Пирогів

Батьки, співчуваючи нам, що це останній рік навчання разом, вирішили зробити подарунок — вже в першу суботу вересня організували поїздку у Пирогів, у музей під відкритим небом. І начебто все було заздалегідь продумане, та щось з самого початку пішло не так...

Не дивлячись на те, що “Синоптик” показував на протязі всього дня безхмарну погоду і температуру до 30, ранок був сірий, похмурий, і згодом почав накрапати дощ. Настрій у всіх зіпсувався. Та поїздку відміняти не стали. Коли всі учні зібралися і сіли в автобуси, машина 11-Б тупо заглохла... Шофер поліз, поколупався у моторі і потім виголосив, що треба його(автобуса) повертати на базу, бо на ньому далеко їхати не можна. Наш клас рушив, а 11-Б залишився чекати заміну.


Як ми не помітили той величезний бетонний знак-вказівник — незрозуміло... Адже не тільки водій, але багато хто з нас неодноразово бував у Пирогові. Зрозуміли, що їдемо занадто довго, коли будинки вздовж дороги закінчилися... Прийшлось розвертатися, а це - певні витрати часу.

Залишивши автобус на стоянці, ми пішли оглядати музей без всякого плану — куди виведе асфальтована доріжка. Вирішили, якщо вистачить сил і наснаги, то дійдемо аж до “Карпат”. На всякий випадок більшість все ж таки подивилася на карту, але тільки мало що запам’яталось...

Територія музею була дуже великою і ділилася на сім регіонів. Почали ми з “Полтавщини і Слобожанщини”. Хатинки під солом’яними стріхами тут були чисто вибілені, біля них росло багато квітів. І поряд майже з кожною хатою ріс кущ калини, мальви та чорнобривці. В хатах висіли пучечки трав, пахло сіном, глиною і ще чимось таким знайомим з дитинства, що навіювало сум, а що це було — не згадувалось. І відчувалась ще туга у віконцях господ... Чи може мені це здавалося так через те, що я знала, що ці хатки були перевезені, відірвані від рідної землі.... А може це була туга за господарями, людьми, які їх збудували, жили в них...

Біля кожної будівлі десь у тіні знаходилася непомітна наглядачка — жіночка у літах, в українському вбранні, яке було притаманне даній місцевості. Жодна з них не сиділа склавши руки, а чи шила, вишивала, або щось прибирала. Деякі навіть просто сушили на рядні порізані яблука. Тільки у когось з екскурсантів з’являлось запитання, вони одразу приходили на допомогу. Ці жінки доповнювали колорит експозицій, робили їх більш справжніми, живими.

Найбільше мене зачепила сільська школа. Це була хата трохи більше за звичайну. Всі чотири класи з’єднувалися між собою, мабуть, для того, щоб один вчитель міг бачити одночасно всіх дітей. Саморобні шафи з книгами, які прикрашали серветки, зв’язані гачком; нефарбовані, але чисто вискоблені довгі парти здавалося ще пам’ятали сільських довірливих дітей.

Після огляду цієї невеличкої школи ми пішли дивитися церкву Святої Великомучениці Параскеви. Хмари на той час вже давно розійшлися, і сонце безтурботно сяяло на небі. Все ж таки “Синоптик” не збрехав, температура швидко почала підніматися до вказаної позначки.

Невдовзі класній керівничці подзвонили, що приїхав 11-Б клас. Вона пояснила, де ми знаходимося, і що прямуємо до “Полісся”, а потім — до “Карпат”. По плану, на який подивились при вході, наче йшли правильно, та з часом ми не попали до “Полісся”, а прийшли в якусь невідому місцевість. Вочевидь, нас заплутали вітряні млини, яких було багато кругом на пагорбах, і всі вони, здавалося, були однакові, але, якщо придивитися більш уважно, то можна було побачити явну різницю. Були такі, що повністю поверталися кругом своєї вісі, як казкова хатинки Баби Яги, а були такі, що у них крутилася лише верхня частина за допомогою величезної довгої колоди, на кінці якої було причеплене колесо. А були зовсім нерухомі вітряки, у яких рухались тільки крила.

Вийшло так, що 11-Б орієнтувався на одні млини, а ми — на інші. В результаті всі биту годину ходили кругами по одній і тій самій території музею. Мобільні чомусь почали глючити, навігатори ніяким чином допомогти нам не могли. В кінці кінців домовились зустрітися біля церкви Святої Параскеви і звідтіля почати рухатися далі.

Та ходіння по спеці та пагорбам далося навзнаки — всі втомилися, а ще наближався час обіду. Коли незабаром підійшли до корчми, всім разом, дружно захотілося їсти. Напроти корчми, через дорогу, під березами стояли довгі дерев’яні столи з лавами. За ними - на схилі була розташована сцена і лави для глядачів. На сцені сиділи декілька бандуристів і тихенько награвали українські пісні. Наша багато чисельна компанія зайняла два столи поряд. І кожний наче взяв потрошку перекусити, як того пропонувала класна керівничка, та стіл виявився завалений їжею. Кожна мама достойно вирядила, забезпечила свою дитину...

Після такого ситного обіду добре б було полежати у затінку беріз і послухати бандуристів, як це робили інші. Та все ж нас не так часто возили у такі значимі місця, і нам хотілося оглянути, як можна більше. І ми рушили, як планували, до “Полісся”, а далі — до “Карпат”.


Дорога увесь час йшла вгору та вгору. З незвички я швидко втомилася і пленталася позаду групи. Коли ми дісталися до “Полісся”, воно виявилося більш занедбаним, зарослим в порівнянні з іншими регіонами. А може то задум був такий... Кругом росли недоглянуті кущі і дерева, мало було квітів біля хат. І несподівано серед трави виринула велика рекламна пачка цигарок “Мальборо”. Цікаво, хто з цієї фірми мав якесь відношення до старенької хати з села Бехи, перед якою вона стояла?

Потім ми підійшли до невеличкої дерев’яної церкви. Це був діючий храм. У відкриті двері було видно, як горять свічки та лампадки біля ікон. За алтарем стояв священик у чорній рясі і безвиразно, монотонно щось читав. (Все виглядало майже так, як у фільмі про Вія).

Всі наші швидко зайшли, розбрелися по церкві і розглядали ікони. Я постояла, подумала, а чи буде мені цікаво там? Я з невіруючої сім’ї, в бога не вірю і мені вже достатньо було подивитись одну старовину церкву(Святої Параскеви). Але цікавість взяла вгору, і я все ж таки вирішила зайти. Коли я почала підніматися по хитким дерев’яним східцям, хтось тихо покликав мене... Я обернулася — була темна глуха ніч, без жодної зірочки на небі... Я стою на вулиці і хочу зрозуміти:де я знаходжуся? Повертаюся на різні боки і по контурам хат та дерев здогадуюся, що я в селі двоюрідної бабусі Марці, на вулиці неподалік від старої школи. Голос стає більш чутним і раптом хтось впивається гострими кігтями мені в литки ніг. Від жаху у мене в середині все холоне, я ціпенію і вже чітко чую неприємний, старечий скрегочущий(наче залізом по склу) голос:

- Донечка, дорогенька, я сліпа... допоможи мені вибратися звідсіля...

(Схоже, це стара бабця учепилася мені в ноги... Та як вона знає, хто я, якщо вона сліпа? І звідки вона тут взялася?)

- Як я вам допоможу, якщо не розумію сама - де я?

- Це село Барди. (Ага, значить я не помилилася.) - А ти виведи мене на Межирічку, це недалеко... (Так, я знаю, це сусіднє село, але йти до нього потрібно шість кілометрів та все лісом, повз двох кладовищ... Мене зовсім не влаштовують ці походеньки, і я думаю, як мені відкараскатися від старої...) Та бабця не гає часу, якось підводиться і хапає мене мертвою хваткою за правий лікоть... Я не встигаю відскочити, бо не бачу, де вона... Я розумію, що мені вже нікуди дітися від старої і прийдеться її провести... Але як вона опинилася в такий час сама на вулиці? І чому? Ще різні запитання лізуть мені в голову, на які я не можу знайти відповіді... Мені лячно, неприємно, тривожно... Я думаю, що цій бабі від мене потрібно щось більше, ніж проводи до Межирічки...

Але я маю йти з нею, стара тримає мене дуже чіпко. Я намагаюся вести її по дорозі, яку час від часу освітлює повний місяць, що на короткі проміжки виглядає поміж хмар... Я вже зорієнтувалася, куди треба рухатись і мене дуже непокоїть її жахливий вигляд у лахміттях, її скрегочущий голос і те, що я не можу роздивитися її обличчя, побачити очі... В голові продовжують роїтися думки: що може трапитися далі? Особливо, коли закінчиться село і почнеться кладовище? Може, вона задушить мене і вип’є кров? Або вирве серце? Що їй по-справжньому треба від мене? Я очікую від старої тільки поганого, чогось жахливого, адже її поведінка, вигляд ні про що добре не віщують... Вона мені постійно щось розказує, я намагаюсь її почути, зрозуміти — і не можу...

Коли ми порівнялися з останньою хатою на краю села, хмари раптом зникають і на небі вже не тільки з’являється місяць, а і всі зірки. Зразу стає якось дуже ясно, і я бачу наскільки потворна ця стара жінка... З нечесаним, скуйовдженим довгим волоссям, худим, зморшкуватим обличчям, довгим, гострим носом... Очі її дійсно дивляться нерухомо, сліпо, але в них є якийсь, ледве помітний, фосфоричний відблиск... Ми минаємо поволі кладовище (душа в мене з п’яток не повертається) і наближаємось до автобусної зупинки. Скоро ми виходимо на тверду, відсипану щебенем, дорогу. Я запитую стару, чи відчуває вона, що дорога стала більш твердою... Жінка без роздумів відповідає:

- Так! Вже не така м’яка, піщана, як раніше... зараз ми підемо хутчіше...

Та мені зовсім не хочеться йти далі і я кажу:

- Ось і йдіть тепер самі по дорозі, не губіть її під ногами, і ви вийдете прямо на Межирічку. Я з Вами далі йти не можу... Мене вже зачекались і мабуть шукають...

Я не знаю, хто мене повинен шукати, але я впевнена, якщо у друзів, однокласників потреби в мені не має, то батькам я все ж таки потрібна...

Стара не хоче мене відпускати, тримається обома руками за лікоть, як і раніше, дуже чіпко і щось торочить про Межирічку. Мені ці всі розмови видаються вигаданими навмисно, здається вона хоче мені щось навіяти... Тут я згадую розмови старих людей про скажену межиранську бариню, яка ще в кріпацькі часи розбилася на скелях біля річки Вуж, коли каталася на конях. Тоді коні прибігли самі додому, а жінку довго шукали і не знайшли... Вважали, її привід досі блукає десь біля скель... Мені стає зовсім недобре... Мабуть, ця жінка і є та бариня, і вона хоче мене потягти за собою... Я знаю, що річка і те скелясте місце тут неподалік, десь за деревами... Мені дуже важливо не допустити, що б вона повернула і не захопила мене з собою. І я намагаюся різними способами умовити її йти далі самій... Але стара ніяк не погоджується, і я щосили намагаюсь відчепитись від неї. Я майже розщеплюю її сухі закорузлі пальці... Одночасно я побоююсь, що вона може мені вчепитися у волосся... Тоді я вже точно не вирвуся...

Але раптом стає чутним намагання якогось півника заспівати. Він хутко прочищає горло і дзвінко горлопанить на все село своє ку-ку-ріку... Стара від несподіванки здригається, її пальці слабшають... Я з усієї сили штовхаю бабцю, вириваюсь і тікаю в кущі біля дороги. Вона борсається на дорозі у своїх лахміттях, свариться, намагається піднятися, та в неї не виходить, і вона повзе на шум у кущах... Я стараюсь видряпатися з цих клятих кущів і раптом з жахом падаю у якусь безодню...


Потім я чую якісь голоси і прихожу до тями. Я бачу, що лежу на лавці біля церковної хвіртки і кругом мене стоять однокласники. Я чомусь вся мокра... Підводжусь, запитую, що тут було? Та ніхто нічого пояснити не може... Адже всі були в церкві. Можливо, я впала від сонячного удару...

Мені хочеться вірити, що то був дійсно сонячний удар... Та ненароком глянувши на ноги, я бачу подряпини не наче від кігтів... Піднімаю калоші джинсів і... - литки теж гарно подряпані... Мені стає не по собі, і я з осторогою повертаю голову в сторону правого ліктя... На ньому і по руці вище — невеликі, але дуже темні синці, начебто мене хтось хапав чіпкими пальцями...

Що це все може означати? Чому так трапилося? Це була випадкова зустріч з потойбіччям? Чи це мені послано знак, що я давно не відвідувала прадідівських могил у Бардах, і тепер вони кликали мене? (Коли я виросла, то вважала, що туди їздити нецікаво, відмовлялася, коли мої рідні дід та бабуся звали їхати разом з ними на “гробки”).

А що я не пішла зі старою, то проблеми, які в мене є, залишаться зі мною? А якби пішла з нею, щоб відбулося?

Ніяк я не змогла пояснити все те, що трапилося. Мабуть, потрібно ще раз приїхати в Пирогів і пройти тим самим шляхом...

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас математики
Історія статусів

07/10/20 14:15: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап