Після світла

Темрява. Назовні стояла та напирала на вікна своєю безмежністю темрява.

— Я нічого не бачу, — сказала Тая.

— А я й не думав, що може бути настільки темно, — прошепотів Матвій.

Усі стояли, наче прикуті до шибок, та відчайдушно намагались розгледіти бодай щось. Небо було без зірок. Та й лінію, яка б мала розділяти землю з небесами чомусь не видно. Немов би повісив хтось завісу на клітку з папугами, аби ті нарешті замовкли.

— Дивіться, місяць вийшов! — вигукнув дівочий голосок.

Однак, на жаль, то був не місяць. Не було помітних краторів і звичного блідого світла. На чорному тлі у вишині висіла брудно-жовта куля, всередині якої, здавалось, переливалась чи то лава, чи то хворий перламутр.

— Зате хоча б щось видно, — з удаваним ентузіазмом мугикнув хтось.

Але можливо краще б їм було лишитись у темряві.

За 3 години до зникнення світла

Дзвінок. Вікна грають зайчиками, пилинки повільно танцюють у промінцях. Перерва гомонить дитячими голосами та дорослими зауваженнями. Однак 11-Б сидить на своїх місцях та смиренно дописує самостійну з фізики. Хоча навіть після здачі листків ніхто нікуди не поспішає, лише хтось приглушено перемовляється між собою. Можливо дітей, що так безтурботно гасають по сонячних коридорах, не переймає траур останніх днів, проте на доросліших він ліг товстою ковдрою. І хоч школа добре ховає своїх підопічних від зовнішнього божевілля, тривоги з сердець дітей їй викинути не вдається.

— Чули, що вчора вже й на театр напали? — почав Матвій.

— Та хто ж не чув. Страшно все це. І навіщо таке людям робити? — скрушно зітхнула Тая.

— Як-то навіщо? Це ж весело! Там підпал, там розстріл — супер, — як завжди саркастично прокоментувала Діана.

— А й правда, — додав Петро. — Хотів би я, щоб і з нашою школою так.

— Ти що — дурний? Не треба нам такого щастя, краще вже довчимось цей рік спокійно і все. Та й крім того, на дітей ніхто не нападе, тому все-таки готуйся до ЗНО, мрійнику — підкинув свого Мишко, не припиняючи смакувати свій бутерброд.

Лада ж спокійно сиділа та пропускала повз вуха суперечку своїх однокласників. Їй було не до втручання. Її маленька сестричка, Тося, тиждень тому стала жертвою цих невловимих терористів. Дівчатко просто хотіло подивитись на метеликів, потримати їх в своїх крихітних долоньках… Хто ж знав, що повітря в музеї отруять.

Знову дзвінок. Біологія. Дискусія переривається з приходом статної вчительки.

— Так, мої любі, сьогодні у нас важлива тема, тому готуйтеся писати багато. Отож, гаметогенез — це…

Однак якийсь глухий гул прокотився двором і не дав жінці доказати. Усі принишкли та лише пошепки питали: «Що це було?». Потім знову те саме: ГГУУПП. Хтось уже вставав з місця та спішив до вікон, хтось опустив голову на парту.

— Спокійно, діти! Відійдіть від вікон! Ся…

РЕВ. Тоді хвилі вогню огорнули все приміщення та почали перекидатись від кімнати до кімнати, пожираючи все та всіх на своєму шляху. Дим чорними клубами вже привертав увагу за багато кілометрів від вибуху.

5 хвилин без світла

— Хтось бачив мій телефон? Він коштує дорожче за все ваше майно, тому не мовчіть, якщо взяли — грізно сичала Діана, нишпорячи по підлозі та сліпо натикаючись на стільці та кути парт.

— Ми… де ми? — розгублено спитав хтось.

Коли очі більш-менш звикли до ледь освітленого брудною кулею місця, то стало ясно, що всі знаходяться в тій же школі. Але за вікном не видно навіть звичних обрисів дерев чи будинків неподалік. Здавалося, що школа стоїть єдина в усьому світі та ще й у найзабутішій цим же світом глушині.

— Якщо ми померли, то це на рай не схоже, народ, — констатував Петро.

— Ми не могли померти, довбню. Я стільки не нагрішила, щоб ти зі мною в пеклі був, — гукнула з під столу Діана.

— Тихше, — мовила Лада. — Де вчителька?

Однак біологиня зникла, як і телефони… Як і всі особисті речі школярів. Незмінним лишились парти, стільці, дошка та шафи в кінці кімнати, за вітражами яких вже були не кольорові книжки та бюсти, а пустота.

— Заждіть, нас же 15 всього чи не так? — спитав Мишко.

Лише тут підлітки звернули увагу на відсутність деяких однокласників. Всього ж їх було 11, через що зниклих не відразу завважили.

Петро швидкою ходою підійшов до дверей та взявся за ручку. Але невідомо звідки вигулькнула Діана та з вереском відштовхнула хлопця.

— Ти взагалі з глузду з’їхав?! Ти хіба знаєш, що там за дверима?! А якщо вони тільки й чекають, щоб добити тих, що вижили? Хочеш, щоб нас усіх перестріляли через тебе?!

— Ти чого кричиш, як різана? Якщо там хтось і є, то через твій вереск нас вже точно знайдуть. Краще стули пельку, поки я цього не зробив. Я сам вийду та оглянусь. Сидіти тут — не варіант.

— Може й справді почекати трохи? — запропонувала Тая.

Однак всім був відомий нестримний характер Петра. Безпардонно відіпхнувши Діану, він вилетів за двері. У класній кімнаті повисла напружена тиша. Кожен хотів у цей момент вловити хоч якийсь звук, хоч слабкий скрип, хоч щось. Матвій пішов в один із кутків, де спустився на підлогу та заховав обличчя між колінами. Так само вчинили ще деякі. У цей час, коли потрібно було показати свою дорослість, підлітки вибрали сторону дитинства. Так, у повній тишині, яка лише часом здригувалась поодинокими схлипами, всі чекали новин з-за дверей.

Через вічність (насправді ж 15 хвилин) почулось важке гупання поза стінами. Щось наближалось та ще й дуже швидко. У секунду хтось рванув на себе двері та, голосно сопучи, заскочив у клас. Хтось з дівчат вже скрикнув, інші залізли в шафу для одягу, а дехто взяв стілець для оборони.

— Ви чого тут досі сидите? Побігли бігом запасатись їжею, поки хто не взяв!— прогримів Петро, вивалюючи на вчительський стіл якісь продукти.

— А безпечно? — спитав Мишко.

— Та безпечно, погнали вже! Але дехто має лишитись тут, бо ще викрадуть те, що я приніс.

— Так а кому красти? Хіба ми тут не одні? — здивувався якийсь хлопець.

— Якби ж то. Тут з нами ще декілька класів.

Троє людей зголосились оберігати здобич, інші ж побігли в їдальню. Їсти вже й справді хотілось, страх осушив горло, тому всі мчались, як шалені. Пробігаючи пустими коридорами, Лада намагалась розгледіти якнайбільше, проте темрява лише у деяких місцях відступала перед брудним світлом невідомої кулі ззовні. Однак спинитись довелось, бо під ногами щось літало, потривожене бігом людей. Схилившись, Лада торкнулась білого дива і зрозуміла, що то пір’я. А поряд розпласталось дещо чорне і, торкнувши того, дівчина вмить улипла у щось тягуче. Смола? У той час, десь зверху та знизу ще чувся тупіт, скрики, а у парадному вестибюлі приблизно 100 людей товпились та штовхались, проникаючи у вузький коридор до їдальні, а з інших сходів спускалась ще сотня чи більше.

— Замало людей. Нас же більше тисячі навчається. Де всі інші? — здивувався Мишко.

Коли групка пірнула у вир тіл та гаму, то стало ясно, що тут зібрались дуже різні люди з 9-их та 10-их класів, і всі чомусь були лише по декілька чоловік. «Або всі стережуть у себе їжу, або тут щось нечисто» — подумала Лада. Петро у цей час протаранював своїм однокласникам шлях до дверей, які чомусь були зачинені. Смикаючи їх з усієї сили, він все більше буряковів, усвідомлював, що хтось у їдальні засів.

— Якщо ти, почваро, не відчиниш — то я їх виб’ю до біса! — прокричав він, гримаючи кулаком по дверях.

Відповідь не забарилась і двері легко піддались. Проте як тільки хлопець ступив на поріг, його тут же викинув струмінь якоїсь речовини з гучним шипінням.

— Відтепер це наша територія, і вам усім тут нічого робити, особливо тобі, Петре, — мовив чорний силует, що вималювався з-за клубів якогось диму та з тріском зачинив двері.

І дуже вчасно, бо збитий старшокласник уже кинувся на дерев’яну перепону і колотив по ній, здавалося б, усім своїм єством.

— Я тебе дістану, Андрію! На цей раз ти вже догрався, вилупку! Я васу переб’ю цим же вогнегасником! — злісно сичав Петро, відлякуючи всіх дітей навколо, які з страхом та розпачем дивились на непіддатливі двері.

— Чортовий А-клас! Щоб вони там обжерлись та попухли! Боже, за що я взагалі тут, як ти міг таке зробити? — починала розходитись Діана.

Мишко ледь відтягнув свого друга від заблокованого входу в їдальню. Усі класи рушили по своїх кімнатах, обдумуючи що робити далі. Не було ні їжі, ні води, ні світла. А тепер іще й надія помалу зникала.

5 годин без світла

— Ти вгамуєшся, чи ні? Дістав ходити, — кинула Діана і без того розлюченому Петру.

— Я думаю, як проникнути в кубло тих виродків. Це ж треба! Замість того, щоб ділитись, вони барикаду зробили, — бурмотів хлопак.

І так, обійшовши всю кімнату три рази, він рванувся до вікна.

— Не смій відчиняти! — гукнув Мишко.

Але хлопець уже повернув ручку та розчинив шибку. Проте як тільки він те зробив, невідомий ультразвук в’ївся в голову кожному, трясучи мізки так, що більшість взялись за голову. Відпустивши власну макітру, Петро відразу ж зачинив вікно, але відгомін пронизливого звуку ще з півгодини не давав спокою. Той звук мовби оглушив вухо та думки. Однак одна думка все ж могла чітко вібрувати в голові кожного: «Виходу немає».

8 годин без світла

— Ладо, прокинься, прошу — шепотіла Тая, штурхаючи сонну дівчину.

— Що сталось? Знову біда? — вскочила подруга.

— Ладо, мій брат… ти ж знаєш, що він у третьому класі навчається, а малих ми взагалі не бачили. Я думаю, може вони бояться вийти… чи може щось сталось…Прошу, сходи зі мною пошукати його, — мовила Тая, жалісливі очі якої навіть у темряві було видно.

Лада оглянулась: всі сплять. Навіть невгамовний Петро забувся у сні.

— Добре. Ходімо, але швиденько, — відповіла однокласниця.

Коридори були досі порожні, лише де-не-де витало біле пір’я, якого чомусь стало більше, а нога досі часом встрягала у щось липке. Молодша школа знаходилась в іншому крилі, тому дорога була довга, бо здавалось, що кожен куток як ніколи темної школи ховає в собі жах. Дійшовши до потрібного класу, дівчата обережно зайшли в середину і…. нікого не побачили. Парти, дошка, шафи… Однак, приглянувшись, можна було помітити чимало біленького пір’я, яке, наче живе, легко літало у повітрі.Тая мовчала. Вона мовчки підійшла до четвертої парти середнього ряду і сіла за неї. Одна пухка пір’їнка впала їй на руку.

— Краще пішли, скоро всі прокинуться, — спробувала Лада відволікти подругу.

— Він сидів тут, — тихо сказала Тая через хвилину. — Але тепер його нема. Ладо, що ж я батькам скажу? Що він загубився? Але ж як? Що мені скаже мама?

Лада мовчала. Хіба ж відомо чи вони взагалі тепер побачать своїх рідних? Однак самобичуванням краще займатись в іншому місці, тому вона звернулась до подруги:

— Таю, люба, пішли. Нам тре…

— Залиш мене тут. Я вже нічого не хочу і нікуди не піду.

— Ні-ні, як же я мож…

—ЗАЛИШ! МЕНЕ! ТУТ!

Від несподіванки Лада відсахнулась від однокласниці. Якщо тиха людина починає кричати, то це вже останній сигнал, що передвіщає страшну бурю. Трохи постоявши вона вибігла із класу та швидко поспішила повернутись у свою класну кімнату, пообіцявши собі повернутись. Але не встигла бідолаха перетнути один коридор, як хтось її затягнув у комірчину, затуливши дівчині рота.

— Якщо ти зробиш як я скажу, то я дам тобі трохи їжі, — почула вона гарячий шепіт, а руки його власника вже загарбницьки обмацували тіло схопленої. Дівчина почала обурено голосити, але велика долоня перетворювала її голос у мичання, що все більше переростало у благальні схлипи. Страх взяв серце у лещата та змусив його калатати, шукаючи свободи. Сльози вже намочили безпощадну руку нападника, але той і не думав спинятись.

ХРИП. Звук поряд змусив злодія спинитись. Щось слизьке та довге зачепило ногу дівчини. Поганець прислухався, але, не витримавши натиску тиші, гримнув:

— Хто ту …ааххрррллпб.

Лада відчула дивний сморід, а по звукам зрозуміла, що щось залізло її нападнику в рот! Тут же якийсь черевний рев почувся десь з-під стелі. Підійнявши голову, дівчина побачила пару темно-червоних очей, які світились жаринами. Це було перше чітке світло за весь час перебування Лади у мороці. Щоб боротись з невідомим, зловмисник відпустив дівчину, і вона без вагань кинулась тікати, але двері виявились зачинені. Сіпаючи їх та судорожно хапаючи повітря, старшокласниця боялась оглянутись, бо позаду неї чулось лише якесь булькання, тріски (кісток?), та приглушений рев.

— Я не хочу! НЕ ХОЧУ! — нарешті дівча було в змозі сказати ці слова. Однак раптом — тиша. Ні звуку. Лише її збите дихання. По-малу обернувшись, Лада полегшено видихнула — очі-жарини зникли. Двері тут же відчинились, і, дівчина що духу помчала у свій клас, аби швидше розказати про тутешню страховину. Та її однокласники якраз вибігли з кімнати.

— У їдальню! — кричав Мишко.

— Що таке? — здивувалась Лада.

— Поки вас шукав, то побачив, що їдальня відчинена. До речі, де вас носить? І де Тая? — поцікавився Матвій.

Але відповіді він не дочекався, бо вже обігнав спантеличену однокласницю, яка, через повернення голоду, на хвилину забула про те, свідком чого стала.

Через тридцять секунд здичавілі діти вбігли до бажаного всіма місця. Проте тут же й зупинились. Навіть у гірчичному освітленні кулі було видно тіла, що лежали розкидані по всій їдальні.

— Це хто їх так? Потруїлись чи що? — спитав невідомо в кого Мишко.

Петро ж підійшов до одного тіла та, ретельно розглянувши його, сказав:

— Задушили наче. Он як очі з орбіт повилазили!

— Фуу, не кажи такого, — досі вередувала Діана.

— Та ж наче попекли, хіба ні? У мого трупа якісь опіки дивні… я у фільмі бачив, що такі кислотою роблять, — висловив свою думку Мишко, присівши біля іншого мертвого тіла.

— І як ви можете спокійно про це говорити, люди? Це ж трупи! Тут явно сталось щось погане, вшиваймось краще, — вигукнула Діана і обернулась до дверей.

Аж раптом почулось хрипіння. Звук чітко йшов з-за довгого столу, що відокремлював кухню і саму їдальню. По спині Лади пробігли мурашки страху, а в голові імпульси спогадів.

Озброївшись вогнегасником, що стояв біля дверей, Петро рушив до столу.

— Не йди, дурню, — пропищала вереда.

Мишко ж теж поволі рушив на звук. Так само зробили деякі інші. З кожним кроком чулось як до хрипіння додається якесь чвакання. І ось…

— Боже мій! — лише й зміг видихнути Петро, застигнувши від жахливої картини.

Лада теж підступила і побачила здоровенну жовту жабу, яка своїм величезним черевом покривала чи не все тіло своєї жертви. З її пір витікала якась біла речовина, що змушувала шкіру нещасного шипіти та пінитись. Сама ж жаба сиділа спокійно, все більше й більше притискаючи напівживе тіло до підлоги та надавлюючи своїми перетинчастими лапами на груди, які вже проломлювались від ваги.

Враз квакшу вдарив потужний струмінь води й піни. Однак жабу те дійство не сильно схвилювало. Вона ліниво повернула свою бридку пику та, незадоволено квакнувши, стрибнула в один з темних кутків.

— Куди ж ти? — гукнув Петро та стрельнув напором у сховок химери, однак струмінь вдарився у голу стіну.

— Що це таке було? — істерично підвищувала голос Діана, все туплячись у місце, де щойно була потвора.

— Це просто страшний сон, це просто страшний сон, це просто…— мугикав Матвій, нервово гойдаючись на одному стільці.

— Заспокойтеся всі! Воно нас не торкнуло — і то вже добре. Потрібно запастись їжею. Беріть, що зможете, — наказав Мишко, обернувшись до всіх та підзиваючи тих, що стояли досі біля входу.

Однак тут же навислу тишу та знервованість перебило важке бахкання з-за столу. Усі миттю кинулись до нього і були шоковані не менш страшним видовищем. Петро гамселив ледь живого хлопця вогнегасником.

— Ти що робиш?! Ти маєш допомогти йому! — скрикнула Діана, вчепившись у своє волосся.

— А я й допомагаю йому... — удар! Тріск! — …відійти у той світ! — не припиняючи свого заняття, відповів парубок. Але перед тим, як він розтрощив бідоласі голову, всі впізнали в тому нещасному Андрія. Тепер же покалічене тіло було мішаниною роз’їденого кислотою м’яса та потрощених кісток. Припинити цей спектакль помсти ніхто не хотів, бо поневолі міг стати наступною жертвою. Як-то кажуть: «Не підходь до собаки, поки та їсть».

Усі, звісно ж, вирішили лишити Петра зі своєю розвагою на самоті, і тому поспішно рушили до виходу. Але не встигли ступити за поріг, як Матвій скрикнув:

— Куди вони ділись? Де мертвяки?!

Тіл не було. Лише якісь чорні невідомі плями на підлозі нагадували про місцезнаходження кожного задушеного. Не маючи бажання розбиратись у таємничому зникненні 11-А, підлітки рушили вузьким темним коридором до свого класу, прихопивши дещо із продуктів. Супроводом їхнього ходу були гулкі удари вогнегасника з їдальні.

10 годин без світла

— Скільки нас взагалі є? — запитала в темряві Лада.

— Давайте перегукнемось. Я тут, — запропонував Мишко, жуючи якийсь бутерброд.

— Я, на жаль, теж, — зітхнула Діана.

— І я на місці, — долинуло з найдальшого кутка від Матвія.

— Про мене не забудьте, — докинув Петро, обіймаючи вогнегасник.

І тут знову запал тиша, що лише чавканням Мишка переривала свою цілісність.

— Невже це всі? — підійнялась Діана.

— Ну, принаймні ті, хто тут лишився. Руда вийшла була в туалет, але щось її досі нема. Інші теж десь погубились, хтось може до іншого класу перескочив, не знаю — роздратовано пояснив Петро.

— Стоп, а де Тая? — напружилась Лада.

— Це ти нам краще скажи, — сказав єхидно Мишко. — Невже ти її — ахах — З’ЇЛА?! АХАХАХАХ!

Від питання та дикого сміху однокласника, дівчині сипнуло морозом по шкірі. Як же вона могла забути про подругу? Не вагаючись ні секунди Лада скочила з місця та помчалась у молодшу школу. «Я ж обіцяла, я обіцяла!» — гупало у неї в голові. Але цей раз бігти було ще важче, бо ноги те й робили що застрягали у невідомій темній субстанції, а пір’я так і норовило залетіти в рот. Уже добігаючи до класу, дівча просто викрикувало ім’я подруги, яка чомусь не відгукувалась. Але ось двері класу! Смикнувши їх з усієї сили, Лада так і завмерла на місці. У кімнаті, де повсюди витало пір’я, невідома тонка істота стояла над величезним клубком, який поливала чимось ледь іскристим з не менш великої, проте дуже вузької амфори. В очі відразу впали тонкі руки та пальці істоти, наче то були гілочки з довгими голками на кінцях. Навколо ж тої химери витала якась прозора тканина, наче фата нареченої з павутини, що також якось дивно сяяла. Присутність новоприбулої навіть не сполохала створіння, а ось сама дівчина вже була на межі свідомості. Певне тому вона не усвідомила, як сказала:

— Де Тая?

Істота нарешті зреагувала. Вона ліниво обернулась і показала свої білі очі, які мерехтіли хворою блідістю. Трохи ще постоявши, істота рушила до дівчини, але після трьох кострубатих кроків (бо такі тонкі ноги взагалі не мали б переміщатись!) якось знуджено позіхнула та відступила в темний куток, де й згасли два блакитних блюдця її очей.

Клубок досі лежав посередині класу. Лада не хотіла підходити, але й забиратись геть не поспішала. Раптом кокон якось дивно почав тріскотіти. Як ось — одна тріщинка. З неї почала витікати незрозуміла речовина, яка не була схожою на ту, яку туди вливали. Аж тут — ще одна тріщина. І ще. І ще. І вже через мить дивна конструкція луснула. Речовина якось швидко увібралась у підлогу, мовби вирішила сховатись після зробленого діла. А ядро кокона нарешті відкрилось. Усередині була Тая. Вона була як воскова фігурка: така ж нерухома, штучна та нежива.

Лада вже хотіла підійти до подруги, як помітила подальші метаморфози: Тая почала танути! Її волосся відділялось, її руки теж. Обличчя провалювалось всередину голови. Тіло все зменшувалось та розчинялось саме в собі. Кокон же жадібно вбирав у себе залишки дівчини та зморщювався на очах.

Лада заплющила очі. Розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі. Певне це лише ігри мороку й уяви. «Зараз я розплющю очі, і Тая буде просто спати за партою» — заспокоювала себе дівчина. Однак нарешті підійнявши повіки, вона не побачила подруги. Кокона теж не було. Була лише якась темна пляма на підлозі. А пір’я все так само витало у повітрі.

11 годин без світла

«Це все я, це моя провина» — лунало в голові Лади. Завжди найважче пробачити не когось, а себе. Бідоласі повсюди виднілись очі: бліді, червоні, банькаті… їй марилась легка павутина та перетинчасті лапи то в одному куті, то в іншому. Темрява вже точно щось ховала, і дивитись у неї ставало все страшніше. Проте дівчина все рівно на автоматі знайшла дорогу до рідного класу. Їй було все одно чи нападе на неї хтось, чи все-таки лишить у спокої. Уже все однаково.

Але із запаморочення її вивели крики, що линули з-за дверей в її клас. Якби не вони, то можливо Лада пройшла би повз. Відчинивши двері, хвиля гамору зруйнувала тишу довкруги.

— Я всього цього не заслужила! Це ви, нікчеми, маєте тут собі думати про виживання, а не я! Я нічим не завинила, щоб опинитись тут! — галасувала Діана.

— Та певне тобі так корону збивають з голови. Ти ж завжди думала, що краща за інших. А тут тобі пряме підтвердження, що, навіть якщо ти дочка депутата, то все рівно дорога тобі туди ж, куди і всім смертним, — не стримався Мишко, досі щось жуючи.

— Не може бути! Я ж була на різних благодійних заходах, терпіла усіх тих дурних знедолених, сиротам іграшки власні віддавала!!! Це що, даремно все?!

— Можливо, якби ти то не на камеру з батечком робила, то тобі б те ще зарахували. А так… Ти місця в раю не купиш, — не стримався й тихий Матвій.

— Та досить з нею панькатись! — встряв Петро. — Якщо ти не замовкнеш, дурепо, то я змушу тебе стулитись!

— Давай! Давай уже! Якби не твоє тупе бажання, то нас би тут взагалі не було! Забий же тепер і мене своїм вогнегасником, виродку!

На жаль, Петра двічі просити не треба і він уже підскочив та замахнувся на Діану. Якби ж поряд був бодай хтось, то його б ще встигли спинити, однак поряд був лише морок. Щось глухо гупнуло і повалилось. І запала тиша. Лише важке сопіння Петра час від часу нагадувало про те, хто переміг цю баталію.

Але ось у кутку якраз за хлопцем почав жевріти якийсь силует. Не встиг ніхто і слова мовити, як усіх осліпив якийсь дивний спалах. Так як усі довго просиділи в темряві, то розгледіти, що там коїться, було неможливо: невідоме світло просто випалювало очі. Аж тут Лада відчула жар. Такий буває, коли довго і занадто близько стоїш біля вогнища. Однак, коли того сяяння стало менше, усі по-малу змогли розгледіти, що у кутку стоїть якийсь чоловік, шкіру якому заміняє вируюча лава. І знову очі. Дві пожираючі порожнини визирали з палючого створіння.

Через те, що Петро стояв найближче, йому було найважче розгледіти чужинця. Та вже через мить, істота просто закрила своєю палаючою рукою очі хлопця. Такого крику болю ще ніхто ніколи не чув. Петро захотів відскочити від вогню, проте незнайомець рвучко та легко підхопив підлітка і підійняв його, немов би той був простою лялькою. Забравши руку від очей, на місці яких було вже засмажене м’ясо, створіння легко торкнулось грудей своєї жертви та відпустило його. А як тільки контакт припинився, хлопець загорівся сам по собі! Він метався по всьому класу та верещав від відчаю, сліпоти та безпомічності. Його розпухлий язик уже не міг ворухнутись, а рот закритись. Губи не були в змозі вимовити слова допомоги. Руки швидко почали чорніти, а волосся вигоріло за пару секунд. Винуватець же підпалу тихо стояв у своєму кутку, та стежив за стражданнями своєї жертви. Хоч Петро і торкався меблів, сліпо натикаючись на них та падаючи на підлогу, полум’я не полишало його тіла. Нічого не горіло, лише він. Інші ж могли розгледіти лише рухливу пляму вогню, що божевільно кричала та металась тенетами сліпоти.

Через мить, яка тягнулась здавалось годинами, істота зникла так само раптово, як і з’явилась. У той же час жадібні язики вогню перестали зжирати Петра. Але місці хлопця лишилась лише мала чорненька пляма..

13 годин без світла

Усім знову довелось звикати до темряви. А після побаченого це краще було робити в тишині. Матвій спав (чи то марив) у своєму улюбленому кутку, Мишко досі щось жував, але відтепер ще й схлипуючи час від часу. Лада ж просто лежала на стільцях, дивлячись на брудне світло за вікном. А ось Діана вже поверталась у свідомість, і їй, на відміну від інших, доводилось звикати до реальності, з якої їй вдалось утекти на певний час.

Коли до дівчини прийшло усвідомлення, вона відчула запах смаленого. А це означає, що був вогонь. Вогонь — це світло.

— Чим ви смажили? — хрипко прошепотіла травмована.

Лада подумала, що їй уже щось вчувається, тому не звернула увагу на голос з підлоги. Мишко ж нічого не чув, крім власного хруму.

— Що ви смажили? Де вогонь? — уже голосніше пробелькотіла Діана.

— Ми нічого не робили. Він сам згорів, — відгукнувся з кутка Матвій.

— А де Петро? — ніяк не могла второпати нещасна.

Мовчок. Ні у кого не було бажання пояснювати місцезнаходження Петра. «Може то він згорів? Ну ні, такого спробуй торкнутись, не те що спалити! А взагалі-то, не велика втрата» — подумала травмована.

Аж тут дівчина торкнулась удареного місця, яке без вагань відгукнулось різким болем. На пальцях лишилась якась в’язка темна рідина.

— Ладо, допоможи, — хрипко попросила Діана.

Однокласниця нечутно підвелась зі стільців, посиділа так пару секунд, а тоді рушила на звук хрипіння. Її очі досі бачили пожежу. Її вуха чули крики. Повсюди істоти..

— Я хочу вмитись, відведи мене до туалету, — наказала вереда.

Лада погодилась своїм мовчанням.

Дорогою дівчата постійно втрапляли в щось липке на підлозі, але вони вже не звертали на те увагу. Абияк дошкутильгавши до туалету, Діана відразу кинулась до вмивальників. Вона покрутила кран, але води не було. Тоді дочка депутата взялась за інший, але результат був той самий. Третій, четвертий — старшокласниця дико крутила вентилі, але їй не вдалося дістати ні краплі.

Лада ж стояла біля дверей та мовчки дивилась на жалюгідні старання однокласниці. Вона уже морально готувалась до того, що зараз буде вибух, бо коли Діана не отримує бажаного, то істерики не уникнути. Особливо зважаючи на обставини.

І не прогадала. Уже через дві хвилини дівчина почала гамселити раковину, зриваючись на хрипкий крик. Згодом додались ще й голосні ридання. Діана без упину била то руками, то ногами раковини (дві з яких уже лежали потрощені на підлозі), задихалась від власного реву та захлиналась сльозами.

— ЗА ЩО! ЗА ЩО ЦЕ МЕНІ!

Так як у вбиральні були дзеркала якраз навпроти умивальників, то здавалось, що то дві людини чинять весь той гармидер. Лада через те і спрямувала свій погляд на відображення однокласниці у люстро, адже спостерігати синхронність такої люті було навіть цікаво.

Однак враз відображення Діани завмерло. Сама ж Діана рухатись не припиняла. Лада кліпнула, бо подумала, що то знову її уява, проте віддзеркалена копія дівчини лишилась непорушна. Через мить ледь помітний рух почав відбуватись у свічаді. Спершу відображення повернулось обличчям до свого оригіналу, який досі гамселив раковини, тоді повільно торкнулось місця на власній голові, де була рана. Діана тут же стрепенулась та закричала, але вже від болю, а не злості. Вона різко повернулась до Лади та щось заверещала.

Але Лада невідривно дивилась на дзеркало, що змусило і вереду повернутись до нього. І тут вона зрозуміла, хто робить їй боляче.

Її відображення все більше встромляло палець у рану. Діана ж зіщулювалась від спазмів. А коли дівча вже достатньо нахилилось до люстра, то її копія висмикнула замащеного пальця та почала щось малювати на склі. Скиглячи та тихо рюмсаючи, дівчина стежила за пальцем, яке виводило незрозумілу фігуру прямо над її головою.

— Корона, — зітхнула Лада та хотіла вже гукнути однокласниці, аби та тікала. Не встигла.

Відображення простягнуло руки з-за свого скляного світу та схопило дівчину за волосся. Дикий вереск. Дзеркальна істота била свою реальну копію головою об дзеркало так, що голова жертви завжди знаходилась чітко під короною. Було відчуття, що вона намагається коронувати дівчину та все ніяк не вдається. Люстро вже бралось тріщинами та забруднювалось кров’ю ще більше. Воно розбивалось на сотні злих відображень, які з наростаючою силою тягли старшокласницю. Удар. Тріск. Удар. Аж нарешті це прокляте дзеркало розпалось. Діана нерухомо звалилась на побитий фарфор раковин.

Лада постояла, шоковано дивлячись на однокласницю, а тоді мовчки повернулась до виходу та ледь соваючи ногами рушила вперед. Їй не хотілось повертатись та намагатись допомогти дівчині. Вона знала, що це настільки ж марна робота, як та, яку робила Діана до своєї коронації.

16 годин без світла

— Я голодний, — подав голос Матвій.

— Я теж не відмовлюсь, — збрехала Лада. Вона зовсім не мала апетиту, однак вперше вона зрозуміла, що треба поїсти. Може у неї галюцинації якраз через голод.

Матвій поліз до вчительского столу, де лежала вся їжа. За тим столом спокійно спав Мишко. Почувся шурхіт целофану. Лада теж підвелась та по-малу рушила до столу, однак раптовий крик її спинив.

— Ти що, зжер усе?! Підйом, свинюко! — штурхав сплячого товариша Матвій.

Той лише сонно кліпав очима, не маючи змоги второпати, за що на нього нападають.

— Де їжа, опецьок?!

— Та ось лежить тут, у пакетиках…

— У яких пакетиках?! Тут пусто!

— Не може бути, я ж просто певне через хвилювання… я ж тільки…

— Жери тепер свої пакетики, наволоч!!! — скрикнув Матвій та почав щосили пхати целофан у рот Мишка.

Лада вперше змогла оговтатись вчасно під час подібного. Людей навколо неї ставало все менше й менше, і не вистачало лише, щоб той нещасний залишок повбивав один одного.

— Матвію! Перестань! В їдальні є ще! — гукнула дівчина, кинувшись відтягувати хлопця.

— Хочеш, щоб та тварюка, що там сидить, і нас зжерла?— не вгавав зазвичай найтихіший однокласник.

— Тоді зберімо інших. Пам’ятаєш, ми тут не одні були. Знайдімо решту та підемо разом в їдальню, — запропонувала Лада.

Матвій завмер з пакетом в руках. Мишко ж намагався виплюнути те, що йому уже запхали в горлянку.

— Добре, пошукаймо інших, — нарешті заспокоївся хлопець.

Узявши про всяк випадок вогнегасник, підлітки рушили на пошуки живих. Спершу вони обійшли свій поверх. Порожньо. Тоді спустились на другий — ні душі.

— Може у молодшу заглянемо? — запропонував Матвій.

— Немає там нікого, повірте — прошепотіла Лада.

Однокласники спустились на перший поверх, маючи уже ледь тліючу надію знайти ще когось. Кабінет за кабінетом — одне пір’я та смола (чи що то таке було?).

— Де ж усі? У вестибюлі тоді було ж як мінімум чоловік 150, — дивувався Мишко.

— Нехай вже. Пішли в їдальню самі, — промовила дівчина.

— Ні, стійте! Тут лишилось всього три кімнати, давайте для завершення діла вже й ці подивимось, — не відступав від свого Матвій.

Він підійшов до дверей кабінету №36 і смикнув ручку, проте ті виявились зачиненими.

— Там хтось є! — зрадів хлопець та почав бити кулаком у двері зі словами: — Агов! Ми прийшли допомогти! Відчиняйте!

Але двері лишались замкненими. Старшокласник же не здавався та лише дужче гамселив у них.

— Давай я виб’ю, — запропонував Мишко, уже замахнувшись вогнегасником. Проте як тільки Матвій відійшов від дверей, то вони самі розчинились впустивши Мишка, який по інерції залетів та сильно вдарився о гострі кути парт. Зброя випала з рук.

Лада й Матвій ще стояли на порозі, бо чекали реакції того, до кого вони так зухвало ломились.

— Ми не монстри, якщо що, — почав був Матвій, але тут же обірвав своє вітання. У кутку класу щось шурхотіло.

Мишко абияк підвівся та вже був рушив до кутка.

—Постій, налякаєш, — попередила Лада.

Але хлопець лише відмахнувся та ступив у темінь. Зависла тривожна тиша. Лише незрозумілий рух у кутку давав привід для сподівань. Аж тут з мороку вийшов… Мишко з дівчинкою на руках! Видно було, що бідолаха геть охляла: не тримала голови, шкіра туго обтягувала кістки рук. Здавалось, що дівча не їло десь з місяць, а не півдня.

— Гаразд, тепер точно у їдальню, — скомандував Матвій та вхопив шоковану Ладу за руку, хутко виводячи її з кабінету.

— Заждіть! Вона щось говорить, — гукнув своїм товаришам Мишко та вже нахилив свою голову до знайди.

Проте тут сталось неочікуване. Хлопець почав кричати! Знемогле дівча вчепилось своїми кістлявими руками хлопцю в шию та тягнуло його на себе, видаючи незрозумілі звуки.

— Що там таке? — спитав схвильований Матвій.

Дівча рвучко повернуло свою голову до підлітків, що були за порогом. Хижий вогник голодного божевілля палахкотів золотим вогнем у її впалих очницях. Її обличчя було замащене чимось темним, що досі скрапувало з кутиків її губ, а щелепи щось швидко перемелювали.

— Вона що, ЙОГО ЇСТЬ?! — верескнув Матвій та вже рушив до дверей, проте вони зачинились прямо перед його носом. Лада ще встигла побачити, як те дике дівча розкрило свого широчезного рота, де було видно два ряди гострих зубів, що були немовби заточені для поїдання м’яса.

Матвій щосили почав бити у двері та кричати. Мишко ж ревів від болю по той бік дверей. Лада ж занурилась у транс. Вона бачила, що її ще живий однокласник щось вигукує до неї та злісно штурхає її, а потім знову кидається на двері, мов лютий звір. Мишко верещав та волав від агонії, але скоро затих. Але це на краще, бо то значить, що бідолаха відмучився. Дівчина всміхнулась.

—Чого ти сміяєшся! ЧОГО ТИ СМІЄШСЯ!!! — долинало до її свідомості від Матвія. Нарешті йому вдалось достукатись хоч до когось.

— Пішли, — тихо сказала Лада та рушила у бік їдальні. Із-за дверей не було чути жодного шурхоту.

Матвій же дуже боявся лишитись наодинці з темрявою. Та й своя власна компанія не була для нього в радість. І хоч він хотів дістатись до свого друга, проте страшне усвідомлення того, що трапилось, його зупиняло. Тому, востаннє глянувши на двері, він мовчки пішов за єдиною живою людиною у стінах цієї школи. Сльози самі по собі накочувались йому на очі. Але були вони точно не від жалоби за товаришем, а від страху за себе.

20 годин без світла

— Може все-таки поїси? — спитав Матвій.

Лада лише коротко мугикнула на знак відмови.

— Ні, візьми ось запіканку, інакше свідомість втратиш від голоду. Я вже он скільки ум’яв — заперечив хлопець та простягнув однією рукою дівчині тарілку з їжею. Лада без жодного бажання взяла виделку та почала кришити запіканку, а тоді раз по разу підносила до своїх вуст самі крихти.

— Чого від нас хочуть? — через певний час відізвався Матвій.

Дівчина повернула зацікавлено до нього голову.

— Я маю на увазі, хто всі ті створіння і чого вони нас вбивають? Це що, якась гра на виживання чи світ постапокаліпсису?

Однокласниця мовчала.

— Чи може це те саме пекло? Тоді чого ж тут…

— Це не пекло, — перебила хлопця Лада.

— Тоді що ж це?

— Зала очікування.

Матвій вирішив не зачіпати свою подругу, бо і так очевидно, що вона уже нестабільна.

— Уперше я не заздрю цим нещасним.

— Що? — якось стурбовано спитала дівчина.

— Ну знаєш, у нас в класі всі були такі заможні та понтові, що аж вивертало.

— Краще не починай, — смикнулась Лада.

— У Діани батечко ледь не з золота їй все купував, Петро своєю силою всім хваливсь…

— Зупинись, — пробурмотіла однокласниця.

— …Мишко через свою маму обжирається, наче свиня, бо — бачте чи ні! — вона шеф одного ресторану.

— Ні-ні, замовкни.

— Та чого вже мовчати! Уже нема їх та й добре! Кажуть про мертвих або хороше, або нічого. Але ж чого гарного я можу сказати про ту ж Таю, яка вже дістала свої Мальдиви постити.

— Припини!

— А отой кривоносий, що на останній парті сидить! Дурень дурнем, а дівчат у нього хоч греблю гати!

— МОВЧИ!!!

І він замовк. Матвій почав хапатись за горло, мовби щось заважало говорити. З горла вилинув кашель, сила якого мала б вивернути всі його нутрощі. Хлопець уже зірвався з місця та зігнувся у двоє, продовжуючи намагатись позбутись того, що засіло у ньому. Аж ось він ухопився за пляшку води та почав відкручувати її тремтячими руками. Нарешті він розігнувся та, закинувши голову, почав жадібно ковтати рідину, що мала б бодай якось вгамувати його дивний приступ. Виглитавши ледь не літр, Матвій нарешті опустив пляшку та важко засопів. Трохи постоявши, хлопець врешті решт полегшено посміхнувся та сказав:

— Начебто минулось.

Але тут же з його рота зафонтанувало. Хлопець знову зігнувся у двоє та не припиняв блювати. У кімнаті різко запахло затхлою водою, болотом. Хоч Матвій і встиг вчепитись за край столу, проте все одно повалився на підлогу через дикі спазми, що судомили все тіло.

Лада зірвалась з місця та кинулась до однокласника. «Ні-ні-ні!» — лунало в її голові. Проте, вже будучи на колінах біля хлопця, вона не знала як йому зарадити. Тої рідини, що гейзером виходила з Матвія, було так багато, що все почало стікати до того кутка, де зазвичай хлопець ховався від реальності. Дівчина знала, що зараз хтось (чи скоріше щось) забере останню живу душу, яка лишалась біля неї. Знала, що тоді прийдуть і по неї.

І ось з темряви кутка почулось сичання. Болотяна рідина почала дивно вібрувати. Зелений спалах. Очі.

Старшокласник нарешті припинив блювати, але втратив свідомість. Лада обережно припідняла хлопця та обійняла його. Вона відчула, що тіло друга стало занадто легким. Здавалось, що всю свою вагу він випустив з себе разом з тою смердючою рідиною.

Здоровенна змія з смарагдовими очима повільно лізла до підлітків. Її тіло було вкрите довгими шипами, що час від часу лиховісно зблискували у хворому світлі.

— Не забирайте хоч його будь ласка, — почала благати Лада, притискаючи хлопця до грудей.

Проте змія лише роззявила свою величезну пащеку, з якої вилилось багато чогось в’язкого на підлогу. Ламінат тут же почав шипіти та братись бульбашками, забарвленими у болотяні відтінки.

— Прошу, я прошу! — ледь борючись з істерією, промовила дівчина.

Істота почала підіймати своє громіздке тіло, безупинно наближаючись. І з кожним її повзком, вона починала дивно світитись. Яскравіше та яскравіше.

Лада заплющила очі, бо вже знала, що подібне світло може осліпити. Та й крім того, воно було якесь кислотне. Флуоресцентне.

Змія ж перетворювалась на якусь дивну пульсуючу лампу, що почала висушувати тіло своєї жертви. Відблиски води лише пришвидшували цей жахливий процес. Матвій почав зморщуватись на очах, немов яблуко.

Дівчина розуміла, що програє. Вона відчувала, як тіло товариша стає невагомим. Стає нічим. Його голова зменшувалась в її обіймах, руки почали ломатись, а груди перетворювались на порох.

— Припиніть, — знемогло прошепотіла самими вустами Лада.

І вбивче світло зникло. Як і змія. Як і болото. Як і Матвій.

? годин без світла

Лада лежала на підлозі дуже довго. Якраз на тому місці, де вона втратила останнього однокласника. Тепер більше нікого поряд не було. Хіба що її особистий монстр причаївся десь у кутку.

Дівчина не знала, коли вона спить, а коли просто лежить. Її існування перетворилось у кошмар, що ніяк не закінчувався. Їй хотілось, щоб усе це просто завершилось, і хай би уже хутчіше. Тому вона смиренно лежала та чекала своєї розправи.

* * *

Вітер. Холодний вітер. Лада розплющює очі. Уже час. Але навколо нікого. Лише вітер. Пронизує до кісток. Лежить повсюди сніг. Звідки? Скрип. Лада обертається. З голови сиплеться іній. Скрип. Повертає голову в іншу сторону. Скрип. Прислухається. Холодно. Скрип. Дивиться вгору. Мотузка. Якраз над її головою. Знову вітер. Скрип. Мотузка гойднулась в сторону стільця. Мороз. Скрип. Лада встає. Чому так сніжно? Підходить до стільця. Скрип. Холодно, холодно. Вітер. Скрип. Бере стілець. Тягне під мотузку. Ноги в снігу. Скрип. Залазить на стілець. Угорі холодніше. Скрип. Ловить рукою мотузку. На ній крига та сніг. Холодно. Тягне мотузку до голови. «ні». Зупиняється. (гуп) «Ні». Опускає руки. «Ні-ні». Серце б’ється. Холод. Дивиться на мотузку. (гуп-гуп) «Ні-ні». Злазить зі стільця. (Гуп-Гуп) «Ні-Ні». Крижаний сніг навколо. (ГУП-ГУП) «НІ-НІ». Штовхає стілець. Борсає сніг. (ГУПГУП) «НІНІ!!! Жива. ЖИВА!!!».

— Ладо!

Обернулась. Синій метелик летить.

— Ладо, я тут.

Світло звідкись. Знайомий голос.

— Глянь же на мене!

У кутку немає темряви. Повіяло теплом.

— Іди сюди!

Метелик сяє. А ось ще один. Червоний.

— Та подивись же!

Щось виходить з кутка. Щось видніється.

— Підійди ближче.

Дитина. Дитячий голосочок.

— Ходімо, нас уже чекають.

Метелики. Так багато метеликів. Синій-червоний-фіолетовий-помаранчевий-зелений-жовтий-білий.

— Давай же.

Лада робить крок вперед. Метелики лоскочуть обличчя, крильцями грають з теплим повітрям.

— Ще! Ще!

Сміх. Такий дзвінкий сміх. Так лише одне дівчатко на всьому світі сміялось.

— Тося?

— Скоріше-бо!

Метелики ведуть до світла. Барви відганяють темряву. Світло.

— Тосю…

Ручка. Тепла маленька ручка взяла замерзлу долоню. Блакитні очі-озерця. У біленьких кучериках квіточки.

— Ходімо уже, Ладко! Пішли-бо!

За спиною дівчини щось заворушилось. Білі пухнасті крила. Декілька пір’їнок легенько осіли на сніг.

— Ти мені рада?

— Звісно ж.

Тихий шурхіт напівпрозорих крилець навколо. Аромати квітів. Стає видно зелень на горизонті. Мелодійний сміх.

— Я так тебе чекала, Ладко! Рушай зі мною! Я тобі стільки всього покажу! Ходімо! У світло!

— У світло!