Слабохарактерний Куджо
Пігулка впала на мою долоню. Я машинально закинув її до рота та ледве проковтнув, запивши ковтком води.
Мати ще спала. Декілька порожніх пляшок з-під випивки були розкидані навколо її ліжка. Ще одна лежала поряд, просто у ліжку. Мати навіть уві сні не розтулила пальців, неначе це найважливіша річ у її житті. Мабуть, так воно і було.
Я закинув на плечі рюкзак і, тихо зачинивши за собою двері, поплентався до школи.
Йти було не довго, всього хвилин зо двадцять пішого ходу. П’ять, якщо дуже поспішати. А поспішати мені не хотілося зовсім. Моросив холодний, осінній дощ. Дорога була вкрита опалим листям та брудом, а поміж ним простирались калюжі із райдужними потоками бензину. Приблизно за сорок хвилин я все ж таки дійшов до великих залізних воріт. Зі скрипом відчинив їх та пройшовся шкільним двориком, огорнутий криками молодшокласників. Дійшов до палко любих мені білих дверей школи і рвучко відчинив їх. Гул моїх кроків розійшовся порожнім коридором, а коли я нарешті відкрив двері класу, десятки очей дивилися тільки на мене.
«На одного мене. Я… Вони дивляться… припиніть витріщатися. Я просто прийшов.»
— А, Вінграновський, знову запізнюєшся, ти як завжди,— коротко буркнула старенька вчителька алгебри, Землинська.
— Пробачте Олено Едуардівно, це не повториться,— тихо пробубнів собі під ніс я.
Вчителька лише кивнула, запрошуючи сісти. Ми обоє в цей момент знали, що все повториться, і не один раз.
Я сів на своє місце за задньою партою. Там, де було найбільше дурнуватих написів, а стілець трохи хитався.
Люди нарешті перестали на мене витріщатися. Забули про моє існування, як і завжди. Кожного дня все було таким сірим і однаковим. Я приходжу, роблю вигляд, що мені все це важливо, навіть намагаюся щось там робити. Я сам не знаю, чому я іду на медаль. У мене все виходить, навіть без особливих зусиль. Але, якщо чесно спитати себе, нащо мені та медаль? Нащо я сюди приходжу? Що я тут взагалі роблю?..
Я не знайду відповіді.
Рівняння виявилось аж занадто легким. Я сперся на долоню та повільно оглянув присутніх у класі. Просто так, без якоїсь особливої мети. Маленький вогник зеленого світла над Максом виник всього на мить. Одна лише мить. Я протер очі і ще раз глянув в його бік.
«Нічого там не було. Просто здалося».
Я заспокоївся. Зайнявся новими рівняннями, і врешті урок закінчився, навіть не розпочавшись для мене серйозно. Я закинув речі у рюкзак і тихо рушив за усіма, намагаючись не привертати уваги.
На жаль, увагу Макса я все ж привернув. Із шаленим сміхом він кинув у мене якесь сміття та звелів викинути його, а краще викинутись самому, у один із контейнерів. Я не виконав його прохання.
Ще декілька синців на тілі. Прекрасний початок дня. Мені загалом було байдуже, скільки б він мені їх не ставив. Коли живеш із болем все своє життя, якось звикаєш до нього. Вже не вважаєш чимось новим чи страшним. Просто ще одна надокучлива процедура, через які я проходжу майже кожного дня.
Поки він із хлопцями бив мене у туалеті, я ближче придивився до нього.
Ось воно, світло. Так, цей невеликий вогник знову горить, і горить все сильніше і сильніше. Тепер я був упевнений, що мені це не примарилося.
Коли я змивав із обличчя кров, я подумав, що мій дах вже починає їхати, тому що: «Ну який ще вогник? Нічого такого не буває, я просто жалюгідний божевільний придурок, якому ввижається казна-що».
На літературі мене запитали, що ж зі мною трапилось.
Я намагався сказати, що не трапилось нічого. Принаймні, нічого нового, але все одно довелося залишатися для бесіди із нашою класною керівничкою, Марією Степанівною. Акурат після уроків.
В принципі, додому мені теж не надто хотілося.
Знову стандартні фрази. Гори стандартних фраз. Цілий ліс стандартних фраз.
«Як же нудно», — подумалось мені. Поки це скінчилось, надворі вже стемніло, і додому я добирався серед темних і холодних вулиць осіннього міста.
«Що ж це за вогник? Невже я справді божеволію?»
Із дзеркала на мене дивився худий, кістлявий юнак із втомленими очима. Неначе мені не шістнадцять, а всі сорок, і вчусь я не в десятому класі, а працюю десь вантажником у декілька змін.
Я проковтнув ще таблетку.
Матері не було вдома. Єдиний приємний момент цього дня.
«Вогник над ним. Немов зелена іскринка над його головою. Що ж це було таке?»
Я довго не міг заснути, але врешті сон спіймав мене у свої сіті.
Десь за вікном розгулявся вітер. Я відчув його шум крізь дрімоту, але так і не розтулив очей.
…
Наступного дня на другому уроці Марія Степанівна зібрала нас усіх у класі англійського мови, яку вона нам намагалася викладати. Вона довго, хвилину чи дві, намагалася перервати тишу, що застигла у кімнаті.
Мої руки тремтіли, а серце шалено калатало. Макс сьогодні не прийшов до школи. У бесіді класу в месенджері було тихо, але його дружки про щось тихо перемовлялися увесь перший урок. Так тихо, що я не міг цього почути, але всередині я вже розумів. Розумів і ледь не впадав у панічну атаку, проте тримався. Люблю свої таблетки.
Марія Степанівна нарешті порушила мовчанку:
— Ваш однокласник, Максим Перебийніс, вчора, на жаль, — вона ковтнула велику грудку у горлі, — покінчив життя самогубством. Мені зателефонувала його мама. Це велика трагедія, і…
Мені заклало вуха він хвилювання. Здавалося, що кисню так мало. Але я втримався. Атака не розпочалася.
«Мені вистачає кисню, і я спокійний, я дуже спокійний, я просто надзвичайно спокійний. І кисню цілком достатньо».
Хтось сидів у ступорі, комусь було відверто все одно, але вони робили вигляд, що це не так. Я не знаю, до якої групи себе віднести.
«Той вогник точно був над його головою. Я бачив його своїми очима».
Вперше за день я вирішив поглянути на своїх однокласників, уважно обстежити кожного. Я пройшовся очима по їхніх головах, намагаючись помітити найменшу іскринку, найменший порух.
Він вже був над нею в цей момент. Я можу заприсягнутися, що ще хвилину тому його там не було, але зараз вогник горів зеленим сяйвом просто над головою Ілони Швейц. Я прикрив рота рукою, щоб не скрикнути.
Ця дівчина, з якою я навіть ніколи ще не говорив. Здається, вона не кинула в мій бік навіть пари випадкових фраз. Я відчув свою відповідальність за її життя, хоч це і було самовпевнено та дещо безглуздо, але…
Під час однієї з перерв я тихо покликав її.
Вона зробила вигляд, що не чує.
У мене тряслися руки і коліна, але я все ж таки зумів пересилити себе та підійти.
Вона кинула на мене лише один косий погляд і повернулась до екрану свого смартфону.
— Агов, послухай мене, — писклявим від хвилювання голосом промовив я.
— Чого тобі? — різко відповіла вона.
— Те, що сталося з Максом... Жахливо.
— Так, справді. Він, ніби, не подавав ніяких знаків. Такий собі веселий чувак на людях, і раптом на тобі.
— Мене теж це здивувало. Я хочу сказати, це якось аж занадто дивно.
— Занадто? Хлопець вкоротив собі віку. Це сумно, але дивини тут немає. Мабуть, ми просто зовсім нічого про нього не знали.
— Так, але..
— І взагалі, він же над тобою лише знущався, чого це ти раптом так переймаєшся? Га? Ніколи не повірю, що тобі його справді шкода, Вінграновський.
— Ти поганої про мене думки. Але це не важливо, послухай..
— Я вже достатньо тебе послухала, іди звідси, не заважай мені!
— Але ж...
— Давай вали! Від тебе смердить, аж стояти поруч гидко.
— Якісь проблеми, Ілона?— один із дружків Макса з’явився біля нас, перегородивши мені шлях назад. Він злісно глянув на мене, розриваючи поглядом.
— Та ніяких, Колю. Просто ходять тут усілякі,— Ілона перевела презирливий погляд на мене.
— Я вже іду. Вибачте.
— Що ти там бельмекаєш, виродку? — Коля схопив мене за комір, готуючись вдарити.
— Та залиш ти його! Він того не вартий. Пішли звідси. Скоро урок,— Ілона торкнулась плеча Колі, і він просто на очах заспокоївся, лише легко штовхнув мене у бік.
— Гуляй, Вінграновський,— кинула Ілона на прощання.
«Щасливо здохнути», — подумав я
…
Її тіло знайшли у ванній того ж дня.
В месенджері все загуло одразу. Не так, як вчора. Мабуть, тіло знайшли швидше, і її мати одразу зателефонувала вчительці чи щось таке. Чесно кажучи, байдуже.
Я закинув до рота таблетки і зачинився у кімнаті. Без світла. Просто довго сидів і тремтів, згадуючи той вогник. Мені здається, що минула ціла вічність. Мати так і не з’явилася вдома. Мабуть, знову пішла кудись на тиждень гуляти. Я дістав із шухляд якісь гроші і змусив себе пройтися до магазину.
Повільно зачинив двері і спустився на вулицю сходами (не люблю ліфти). Крізь сіре, оповите хмарами небо, пробивалися лише поодинокі промінчики світла.
Навіть цих маленьких промінчиків було достатньо, щоб побачити вогники.
Десятки вогників над різними людьми.
Кожен четвертий чи навіть кожен третій.
Я виблював під найближчим кущем.
Мене всього трясло від страху та відчаю.
І тоді, в одній із калюж, серед листя та бруду, я побачив своє власне відображення із зеленим вогником над головою.
У вухах сильно зашуміло.
Я впав на асфальт та довго не міг підвестися, накрившись руками.
Мабуть, усі чули мій крик, але ніхто не захотів підійти.
Я заледве підвівся та повернувся у квартиру.
Там у дзеркалі на мене дивився хворий юнак із запаленими очима. Із зеленим вогнем, що вже розходився по всій голові, немов вогняна корона.
Щось грюкнуло вдалині. На вулиці розійшовся сильний вітер. Я вийшов із ванної у коридор, що немов розійшовся у ширину, втрачаючи свої обриси, перетворюючись у довгий темний тунель. Він поглинав мене, як водоверть. Десь далеко, в його центрі, відкрилось маленьке вікно у білу порожнечу. Я хотів закричати, але мій голос не було чутно. Вікно у порожнечу ставало все більше і більше, а тоді із нього вилізла чиясь довга сіра рука, немов її власник намагався пробитись всередину. Я спробував якось рухатись, але тіло мене не слухалось, я був повністю паралізований невідомою силою. Та рука схопилась за чорну тканину тунелю та різко потяглася вперед. Ще десяток рук з’явились за нею, вони разом розтягували вікно, аж поки я не побачив аморфне обличчя чудовиська із велетенським зеленим оком у центрі. Воно потяглося ближче до мене. Все ближче і ближче. Його руки вже торкалися мого тіла. Холодні і липкі. Я не міг навіть кричати через параліч. Лише спостерігати за чудовиськом, що вже було зовсім близько. Його око глянуло просто на мене. Я побачив своє відображення у його зіниці.
Він кинувся душити мене своїми лапами, але я чомусь не відчував болю. Істота заходилась душити мене все сильніше, але я ніби був захищений чимось.
«Чому я не можу поглинути?», — це питання промайнуло в моїй голові, немов щось чуже. Мабуть, це його думка.
Мене почало відпускати. Я відчув силу в своїх кінцівках. Я схопив його за щось схоже на шию, те, що тримало його мерзенне обличчя із оком.
— Це я тебе поглину, чуєш!
Наші свідомості зараз пов’язані, немов ниткою.
Я почав тягнути цю нитку на себе, вчепився у неї всіма своїми силами.
Чудовисько звивалось у моїх руках. Я відчував всім нутром його тиск і в той же час біль.
Моє відображення в його оці горіло червоним сяйвом. Мабуть, так я для нього виглядав. Коли все було скінчено, тунель навкруги розімкнувся. Я впав на підлогу зовсім без сил. Не знаю, скільки я так пролежав. Може, годину чи день. Світло у ванній так само горіло, полишене мною. Я кинув оком на відкриту пляшечку с пігулками і широко посміхнувся. А коли поглянув на дзеркало, мене зустрів погляд хижака із червоною вогняною короною над головою. І тоді я відчув щось нове в собі. Дивне відчуття. Ніби мені дуже хочеться їсти.
