Я все зрозумію

Я все зрозумію. Не тому, що багато читаю, а тому, що у мене фантазія і співчуття. Киваю з доброзичливим виглядом. Так, я: заміню урок; позичу дрібку (було б з чого), допоможу з чим треба. І навіть якщо мені мало не освідчуються у коханні, а потім за хвилю мішають із брудом, – я все зрозумію. Хоча зараз уже не така мати Тереза. Точніше, можу зрозуміти, коли й мене зрозуміють.

Проте ця історія, яка сталася зі мною, полягає за межами розуміння. А нажахати встигла нівроку, і не лише мене.

Я тимчасово вчителювала в одному симпатичному селі, де мешкали цілком симпатичні люди. У випускному класі був у мене учень, якого про себе так і звала – Тринадцятий. Судіть самі: тринадцятий за списком (бо останній). На тлі своїх високих і позірно зрілих однокласників він скидався на тринадцятирічного («Мені тринадцятий минало…»). Я знаю, що вони лише намагаються бути дорослими і так виглядають, але насправді – ще діти. Хоча на селі рано серйознішають. Мо’, я й не затямила би Тринадцятого так добре (хоча позірно хлопець як хлопець, таких он скільки бігає), якби він не намагався щоуроку привернути до себе увагу витівками чи просто гострими репліками. Гадаючи, що вельми дотепний (перехідний вік!). Але ми – от парадокс – не сварилися, бо моїх оцінок він по-справжньому боявся. Ми сперечалися, але не сварилися. Непокоїло інше. Я не знала, де він живе і ніколи не бачила його батьків. Навіть не чувала про них. Хоча мешкали майже всі на селі на одному «п’ятаку», розминутися було важко, і ми volens nolens ходили навколо однієї колоди. Це як у п’єсі Островського «Світить, та не гріє», де персонажі постійно стикаються навколо одного орієнтиру – колоди. А дія – на селі Тинівка. Від «тіна», цебто твань, драговина. Безсмертна колода у безсмертній п’єсі.

Навколо цієї колоди все у нас і почалося. Сталося це так.

Я нещодавно отаборилася тут. Новáчка. За повсякденними турботами (учителювання забирало у мене весь час, та й мені – міській, приїжджій – треба було обжитися) я позабула про дивацтва Тринадцятого. Так, щоразу як ми бачилися (а мій урок був останнім), цей хлопець потім наче крізь землю провалювався. Виходячи зі школи, він хутко щезав. Ніхто з його родини не навідувався ні до alma mater, ні до мене, хоча приводи були – оскаржити оцінки. Тринадцятий не нагадував тих, хто просто так змовчить, і я чекала на скандал. Помста – це страва, яка подається холодною, і я гадала, що ось-ось поріг учительської – чи хати, яку я тимчасово винаймала – переступить мати Тринадцятого. Чому саме мати – не знаю. Я уявляла її скандалісткою, вульгарною крикухою. Може, з претензіями на моду. Не знаю.

Але час минав. Минув тиждень, хоча мені здалося, що я вже давно вчителюю. У шкільному процесі трапляються такі феномени. І от одного дня…

Я йшла до школи зрання: один із учителів захворів, і мій урок поставили першим – про що напередодні, увечері, зателефонували. Ну що ж, я все зрозумію. Ви молодці, що в останній момент – уночі – не повідомили. Хоча до цього сільського вчителювання бувало, що мене відловлювали за п’ять хвилин до чогось аж такого непоправного, і я стрімголов летіла, як Чип і Дейл, рятувати світ. При цьому «щасливо» забували моє ім’я: «Де ця… Де оця…?»

Розвиднилося. Позіхаючи, я не засинала остаточно, бо студена роса промочила ноги. Холодно, бр-р. Доведеться поміняти шкарпетки – у мене є запасні, плетені. Осінь – це вам не хунт родзинок.

І тут не знати відки (я йшла полем) з’явився він. Незнайомий (геть не бачила – а втім, я ж тут не так давно, не всіх знаю), досить дивний на виду. Не можу описати: образ вислизає, – але відчула щось неприємне. У мене траплялося, що людина з першого погляду не подобається. І чим далі, тим осоружнішою стає. На цього заброду ввімкнувся сигнал: це – чужий.

Поверхово: не старий, пристойно вдягнений.

Він швидко підійшов до мене і так само поспіхом спитав:

– Ви вчителька у цій школі?

Він назвав клас і мій предмет. Я кивнула: так.

– І мешкаєте отам?

– Так. А ви хто?

– Я батько вашого учня – його звуть тринадцятим.

Та-ак, зараз почне скандалити.

Але натомість незнайомець (чи вже знайомець?) сказав:

– Я тут був винен хазяям хати – ну, де мешкаєте – гроші. Ось, віддасте їм.

Він тицьнув мені купюри, розвернувся на підборах. Я, дивлячись на гроші, не помітила, куди він подівся.

Ай-яй-яй, а якщо моє чесне (так усі кажуть) обличчя його надурило? Що ж він документів не спитав, а отак-о дав гроші – досить пристойну суму – не ах, але й не мізерну? Удома перелічу. Але спершу з’ясую в хазяїв. А втім, сама розумаха: отак довіритися незнайомцю. А якщо втягне в якусь аферу? І взагалі: недарма один класик написав: «Ніколи не розмовляйте з невідомими». Що ж, у моєму випадку – мудрий лях по шкоді.

Усе це крутилось у мене у голові, доки я не переступила порога класу. Усі на місцях. На перший-другий-тринадцятий розрахуйсь! Та ви сьогодні просто орли. Ніхто не спізнився. І Тринадцятий тут. На старт… увага… марш! Я почала урок – і з голови вивітрилася дивна зустріч.

Але помітила, що Тринадцятий якось дивно на мене поглядає. Вельми пильно і навіть зі співчуттям. Що він на мені такого побачив?

Після заняття я раптово згадала того незнайомця – і мене осінило, що він не назвав свого імені. Що ж зараз розслідую, хто чий батько і хто чий син, «і чиї ми діти». Точніше тут – «чиї ви діти». Я підкликала Тринадцятого (здається, він на це й чекав):

– Слухай-но… (тьху, знову забула його ім’я! Чому всіх пам’ятаю, а Тринадцятого – ні?!), – мені тут до занять зустрівся твій батько. Він передав…

Хлопчик перебив мене:

– Не міг він вам зустрітися!

– Чому? І взагалі: не перебивай старших. Був чоловік, назвався твоїм батьком.

– Він не батько!

Серіал якийсь. Припустімо, тут помилка, але нащо так емоційно реагувати?

– Я ж усе зрозумію, – спробувала сказати це лагідно. – Розумієш, він сказав, що – твій батько. Батько Тринадцятого. Але стривай… не назвав твого імені! Він знав, що ти тринадцятий за списком, але не сказав твого імені!

– Бо не знає. – Хлопець так само уважно дивився на мене. Чи здалося чи ні – полегшено зітхнувши. – А скажіть, – занепокоївся учень, – чи давав він щось вам?

Я вирішила не загострювати увагу на грошах (які зараз лежали у мене у гаманці), просто потакнула.

– Не беріть у руки, не користуйтеся! – запально скрикнув мій співбесідник.

Із таким заробиш неврастенію. Що за загадки? Я знаю: тут народ забобонний, але мало що мені могли дати!

– Не хвилюйся так, – лагідно промовила я, – можеш іти додому. Якщо більше не маєш питань. Тему зрозумів?

Він кивнув, але мені здалося, що зробив це машинально.

– А скажи-но мені, – спитала я, коли Тринадцятий розвернувся йти, – як можна зустрітися з твоїм батьком?

– Він живе не тут, – процідив крізь зуби учень і пішов. Отак, без «до побачення».

Що за нечемність. Чи не тому по нього пліткують ледь не як про перевертня, бісівське поріддя… А може, він просто сирота при живих батьках. Чи боїться, що скаржитимуся на нього.

Я позабула все це, коли вже вдома витрусила з гаманця купюри. Не скажені мільйони, валюта наша. Поклала їх окремо і зателефонувала хазяям хати (вони за кордоном): Інтернет заопирався, а я мала розв’язати все терміново. Влетіло у копієчку, але ж треба з’ясувати – може, помилка? З розмови я почула невпевненість: такого чоловіка, ще й боржника (я назвала суму) вони не пригадують. Домовилися, що я покладу гроші до секретного місця, а якщо до повернення заробітчан таємничий боржник не нагадає про себе – просто віддам хазяям цей борг. О’кей.

Після розмови я вирішила подзвонити кревним, але побачила, що коштів недостатньо. Ну так, дзвінок за кордон усе з’їв. І так було грошей обмаль. А зарплату дадуть через тиждень. Я полізла до гаманця, але «купила» там лишилося на продукти. На один раз. Бігати позичати у сусідів – це не мій стиль. І я взяла з того боргу найдрібнішу купюру: потім одшкодую, зароблю і додам. На щастя, у крамниці був термінал. І сюди дійшов прогрес. Ура, поповнила рахунок.

Звечоріло, і я стала готуватися до сну. Але нічка видалася неспокійною. Я почула, що у саду щось надто голосно шурхотить. Злодій?! Чи хтось гірше? Накинувши пальто і влізши босоніж у капці, я вибігла з ліхтариком у сад. Під променем у кущах метнулася величезна тінь, схожа на собаку. Може, лисиця? Треба розпитати, чи є тут ці сестрички-чорнобурки чи руді, – бо вовків я «не замовляла», та й сіроманців хазяї «не обіцяли».

– Хто там? – вигукнула я у пітьму. Звісно, нуль реакції. А на що ти чекала? Що тобі озвуться: «Hello, міс, я Джек-Патрач»?

Нікого і нічого. Але спати розхотілося. Почитавши біля справжньої гасової лампи (раритету від якогось хазяйського предка: на електриці у цій хаті економлять), я насолодилася товариством великого пістрявого метелика (Психе! чия душа до мене залетіла?), а потім усе ж таки «вимкнулася».

Уранці – я встала вдосвіта – усе бачилося не так. Жодних чужих слідів. Можливо, боялася, бо опинилася сама у чужому місці. Але як добре жити самій – адже раніше я жила без нікого, проте встигла забути, як це.

Хоча… раніше я тут не боялася. Правильно: бо не було підозрілого шурхоту. Цікаво: чи водяться тут кабани? «Тут можуть водитися тигри», – згадалося зі старого доброго Бредбері. Інше місце й є іншою планетою.

Ну, усе, готуйся до уроку. Прогуляйся по росі. Хоча ні: з учора нежить. Тре’ ж було перемінити шкарпетки, але я так закрутилася, що забула. Нічого: маю аптечку.

Закрапавшись перед уроком «Піносолом», я почувалася досить бадьоро, але потім почалося подразнення у горлі.

До мене після дзвінка підійшов Тринадцятий. Він виглядав наполоханим.

– Чому ви не послухалися… – прошепотів він.

Чого? Кого? У мене з голови вилетіла наша розмова. Тут, роблячи все за всіх, забудеш як тебе звати.

Удома я згадала: він благав не користуватися тим, що мені дали. А я витратила одну купюру. І який тут зв'язок?

Гаряче молоко, ліки… застуді – бій!

Я домосідка і воліла б лишитися вдома, але гріх не подихати свіжим повітрям. У голові паморочилося. Я вирішила пройтися.

Сутеніло рано. Дарма я вийшла. Але не встигла перетнути подвір’я, як у кущах знову щось зашуміло. Ні, годі з мене! Через ті заняття, а тепера ще й застуду я відчула, що нерви у мене зійшли на пси. Відступивши. Я метнулася до хати, де на стіні висіла сокира. Декоративна, але окута металом. Я схопила її та з криком «Хто?!» майнула до кущів.

Нікого. Ну й вигляд, певно, у мене з цією сокирою. Може, це були чужі кури? Вони заходять сюди – одного разу я виганяла їх із хати. Адже огорожі тут умовні.

Які кури? Звуки – як од великої звірини. Або людини. Та де ж вона?

Похитавши головою, я ступила далі. Просто за кущами починалось узлісся (ця хата стояла на околиці). Вдихнім повітря… але зненацька спотикнулася. Що це? У землю щось забито. Нахилившись, я розрізнила у сірих сутінках, що це колодочка поіржавілого ножа. Нащо він тут? Треба вийняти. Чи мені згодиться, чи хтось загубив. Я простягла руку – і тут переді мною ніби з-під землі виріс він.

Незнайомець – але не той, якого я бачила тоді й через якого все закрутилося. Той, хто зненацька виринув, був високий, досить худий чоловік років сорока чи до сорока, у сірому. Виглядав він змореним і, може, старшим, ніж був. Волосся у незнайомця – теж наче сіре через сивини. Чи мені здалося: у сутіні всі сірі. Я теж, певно, здавалася туманно-сірою. Мене вразив його погляд: неспокійний і надто сліпучий. Про таких кажуть, що у них очі світяться потемки. Згодом я розрізнила колір: сірі, але наче вони міняли барву, дедалі зеленіючи. Близько поставлені, сіро-зелені. Щось невловимо від мого образу. А взагалі цей чоловік більше нагадував якогось скандинавського персонажа.

Він озвався без прелюдій:

– Я батько Тринадцятого.

– Ще один, – видихнула я.

– Тобто?

Він розмовляв чемно, але я відчула, що його легко розлютити. Наче йдеш по краю.

– Ви… – почала я, але затнулася.

Він назвав себе. Але потім я не могла згадати ні імені, ні прізвища. Як і його сина, що значився у журналі. Забігаючи наперед, повім, що потім того Тринадцятого з мого списку наче лизень злизав. Потім – це після того як… але про це не зараз.

Отже, незнайомець назвався, не питаючи мого імені. Значить, відав, що я – це я. Заспокоївшись (усьому є пояснення), я вирішила владнати непорозуміння й одразу розповіла про ту зустріч удосвіта.

– Може, син вам казав…

– Казав. – Тепер він дивився ще пильніше. – Я тому й тут. Знаю, що у тебе, – він раптом перейшов на «ти», але мене, таку ґонорову, це не зачепило, – почалися проблеми.

– А де ви…

–Ти, – з притиском урвав він.

Ну не можу я вперше побаченому казати отак фамільярно! Але не стала сперечатися, бо на мене напав сухий кашель. Потім (за порогом хати) ці напади вчастилися, проте тоді я не звернула увагу – ну ковтнула слину, буває.

Він простягнув малу пляшку з мінералкою. Негазованою.

– Дякую, – сказала я відпивши.

– Воду лиши собі. Можеш зара’ говорити?

Я кивнула.

– Я заробляв… не тут. Але вже все про тебе знаю.

А я про тебе – нічого. Та й про сина не густо.

– Ти дарма витратила ту купюру, – сказав він. – Тепер усе й почалося.

Звідки знає?

Темніло. Я заквапилася додому.

– Давай я тебе проводжу, – запропонував новий знайомий.

– Тут недалеко, – заопиралась я.

Уперше його бачу. Хай тут і низька злочинність, але не ризикуй.

Проте він таки довів мене до подвір’я. Запізніло я помітила, що досі стискаю сокиру. Ту саму, декоративну.

– До завтра, – сказав новий знайомець. – І ще: поклади під порогом ножа.

Я знала, що селяни забобонні, але все одно це було в новинку.

– Ножа?

– Тоді той, у кого злі наміри, не зайде. Маєш запасного?

– Був. – При слові «ніж» мені пригадалося: – А тут у кущах я бачила ніж. Отам, забитий у землю…

– Не виймай! – раптом пересмикнувся він.

– Чому?

– Тому. Бо станеться лихе.

Я підняла брови. А він сказав:

– Бувай.

Я не встигла попрощатися, бо, мимохіть опустивши очі, а потім за мить підвівши їх, нікого не побачила. І не почула жодного звука.

Удома на мене чекав «сюрприз»: скінчився запас води. Тягати з криниці не було сил, тому я сполоснула обличчя і руки з тої пляшки, що дав мені батько Тринадцятого. Невдовзі заснула, а вранці (прокинулася пізно) відчула: хвороба відступила.

Я зцілилася! – уперше за тривалий час на мене напала ейфорія. Ті, хто близько знають мій норов, підтвердять: розгарячити, розгойдати мене важко. А тоді хотілося танцювати.

Звичайна застуда, та й по всьому. Міжсезоння. Півкласу злягло. Отож, нічого дивного. Маску, антисептик – і вперед. А на «ковід» я перехворіла вже давно.

Мало не пританцьовуючи, я вийшла до саду. Сьогодні уроків у мене немає – краса.

Біля хати нахилилась обтяжена плодами яблуня-дичка. Яблука ще добрі – назбираю на узвар. Я почала міряти кроками затінок, підбираючи підбиту дичку. Старезне товсте гілля хилилося мало не до землі, і я струшувала плоди у пакет. Нормальне життя. Уявляю, який тут рай дітям – і збирати, і ховатися під склепінням.

Вечоріло. Я вже погано розрізняла колір яблук. На сьогодні годі. Несподівано… у мене мало пакет не вихопився з рук. У кущах навпроти хати, ближче до узлісся, щось зашурхотіло – і я побачила сіру тінь. Величезну, вигнуту дугою. Схожу на пса – але гігантську як на собаку.

Скоріше тікати до хати і замкнутися! Де моя сокира?! – Там-о. Тре’ було взяти з собою. Я вже хотіла бігти, ач раптом сіра тінь щезла – і почувся знайомий голос із акцентом, як у всіх тутешніх мешканців:

– Добривечір.

Це був він. Учорашній знайомець.

Я вичавила з себе:

– Добрий… вечір.

Непроханий гість підійшов ближче. Як і вчора, убраний у сіре. Зовні вже не такий утомлений, але стурбований.

– Як твоє здоров’я?

Я подякувала і легковажно заявила, що вже видужала. Це він сприйняв досить скептично, попередивши:

– Не розслабляйся. Це тимчасово. Бо небезпека – у хаті. Завтра може бути гірше.

Заспокоїв, називається. Я не витримала:

– Чому ви… ти так опікуєшся мною? Ти ж не лікар.

– У мене син тебе дуже поважає. Щодня тобі співає дифірамби.

Я криво посміхнулася:

– А у нас із ним щоуроку дискусії. У хлопчика справжнє критичне мислення.

– Він полюбив твій предмет, – не вгавав дивний чоловік. Раптом він перескочив на іншу тему: – Тобі холодно? Накинь.

Не встигла я висловити протест (за відгуками тих, хто не вельми мене любить, маю розвинутий «дух сперечання»), як відчула на плечах хутро. Так і є – сіре. Не шуба, але щось на кшталт.

– Пройдімося, – мовив гість.

Чом я його слухаюся?! І що тут подумають, побачивши молоду вчительку з чужим чоловіком?

– Не бійся: вони нас не побачать.

Він ще й читає думки?

Нічого незвичного у прогулянці не було. Ми ходили недовго – до смужки узлісся і назад. І говорив майже весь час він, хоча до того враження балакучого не справляв. Упускаючи тяжкі фрази, знайомець оповідав про своє заробітчанство у Португалії, Німеччині, Польщі, і як посилав дарунки сім’ї, і як син виріс без нього, і як мати забирає хлопця сина до себе на вихідні… Я ні про що не думала, проте слухала чомусь із цікавістю.

Зовні й поведінкою батько і син не надто схожі – це я дедалі більше помічаю. У сина м’якші риси – може, материнські. Утім, він іще підліток. Але є і спільне у цих кревних родичів. Що?

Повертаючись чагарем, я мало не спотикнулась об ту саму колодку того самого ножа. Але промовчала.

Біля дверей у мене з плеч ніби само собою впало хутро. Супутник не напрошувався зайти. А ще у мене склалося враження, що він чомусь не може переступити поріг.

– А ножа поклала? – нагадав він на прощання.

– Забула.

– Ми ж домовлялися.

– Гаразд.

– Не «гаразд», а поклади!

Я кивнула. Зник він так само непомітно, як і з’явився.

Удома глянула на себе у люстро: очі сяють, щоки розпашілі. Що це – одужання чи самонавіювання?

Уранці я помітила на порозі грудки сухої нетутешньої землі та якісь роздерті чорні нитки.

Невдовзі мене спіткав кашель. Сухий, гризький. У школі я ще трималася, хоча носила з собою воду, але вдома мене душило.

Намагалася прибрати у хаті – і дещо зробила, та, певно, узяла зашвидкий темп. Одлежатися? Якщо так піде далі, то доведеться взяти лікарняний. Але на що житиму?

Дедалі частіше виникала ідея все покинути і з’їхати звідси. Так, непросто буде звільнятися. Але я наполягатиму.

Укладаючись до сну, я вирішила перехопити скибку. Краючи хлібину, згадала: ніж! І вже, щоб бути спокійною, поклала на порозі ніж – мала запасний, хазяйський (а столовими приборами користувалася своїми, привезеними).

Не знаю, чи снилося мені – але хтось намагався вломитися. Слабкість не дозволила мені встати. Уранці – жодних слідів. Поснідавши, я помітила, що геть не хочу їсти.

… – То як ти почуваєшся?

Я хитаю головою: могло бути й гірше.

– Нівроку. Готуюся до уроку, – жартома римую. Але виходить невесело.

– З тебе скоро сама тінь лишиться! Що з тобою?

– Та зараз мені ліпше, – відмахуюсь я. – От сьогодні день перенесення мощів святого Олександра Невського. Мій покровитель, як-не-як, хай і по батькові.

– І що?

– Перечитала його житіє.

– Ай молодець! – іронічно каже мій співбесідник. – Та подбай не лише про душу.

– Я ж не весь день читала…

– Знаю-знаю, – уриває він, – ще ти молилася, а ще – поралася по господарству, а ще – уся у навчальному процесі. Пожалій себе. Що ти їла?

– Я їла… зранку…

– Удосвіта? – За його іронією стоїть щось іще. – А потім?

– Я… мені щось не хочеться.

– Та-ак… Ходімо прогуляємося.

Хто лише не хоче мене вигулювати! Але я погодилася. До того ж, призвичаїлася, що супутник у сірому з’являється у сутіні, і що тоді нас удвох ніхто не бачить.

Цього разу ми йшли мовчки. Дивно: чим більше я віддалялась од хати, тим ліпше почувалася. Може, тому, що потрапила на свіже повітря?

Нарешті порушую мовчання:

– Мені допомогла вода, яку ти дав.

– Пусте, – відмахується супутник. – Якби міг зарадити чимсь… Але тут зарадить мій син.

Суцільні загадки.

Знову павза, яку вриваю:

– Я нарвала яблук. Можу почастувати узваром.

– Мені не треба. Можна синові дати.

Чи не вирішать, що Тринадцятий – мій улюбленчик?

– Яке іншим діло? – знову читає мої думки. – І ти у нас довго не загаєшся.

– Домовик не злюбив? – намагаюсь я усміхнутися. – Чи люди?

– Не жартуй так.

– Завтра, – змінюю тему, – винесу на подвір’я каструлю з узваром. І ми всі втрьох почастуємося. Під яблунею.

Він усміхається – і я помічаю, що ми схожі. Чи стали такими. Ніби родичі – а може, просто люди схожого антропологічного типу. Чи зір, чи міміка – але було у нас щось подібне. А обличчя… я згадала… бачила на фото у скульптур – на реконструкціях. Може, був там і мій предок.

Ми йдемо стежкою і наближаємося до узгірка. Там церква. Сучасна, новобуд, крита бляхою. Дерев’яна.

– Куди ти? – стривожено питає мій загадковий супутник.

– Хочу зайти до церкви. Ненадовго.

– Я зажду надворі.

Я не звернула увагу: хоча на селі побожні – чи, принаймні, до церкви ходять, – але ж є покоління, виховане без віри. Я – інше покоління. Але що це змінює у моєму ставленні до таких, як ця людина?

Недовго молюсь у церкві. Ставлю свічки. Беззвучно прошу прояснити те, що відбувається зі мною.

А він чекає. Ми повертаємося мовчки. На прощання він каже:

– Завтра прийду з сином.

Я киваю і ступаю за поріг. Але боковим зором уловлюю дві речі. Перші: не чула жодних кроків, але знову метнулася вигнута дугою сіра тінь. І друге – ні, перше! хоча зараз вагаюся, що було спочатку: він хрестить мене, гадаючи, ніби я не бачу. Двуперсним хрестом. Який у класиці звався розкольницьким.

А ще пам’ятаю – коли ми йшли – як набував багрянів присмерк. Наче набрякав кров’ю Золоте листя у загальній пітьмі, вихоплене полум’ям – і сіра постать на багряному тлі. Яка невпинно набувала чорноти. Сіре на червоному, чорне на червоному.

А вдома треба таки попити узвару. Треба.

…Уранці, здригаючись од кашлю, виходжу з хати. Загалом настрій – наче у поганих снах, які – жахіття не тому, що страшні, атому, що у них нічого не хочеться, душа і тіло ніби випиті. Але ж не може цей чоловік у сірому весь час бути біля мене і відганяти ворогів.

Урок іще не почався, учні гасали у коридорі. Але де Тринадцятий?

Ось він. Виглядає сіро-блідим. Чи не застуджений? – майнуло у мене у голові. Привітавшись, він каже – діловито, як діти, що рано подорослішали:

– Я все дізнався.

– Що?

– Те, що з вами. Ми з батьком поміркували. Вас не злюбили люди… не у нас, а далеко. І передали вам зло – ви знаєте, через яку річ.

Хто ж мене не злюбив? Заздрісних багато. Є у мене такі «доброзичливці» у місті, є і «пейзани» – у тому числі такі, кого перепробувало у притулу все село, а вони й раді. Чи варто казати, що з нормальними селянами такі не мають нічого спільного. Комплекс меншовартості, чого ж ви хочете. Але якщо я така розумна, чому не можу дати собі раду зі звичайною застудою?

А якщо не звичайною? Якщо ці батько з сином таки мають рацію, і мені… як це… пороблено?

Факт є фактом: у хаті мені зле, хоча до зустрічі з тим нібито-боржником я покращила здоров’я, а на свіжому повітрі апетит вовчий.

Вовчий… Що мене заторкнуло у цьому стертому вислові?

Я не встигла додумати, бо Тринадцятий мовив:

– Стережіться: він прийде.

Та й дзвінок пролунав.

Урок як урок. Підвелися – сіли. Але я відчувала якусь турбулентність. Щось має статися.

Минуло десь зо двадцять хвилин. І – чергове «зненацька» у моїй оповіді – до класу зайшов він. Той, кого я побачила тоді на світанні, хто дав мені начебто-узяте-у-позику. І через кого я тепер з останніх сил намагаюся не впасти.

А може, його підіслали? Так і є. Але його провини це не зменшує. Відчуваю у ньому ворожість.

Він як тінь сідає… до Тринадцятого.

– Що вам треба? – питаю, розгубивши рештки чемності та спроможна лише на короткі фрази – бо кашель знову починає мене душити.

Клас дивно реагує:

– До кого ви?

– Ось він, – геть позабувши про етикет, тицяю пальцем.

– Там нікого нема, – несміливо каже одна учениця.

– Є. Я, – заперечує Тринадцятий.

Почуваюся Макбетом, який побачив тінь Банко. А той «боржник» не зникає.

Не показуй страху. Не показуй утоми. Зараз він занудиться й піде. Я даю учням письмову роботу. Прогулююся між рядами. Але не наближаюся до тої парти.

Ну, знуджуйся, піди. Сьогодні у нас нецікаво. Мені й самій було б легше, якби у класі панував помірний галас, я не давала б шукати відповіді у смартфонах (які прийшли на зміну старим добрим писаним шпаргалкам), якби Тринадцятий казав «пух», а я заперечувала – «пір’я», чи навпаки…

Передгрозова атмосфера.

Нарешті дзвінок.

– Здаємо роботи. – Мій голос надто рівний.

Забираю останні аркуші.

Чи щез той зайда?

Учні полишають клас. Я сама. І тут цей заброда підводиться з-за парти, підходить до мене і каже:

– У мене до вас зауваження. Я чув початок уроку… Мені не подобається ваша дикція.

Хто ти такий? А мені не подобаєшся ти.

– Ви з перевірки? – удаючи чемність, питаю я. звісно, дурне питаня. Оцеє-о ж явно не звідти.

– Е…

Бе.

– У кожного своя манера, – намагаюся виграти я бій, відсуваючись од цього зайди. А втім, до такої критики – не конче мого викладацтва – я звикла. Коваль коня кує, а жаба й ногу подає. Та чому зараз мене це бентежить?

Люди, де ви?

Він перебиває:

– Справа не у манері… – і – потік слів. Що ж, цей стиль – заговорювання, перебивання, вимотування, висотування – мені вже знаний.

Начхати, що ти там думаєш. Забери свої гроші назад. Шкода, я їх не взяла.

– А ваш борг, – уриваю я, – це помилка. Нікому ті гроші не були потрібні.

Він нечутно виходить. Двері не хряскають. Я стою, уп’явшись обіруч у стільницю. Хто переміг?

І, звісно, ви вже передбачили, що ніхто у школі того чоловіка у вічі не бачив. Що ж, гадатимуть, ніби маю галюцинації? Ось що з людьми робить перевтома.

Але його бачив Тринадцятий. Наступного дня ми перестрілися стежкою (заняття у мене не було), і він шепнув:

– Той прийшов, бо я був у класі.

– То ти його приманив? – усміхаюсь я. Тепер мені чомусь весело. А ще відчуття: завтра все скінчиться. На чию користь?

– Він прийде завтра. У вас є сокира? – питає Тринадцятий. – Справжня.

Не декоративна. Не та, що висить у передпокою.

– Пошукаю. Мала би бути.

Сподіваюся, він не пропонує мені порішити цього шкідника? Не хочеться «битовухи».

– Знайдіть.

Отак: не «я позичу», а «знайдіть». Важливо, щоб я знайшла. Киваю: знайду. Навіть у сінях поставлю, перехрещу двері.

«У Бога за дверима лежала сокира».

Тринадцятий, та ти все можеш. І відчуваю: було б щось лихе вчора у класі, якби не твоя присутність.

Ех, був би ти Чотирнадцятий, як у тій італійській казці, що самого Люцифера з пекла приволік… А може, цей і приволіче. За язик. Цього ж ти привів.

– Вітай батька, – прощаюсь я. – І завтра чекаю на вас обох увечері, як сонце сідатиме. Під яблунею. Буде сюрприз.

– Ми й так прийдемо, – відповідає Тринадцятий. – Без сюрпризу.

Увечері мене тягне до сну. На погоду? Це добре, бо я геть перестала спати і щоразу п’ю валер’янку. Міцні зелені піґулки, бо звичайні, жовті, мене вже не беруть. Зараз можу заснути без них.

Але спочатку треба знайти сокиру. Ось вона – важка, груба. У льосі. Обожнюю лазити вгору і вниз.

Рідненька сокира стоїть біля ліжка – так, щоб я могла схопити.

Тринадцятий і той загадковий батьку в сірому, ви не хочете і не можете зайти до мене. Але спасибі за все.

Засинаючи, згадую фразу з мультика: «Тринадцятий, кого має любити…» Але тут остаточно провалюююсь у сон.

І – може, це вже був сон – я побачила, як з-під ліжка виповзла біла тінь, схожа на клапоть мряки. Наче жіноча постать. Вона підвелась і вийшла. Двері не грюкнули і були замкнені. Після цього я намертво скліпила повіки.

…Вирішальний день. Наближаються вихідні. Батьки мають розписатись у щоденниках, а у понеділок я перевірю. Я? Е, ні. Сьогодні зранку я вже з’ясувала формальності – те, що й робила цей тиждень. Більше тут не працюватиму.

– Були тут лише тринадцять днів… – розводить руками кадровичка.

Цілих тринадцять. Досить.

– У нас і так текучка…

«А мені що з того?»

– У нас діри у штаті…

– Я все розумію, – кажу як рубаю, – але обставини склалися так.

Речі запаковано. Хазяїв завтра зустріну – у місті, на вокзалі. І – адью.

Ця вечеря під яблунями буде прощальною. Я все зрозумію.

Мугикаючи під ніс, я накриваю на старий дерев’яний стіл. Лавок – дві. Тут сяду я, навпроти – гості.

За порогом мені зовсім лепсько. Може, і тому, що молилася святому Пантелеймону (узагалі я зрідка його турбую, переважно молюся за інших). Хоча у нинішній ситуації доречніше було б молитись Юру – вовчому пастирю. Чому? А ви не здогадуєтеся?

Сьогодні має бути перелам. Криза. Я – або той, хто передав ці гроші. І ті, хто за стільки сіл і міст, в іншому вимірі, хочуть мене вижити. Хочуть, аби я без причин і болю пішла до праотців.

Тринадцятий, швидше приходь. Ти приволічеш мені його кліщами за язик.

Я знаю: щось відбудеться. Я – чи той. Рубай. Не жалій.

…Він стоїть біля воріт. А присмерк розкішно бурхає полум’яними барвами. І полум’я заливає яблука у мисці на обшарпаному дерев’яному столі, і узвар нагадує вино чи кров… О, скільки пурпуру. Розкошуємо!

Це він. Тринадцятий. Я відмикаю.

– А де батько? –питаю, відчуваючи, як наростає у мені тривога.

– Він скоро буде, – серйозно відповідає Тринадцятий. – Хоче зробити сам кострище. Їстимемо картоплю.

– У мене ж нема…

– Він принесе.

Бенкетуємо! Я вже не питала, звідки у нього картопля. «Ой прийшов я до хатини, казали ми сісти, далі мені мати бульбу нелуплену їсти». Картопля печена, картопля товчена, картопля варена… – я не встигла додумати цей веселий перелік дванадцяти страв із казки, як почула щось за спиною.

Це був той, який дав мені ті прокляті гроші.

У кущах він намагався вишкребти із землі ножа. Того ножа.

І тут до мене дійшло, що я стискаю у руці сокиру. Вийняту з-під порога.

Узагалі я можу втримати цей «струмент», але змахнути їм – уже важко. Проте зараз додалося сил.

Виглядала я, певно, дико. Зайда побачив мене.

Відволічусь і скажу, що виглядав він кепсько. Набагато гірше, ніж у і два рази. Наскільки я могла судити зі смеркового проміння, на виду цей заброда точно схуд, риси його загострилися (просто виступили кістки на обличчі, а очі провалилися) – ніби у тяжко хворого. Чи так у фільмах показують живих мерців, упирів та інших могильних вихідців, які втрачають людську подобу. Шкіра нагадувала пергамент – але знову ж таки: хіба можна точно сказати про барки, коли присмерк заливає все багряним?

Але мені не було коли роздивлятися.

Ну – з місця у кар’єр.

– А чом це ви заходите не у ворота? – строго звернулась я. – І що робите тут?

– А що, не можна?

Хамство на хамство. Я теж не у тім’я бита. Контрудар.

– Вас не запрошували.

– Мила…– пробелькотів він.

– Я вам не «мила»! – відрізую. – Що за фамільярність!

– Ти…

– «Тикає» він мені тут! – зірвалась я. Зараз мені море по коліно.

Сіра сокира, ми всі сірі, наче кішки поночі… але де ти, знайомцю у сірому? І що робиш ти, Тринадцятий?

Відчуваю на спині погляд… Краєм ока помічаю: із каменів і бляхи розкладено кострище. Сірий – і йогго син – стоять поруч. І коли встигли розкласти багаття.

А те, що не чую, коли приходить сусід у сірому, уже звикла.

– Прости, – наближається сірий. – Я загаявся.

Киваю. Не дам тому висмикнути ножа із землі. Як ви обоє не дали загнати мене у домовину.

– Я за грішми… – який колючий погляд у цього зайди.

Фініта ля комедія. Я знала, що так буде. І підготувалася.

– Я все розумію. От вони, – виймаю з кишені купюри. – Перелічіть.

– Дочекаймося хазяїв…

З Португалії?! І він досі стирчатиме у мене перед очима?! Це понад мої сили.

Налітає порив вітру. Я помітила, що Тринадцятий махає курткою над багаттям. Тепер – або ніколи.

Я – наче Настася Пилипівна – жбурляю гроші у вогонь. Чужий здригається і кричить, ніби палю його. Але я недооцінила ворога: він намагається вихопити у мене сокиру. На щастя, її одразу переймає той – у сірому. А я кричу зайді слова з Достоєвського (чого це у мене суцільний Федір Михайлович?!) – цитатою:

– Ти пан, чи твоє діло було з сокирою ходити? Тебе вбити треба, ти у Бога не віруєш!

Порив вітру скидає з нього кашкета. Точніше, головний убір ледве здіймається над головою – і я бачу – щось подібне до тоненьких ріжок.

– Геть звідси! – горлаю я. – Тут живуть мої прекрасні герої!

Хто це казав? Де я це читала? Войнович, «Шапка». Знань не проп’єш.

– Я хочу… – починає він.

– Мало чого ти хочеш! – уриваю я. Бо забалакає-заговорить. – Стій отут!

І – ще один виток із класики – він заклякає. У присмерку. Тепер це дерево. Високе, висхле. Без листя. Рипуче. І гілки на ньому невпинно тремтять.

Повір своїм очам.

Дерево. Не знати якої породи. Не верба, не яблуня, не дуб… А втім, я все зрозумію.

Сірий сусід стоїть біля мене. Я відчуваю хутро його куртки – знову позичив мені.

На різкому – як ніж – але свіжому повітрі мені добре, по-справжньому добре.

Тринадцятий. Ось він біля мене.

– Бігав по дрова, – каже захекавшись він, – у вас отам стільки чурбаків…

Я всміхаюся:

– Так, але ж не користувалася.

Кострище горить ясною

– О, а це що? – питає хлопець, побачивши стовбур.

– Дерево. Сухе, – намагаюся бути спокійною.

Десь уже я все це читала…

– Згодиться на дрова. Можна – його зрубаю?

– Рубай. Яка з нього користь, – кажу я. Угамуйся, серце. Настав кінець. – Вирви з корінням. Вирви.

Сірий чоловік подає хлопцю сокиру. Той стинає дерево…

– Кров! – не зойкаючи, але здивовано промовляє Тринадцятий.

– Сік, – виправляю я. – Червоний – у присмерку.

Втручається батько Тринадцятого:

– Треба випалити коріння, а попелом задобрити землю. Бо це дерево – шкідливе.

Пали. Я допомагаю викорчовувати пеньок. А далі ми, випаливши яму, нарешті сідаємо пекти картоплю. Ми, чорні тіні на тлі смеркання. Присмерк догоряє.

Я замислено кажу, розламуючи бульбу:

– Це означає, що не можна весь час пектися на сонці. Буде присмерк. Це сказала не я, а Бабель.

– Усе ти знаєш, – усміхається сірий, і його очі зеленіють.

– І що – це мені допомогло? – відмахуюсь я.

– Не кажи.

– Але сокира все-таки ліпше, – відповідаю, відчуваючи запізнілу слабкість у ногах.

– Ваша сокира, – Тринадцятий вкладає мені у руку.

На десерт я наливаю обом узвар і кажу:

– Усе владнала. Завтра вранці їду. Першим автобусом.

– Важко було звільнятися? – цікаво дивиться сірий.

– Ще б пак! «Ви ж були у нас лише тринадцять днів!» Але для мене досить. Хоча добре, що з вами познайомилася. І що ви тут.

Ми говоримо далі – і про сучасних випускників, і про те, яка зараз амбітна молодь. Виявляється, знання, що я давала Тринадцятому, той цінує і вже знає, куди завдяки ним вступить.

– Дякую вам за все, – кажу я.

…Холодного ранку вони вдвох проводжають мене. Ми розпрощалися на Різдво Богородиці.

Чи варто додати, що у тому селі ніхто не бачив ні загадкового хлопчика, ні його батька, і що ніхто не чув і не бачив тої останньої сцени на смерку – скандалу, перетворення на дерево та фіналу? Ніхто й не затямив – не бачив – того зайди з «боргом». Я наче випала з іншого простору і провалилася до свого колишнього.

Тепер я знаю і розумію: хто наводять уроки, пристріт, цебто – шкодять, – потім навідуються туди, де поробили. Інакше не можуть.

Я згадую, кому треба, щоб ніж був у землі. Бо перекидається через нього. Якщо висмикнути ножа, вовк (цить! я сказала…) не стане людиною. Якщо не встромити ножа на місце.

Я знаю, чому зустрілася саме з ним – чоловіком у сірому, який у холод позичив мені хутро. Бо з Іллі-пророка (мене ще не було тут, на селі) відкриваються вовчі нори. А взимку (мене тут уже давно нема і не буде) гратимуть вовчі весілля.

Я знаю і розумію, чому на світанні та на смерку трапляються переламні дива і закляття.

А з хазяями стрілася на вокзалі. Відзвітувалася, розрахувалася, попередила, що хтось хотів зробити їм кепсько. Може, там до мого приїзду побували наводчики. І ми з хазяями розпрощались у найкращих стосунках.

Ви скажете: перевтома, застуда, пандемія, страх на новому місці, жахливі сни… Що тут дивного? І мало яке дерево на подвір’ї росте. Тим паче якщо зараз там ніякого стовбура нема.

Усе змінилося. Я не стала сільською вчителькою, як би дехто інший не хотів. Згадуючи таємничого чоловіка у сірому, потім я змогла поїздити – і за кордон теж. Зараз живу інакше. Без картоплі надворі – та без заклятого дерева.

Але іноді мені сниться, що той чоловік у сірому мене шукає. Або це вовк, який прийшов до мене на подвір’я. Для нового знайомця я була вовченям, хоча тепер потроху стаю мудрою вовчицею.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Півфінал: Учительська
Історія статусів

29/09/20 13:04: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал