Сад Небуття

Катерина закусила губу й скосила обережний погляд на новенького, поява якого у випускному класі не викликала захвату у жодного учня. На перший погляд, Мирослав видавався звичайнісіньким старшокласником. Він завжди вчасно приходив на всі заняття, виглядав охайно, старанно виконував всі домашні завдання. Можливо, надмірна правильність й стала однією з причин неприязні з боку однокласників, які попри безліч позитивних якостей не змогли прийняти новенького. Хлопець був занадто правильним й спокійним, наче навмисне провокував своєю жагою до знань і гордовитістю місцевих хуліганів, яких особливо обурювала його зверхність. Здавалося, Мирослав усім своїм виглядом демонстрував внутрішню ментальну та інтелектуальну перевагу, яку однокласники не могли ігнорувати.

Катя чула краєм вуха, що новенького вже помічали у деяких сутичках, але сьогодні вперше побачила це на власні очі. Дівчина невпевнено виглядала з-за повороту й боязко спостерігала за розвитком подій. Їй було страшно втручатися у конфлікт між хлопцями, але й лишати Мирослава самого у біді вона вважала злочином.

Дівчина вже готова була зірватися з місця, коли хлопця сильним ударом в живіт знесло вбік. Але однокласник наче побачив Катерину, яка майже вискочила з-за повороту, й виставив перед собою долоню. Він лиш на мить обережним поглядом торкнувся дівчини, ледь посміхнувся й заперечно похитав головою. Катя перелякано спостерігала за Мирославом, який ледве піднявся після удару на ноги – на щастя, вдруге його не намагалися збити з ніг. Він звернув до ворогів злісний прищурений погляд сірих очей, які на кілька секунд зблиснули сталлю.

– Ви знаєте, що людина третину життя проводить у сні? – з тихою погрозою в голосі поцікавився Мирослав у двох хуліганів, які насмілились його підстерегти в темному закутку школи.

– Що ти мелеш? – Сергій зверхньо дивився на однокласника й не міг збагнути, чому саме на нього кидала довгі й багатозначні погляди дівчина, в яку він був закоханий з першого класу. – Ти взагалі чув, про що ми тобі казали?

– Головне, щоб ви мене зараз почули, – прохрипів Мирослав й погрозливо примружив очі. – Кожна помилка має наслідки. За свій удар ти будеш отримувати удари щоночі. А ти, – він повернувся до худорлявого хлопця, якого озвучені слова вже змусили нервувати, – щоночі будеш підтримувати свого друга точно як зараз. Ти будеш дивитися, як йому завдають удари, й не матимеш змоги допомогти.

Невідомо, чим закінчилася б розмова між хлопцями, коли з-за повороту вийшла завуч й розігнала школярів, які через зламаний дзвоник не почули у віддаленій частині коридору дзвінок на урок. Катерину вона відіслала на заняття за пів хвилини до цього.

– Перепросити корона заважає? – пробурмотіла Катя, коли Сергій випадково скинув її підручник із зошитом. Спантеличений дивними словами суперника хлопець занадто заглибився у власні думки, через що не одразу помітив, як зачепив речі дівчини. Коли ж він почув її неголосне бурчання, то різко розвернувся й уперся долонями в парту.

– Перепрошую за запізнення. Можна зайти? – Мирослав прийшов пізніше за нападників, але виглядав значно краще та свіжіше за них.

Вчителька фізики втомлено кивнула й потерла перенісся пальцями. Минуло лише кілька тижнів з початку навчального року, а їй вже більше за дітей хотілося почути останній дзвоник.

– Та куди мені до снігової королеви? – процідив крізь зуби Сергій й тепер вже навмисне скинув на підлогу речі, які Катерина встигла підняти. – Ти завжди…

– Антоненко, ти що собі дозволяєш? – скрикнула молода викладачка й зняла непропорційно великі окуляри з товстим склом, аби хоч мить не бачити учнів, які за кілька років вже змушували пристрасно жадати їх випуску. – Мало, що запізнився, ще й у класі дисципліну порушуєш?

– Вже сідаю, – хлопець відштовхнувся від парти й пронизав дівчину ненависним поглядом. Він навіть на мить не обернувся до вчительки, а лише понурив голову й пройшов до останньої парти у ряду біля вікна.

Тим часом Мирослав ввічливо кивнув на вільне місце поруч з дівчиною:

– Можна?

Вона тихенько щось пискнула й швидко кивнула, на що хлопець стримано посміхнувся й опустився на стілець. Очі Сергія спалахнули люттю й безвихіддю через неможливість відігнати Мирослава, який вперто ігнорував погрози й навіть перейшов до активних дій. Він же раніше й не звертав на Катерину особливої уваги! Якого біса він собі дозволяє?

– Страшко взагалі планує отримувати атестат? Вже майже місяць минув, а я її ще не бачила, – вчителька поставила чергову позначку, з яких вибудовувався вже суттєвий рядок пропусків учениці.

– Я можу подзвонити й запитати, – апатично відгукнулась дівчина за першою партою й перевела втомлений від життя погляд на викладачку. Софія була єдиною в класі, хто у минулі роки хоч трохи спілкувався з відсутньою однокласницею, але її замало цікавило соціальне життя, аби активно підтримувати дружні стосунки з будь-ким.

– Питати треба було у перший тиждень. Тепер я сама батькам зателефоную, – невдоволено пробурчала вчителька й постукала ручкою по столу, аби привернути увагу шумних учнів на задніх партах. – Записуємо тему уроку!

Після завершення останнього заняття Мирослав запропонував Катерині разом пройтися через парк. Приємно вражена пропозицією дівчина знітилась, але із задоволенням погодилась на недовгу прогулянку. Можливо, розлючений неприємним розвитком подій Сергій міг би завдати парочці шкоди, якби його не лишила вчителька фізики переписувати контрольну роботу.

– Ти не схожа на своїх однокласників, – хлопець скоса поглядав на Катю примруженим поглядом.

– Що ти маєш на увазі? – неголосно поцікавилась дівчина, яка постійно червоніла, варто їй було зустрітися поглядами з супутником.

– Ти розумна, – Мирослав багатозначно усміхнувся й похитав головою, оскільки мав на увазі не зовсім це. Насправді Катя йому теж дуже подобалась. Вона дійсно була найкрасивішою дівчиною в класі, але на відміну від штампованих красунь, багато уваги приділяла навчанню й поводилась досить стримано – її не цікавили всілякі дурниці й захоплення, властиві підліткам її віку. Здавалося, Мирославу вдалося знайти гідну дівчину до пари собі.

– Ти наче теж гарно навчаєшся. Посидимо трохи? – вона кивнула на лавочку, за якою відкривався гарний краєвид на невеличке озеро й ліс за ним. Спина дівчини нила через тяжкий рюкзак, в якому вона аж до випускного класу носила щодня всі підручники. Хлопець легко погодився й сів поруч з однокласницею, яка вже стягнула з плечей тягар.

– Мені здалося, у тебе не дуже складаються відносини з однокласниками, – Мирослав невдоволено поморщив носа – йому було не до вподоби, що дівчина підсвідомо бажає відгородитися рюкзаком.

– Вони звертаються до мене, лише коли треба щось списати.

– У мене теж таке було раніше. Але я навчився відсіювати корисливих нахаб, – він стримано посміхнувся задумливій однокласниці.

– Чому ти змінив школу? – Катя не розуміла, що змусило настільки розумного, цілеспрямованого й упевненого в собі хлопця перевестися до їх класу.

– Батьки вирішили переїхати, – Мирослав невизначено хитнув головою й миттєво змінив напрямок розмови. – Не хвилюйся. Я обіцяю, що Сергій тебе більше не чіпатиме.

– Та, – дівчина збентежено пересмикнула плечима, – не зважай на це, – вона здогадалась, що хлопець бачив, як Сергій скинув її речі й намагався наговорити чергової бридоти. – Я вже звикла.

– До такого не треба звикати, – голос хлопця миттєво став жорсткішим. – Вже за тиждень він стане шовковим.

– Сергій? – Катя не хотіла руйнувати впевненість однокласника у власній перевазі над вже відомим їй довгі роки хуліганом, але промовчати не змогла. – Ти його погано знаєш. Думаю, його лише більше розлютить будь-який супротив.

– Побачимо, – стримано відгукнувся Мирослав й кивнув убік невеличкого кафетерію. – Не хочеш морозива? Я пригощаю.

Катерині дуже лестила надмірна увага розумного й гордовитого хлопця, який від того дня, коли вони вперше пішли до парку, почав щодня проводжати її додому, хоча й жив у протилежному боці. Дівчина майже одразу забула слова, які стосувалися Сергія, але вже за два тижні мимоволі згадала їх. З того ж дня хуліган Сергій почав поводитися дивно. Перші дні він намотував кола навколо парти Мирослава, за якою той сидів удвох із Катею, й кидав на них недовірливі й нажахані погляди, а вже за тиждень почав загнано озиратись по сторонах й ховати очі, коли у кабінеті з’являвся його колишній суперник.

Спочатку дівчина не звертала уваги на дивні зміни в поведінці оточення. Їй подобалося спілкуватися з ерудованим однокласником, який відповідав її претензійності. Але минув час і навіть зациклена на собі й навчанні Катерина не могла не помічати жаху в очах однолітків та деяких дорослих, які з острахом косились на її прихильника. Катя відмітила, що кожний, хто хоч трохи колись зачепив Мирослава, вже за деякий час починав ледве не виконувати його забаганки. Лише новенький викладач інформатики вперто ігнорував будь-які спроби хлопця виділитися, не боявся погроз й впевнено заявляв, що той не використовує увесь свій потенціал.

– Слухай, – дівчина не витримала, коли черговий раз її однокласник з жахом вимолював у неї вибачення через випадкове зіткнення у коридорі, – що відбувається? Чому тебе всі бояться?

Мирослав відірвався від книги й змірив Катерину довгим похмурим поглядом:

– Ти дійсно хочеш це знати?

– Звісно, – Катя була занадто впевнена у своїй відповіді, наче й не припускала реальних варіантів причин страху однокласників.

Хвилини дві хлопець зосереджено зважував, чи варто відкривати таємницю однокласниці, але зрештою, повільно кивнув.

– Добре. Я покажу тобі. Ходімо, – він відклав книгу на край парти, ухопив Катерину за руку й потягнув до коридору.

– Чекай, зараз же заняття розпочнеться, – в’яло нагадала Катя й занепокоєно обернулась на двері кабінету.

– Ти не пам’ятаєш минулий урок? – в очах Мирослава не майнуло й тіні посмішки. Він не сумнівався, що однокласниця добре пам’ятає, як вчителька наполегливо вибачалась за випадкову помилку з його оцінкою. В очах жіночки блищали сльози, а губи схвильовано тремтіли через страх перед учнем.

– Пам’ятаю, – тихо пробурмотіла дівчина й покірно піддалась волі хлопця, який під гучний дзвін тягнув її до темного кутку школи, де вона вперше побачила його сутичку.

Мирослав зупинився біля зламаних дверей, що вели до старої роздягальні. Катерина занепокоєно озирнулась по сторонах. Загалом вона довіряла другу, але її лякала необхідність лишатися наодинці з людиною, яку бояться навіть дорослі.

– Я тобі зараз все покажу. Тільки закрий очі й нічого не лякайся. Домовились?

Катя повільно кивнула, слухняно закрила очі й нервово закусила губу. Він хоче показати їй катівню, яку влаштував у закинутому кабінеті чи що? Але ж не може одна неповнолітня людина тримати в страху майже цілу школу?

– Відкривай, – тихо прошепотів на вухо хлопець та м’яко зі спини обійняв дівчину за плечі.

Катерина поволі відкрила очі й, коли зір прояснився, ледь не впала. Вона відсторонилась від Мирослава, який заворожено спостерігав за її реакцією.

– Це, – Катя обернулась на старі двері й перевела похмурий погляд на спокійного однокласника, – це ж двері у стару роздягальню? Це що таке? – вона невизначеним жестом описала рукою простір навколо себе.

– Мені подобається назва «божественний сад», – вуст хлопця торкнулась вільна й самовдоволена посмішка, якої дівчина не бачила навіть коли друг перебував у гарному настрої. Мирослав бачив в очах Катерини чимало питань, тому вирішив полегшити її життя й самостійно все пояснити: – Ходімо, – він впевнено ухопив дівчину за руку й потягнув до містка через чисту й прозору річку. – Я можу потрапити сюди через будь-які двері. Достатньо закрити очі, уявити осяяні білим світлом двері й зайти до будь-якого дверного отвору.

– Я не розумію, – Катя продовжувала дрібними кроками слідувати за однокласником, але всі інші м’язи наче звело судомою. Їй почало здаватися, що вона знаходиться уві сні – все навколо було занадто світлим, яскравим та безкрайнім для приміщення, в якому вони мали б опинитися.

– У мене з дитинства не особливо складалися стосунки з однолітками, – хлопець наполегливо всадив дівчину на розкішну лавочку, яку перед цим сильно вдарив ногою. Він не пояснив свій вчинок, лише спокійно вмостився поруч й продовжив розповідь: – Сили були нерівні, – на мить він замовк, наче збирався з думками й вирішував, які події минулого варто озвучувати, а які – ні. – Я відсторонився від інших, замкнувся у собі. Так, я був малим, але багато речей мені довелось зрозуміти зарано… Я мріяв про місце, де мене б ніхто не чіпав. Місце, де я міг би спокійно відпочити. Довгий час я був впевнений, що це місце існує лише у моїй голові. Колись розповів про нього батьками, але вони поставились до моїх слів, як до фантазій дитини. І я повірив їм. Але коли в школі черговий раз, – долоні хлопця стиснулись в кулаки, а вираз обличчя наче скам’янів. – Я уявив, як він, – Мирослав не називав жодного імені, а іноді взагалі перескакував з однієї частини лінії сюжету до іншої, – падає з тієї скелі, – він вказав пальцем на невисоку гору вдалині. – Наступного дня я дізнався, що він з безліччю травм потрапив до лікарні. Я не міг повірити у можливість свого припущення, але вирішив зробити ще кілька перевірок. На щастя чи на жаль, але мене оточувало чимало людей, яких було не шкода випробувати в моїх експериментах. Я не одразу зрозумів, як це працює. Але якщо простою мовою пояснити, що тут відбувається, – однокласник підвівся на ноги й зупинився обличчям до наляканої дівчини. – Я уявляю, на що має перетворитися інша людина. Коли ця людина засинає, вона опиняється тут в уявленому мною вигляді. Я можу робити з нею все, що захочу, а на ранок вона все пам’ятає. А іноді й відчуває, – вуст хлопця торкнулась недобра й викривлена усмішка.

– Ага, – Катерина з паузою кивнула й закусила губу. Вона не могла второпати – це все сон чи варто вже шукати вихід для втечі? Якщо хоч на мить уявити, що Мирослав каже правду, то треба чимдуж тікати від його компанії.

– Я розумію, це важко осягнути. Я й сам не одразу повірив у власно вигаданий світ, – Мирослав м’яко посміхнувся дівчині й ніжно торкнувся її долонь. – Але я можу тобі дещо показати. Ходімо, – він знову наполегливо потягнув її до іншої частини саду. – Оце, до речі, – він кивнув на звичайну колону, – Микола з минулої школи. Походу, знову захворів й спить удень. Ось де, – він самовдоволено хмикнув й зупинився біля великого куща. – Це вже наш однокласник Антон. Хвилинку, – він озирнувся й під ледь помітне тремтіння листочків кущика потягнувся до ножиць за черговою лавочкою. – Вчора він намагався розбити моє вікно. Мабуть, тому й побоявся сьогодні приходити на заняття. Але хто ж міг знати, – Мирослав багатозначно посміхнувся й впевнено підрізав дві гілки. – Якщо завтра знову не з’явиться, то ще кілька гілок втратить.

Нажахана поведінкою друга Катерина почала потроху озиратися у пошуках старих дверей. Вона не вірила у можливість перетворення людей на предмети й була впевнена, що причина страху оточення ховається у чомусь іншому, але поведінка друга її щиро лякала. Навіть якщо абстрагуватися від вірогідності існування магічних здібностей у хлопця, Каті не подобався настрій і його відношення до інших. Так, вона й сама більшість однокласників зневажала, але нікому не бажала фізичних травм чи негараздів.

– Як ти? – турботливо поцікавився Мирослав у переляканої дівчини, яка занадто занурилась у власні думки й не помітила як хлопець вже спинився перед нею й уважно вивчав її зовнішній вигляд.

– І ти кожного можеш отак? – Катерина вирішила приховати від друга справжні думки. А якщо він думає, що все існує у світі снів, а насправді ночами переслідує інших людей з ножем в руках?

Кілька секунд Мирослав підозріло вивчав вираз обличчя Каті, але все ж знехотя зізнався:

– Бувають рідкісні випадки. Я поки не розумію, з чим це пов’язано, але наш вчитель інформатики наполегливо не хоче з’являтися в моєму садку. Але ще подивлюся, як можна буде обійти його «захист».

– Зрозуміло.

– Все добре? – похмуро поцікавився хлопець й поправив зачіску Катерини. Він був впевнений, що схожа на нього Катя має розділяти його погляди, але ніколи напевно не знав її справжніх думок та емоцій.

– Так. А що має бути не добре? – Катя ледь втрималась, аби не відсахнутися від однокласника, коли той потягнувся до її волосся. Вона вперше в житті раділа, що за виразом її обличчя майже неможливо зрозуміти, що справді коїться в її голові.

Мирослав хитнув головою й ледь помітно посміхнувся дівчині:

– Добре. Ходімо назад до кабінету? Вчителька, звісно, нам нічого не скаже, але ми ж хочемо й надалі лишатися найкращими чи не так? – він дочекався стриманого кивка від однокласниці й повів її вже знайомим шляхом до старих дверей.

Варто було Катерині повернутися на заняття й побачити страх й покірність долі в очах вчительки, як дівчина зрозуміла – ніщо вже не буде таким як раніше. Але справжній жах заволодів дівчиною, коли наступного дня до класу прийшов Антон з двома забинтованими пальцями. Він вперто уникав відповіді на питання, що з ним трапилось, але більшість однокласників й не наполягала.

Тиждень Катя здригалась від будь-якого шелесту й лягала спати зі страхом в душі. Вона боялась опинитися на місці жертв Мирослава й перетворитися на черговий експонат в його садку. З одного боку він виявляв до неї прихильність, а після відкриття таємниці вважав її ледве не ліпшим другом, якщо не коханою дівчиною. Але ж, як співали у відомій пісні, там де страх – там немає кохання? Катерина була впевнена – злість хлопця перекинеться на неї, коли вона зробить щось не так. Катя вирішила не віддаватися бурхливій течії долі, а спробувати врятуватися до того, як з’явиться необхідність пити каву замість сну.

У понеділок після занять дівчина вибачилась перед Мирославом й попросила не чекати на неї. Вона запевнила, що хоче обговорити з вчителькою участь в олімпіаді та математичному бої, які мали відбутися вже наступного тижня. Хлопець сказав, що дочекається її, але тоді теж зайде до викладача з права, якому давно хотів поставити кілька питань стосовно вступу на юридичний факультет.

Катерина зробила гак через третій поверх й буквально влетіла у відкритий кабінет інформатики. Вчитель якраз вимикав комп’ютери й потроху збирався додому.

– Перепрошую. Мені дуже потрібно з вами поговорити.

– Катерино? – молодий вчитель здивовано обернувся до задиханої Каті. – Щось трапилось? Чим можу допомогти?

Кілька секунд дівчина дивилась у теплі карі очі й не могла наважитися озвучити свої побоювання. Вона не знала, як викладач сприйме її слова та чи взагалі повірить їй. У вчителя інформатики завжди були непрості стосунки з Мирославом, але чи дійсно він володіє теж якимсь здібностями та зможе дати йому відсіч?

– Катю, говоріть, – вчитель вирішив трохи підбадьорити ученицю посмішкою та підштовхнути до діалогу. – Що вас непокоїть? – за виразом обличчя дівчини він здогадувався, що вона прийшла не за допомогою з домашнім завданням.

– Я… – варто було їй відкрити рота, як двері прочинилися й до кабінету зазирнув Мирослав.

– Ігорю Андрійовичу, я хотів, – хлопець замовк на пів слові, коли побачив Катерину, яка мала б зараз бути в іншому кабінеті. – Перепрошую. Я не знав, що ви зайняті, – він не відводив спохмурнілого погляду від побілілої від страху дівчини, чиї емоції цього разу стали напрочуд прозорими. – Я вже завтра на перерві підійду. Гарного дня.

Катя не встигла нічого пояснити хлопцю, який зробив висновки й не став чекати на зрадливу подругу. Від того дня більше ніхто не бачив Мирослава у компанії дівчини.

Темні хмари вже затягнули небо, коли перший урок перервав стук у двері, які різко прочинилися й впустили ученицю, що запізнилась на пів години.

– Вітаю! – до кабінету заскочила радісно усміхнена дівчина й трухнула розпатланим світлим волоссям. – Перепрошую за запізнення.

– Не хотілося б ставати героїнею анекдоту, але у порівнянні з твоєю відсутністю впродовж минулого місяця сьогоднішнє запізнення – така дрібниця, – вчителька математики кивнула вбік парт. – Проходь, Світлано.

Погляд дівчини торкнувся гордовитого профілю красивого хлопця, який не звернув жодної уваги на появу незнайомої йому однокласниці й продовжував байдуже дивитися у вікно. Світлана сором’язливо закусила губу й під перелякані погляди деяких учнів поспішила до вільного місця поруч з Мирославом. Вона не питала, чи можна сісти та чи не зайнято, а шумно впала на стілець, дістала зошит й повісила сумку на край парти.

Хлопець нарешті здивовано поглянув на дівчину, коли поруч з ним розвернулися шумні та активні дії. Він з неприхованою підозрою озирнувся по сторонах у спробі зрозуміти, що відбувається. Він вже відвик від того, що хтось занадто сміливий ризикував сісти з ним. Невже дівчину не збентежило, що увесь ряд за його спиною був порожнім?

Світлана лише на мить підняла на хлопця наївний погляд синіх очей й несміливо посміхнулась йому. Мирослав кілька секунд продовжував спантеличено дивитись на дівчину, яка вже почала переписувати з дошки помітки викладачки. Хлопцю не сподобалась зухвалість однокласниці, яка нахабно вмостилась поруч з ним. Тим часом вчителька почала перевіряти знання з минулої теми. Вона одразу викликала Мирослава, варто було йому ледь підняти руку. Хлопець не міг не помітити, з яким захопленням Світлана спостерігала за його розгорнутою відповіддю. Він не звик до позитивних поглядів та емоцій з боку оточення, тому почав дратуватися від нерозуміння надмірної уваги з боку дівчини. Здавалося, після дзвонику на перерву однокласниця хотіла почати розмову з незнайомим їй новеньким, але той окинув її прискіпливим поглядом, швидко зібрався й поспішив до кабінету, де мало відбуватися наступне заняття.

На другий урок Світлана знову запізнилась. Вона обережно заглянула до кабінету інформатики й майже одразу розслаблено видихнула:

– Добре, що викладача ще немає.

– Перепрошую? – Ігор Андрійович відвернувся від екрана монітора, на якому переглядав домашнє завдання Софії й звернув насмішкуватий погляд до незнайомої йому учениці. Він вже звик, що його постійно плутають зі старшокласником.

– А, – дівчина закусила губу й примружила погляд. Внутрішній голос підказав, що хлопець перед нею з більшою ймовірністю може опинитись викладачем, ніж черговим новим однокласником. – Ви..?

– Ігор Андрійович, вчитель інформатики, – серйозно повідомив викладач й схилив голову набік. – А ви, як я розумію, славнозвісна Страшко Світлана Олегівна, яку мені жодного разу не довелося побачити на заняттях. Ви виконали домашнє завдання?

– Домашнє завдання? – очі Світлани стали величезними, наче вона вперше в житті чує подібне словосполучення.

– Добре, – спокійно кивнув викладач, який вже зрозумів, з яким рівнем знань та відповідальності доводиться мати справу. – Сідай за останній комп’ютер. Я перевірю домашнє завдання, дам нове і підійду до тебе, – після чого він знову повернувся до екрана.

Дівчина майже до крові вже прокусила губу від хвилювання, але покірно всілася на стілець біля запропонованого комп’ютера. Менш як за десять хвилин вчитель виставив оцінки за домашні завдання, сказав щось їдке Мирославу, вивів на дошку за допомогою проєктора перелік задач на заняття й попрямував до Світлани.

– Ти знаєш, що таке двійкова система числення? – Ігор Андрійович присунув ще один стілець й опустився за стіл поруч з дівчиною. Відповіддю стала тиша й несміливе кліпання переляканих величезних очей. – Діставай зошит і ручку, зараз все поясню.

За десять хвилин до кінця заняття викладач щиро похвалив ученицю, яка на диво швидко опановувала матеріал. Він навіть пообіцяв закрити тему, яку Світлана пропустила, на гідну оцінку, якщо вона принесе всі виконані завдання на наступний урок.

– Чому? – почервоніла Світлана тихо звернулась до вчителя, який вже відвернувся, аби перевірити виконання задач іншими учнями.

– Що? – Ігор Андрійович обернувся й поглянув на дівчину в очікуванні уточнення.

– Чому ви не сваритесь за пропуски й дозволяєте мені все здати? – в очах учениці, яка звикла до постійних звинувачень й низьких оцінок, плескалось щире нерозуміння прихильності викладача.

– Мої негативні емоції допоможуть тобі краще пізнати програмування? – вчитель схилив голову набік й дочекався заперечного хитання головою. – Я не сумніваюсь, що у тебе була причина не приходити. Не мені оцінювати її важливість, – він знизав плечима, розвернувся й поспішив до Софії, яка вже підняла руку, аби сповістити про завершення виконання завдань. Ігор Андрійович, як завжди, виставив всім оцінки за роботу на уроці й черговий раз змусив заскрипіти щелепу Мирослава черговим зауваженням стосовно його потенціалу.

Світлана не могла збагнути, чому між її однокласником та неймовірно поблажливим викладачем блищали іскри, але вирішила не зациклювати на цьому увагу. Дівчина усі заняття намагалась сідати разом з Мирославом, який вперто ігнорував спроби однокласниці завести з ним бесіду.

– О, тобі теж у той бік? – очі Світлани радісно заблищали, коли хлопець завернув до її будинку. Вона намагалась встигати за швидким кроком однокласника, але той не збавляв швидкість. – Можеш, будь ласка, йти трохи повільніше?

Хлопцеві закортіло миттєво пояснити, що їй і не треба за ним встигати, але вихованість дозволила вичавити лише коротке «Я поспішаю» й пришвидшити крок.

Наступного дня Світлана, наче приклеєна, знову переслідувала Мирослава, якому вже обридла неадекватна увага.

– Хочеш пограти у шахи? – на великій перерві дівчина дістала з сумки маленький набір ігор.

– Я йду на обід, – відповідь хлопця була настільки сухою, що однокласниця не насмілилась запитати дозволу слідувати за ним й лишилась у кабінеті.

Мирослав не міг осягнути мотивів вчинків Світлани, яка почала його настільки дратувати, що він із превеликим задоволенням запхнув би її до свого саду. Хлопець навіть Каті не розповів всієї правди – він міг керувати снами лише тих людей, які відчували до нього негативні емоції, чого з боку нав’язливої дівчини, на диво, поки не спостерігалося. Вже на зворотному шляху до кабінету, юнаком заволоділа випадкова думка, яка могла б розв’язати його проблеми. Він може показати Світлані свій сад – вона налякається чи зненавидить його через жорстокі вчинки, а йому вдасться отримати владу над її сновидіннями.

З кожним кроком бажання реалізації безжалісного плану набирало оберти й Мирослав вирішив одразу приступити до його виконання з поверненням до кабінету. Для початку варто було б переконати дівчину у власній прихильності, інакше вона може не зрозуміти, звідки така раптова відвертість, й щось запідозрити.

– Ти зробила домашнє завдання? – хлопцю довелось докласти зусиль, аби погляд не демонстрував нескінченну зневажливість до заперечного хитання головою безпорадної й безвідповідальної однокласниці. – Ти жодного разу ще не була на фізиці, тебе обов’язково запитають. Перепиши, – він стримався від закочування очей й присунув до Світлани свій зошит з розв’язаними задачами. Дівчина за кілька секунд опанувала свої емоції й вирішила не втрачати шанс не отримати двійку за урок, тому швиденько переписала домашню роботу. В голові промайнула мимовільна думка, що часто можна отримати щось, коли вже й не чекаєш на це – ще кілька хвилин тому вона вже думала відсісти за іншу парту й не тривожити замкнутого однокласника, який раптом почав виявляти прихильність.

– Ти завжди так повільно ходиш? – Мирослав не настільки часто спілкувався з людьми, аби з перших годин лицемірно виявляти позитивні емоції, яких не було.

– Ні, – Світлана з винуватим виглядом зіщулилась й відвела погляд в сторону. – Мені тільки на днях зняли гіпс, тому ще трохи боляче ходити.

Хлопець ледь не врізався у двері, що прочинилися перед ним. Він обійшов їх й перевів задумливий погляд на дівчину, чия репутація до цього моменту виглядала не найкращим чином. Мирослав був впевнений, що ледача й ненадійна однокласниця місяць десь провешталась і повернулась до навчання лише через дзвінки батькам від викладачів. Чомусь думка про дійсно поважну причину й на мить не з’являлась в його голові. Але якщо справа в переломі, чому ніхто з однокласників цього не знав? Вона зовсім ні з ким не спілкується?

Тиждень хлопець спостерігав за поведінкою нав’язливої дівчини, яка після його допомоги з домашнім завданням стала невпинно балакати з ним, як на перервах у школі, так і дорогою додому. Виявилось, що вони з однокласницею ще й живуть у сусідніх будинках, тому уникнути її компанії без відкритого конфлікту було майже неможливо. З боку могло здатися, що Мирослав знайшов собі нову подругу, але насправді він терпів нескінченне базікання лише заради реалізації початкового плану.

У понеділок дорогою додому хлопець стримано звернувся до дівчини, яка дозволила йому паузою у своїй розповіді встигнути подати голос:

– Хочеш продовжувати наше спілкування?

– Що? – Світлана щиро здивувалась раптовому переходу від її смішного переказу подій минулого року до серйозної розмови. – Так, звісно, – вона миттєво притихла й почала кидати перелякані погляди на супутника, який, судячи з усього, хотів припинити їх товариські стосунки.

– Тоді приходь вночі о третій до арки, – він кивнув на вхід до скверу між будинками. – Я хотів би стати до тебе ближче. Якщо не прийдеш, це буде мовчазною відмовою, після якої я не намагатимусь зблизитись з тобою.

Окрім роздратування хлопець не відчував до дівчини нічого поганого, тому вирішив дати їй шанс не стати черговим експонатом божественного саду. Зрештою, якщо вона не прийде, то через вказану ним умову більше не буде до нього липнути, чого він й хотів домогтися своїм вчинком.

– Добре, – ледь чутно пробурмотіла спохмурніла Світлана й підняла на однокласника непевний погляд у спробі знайти підтвердження чи спростування власним сумнівам, але Мирослав вже попрощався з нею й попростував до під’їзду.

Коли минуло п’ять хвилин від назначеного часу, хлопець мимоволі видихнув, але варто йому було озирнутись, як він побачив перед собою одягнену у сукню та теплу кофтинку Світлану. Мирослав не міг зрозуміти, чи світло ліхтаря так падає, чи дівчина дійсно почервоніла?

– Привіт, – вона сховала долоні у кишенях кофтинки й нервово закусила губу. – Вибач, я спізнилась.

– Одяг не за погодою, – хлопцеві було холодно навіть дивитися на гарно вбрану дівчину осінньою ніччю. – Але гаразд, ми тут ненадовго, – на цих словах дівчина перелякано здригнулась, але одразу ж швидко кивнула. – Я хочу тобі дещо показати.

Мирослав підійшов до однокласниці й протягнув їй долоню:

– Дай мені руку й закрий очі.

Світлана повільно витягла долоню з кишені й вклала у запропоновану хлопцем руку. Мирослав м’яко потягнув дівчину за собою крізь арку.

– Відкривай очі, – сухо видихнув хлопець й розтиснув пальці.

Світлана повільно розтулила повіки й здивовано озирнулась по сторонах.

– Була ж ніч, – на обличчі дівчини відбилось щире нерозуміння, яке тісно перепліталось з німим захопленням, якому вона боялась дати волю.

– Тут завжди день, – однокласник не зводив пильного погляду з гості саду. – Це мій сад. Я можу потрапити сюди через будь-які двері, арку тощо, якщо закрию очі й уявлю осяяну світлом браму.

Дівчина знову закусила губу, потерла долоні й обережно поглянула на супутника:

– То ти просто хотів, – вона на мить знітилась, але продовжила, – показати мені це місце й розповісти про свої магічні здібності?

Хлопця дивувала інтонація, суті якої він не міг вловити:

– Так.

Світлана розслаблено видихнула, прикрила очі й нечутно розсміялась над власними безглуздими переживаннями:

– Це добре, бо я вже такого надумала…

– Чого надумала?

– Ну, що ти хочеш зблизитись, – коли вона підняла голову, то побачила похмурий погляд і ніяково почала уточнювати причину своїх переживань: – Тобто, ти мені теж дуже подобаєшся. Але я не була певна, що…

– Що?! – нарешті свідомості однокласника торкнулось розуміння. – Як таке взагалі в голову могло прийти?

– Вибач, будь ласка, що так подумала про тебе. Просто ти так казав тоді, що я й… Вибач, – вона помовчала, після чого підняла на хлопця обережний погляд. – Покажеш мені свій сад?

– Так, ходімо, – Мирослава напружувало, що страх однокласниці перед зближенням був суттєво більшим за садок у паралельному світі.

– Вона дуже схожа на Катю, – задумливо відмітила Світлана, коли супутник привів її до фонтану, в центрі якого стояла статуя напівоголеної дівчини з накинутою на плече тканиною. Не встиг хлопець відповісти, що то вона і є, коли однокласниця запитала, чи можна поглянути на неї ближче. Світлана радісно посміхнулась Мирославу, який сухим кивком погодився з її бажанням, скинула босоніжки й ступила у воду. Вона наблизилась до мармурової фігури й помітила дві вологі цівки, які тягнулись від куточків очей до підборіддя. Здивована дівчина торкнулась щоки, коли раптом від її долоні по всій поверхні статуї розлилося яскраве біле світло й вже за мить у воду впала справжня Катерина.

– Будь ласка, не треба, – заплакана Катя відповзла до краю фонтана й затулила обличчя долонями. Кілька секунд Світлана ошелешено спостерігала за наляканою однокласницею, яку ніколи не бачила в такому жалюгідному вигляді. Але вже за пів хвилини дівчина стала майже прозорою і повільно розчинилась у повітрі.

– Що ти накоїла? – погляд Мирослава палав жаром, люттю й… страхом. – Як ти це зробила?

– Я не знаю. Я просто торкнулась щоки статуї, а вона перетворилась на Катю й…

– То вона й була від початку, – хлопець ледь стримував власні емоції. Чи вдасться змусити дівчину зненавидіти його й заточити в садку? Як їй вдалося розчаклувати Катю? – Кожен, хто зробив мені боляче, потрапляє уві сні до мого саду у тому вигляді, якого я забажаю. На ранок вони все пам’ятають.

– Тут ще хтось є? – однокласниця задумливо вивчала дерева за спиною хлопця. – Мені здається, я бачила як там промайнула фігура.

– Тут не може бути нікого, – різко процідив крізь зуби хлопець. Він був впевнений, що Світлана намагається вислизнути, зам’яти питання, аби остаточно зруйнувати все, що він зводив роками. – Ти мене почула? Я перетворюю своїх ворогів на статуї, камені, кущі. Я ненавиджу їх усіх.

Хвилину дівчина осмислювала почуті слова й вдивлялась в тонкі риси злісного обличчя.

– Мені шкода, – з очей миттєво полилися непрохані сльози, які вона підтерла долонею. – Дуже шкода, що тобі довелося пройти через усе це.

– Через що? – Мирославу почало здаватися, що його подружка втекла з психлікарні. – Я тобі ні про що зі свого життя не розповідав.

– Ти ж сам сказав, – вона тихенько шмигнула носом, – що тобі робили боляче.

– А ще я сказав, що перетворюю сни цих людей на жахи, – хлопець не міг второпати – Світлана йому не вірила чи дійсно не розуміла сутності речей?

– Щаслива людина, у якої все добре, не робила б такого. Якби не було тих, хто ображає, не було б кого сюди затягувати, – вона повільно вилізла з фонтану й опустилась на парапет. – За що ти перетворив її на статую?

– Я розповів їй про це місце. Їй не вдалось прийняти мою сутність, – Мирослав не міг позбавитись напруги через сльозливу однокласницю. Вона все псувала своєю емоційністю, негативну сторону якої не направляла на нього.

– Тобі не здається, – в голосі Світлани, яка занадто зацікавлено вивчала свої босі ноги, звучала образа, – що ти не випадково обрав саме ту людину, яка не змогла тебе підтримати? Чи не здається тобі, що ти не був готовий до відвертості й підсвідомо обрав її для своєї сповіді?

– Не був готовий? – співбесідниця наче навмисне обирала неприйнятну поведінку та недоречні слова, які лиш сильніше чіпляли хлопця. – Хочеш сказати, зараз я обрав правильну людину? – йому хотілося болюче вжалити її, але жодної слушної думки не спадало на розум.

– Можливо, – Світлану щиро зачепило, що не їй першій відкрили таємницю, і навіть після сварки з Катею, останній лишили дуже жіночну подобу ледве не в самому серці садка. – Знаєш, в класі у мене немає друзів. Бува, закривали без світла в роздягальні, лаялися неприємними словами, не відповідали на питання стосовно домашнього завдання… Я теж колись мріяла, аби з кимсь з них щось трапилось.

Мирославу знову наче землю з-під ніг вибили. Невже з цією дивною й непослідовною дівчиною у нього більше спільного, ніж з раціональною й зверхньою Катею? Може, він дійсно дарма відкрився їй? Але ж тоді б він не цінував іншого ставлення до його здібностей.

– Але потім, коли я перестала брати будь-яку участь в спілкуванні й спробах налагодити стосунки, я почала більше слухати й спостерігати. Вони всі, – вона невизначено повела плечем, – роблять це не від хорошого життя. Сергія постійно б’є батько, Ангеліна намагалась скоїти самогубство, Андрію доводиться постійно рятувати сестру від нападок вітчима, Аня має біполярний розлад… Я не знаю всього, але у кожного з них своя драма. Все погане, що вони коять, йде від безсилля через неможливість змін у власному житті.

– Виправдати можна кожного, – слова хлопця звучали різко, наче все сказане дівчиною було прозорим та очевидним. – Але кожна людина повинна розуміти: якщо вона когось б’є, то має бути готова, що може отримати значно сильніший удар у відповідь. Вже пізно, а зранку ще в школу. Ходімо.

Дівчина щиро вірила, що після нічної зустрічі Мирослав стане тепліше до неї ставитися, адже вона прийняла його сутність та розділила таємницю. Але реальність виявилась не такою прихильною та передбачливою. До ранку хлопець так і не стулив очей у спробі осягнути все, що трапилось уночі. Його налякали здібності Світлани, яка могла будь-якої миті зруйнувати звичний й раціональний світ, до минулого дня підвладний лише його волі. Страх та злість охоплювали душу Мирослава, який не міг заспокоїтися – він пожалкував, що привів дівчину до саду. Він вирішив довести справу до кінця й змусити Світлану відчути ненависть, яка дозволить взяти під контроль її сни.

Однокласники з прихованим жахом в очах спостерігали за драмами, що раптово розгорнулися у класі. Мирослав почав привселюдно дорікати дівчину, поводитися з нею сухо й жорстко. Більша частина старшокласників вже пізнали таємну силу Мирослава, та всіх здивувала його відкрита конфронтація зі Світланою. Вона стала першою, з ким хлопець навмисне псував стосунки у реальному світі.

Дівчина ходила за хлопцем та намагалась вияснити, що вона зробила і чому він так з нею вчиняє, але жодної відповіді не отримала.

– Я могла б припустити, що ти не хочеш мене бачити, але… Ти ж не кожному зустрічному відкриваєш свою таємницю.

– Ось за цю нав’язливість тебе всі й не люблять, – різко обірвав чергове звернення дівчини, яка вперто не розуміла натяків.

– А я, – вона намагалась робити все можливе, аби губи не тремтіли, – я…

– Що ти?

– А я люблю, – зовсім тихо пробурмотіла однокласниця, закрила обличчя долонями й втекла під розгублений погляд хлопця, який лише за хвилину зрозумів, що мала на увазі Світлана та кого вона любить.

Наступного дня вона не хотіла підходити до Мирослава, який удавав, що не помічає її, але відступати від свого плану вважала неправильним.

– Я, – дівчина ховала очі й намагалась не дивитись на однокласника. Вона готувалась до цього дня занадто довго, аби проігнорувати власні почуття та вже виконані дії. – Я розумію, що ти не хочеш зі мною спілкуватися, але… Я купила це з думками про тебе й не хочу… Це тобі. З днем народження, – вона поклала на край стола маленький пакуночок, старанно загорнутий у святковий папір. Дівчина присунула подарунок ближче до хлопця, поправила лямку рюкзака на плечі й попрямувала до останньої парти, аби не маячити перед очима суворого іменинника. По закінченню уроку хлопець дочекався, коли Світлана підніме голову, й демонстративно викинув пакунок до смітника.

Дівчина зрозуміла, що подібне вже непідвладне її силам, й останній урок провела в сльозах у закритій кабінці туалету.

– Ніколи не бачив настільки егоцентричних людей, – заплакана Світлана різко здригнулася, коли почула знайомий голос на лавочці біля виходу зі школи. Вона зіщулилась й кинула на Мирослава загнаний погляд. – Навіть зараз, коли я тебе демонстративно принизив, ти сердишся на себе. Чому?

– Хіба ж твоя провина, що я тобі не подобаюсь? Люди можуть керувати думками, але ж не почуттями. Якщо я викликаю лише бажання образити мене…

– І ти все одно мене любиш, – хлопець схилив голову набік й втомлено зітхнув. – Дякую за навушники, – він ледь посміхнувся, коли дівчина підняла на нього здивований погляд очей, що миттєво спалахнули внутрішнім світлом. – Я повернувся й забрав їх. Це ж все одно не допомогло тебе позбутися, – не встигла Світлана в’яло обуритися, як їй на шию пов’язали теплий шарф. Хлопець взяв дівчину за побілілу змерзлу долоню й щиро посміхнувся: – Холодно. Вип’ємо чаю у кав’ярні на розі?