, яка невтомно плакала. Прислухавшись, Міша почув і інші голоси своїх однокласників, які ховалися в темряві. Хлопець ступив вперед. Тим часом невблаганний доглядач школи вже піднімався на ноги. Ось тільки він нічого не бачив. Зовсім нічого, крім того, що йому показував ліхтар.

– Пора йти! – Міша став трясти Кирила за плечі, приводячи того до тями. І тільки тепер помітив цілий ряд саден і дрібних ран по всьому тілу свого друга. Руки у нього були в грязі, упереміш з краплями крові. Кирило повільно перевів голову на Мішу, намагаючись повірити своїм очам.

– Це ти?

– Час іти! – Міша ривком підняв його, притримуючи його за спину. Після він так само допоміг Вірі. – Зараз же!

Кирило бачив, як їх викрадач встає в повний зріст, готовий припинити зухвалу спробу втечі. Це помітив і Міша. Він швидко підняв з підлоги ліхтар, направляючи його світло на чорну стіну цього богом забутого підвалу. Стіна, ніби уві сні, стала розкриватися всередину, оголюючи черговий шкільний коридор.

В цю секунду висока тінь людини вчепилася в Мішину шию, намагаючись попутно заламати руку з ліхтарем.

– Коридорами не бігати... – виривалося з кривою пасти недолюдини. Він все насідав і насідав, поки Міша «відкривав» світлом прохід. Він не думав ні про що, крім їх останнього поцілунку з Надею. Я повернуся... повернуся.

– А ну відвали від нього, виродок! – Кирило стрибнув на доглядача ззаду, б'ючи його кулаком в спину. Хватка істоти послабшала. Прохід відкрився і Міша, підштовхуваний Кирилом, вивалився в школу.

Доглядач, закляк, тримаючи хлопця однією рукою. Іншою же він намагався намацати свій втрачений ліхтар. І ось коли сухі пальці торкалися рукоятки, Віра одним точним ударом ногою відкинула ліхтарик в сторону.

– Я сказав відвали! – Кирило люто накинувся на доглядача, стягуючи його з свого друга. Різко вставши, «людина» відкинула Кирила до стіни і стала наближатися.

– Не підходь! – Віра кинулася вперед, хапаючи істоту за руку. Та, не роздумуючи відкинула її в бік одним точним ударом. Дівчина гепнулася на підлогу. Наглядач рушив до нерухомого тіла Кирила, простягаючи руку до його шиї.

– А ну стій, – пробурмотів Міша, піднімаючись на ноги. В руках він міцно стискав чорний ліхтар. Зрозумівши, що слова не мають сили проти цієї істоти, Міша направив яскраве світло ліхтаря собі на обличчя. – Бачиш мене?! Йди сюди!

Монстр, що дивиться на світ крізь промінь, обернувся на зухвалого підлітка.

Він наближався, поки до хлопця не залишався метр. Тоді істота стрибнула в надії схопити неслухняного школяра і навічно замкнути його в темряві підвалу. Міша швидко зреагував. Він ступив у бік, дозволяючи монстру летіти на зустріч з крихкими перилами. Чудовисько вдарилося об сходи, перевалившись за край головою. Перила голосно рипнули.

Доглядач намертво вчепився в поручні, бурмочучи про себе дивні слова:

– Діти... швидко всі в клас...

– Міша! Відійди! – це був Кирило. Він з розгону влетів у монстра. Кволі перила не витримали, і доглядач разом з ними повалився вниз. На зустріч безодні. Далі був гул і скрегіт металу. Тіло монстра ударялося об ступені, його м'яка голова билася об іржаві перила, а кістки ламалися при короткому зіткненні з бетоном. Так він падав і падав. Настільки довго, що через деякий час Міша з Кирилом вже не бачили його худого непропорційного тіла. Лише пізніше до їх слуху долетів звук, як коли мішок з кістками досягає свого дна.

– Начебто... – Міша сперся на підвіконня, відчуваючи всю тяжкість свого втомленого тіла. – …здолали.

– Точно, брат, – Кирило обійняв свого друга, ляскаючи його по спині. – Точно...

– Але як нам вийти? – запитала Віра. Однією рукою вона трималася за голову, іншу поклала на плече Кирило. На його забрудненому обличчі з'явилася усмішка.

– Це хороший... – хотів сказати Кирило, але раптом затнувся. – А де Надя?

– Вона вийшла... – Мишко подумав секунду, після чого повернувся в сторону вікна. – І я здається знаю, як вийти нам.

– І як же?

– Я бачив, як Надя змогла подумки перебудувати коридор в наш шкільний вихід. Настільки велике було її бажання покинути це місце...

– Не дивно, її мало що тут тримало, – вставила Віра. – Останні місяці вона навіть на уроках не з'являлася.

– Як і наш компаньйон, – Кирило посміхнувся, зиркаючи на Мішу.

– Точно, – раптом Мішу осінило. – Наше спільне бажання покинути це місце було настільки сильним, що ми змогли на нього впливати!

– Нам просто потрібно захотіти піти, і ми підемо?

– Непросто... – Мишко поглянув на ліхтарик у себе в руці. – Нам потрібно бажання всіх.

Кирило взяв його в руки, переводячи світло на стіну.

– Тоді звільнимо всіх.

Міша ствердно кивнув. Поки Кирило і Віра відкривали прохід до підвалу, де в пастці темряви сиділи їхні однокласники, Міша перевів свій погляд на дальній кут коридору. Знову ця тінь... тінь павука. Чудовисько, що звило це місце зі своїх хворих і темних думок. Школи, що назавжди хотіла залишитися зі своїм улюбленим класом...

Не покидай мене... Міша... Не залишайте мене... Я ж вас люблю...

– Поспішайте, – хлопці відкрили прохід. З темряви на світло виходили замучені особи, втомлені хлопці і дівчата, налякані до смерті. Завтра у них повинен був бути випускний. Тим, хто не міг іти сам, допомагали Міша і Кирило, Віра пояснювала іншим що потрібно робити. Якби їх класна вчителька побачила б, яка гарна команда з них вийшла... яка згуртована сім'я... Вона б ними пишалася.

В цей час тінь павука в кутку стала помітно смикатися.

– Ви не можете піти! – раптово всі шкільні дзвінки загули, складаючись в самий страшний голос, що хлопцям довелося чути. – Ви мої дітки!

Міша, і всі інші підняли очі на тінь що сіпалася в кутку. Стіни по краях коридору стали гнутися під тиском коренів і невидимих ​​ниток. Всі хлопці, кожен з них, знав, чого хоче в цей момент – залишити цю школу назавжди.

– Прощавай, – сказав Міша, повертаючи голову в бік вікна. Там холодне примарне світло поступово змінювався теплими світанковими променями.

Нііі

Так, всі вони сказали – так. Хтось подумки, хтось пошепки, хтось крикнув на весь голос. У своїй голові, всі вони вже були на шляху додому. У той час як похмурі шкільні вежі, коридори і переходу тріщали під силою нового сонця. Вікна з дзинчанням вилітали, впускаючи всередину свіжий легкий вітерець. Двері ломилися від ламких проходів, що рвали на шматки столітні сосни, вириваючи колючі коріння з фундаменту. На всі боки летів пил і камені, з хрускотом вигинався паркет.

Міша намацав плече Кирила і в останню мить побачив, як той схвально посміхається. Тіні зникли, морок зник, а потім все залило яскраве світло.

На секунду Міша побачив видіння, де всі вони стоять біля входу, дорослішими ніж були, коли опинилися в стінах цієї примарної школи. З вікон на них лилося яскравие світло і недовго думаючи вони поринули в нього цілком. А потім…

...Міша прокинувся від сну, який не здавався йому сном. Він розкрив очі, оглядаючи залиту сонячним світлом кімнату. Опинившись в своєму ліжку, він тут же зирнув у телефон, який ломився від повідомлень. Першим він відкрив повідомлення Наді:

«Боже... я вибралася, сподіваюся і ти теж. Люблю тебе, напиши, як прокинешся»

Інше було від Кирила:

«Твою ж! Це все насправді було. Ти вже прокинувся?»

Раптово в кімнату зайшла Мішина мама, відволікаючи його від написання відповідей друзям. Вона дивно на нього подивилася, а потім він і сам зрозумів, що весь мокрий від поту.

– Ти як? Я чула ти всю ніч вовтузився уві сні...

– Все нормально... вже, – Міша різко встав з ліжка і підійшов до мами. Та від несподіванки ледь не підстрибнула, але син зупинив її міцними обіймами. І тоді вона раптово зрозуміла, що вже кілька років не обіймала свого власного сина.

– Точно нормально, синку?

– Я люблю тебе мама.

– І я тебе люблю.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас хімії
Історія статусів

09/10/20 01:05: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап