Замурзаний Ляшко
Я чую, як вони перешіптуються. Хай у мене на очах удають, що все гаразд, але слух маю гострий, і тому чую:
– Що з нею таке? Знову напад.
– Арктична істерія.
– Боже мій, але ж ми не в Арктиці!
– До чого тут Арктика? Ти ще скажи: Руаль Амундсен, цинга…
– Та ні. Ти не так зрозумів. Такі нервові напади бувають у шаманів.
– Бракує якихось речовин, чи шо?
– Це теж. Але тут їй бракує співчуття. Ні, їй конче треба поміняти оточення. Ненадовго. Бо засиділась, як звір у клітці.
– Ходімо до неї.
Я не люблю, коли порушують мої межі, але тут навіть була рада візитерам. Пригадуючи, тепер бачу так ясно себе з аркушем, затиснутим у руках. Такою мене і спіткали. Віджбурюю папірець і гучноголосо – проте не весело – регочусь а-ля приречений Хаґен у «Нібелунґах» Фріца Ланґа. Ті, хто пам’ятають фінальну сцену цього фільму, зрозуміють мене.
– Ти знаєш… ви знаєте (бо не одна людина прийшла мене відвідати), – що тут, у листі? Ось, читайте. – Припинивши реготатися, подаю аркуш. Гості переглядають його: усе ясно.
– По-моєму, вони не читали твого твору.
– Для мене це не дивина, – остаточно припиняю сміятися. І далі кажу цілком серйозно:
– Але ж я очитаніша, ніж вони гадають. Ну, а твір ще стане у пригоді. Навіть знаю кому. Тим, хто прочитає.
– Подери цього листа, – радять мені. Я жмакаю його:
– От і все.
– Знаєш, – чую далі, – провітрися. А то ти сидиш, Достоєвського перечитуєш.
– А чим поганий Достоєвський? – Книги лежать навколо мене як цеглини у фортеці. Я роблю сама для себе кам’яну кладку, відгороджуючись од світу зусібіч. – Я візьму з собою «Ідіота», щоб не нудьгувати у тролейбусі.
Вони одразу впізнають фільм, звідки ці слова, бо звикли до моєї манери розмовляти цитатами.
– Ось що, – кажуть мені, – ти закисла.
– Відкрили Америку! – уриваю я.
– Не перебивай. Пам’ятаєш, ти казала, що мрієш ненадовго пожити на природі, і щоб дикі (але не хижі) звірі забігали до твоєї хатинки?
– Ліс, чисте повітря, натуральні продукти… – замріяно підтверджую. – Як тоді, у відпустці. Навіть без звичних зручностей, ненадовго, – але як чудово!
– Ну от, це можна влаштувати. Пам’ятаєш N…?
Вони називають нашу спільну знайому. Зараз вона вчителює.
– Як не пам’ятати.
– Щойно телефонувала. Розумієш, вона заслабла, зараз на лікарняному. А замінити її нема кому.
– До чого тут…
– У тебе ж був учительський досвід.
– Так, я викладала у гімназії… в університеті… ви знаєте… що тільки не викладала й кого лише не заміняла! – до мене повертається добрий гумор. Мої знайомі чудово обізнані з минулими обставинами і навіть із пієтетом кажуть: «У тебе такий досвід!»
– N просить… чи могла б ти її замінити на кілька днів? Доки вона не вийде. Тут є плюси. Ну, може, їздити тобі далеченько буде… Але це єдиний мінус. Це окраїна. Та є жива природа, продукти, є крамниця… Подихаєш повітрям і підживишся.
– Але, – уриваю я, – викладатиму десь на задвірках суто заради спортивного інтересу? Money, money – як із цим?
– Не бійся, я дам рекомендацію. Але ти повинна сподобатися.
Я поміркувала. Якийсь азарт наче вогник несподівано розгорівся у мені. Можливо, тут відіграла роль і перевтома: організм вимагав, щоб я змінила коло. Інакше – «зла ти, піду я від тебе». І перше ніж здоровий глузд узяв гору, я кивнула:
– Згодна. Якщо лише кілька днів…Стоп, а який хоч предмет? Не математика?
– Зарубіжна література.
– А клас?
– Тринадцятий.
– Дванадцятий?- перепитала я. – Зараз усе так міняється…
– Тринадцятий. Те, що ми чули.
Що ж, спробуймо. Гроші мені конче потрібні. А викладати я вмію. І поміняти коло спілкування бодай на якийсь час пора. Нове молоде вино – але в які міхи?
І лише потім я подумала: а чому N не подзвонила мені сама, і що це за школа, де вчителя беруть одразу позаочі, і чому…але не встигла додумати. Вражає, як хутко ми покінчили з формальностями мого влаштування. Без мене – мене одружили.
…Це був чарівний зелений шматочок природи, де я, гуманітарій-універсал, могла відпочити і радіти з усього нового. Маршрутка на околицю ходила. Власне, це вже не було – строго кажучи – містом, але й не було селом. Якась межа. А втім, наше місто так розростається – ось і тут за царату була одна з численних робітничих слобідок. Свіже повітря, природа (є де гуляти, що для організму плюс), певна патріархальність у тутешнього населення – але водночас у техніці та інших новинках місцеві «підкуті».
Почалось ніби у казці. У школі мене зустріли привітно і директорка, і завуч. Зрозуміло: фатально бракує молодих кадрів, а сюди не кожний захоче діставатися. Забігаючи наперед, скажу, що вже наступного дня мені запропонували стати погодинною вчителькою («почасовиком»), бо N розхворілася. Щось нелогічно. Цікаво, що з нею? Треба провідати. Але за складанням навчальних планів та інших паперів і обмірковуванням, що зайва копійка не завадила б, я геть закрутилась і забула про все дивне, що мене оточувало.
А дивним був – клас. Помешкання – й учні. Мене проводили темним вузьким коридором до кабінету, який був у такому ж темному кутку. Загалом школа виглядала як дама зі слідами колишньої краси, а тепер – у поїденому міллю хутрі та з одчайдушними спробами приховати косметикою зморшки та ознаки страждань. Моє порівняння виявилося не порожнім, бо потім я дізналася, що школу збудували за волею місцевого пана (цей район – колишнє село) іще у позаминулому столітті. Тут була навіть рекреаційна зала. «Була» – бо потім її (як й інші помешкання) розламали на дошки, та й узагалі хто лише тут не квартирував «за гражданської» (так називали Громадянську війну). «А я піду до батька на Гражданськую війну», – пригадалася пісня.
Кабінет нагадував ущелину – чи наче сам був утиснутий в ущелину. Чи розщілину. Я вирішила уточнити:
– Вибачте: мені сказали, що це тринадцятий клас?
– Тринадцятий, – охоче закивала директорка (звичайна літня жінка; з молодих тут виявилася тільки я).
Я до останнього сподівалася, що це помилка:
– Може, дванадцятий? Одинадцятий «А»?
– Тринадцятий.
На дверях не було ні таблички, ні цифр. «Пофарбувати б і поладнати цю школу», – майнуло у мене у голові, але директорка вже ввела до класу.
– Ми робимо тут дезінфекцію, не думайте, – шепнула вона. Справді, запах був специфічним – це я відчувала і крізь маску (через карантин ми всі були у масках). – Дітей небагато, дотримуємося відстані – усе за правилами.
«Діти», як і чекала, виявилися вищими на зріст, ніж я і директорка. Не чекаючи на спеціальний наказ, вони мовчки підвелися, грюкнувши партами.
Мене представили, і от нарешті я залишилася наодинці з класом. Під час директорської промови подумки лічила учнів. Їх вийшло тринадцять. По шестеро за партою у два ряди, і ще один хлопець – на останній парті, окремо.
Через маски (а клас виявився щодо них дисциплінованим: навіть на перервах усі тринадцятеро були «під заборолами») я не дуже бачила риси облич. Могли розрізнити дітей за волоссям, одягом – і очима. Але перше враження: занадто чемні та тихі. Ви скажете: от не догодиш їй! Ти ж сама не любиш, коли тобі заважають! Це так, але відсутній погляд або постійне копирсання – водіння пальцем по планшету чи у смартфоні – мене теж дратує. Згадавши, як «арештовувала» у студентів мобільні телефони, я так само експропріювала техніку. На столі вишикувалася колекція з гаджетів. Опір був, але не такий агресивний, як я очікувала. Що ж, і те хліб.
Інше, що мене здивувало, – це зовнішність. Кислотно-бірюзові або червоні дреди – кого це зараз подивує? Але розрізняла я учнів майже тільки за зачісками.
Перший урок у мене був… за Стівеном Кінґом. Від програми я відстала. Виявляється, у школі вже вивчають… “Suffer the little children”. Що раніше переклали як «Детки в клетке».
Кінґ у школі… Хм-м, це щось новеньке. Заодно пригадаю англійську мову, бо крім Інтернету сподіватися знайти тут Кінґову книжку було даремно. Учні виявилися не дуже англомовними (Інтернет не міг багато їх навчити, винишпорені знання мигцем вилітали з голови), проте, як не дивно, ідею твору схопили. Та й мені це оповідання стало близьким, хоч я не схожа на міс Сідлі, дітоненависницю, та й мої учні… але чи ті вони, кого удають?
Ви скажете: от балувана Галя! Бо ж одразу прийняли як свою, учні слухаються, а якщо коверзують, то в міру. Ну хіба що весь час видивляються у смартфони та інші причандали – але кого цим сьогодні здивуєш. Та й то майже без опору віддають свою техніку, коли вимагаю на уроках.
Але Стівен Кінґ посіяв у мені сумнів. Воістину: доки не побуваєш у вчительській шкурі… А ще на другий тиждень я почала спостерігати і порівнювати. Раніше – одразу пірнала до темного закапелочка у темному коридорі під східцями – до безіменного кабінету, де засідав тринадцятий клас. Та потім, прогулявшись, побачила, що діти з інших класів одрізняються. На тлі галасливих і самостійних (а ще не надто нафарбованих, та й обмаль було з кислотними дредами) тринадцятикласники виглядали апатичними і навіть скидалися на стадо. Як тіні вони пересувалися школою. Я не бачила нікого з них поодинці чи навіть по двоє. Шестеро дівчат і семеро хлопчиків… навіть якщо мені назустріч ішло, скажімо, троє з того-самого-класу, я знала: за кілька кроків ідуть ескортом решта і ще тринадцятий. Їхнє безбарвне вітання (очі –згаслі: чи не тому в дівчат такі начорнені вії – чи, може, навіть вставлені штучні? – і намащені повіки, аби приховати порожні погляди?) – моя відповідь. Пароль – явка. Яволь. Ритуал виконано. До зустрічі на уроці.
Ні, на другий тиждень їхні очі вже не були порожніми. Я згадала… на перерві ця зграйка з тринадцятого пожвавилася, побачивши мене. Усі у масках – я не могла достеменно відгадати, чи всміхнувся бодай хтось, – але очі спалахнули чи то інтересом, чи радістю. В усіх заразом. Блим. Як світлофори.
– Дивіться, як вони вас полюбили, – зазначила одна з моїх колег. Ах ти жертва психологів.
«А нещасну N забули», – подумалося мені. Усі люблять новизну, а хворих ніхто не любить. Ніяк не зберусь їй подзвонити. Узагалі стала забувати найпростіші речі.
Блим! – сигнали в очах. Я – своя. Але щось наче стрельнуло у серце: а-а, свіжа кров. Стоп, чиї це думки? Мої чи… не думай!
Я тріпонула головою, зібралась і рушила до класу. Ать-два. На обличчі – блакитна маска, в очах – холод. Та чомусь відчула брак сил.
Тринадцятеро згуртувалися навколо мене. Раніше, хоча я затямила, що це – Ганна, а це – Боря, а це – Руслана, – але все одно всі скидалися на одне обличчя. Мо’, це маски винні? Чи тому що ці учні напрочуд тихі? Ось що гаджети роблять з людьми. Хоча інші класи – де так само не зводять очей з екранів навіть на ходу – живіші.
Я не встигла додумати, бо учні загорлали всі разом. Вихопила з античного хору слова про контрольну. Так, маю дати їм класний твір. За прочитаним. Їм щойно сказали. Ось чому вони збудилися. На минулому занятті я, привчаючи випускників до скорих студентських років, примушувала учнів записувати за мною головне, а не чекати, доки надиктую їм готове. Цікаво, що осіло у них у голові. А ще цікавіше: як раніше навчали без писемності – напам’ять. Але не відволікайся.
Чую свій голос:
– Сідайте, підготуйте подвійні аркуші. Свої зошити прошу мені на стіл. Не хвилюйтеся: це просто перевірка знань, а не ЗНО.
На моєму столі вже вивищився стос зошитів (у модних яскравих обкладинках), а учні гарячковито зазирали до гаджетів. Я збагнула, що так шукають відповіді у всюдисущому Google. «Дідусю, звідки ти все знаєш?» – «А ти поґуґли з моє». Е ні, Ґуґля тут не поможе. А іншим викладачам на майбутнє кажу: якщо на ваших заняттях учні чи студенти відволікаються на телефон – не панікуйте. Їм не нудно: це молодь шукає відповіді в Інтернеті.
Знову «заарештовую» техніку і сідаю перевіряти зошити. На дошці (я привчаю до звичайних написів крейдою, а не до Smart Board) – завдання: поміркувати над назвою в оригіналі.
– Підказка – у Біблії, Євангелії, – кажу я.
Хтось із учнів раптово смикається. Чи це мені здається? Ах, це тринадцятий. Може, він заводій. А втім, я відзвичаїлася боятися числа тринадцять. Хтось казав, що це початок нової дюжини. Хочеться вірити.
– Поміркуйте над словами: «…не бороніть їм приходити до Мене». У назві – suffer. Англійську ніби вивчаєте. Так? Що ви шукаєте? Біблію в Інтернеті? Так, хто не здав гаджет? Хіба у шкільній бібліотеці немає Святого Письма?
Хтось (який за номером?) пошепки каже:
– Є. Чорна Біблія.
Чи це здалося?
Я гортаю зошити, доки учні намагаються щось нашкрябати з голови. Ось записи про оповідання. Я пояснювала ідею… стривайте! Але ж тут немає жодного мого слова! Ні, учні не переписали це з Інтернету. Я сама бачила, як вони занотовували від руки. Але тут – геть інше. Голова пішла обертом. Певно, я запрацювалася. Доперевіряю вдома.
Як мені спала на думку ідея щодо назви? До уроку я відкривала вдома файл Біблії (треба нашкребти грошей на паперову). Що казав Христос?
Ось воно, Євангеліє від Матвія. В Огієнка: «Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, – бо Царство Небесне належить таким». Гортаю і переклад Івана Хоменка – той самий, схвалений Ватиканом. Як там… «…Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до Мене, бо таких Царство Небесне».
А як англійською? “Suffer little children, and forbid them not…” Тепер я по-новому розумію Стівена Кінґа.
А Біблії у школі справді не знайшлося. Чи вона на руках, чи її поцупили, чи знищили за войовничого атеїзму (а нової не завезли), – ніхто сказати не може. Яке щастя, що є Інтернет. Але як допоміжний засіб, а не головне.
Удома (ледь вечоріло: повернулася раніше) я сиділа над зошитами. Відчуття, близьке до зомлівання, не полишало мене. Бо у зошитах (у міру помальованих на зворотах – дитячі хитрощі) читалося не про Стівена Кінґа.
«Від вас іде така позитивна енергетика». «Вас» – із малої літери.
«Що Кінґ розумів у підлітках?»
Якраз він – розумів.
«Я не розумію біблійної назви».
«А Ви – віруюча?» Тут «Ви» – з великої.
«Зі мною було інакше». Що – інакше?
І у кожному – у кожному – фраза.
Питання:
«Як мене звуть?»
«Як мене звуть?»
ЯК МЕНЕ ЗВУТЬ?
ЯК МЕНЕ…
ЯК…
В очах замерехтіло. Може, ми ще з вами – як у тому анекдоті – у міста пограємося? Ні, треба прогулятися. Я відклала зошити – і за кілька хвилин була на березі озерця.
Рибалки, човни… на віддалі, на поваленій тополині, – хтось у зеленому. Сильвета. Здається, плеще у долоні. По-моєму, з нього хлюпоче вода.
Пожовкле осіннє листя лягає мені під ноги. А ось шипшиновий кущ. Яскраві ягоди. Це тільки за піснею у вересні шипшина зацвіла – у житті о цій порі дика троянда родить.
Усе нормально, на повітрі мені ліпше. Але чого плеще у долоні цей чоловік у зеленому? Стривай: а де він? Боковим зором бачу його: стрибає (як у класика – «шубовсть у воду») – з високого крутосхилу. В одежі. А за мить у воді щось блимнуло сріблясто, як величезний риб’ячий хвіст.
Годі. Начиталася фольклору. Але раптом я оступилася. Нога сковзнула по глині… останньої миті я схопилася за гілку. Яка виявилася порохнявою. Проте що мене не пускає? – Шипшина. Куртка застрягла у колючках. За ці секунди я спромоглася знайти опору і вилізти на берег. Так і не дослизнула до воли.
Люди навкруги – а бодай би хтось допоміг.
З води почулося:
– Рік є, а людини немає.
– І не буде, – посміхаюсь я та сахаюся на тверду землю.
…Наступного дня почуваюся висотаною. «Позитивна енергетика»… і як остогидла маса, що змикається навколо мене і нібито б’є електрикою. Ви кожний п’єте з мене снагу – потроху, по краплинці. Тринадцятий клас не виняток.
Але що я скажу цим підліткам? І як їм ставити оцінки за питання «як мене звуть?»? Замість аналізу оповідання Стівена Кінґа?
Пустіть дітей…
Вони вже чекають. Я відчуваю: назріває бунт. Удавана мною бадьора усмішка не рятує ні мене, ні ситуації (та й усміху не видно з-під маски).
– Ви справжня? – питає хтось безіменний.
– Так, – дивуюсь я.
– І та, до вас, була справжня… Ми хотіли дізнатися, звідки у неї знання. Але вона читала з гаджетів, – раптом підхоплюється одна з маси. – Так ми й самі вміємо.
Ясно: вони ставлять на мені експеримент. Хочуть розгадати, яка я.
Вони підводяться і обступають мене. І лунають питання:
– Як мене звуть?
– Як мене звуть?
Одностайно – але кожний голос вирізняється.
Тримаю самовладність:
– Годі. Ваші імена у журналі…
– Це не наші імена!
Фейк – як це зараз модно казати?
– А ваші батьки… – не здаюсь я.
– Це не наші батьки!
Мимоволі згадується з антиутопії про технологізоване майбутнє, де герой хотів мати справжніх батьків, а не тих осіб, які значилися під номерами – «та й то щодо батька я не певен».
– Нам потрібна ви!
– Чорна Біблія…
І я бачила їх. Уже без масок. Прозірчасто-сірих і наскрізь блідих, у балахонах (льолях?) чи схожих на розпливчасті тіні. Бачила зелених розкошланих русалок із довгими іклами. Я збагнула, ким був той чоловік у зеленому, чому він плескав у долоні. Збагнула, чом той нарікав, коли я не впала до озера та втрималася на ногах.
Але такими я побачила учнів на якусь мить. Потім вони знову стали звичайними. Позірно.
Запало мовчання.
А у мене у голові почали виринати лихоманкові асоціації.
Чорна Біблія. Раніше мені пояснювали, що це – вчення кабали. Але що кабала робить у школі? Хоча зараз і не таким мотлохом напихають бібліотеки – згадай своє дитинство за дев’яностих. А забороняти не варто, а то – як один розумний зауважив – казатимуть, що це добрі книги.
Усе змінюється. Архетип – у новій обгортці. У тебе тринадцятеро учнів (хто тут зайвий? сподіваюся, не ти?) У когось було дванадцятеро. І ще в одного. Раніше хтось мав Чорну Книгу – Корактор.
А у голові обертається німецький оригінал улюбленої змалечку казочки. Твій чорний ноутбук та їхні гаджети – це… «ist der Koraktor, der Höllenzwang”. Корактор – «він». Ноутбук – теж «він». Die Hölle – пекло. «Вона». Богиня Хель. Ти ж зарубіжну літературу викладаєш, мусиш знатися на оригіналах.
Здається, «Крабата» у нашій школі не вивчають. А у німецькій – давно вивчають, і правильно. Усміхнений лужичанин Отфрід Пройслер (царство йому небесне) теж учителював.
Чорна Книга. Тепер у тебе – чорний ноутбук, де ти зберігаєш усі знання. Й оцінки. Цим тринадцяти хочеться залізти до тебе всередину. Розгадати тебе. Звідки беруться знання. Раніше так само цих тринадцятьох цікавило, звідки беруться діти. Усі ці тринадцятеро дивуються, звідки у тебе знання – адже ти не користуєшся гаджетами. Бо ці тринадцять без техніки – безсилі. Вони – сомнамбули і кретини, коли ти забираєш у них смартфони та інші блискучі штуки і просиш написати щось від руки власними словами. Начебто нормальні люди перетворюються на кретинів.
Проблемний клас? Як усі. Є проблемніші. У тому числі дорослі. Ти сама таких знаєш.
Der Höllenzwang… der zwang – примус. Отже, ця книга примушує пекельні сили – викликає їх служити. Так само, певно, Чорна Біблія, якою мені ще давно наказували не захоплюватися. І про яку мені сказали учні. Я пошукаю її у шкільній бібліотеці. І якщо цей Корактор… тьху, ця Чорна Біблія там є, зроблю все, аби вона до учнів не потрапила. Verstehen? Бо вони її читають. А темним силам треба дрімати там, де вони перебувають.
«Це не наші батьки!» Правильно: у них немає батьків. У них замість батьків – гаджети. Але виявляється, що треба і живої душі. Того – чи тої, – для кого ноутбук – лише підручний засіб, допомічник. Бо Корактор треба знати напам’ять, потім він не буде потрібен. Що це покоління робитиме без техніки? Але Господи, як мені остогидли ці асоціації – що з пеклом, що з технікою! Бо тут їх забагато. Коли я знайду справжню Біблію – замість Чорної?
Біблія – дослівно «книги».
Глибоко вдихаючи, потім видихаю:
– Як вас звати, я скажу наступного уроку. Післязавтра. А зараз оддаю твори вам. Ці робóти були не для оцінок, а суто як творча фантазія. Зараз – спробуймо почитати це оповідання англійською.
Виймають роздруківки (я привчила цих технологізованих до читання з паперу і креслення на ньому). Помічаю, що блідість в учнів (наскільки дозволяють мені судити маски, бо ж бачу тільки очі й чола) поволі відступає. Очі блищать – уже нормально, а не як у хворих чи наелектризованих (таке показують у фільмах – людину під струмом).
Учні рожевіють. Я – підупадаю на силі.
Коли йду до сну, у голові крутяться цитати. І цілісні тексти. Весь час. Повтóри. Іншими мовами – так само.
Ні, так я з глузду з’їду. Пора звільнятися. Але спершу я знайду, як цих учнів звати.
… – Тринадцята, – каже директриса, коли я кладу перед нею заяву на звільнення.
– Прошу? – у мене брови злітають од подиву. Що – чи хто – тринадцята?
– Ви. Якраз ви тринадцята, хто викладає у нас цей предмет. І хто звільнився.
– І всі були жінками? – намагаюся пожартувати я.
– Так.
Що ж, у нас традиційно більше викладає жінок, ніж чоловіків. Але все одно: мене кольнуло. Диви у штири ока.
– Шкода, – зітхає директриса. – Учні вас полюбили. І нарешті стали читати – Стівена Кінґа.
«Полюбили»… Вони всі ставлять на мені експеримент. Як на останній живій людині у цьому середовищі. Яка радо виводить кривулі ручкою на папері. Яка читала і читає паперові книжки. Яка не панікуватиме, коли у неї відмовиться працювати Інтернет. І з якої можна попити життя.
Усе це я висловила «добродіям», які з благих намірів утягнули мене до цієї школи. І завершила так:
– Тепер я зрозуміла, чому N хворіє! І чому навряд чи повернеться!
– Але послухай…
– Слухай-но, Крімгільдо, – ущипливо кажу я, – може, годі ставити на мені експерименти? Усе одно я не скажу тобі, де скарб Нібелунґів. Хоч усю зарубіжну літературу перерий.
– Ти не зрозуміла…
– Усе я зрозуміла. Допрацьовую останній день!
– Спробуй, – утомлено відповідає одержимий (чи одержима) поліпшити мені життя. – Але від тебе їм буде користь.
– А чи буде користь – мені?
…Як ліричний відступ на останньому уроці (а чи знайдуть мені заміну –не вашу не покірну слугу не обходить) я розповідаю те, що встигла винишпорити в історії рідного краю.
– Раніше сюди приїздили селяни на заробітки, і на окраїні звучала українська мова. Потім усі ці слобідки ввіллялись у місто. За Громадянської війни сюди наступали війська… – роблю павзу: – Ти хочеш щось сказати?
Одна з безіменних тягне руку:
– Вони живуть на наших черепах.
– Хто – вони? – не розумію я.
– Та всі! – Я помічаю, як під маскою у неї прорізуються тонкі, але довгі ікла. Треба сказати, що мене вставними щелепами для Геловіну не налякати. (Якщо побачене вчора було галюцинацією).
Але не сперечайся. Цієї останньої зустрічі я можу з’ясувати все. І якщо водяник (назвімо речі своїми іменами) не встиг потягнути мене на дно – значить, як маю допомогти цим дітям, перш ніж красиво піти зі сцени. «А напоследок я скажу…» До речі, цей вірш називається «Прощання».
«Ви жива…», – чую я шепіт, наче шелест. І зненацька на думку спадає: нікого з цих учнів я не бачила в їдальні. Та й не помічала, аби вони приносили щось перехопити. А у підлітків голод як у хижаків.
– Що ж ви їсте? – питаю я без прив’язки до теми нашої розмови (відчуваючи, що втрачаю сили – і знеможено сідаю).
– Ми їмо там, – показує одна учениця у вікно. Там видно будинок. Звичайний, житловий.
– Вас там годують? – здогадуюсь я. – Сусіди?
– Ні, ми самі заходимо та їмо.
Що?! Крадіжка?
– Нас не бачать…
Я ж казала: крадіжка!
– Вам ми можемо сказати, – долучається один особливо випитий гаджетами хлопчик. – Там – можемо брати. Бо у них нічого не перехрещено.
«А напоследок я скажу…» Ні, я нічого не скажу, бо мене обступає ця маса, що беззвучно змикається, наче медузи:
– Як мене звуть?
– Ви обіцяли…
– Як мене звуть?
Тринадцять голосів. Бачу білуватий туман. І чую тільки голоси:
– Як мене звуть?
І, роздираючи принесені (заздалегідь!) рушники та інший одяг – на клапті, – я перев’язую кожного хрест-навхрест і, осіняючи хресним знаменням, промовляю до хрипоти кожному обрису, який проступає з туману:
– Хрещаю тебе, Іване… – якщо це обрис хлопчика…
– Хрещаю тебе, Маріє… – якщо це дівоча тінь…
– Хрещаю тебе, Адаме…
– Хрещаю тебе, Єво…
І завершую кожне хрещення фразою:
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
От ти переймалася, що ніколи тебе не кликали у куми. А тепер он скільки похресників. Бо у такій ситуації може хрестити і мирянин. Мирянка. Якщо це останній вихід.
…Я стою у полі. Школи немає. Немає і класу. Переді мною… сподіваюся, це не маленькі хрести… це дерева. Деревця. Кожне перев’язане клаптем рушника – рукавом куртки – сукнею… Це – на крижму.
Я налічила тринадцять дерев.
Що ж, тепер мені тут нема чого робити.
Тут ніколи не було ні школи, ні тринадцятого класу.
А що це шелестить? Не листя. А моя підписана заява про звільнення. Вона котиться від вітру. Я встигаю прочитати резолюцію – і аркуш хутко згортається, перетворюючись на сухий пожовклий листочок. Знати б якого дерева. Ну що ж, ми у розрахунку.
І коли вдома мені дзвонять:
– Слухай, N просить… – я уриваю і кажу:
– Ні, не можу.
І бачу в дзеркалі, як у мене поволі виростають тонкі симпатичні ікла. На секунду. Потім – звичайна усмішка.
– Ні, не можу.
Ось і кінець історії. Я знову читаю Біблію – не Чорну, а нормальну. І знову пишу.
Там – не прочитали мого оповідання як слід. Але тут його неодмінно прочитають. Тому я запечатую рукопис у старий добрий спосіб і надсилаю.
Ах, ще одне: сьогодні на прощання мені по телефону сказали, що у школах діти спрагло читають Стівена Кінґа.
