Слабохарактерний Терорист
Інколи лише одне наше рішення впливає на все подальше життя. Мабуть, перше з них нам доводиться приймати у випускному класі. Чисельні рекламні буклети різних вишів, підказки вчителів, настанови батьків, а ти просто дивишся у вікно на осіннє листя і думаєш зовсім не про хімічні зв’язки.
Вчителька затримувалася. Віка з Ніною, як завжди, голосно перешіптувалися, обговорюючи хлопців. Вони не були позбавлені уваги протилежної статі та на своїх однокласників дивилися досить зверхньо. Віка була темноволосою високою худорлявою моделлю із типовою зовнішністю дівчини із обкладинки. З дев`ятого класу вона вже почала заробляти на різноманітних фотосесіях і показах. Це було досить доречним для неї, тому що дівчина була із доволі бідної багатодітної родини, де гроші зайвими ніколи не були. Проте одразу після того, як вона отримала свій перший заробіток, її ставлення до оточуючих дуже змінилося. Вона вже вважала себе дорослою людиною із неабияким досвідом і дивилася на інших, як на першокласників. Ніна була білявкою із виразними, як для школярки, жіночими формами. Вона завжди прагнула бути ближчою до Віки, намагаючись відповідати її очікуванням і тому зазвичай не мала власної думки.
Ці дівчата вважали, що усі мріють зустрічатися з ними. Та насправді, це було зовсім не так.
— Ірка, ну її немає вже 10 хвилин, валимо звідси! Це ж останній урок! — звернулася Віка до нашої старости.
Хвиля вигуків на підтримку цієї ідеї пронеслася класом.
— Та хоча б 5 хвилин ще давайте зачекаємо! — намагалася заспокоїти усіх Іра.
Вона була невеличкого зросту із зав`язаним у хвостик позаду волоссям. Іра ніколи не фарбувалася, її зовнішність і так була досить привабливою. А ще вона мала гострий розум, що було підтверджено участю в Олімпіадах майже з усіх предметів. Невідомо, як вона все встигала, але їй ще ставало сил відвідувати танцювальний гурток. Саме Іра викликала в мене дивні емоції — коли вона щось запитувала, я ніби втрачав мову. Мій мозок переставав правильно функціонувати і не посилав відповідні сигнали до мовного апарату.
— Все, я йду! — Віка схопила свій тоненький ранець, у якому був один зошит, що використовувався на усі предмети, встала і глянула на Ніну.
Та дуже швидко згребла свої речі до сумочки і попрямувала разом із подругою до дверей . За їх прикладом вирішили вчинити й інші.
— Холод, що застиг? Збирайся! — вдарив мене по плечу Валєрка (мій рудий сусід по парті).
Він вже стояв наді мною, закинувши ранець за спину. Я кинув погляд на Іру — вона самотньо сиділа, спершись чолом на руку, і дивилася донизу.
Можливо, підійти до неї? Та що ж я скажу — із рота знову будуть просто доноситися незрозумілі переплутані звуки.
— Ти йдеш? — запитав у Іри Павло (високий тенісист-красунчик нашого класу).
— Залишуся, зачиню клас і віддам ключі після дзвоника.
— Тоді я з тобою, — відповів він, вмостившися поруч із нею, — Мені все одно на тренування ще рано.
Я виходив з класу, а мій погляд, сповнений неприязні, до останнього чіплявся за Павла. Та Павло був ні в чому не винен, він підійшов, а я не зміг. Корити треба було себе, а не його.
Додому йти не хотілося і я вирішив пройтися, аби якось вивітрити весь той безлад у своїй голові. Я не хотів, щоб мене хтось турбував і відправивши мамі «буду пізно», я перевів телефон у режим авіаперельоту.
Ноги самі мене кудись вели і, зрештою, я завернув до Лисогірського форту. Де-не-де в парку гуляли люди. Я забрався на одне із укріплень і сів, звісивши ноги.
Всі мої роздуми були про Іру. Я розмірковував, як можна звернути на себе увагу такої дівчини. У Павла були заможні батьки і він неодмінно здобуде гарну освіту. Можливо, навіть, закордоном. Куди мені до нього братися? Із таким середнім балом, як був минулого року, я зможу поступити тільки на якусь непопулярну спеціальність. А, якщо професія не престижна, отже й заробляти я зможу небагато. Буду так само як і батько — їздити на старенькому «Ланосі» і влітку відпочивати у Залізному Порту в номері без зручностей. Чи, можливо, я все ж таки зможу зібратися і довести усім, що я чогось вартий, закінчивши рік з високими балами?
Я почав прораховувати різні варіанти і схеми. Почав будувати план, згідно з яким мої нереальні наміри все ж таки могли справдитися.
За роздумами я не помітив, як на дворі стало темно. Діставши з-під себе куртку, на якій сидів і, накинувши її на плечі, я вже збирався іти. Раптом я побачив темну постать, що йшла по стежці знизу. В одній руці у неї була гасова лампа, світло якої осяювало стареньке жіноче обличчя, а в іншій — чорний кошик. Коли вона проходила поруч із валом, на якому я сидів, в мене перехватило подих. На жінці був чорний балахон із капюшоном. Довге сиве волосся спадало з-під нього кучерями додолу, а очі, обведені товстим чорним олівцем, як стріли пронизували темряву ночі. Мені стало моторошно. Проте цікавість все ж таки перемогла і я вирішив простежити за нею. Ховаючись за кущами, маленькими перебіжками я прямував за жінкою.
Невдовзі вона дісталася дерев`яної статуї, яка мала чотири обличчя, що дивляться у різні сторони світу.
Жінка поставила кошик, дістала із нього склянку з невідомою рідиною, яку кинула на землю. Склянка розбилася, а на місці її падіння спалахнуло вогнище. Я спітнілими руками обнімав дерево, за яким ховався. У голові лунало «треба бігти звідси», та ноги не слухалися мене.
Стара знову нахилилася до кошика і дістала звідти довге темне пасмо волосся, яке кинула у вогнище. Потім дістала пробірку із червоною рідиною, випила її і щось прошепотіла до вогню, від чого воно розгорілося ще сильніше. Трохи постоявши із заплющеними очима, вона розвернулася і із задоволеною посмішкою пішла по стежці назад.
«Не помітила!» — вирвалося в мене, коли жінка зникла вдалині. На автопілоті я дійшов додому. Незважаючи на мамині крики, я швидко прийняв душ і зачинився у своїй кімнаті.
Наступного дня першим уроком була та сама хімія, з якої ми так дружно звалили. Я не знав, чи прийде Ольга Іванівна цього разу, проте все ж таки вирішив бути на уроці про всяк випадок — я ж бо повинен щось змінити у своєму житті. У кабінеті було тихо, до дзвоника ще було пару хвилин, але всі сиділи мовчки.
Я кинув свій рюкзак на стілець і почав готуватися до уроку.
— Що в тебе з телефоном? — пошепки запитав у мене Валєрка.
— Нічого! — я дістав свій мобільний і подивився на нього — так, через вчорашні події я забув вимкнути режим «літачок». — А що трапилося?
— Ми звалили, а посередині уроку прийшла нова вчителька, Ольга Іванівна звільнилася. Ця нова хімічка була у такій істериці, сказала всім одиниці поставить за рік. Ірка у наш чат все написала. Читав?
Я заперечливо похитав головою. Відкривши «Телеграм», я побачив біля тисячі нових повідомлень у групі нашого класу.
— І що? — вирішив я розпитати друга, адже на прочитання пішло б досить багато часу.
— Ця вчилка, якась Сатін Девілівна, сказала, що сьогодні піде до директора і все розповість. Що ми тільки в ПТУ зможемо тепер поступити. Віка з Ніною вирішили знайти її і поговорити, перепросити за те, що сталося. Це ж бо їх ідея була піти з уроку. Павло через своїх батьків дізнався домашню адресу хімічки і вони туди пішли. Мали відписатися, але досі не відповідають на телефон. Навіть додому ночувати не прийшли!
Двері до класу відчинилися і увійшла наша нова вчителька. Навколо стало так тихо, як у мріях бібліотекарки про її ідеальний робочий день. Придивившись, я не міг повірити очам — це була та сама жінка, яку я бачив на Лисій Горі. Тільки волосся її вже було не сивим, а вугільно-чорного кольору. Я завмер і майже не дихав до кінця уроку.
Коли пролунав дзвінок на перерву, я перший вибіг у коридор. Побачивши Валєрку, я потягнув його за рукав до себе:
—Мені потрібно тобі дещо розповісти! Проте ти мені не повіриш!
— Що? — здивовано запитав мене друг.
— Не тут, — сказав я йому, затягуючи до чоловічого туалету.
— Ти хоч не з цих? — перелякано звільняючи свою руку запитав Валєрка.
— Мені не до жартів! — відрізав я і почав оповідати історію, яка трапилася зі мною вчора.
Дослухавши до кінця, Валєрка промовив:
— Ну по-перше, це могла бути і не вона — була ніч, ти міг обізнатися. А по-друге, навіть якщо і вона, можливо ти просто не розгледів колір волосся?
— Все я розгледів! Ти мусиш мені повірити! — сказав я схопивши друга за плечі. — Вона щось зробила із дівчатами! Те пасмо волосся, напевно, було Вікіним! Треба щось робити: звернутися до поліції абощо!
— І хто тобі там повірить, якщо навіть я не можу?
Пролунав дзвоник на наступний урок і ми змушені були бігти до кабінету літератури. Володимир Петрович — наш класний керівник вже стояв біля дошки.
— Швидко займайте місця! — сухо сказав він, побачивши нас у дверях. — До мене дійшла інформація про вашу вчорашню витівку.
Вчитель глибоко зітхнув і продовжив:
— Як до такого можна було додуматися у випускному класі? — Він окинув учнів поглядом і кожен із нас соромʼязливо опустив обличчя, потупившися в парту, — Я домовився із Сатін Девілівною, що вона перегляне своє рішення. Для цього кожен із вас має сьогодні ввечері написати реферат на тему уроку, яку ви пропустили, а завтра Іра власноруч віднесе їх до викладача.
— А чому ми не можемо всі разом віднести? — вирвалося в мене.
— Андрій, не забувай піднімати руку, як маєш щось сказати! — відрізав мені вчитель, — Завтра субота, Сатін Девілівна не буде цілий день чекати, доки ви буде підносити роботи. А такі як ви з Валерієм і на урок вчасно прийти не можуть, що ж казати про вихідний день? Та й взагалі, вона пішла вам на поступки, то ж не обговорюйте умови, а виконуйте!
Я підняв руку:
— Що іще? — запитав Володимир Петрович.
— Ви знаєте, що Віка і Ніна пропали після того, як пішли до цієї Демонівни, я не думаю, що відправляти Іру саму — це найліпша ідея. Давайте краще ми з Валєркою!
— Холодько, ти що, з дуба впав? По-перше не глузуй над іменем вчительки, а по-друге — я тобі тільки що сказав, що умови не обговорюються. І не треба йти разом з Ірою туди! Віку і Ніну батьки шукають, Сатін Девілівна каже, що їх не було в неї вдома. Отже, можливо, щось трапилося раніше, а, можливо, вони просто десь загуляли, чи вирішили піти з дому… Все, тема закрита! А зараз відкриваємо зошити…
Іра озирнулася на мене — мені здалося, що вона дивиться на мене з подякою. Я був певен, що їй туди не варто іти самій.
Після уроку я підійшов до старости і почав таки розмову:
— Я вчора був на Лисій Горі і бачив там нашу нову хімічку. Вона проводила там якийсь обряд і у неї в руках було Вікине волосся. Я майже певен в цьому — той самий колір, та сама довжина… А ще вчора в неї було сиве волосся, а сьогодні — вже чорне!
— Холод, а ти чув про таке, як фарба для волосся? — підняла на мене очі Іра.
Я був неготовим до цього і не знайшов, що відповісти.
— Все ж таки, вона якась дивна, давай я тебе проведу?
— А ти не дивний? — сказала Іра, закривши щоденник, — Чекаю на твій реферат завтра о другій у мене вдома, — і, кинувши свої речі до рюкзаку, встала і пішла з класу.
Я почухав потилицю і також вийшов до коридору, де мене вже чекав Валєрка.
— Ну, що там? — запитав він, цікавлячись нашою розмовою з Ірою.
— Не хоче, щоб я з нею йшов — доведеться це робити крадькома. Ти зі мною?
— Та я мав діду трохи допомогти… — Валєрка подивився на мене винуватим поглядом, — Ну добре! Я щось вигадаю!
Ввечері я знову пішов на Лису Гору і, причаївшись, у хащах став чекати на Сатану Демонівну. Як тільки стемніло, я побачив постать у чорному, що йшла до дерев`яної фігури з чотирма обличчями. В руках у неї був той самий кошик і гасова лампа. Цього разу я вже був готовий і, не розгубившись, дістав свій мобільний для того, щоб записати все на відео. Жінка поставила кошика на землю і я натис на кнопку запису.
Вона знову дістала якусь склянку, від якої на землі утворилося вогнище. Потім полізла до кошика і дістала мензурку із червоною рідиною та пасмо світлого волосся. Тепер в мене не було ніяких сумнівів — це волосся Ніни, а вчора відьма спалила Вікине волосся. Математичка піднесла склянку до обличчя і почала пити. Невже вона п`є кров?
«Пробач мені, мамо, твій син неадекват…» — почала доноситися з мого мобільного мелодія, що була рінгтоном на виклики від мами. Від несподіванки я випустив телефон. Відьма зиркнула на мене і почала рухатися в моєму напрямку. Я нахилився, щоб підібрати мобільний, проте він застряг десь поміж гострих гілок кущів, звідки дістати його було неможливо. Роздряпана до крові рука безпорадно намагалася дотягнутися, та все було марно. Стара вже була досить близько і я вирішив залишити телефон, а сам дременув чимдужче звідти, навіть не озираючись.
Тільки біля свого під`їзду я вирішив зупинитися і відвести подих. Мені здавалося, що я пробіг декілька кілометрів за хвилин п`ять. Та у страху очі великі, тож, можливо, все це мені здалося.
Вдома я з ноута написав Валєрі, що загубив телефон і домовився про зустріч під будинком у Іри. Усі мої думки вже були не про реферат, адже життя Іри було важливішим, ніж мій вступ до вишу.
Суботній осінній день балував нас останніми теплими променями сонця. Валєрка привітався зі мною і побіг віддавати свій реферат старості. Я чекав біля сусіднього під`їзду звідки все було дуже добре видно.
Через декілька хвилин мій друг приєднався до мене:
— Я запропонував — вона знову відмовилась, — сказав він.
— Ну, ми її все одно саму не залишимо.
— Ага… Ну і я сказав, що ти не принесеш, бо захворів.
— Дякую!
Чекати на Іру під будинком довелося недовго. Валєрка був майже останнім, хто приніс реферат. Вже хвилин за двадцять вона випурхнула з під`їзду і з дитячою легкістю попростувала назустріч небезпеці.
Ми ні на секунду не втрачали її з поля зору. Зрештою, Іра прийшла до старого будиночку, розташованого на схилах поблизу Ботанічного Саду.
Все навколо голосило про те, що власницею ділянки є відьма. По паркану звивалися засохлі гілки плюща, сам будинок був сіро-чорного кольору із дивними малюнками різноманітних страшних істот, яких (я маю надію) не існує насправді.
Демонівна відчинила двері — сьогодні вона виглядала ще молодшою. Іра чемно привіталася і трохи боязко зайшла до середини.
Ми із Валєркою також через хвіртку зайшли до зловісного двору і, підбігши до будинку, припали очами до засаленого віконця.
Сатана Демонівна рукою показала Іринці на софу і наша староста слухняно сіла. Вчителька поставила на стіл біля однокласниці тарілку із солодощами та налила в чашку чай. Іра дістала скіпу паперів і простягнула викладачці. Відьма рукою показала, що треба зачекати хвилинку і вийшла до іншої кімнати. Ми з другом також перемістилися до сусіднього вікна. Ця кімната була оформлена у темних тонах. На столі лежала купа дивних воскових фігурок, лапки якихось птахів, свічки, на стіні висіли роги тварин. Жінка відкрила шухляду і дістала звідти величезного ножа. Вона піднесла цей мачете вгору, лагідно оглядаючи його. На одній із сторін леза були червоні плями крові. Відьма посміхнулася. Валєрка від переляку почав відступати назад від вікна.
— МРРРРРРЯЯЯЯЯЯЯЯУУУУУ! — почулося у нього з-під ніг.
Чорна кішка, на яку він необачно наступив, стрибнула на вікно будинку, крізь яке ми побачили, що Сатана дивиться прямісінько нам в очі. Від цього погляду всередині все застигло.
— Тікаймо! — гукнув Валєрка і побіг із двору.
Я не міг поворухнутися і не знав, що робити. Відьма прямувала до кімнати, де сиділа моя однокласниця. Мабуть, від викиду адреналіну, я за секунду вже стояв на ґанку. Я рванув двері на себе, проте вони виявилися зачиненими. У відчаї я підбіг до вікна кімнати, де була Ірка — почав стукати і кричати, щоб вона виходила. Проте вона вже лежала непритомною, мабуть, від снодійного чаю.
Демонівна самозадоволено дивилася на мене через вікно і набирала якийсь номер в старому дротовому телефоні. За декілька хвилин приїхала поліція, яка видворила мене з приватної власності відьми. Я намагався сказати їм, щоб вони допомогли Ірині, що ця жінка відьма! Та вони тільки сміялися з мене. Окрім того, сказали, що жодних підстав на обшук вони не мають.
Іра так і не повернулася додому. Через декілька днів з’явилася інформація про серійного маніяка, який орудує на території Ботанічного саду. Проте я знаю — в усьому винна наша вчителька.
Володимир Петрович відірвався від паперів:
— Андрій, це мабуть, найдовша пояснювальна про те, чому твій реферат з хімії не був зданий!
— Але ж це правда! — я дивився на вчителя, не розуміючи, чому він мені не вірить.
— Моя тобі порада — або вчись на письменника, або сходи до психолога! А завтра чекаю маму в школі!
