Пентаклі шкільної пори

Саша без жодного виразу роздивлялася білі шкарпетки під червоними сандалями на своїх худеньких блідих ногах, слухаючи гнівний голос директора. Їй дуже хотілося, аби мама відпустила її руку, але мати, здавалося, не збиралася відкликати свою сувору рішучу підтримку, і тримала Сашу міцно і відсторонено, ніби тій щойно мали оголосити суровий вирок чи страшний діагноз. “Тримайся, моя донька”, ніби телеграфував повільний рептильний пульс у її зап'ястку, який Саша відчувала навіть крізь тканину шкільної форми. Пилип і Діма стояли на килимку перед директорським столом, і також мовчки роздивлялися свої гостроносі лакові туфлі - дивний писк моди того року. Нарешті, директор гнівно жбурнув пачку розірваних навпіл полароїдних фотографій на стіл і встав, обійшовши хлопців з флангу.

 

Ви розумієте врешті решт, що Ольга Дмитрівна могла спокійно викликати міліцію, і з вами б розмовляв вже не я, а товариш слідчий?! Вам вже по шістнадцять, красені судили б вас вже як дорослих. Скажіть спасибі Ользі Дмитрівні, що вона вас, бовдурів, пожаліла хоча я особисто сам не розумію, чому. Я б з вами церемонитись на став, і Павло Іванович кинув короткий апологічний погляд на маму Саші, від чого та ще сильніше стисла Сашу трохи вище ліктя.

 

Саша дуже хотіла попросити, аби її нарешті відпустили з цієї агори, щоб вона могла просто піти, і не слухати гнівної промови Павла Івановича. Саша не розуміла, навіщо взагалі тут зараз була потрібна її присутність. Піднявши погляд на пачку фотографій на столі, вона згадала позавчорашній вечір. Запах портвейну, півпляшки якого хлопці розлили на килим у вітальні. А потім очі матері.

 

Того вечора Пилип і Діма з’явилися без запрошення. Коли Саша відчинила двері і  побачила їх, вона спочатку подумала, що хлопці помилилися адресою, або прийшли до неї, аби переписати домашку. Але Пилип впевнено переступив поріг, і з діловитим «Сашунечко!» чмокнув її у щоку, протягнувши їй невеликий букет троянд.

 

Саша застигла на місці. Вона була водночас приємно здивована і трохи налякана – вона не пам’ятала, аби казала комусь про свій день народження. Ніхто, здавалося, в усій школі, крім мами, не знав про цю дату. Мама працювала вчителькою молодших класів, і зазвичай Саша зустрічала день народження із нею вдвох, коли та приходила з роботи. Тоді мама приносила з кухні пиріг зі свічками, і співала Happy Birthday to You, після чого Саша задувала свічки, вислухувала побажання «вчитися на відмінно і поступити в університет», і вони пили чай разом. Потім телефонувала бабуся, і теж бажала Саші вчитися на «відмінно». Можливо, думала Саша, ці побажання дійсно збувалися, оскільки в школі вона не отримувала двійки жодного разу. Але все одно кожен рік вона отримувала одне й те саме побажання.

 

Щось всередині Саші раптово розпеклося гарячим залізом. Вона, ніби зі сторони дивлячись на себе, різко встала з крісла – так різко, що Ольга Дмитрівна від несподіванки відсмикнула руку, неначе Саша вколола її таємною голкою, схованою в лікті, а Павло Іванович обірвав свою промову на півслові, і якось розгублено уставився на неї. Не дочекавшись, поки хтось скаже ще хоч одне слово, Саша швидко напів-вийшла, напів-вибігла з кабінету директора. Аби мама не крикнула їй вслід щось дисциплінуюче, Саша закрила обличчя руками, буцімто вона розплакалася.

 

Опинившись в коридорі, вона озирнулася по сторонам і, впевнившись, що поблизу немає нікого з однокласниць, попленталася до вбиральні на першому поверсі. Холодні білі кахельні стіни відбивали дзвінкі звуки крапель з незакрученого крану. Саша довго вмивала обличчя холодною водою, поки в неї не занили від морозних кольок щоки. Потім вона знову надягла свої товсті окуляри, і подивилася на себе у дзеркало. Її обличчя стало ще бліднішим у флуоресцентному світлі ламп, хоча її щоки трохи порожевіли від холоду води. Тихо вийшовши в коридор, вона трохи посиділа на ослоні біля медпункту, поки не задзвонив дзвоник, і лавина голосів учнів, які нарешті залишали осточортілі їм за день класи, не захлеснула школу ревучою хвилею.

 

Саша із радістю помітила, що інші дівчата, проходячи повз неї, все також не помічали її, як і раніше. Вона вдячно стисла мідний брелок у вигляді зірки, вписаної в коло, який нервово крутила проміж пальців, і пошепки подякувала світові за те, що він все ще захищав її невидимим куполом, який Саша відчувала над собою, скільки себе пам’ятала. Іноді вона уявляла, що куди б вона не йшла, щось – чи хтось – створювало навколо неї велику сферу невидимості, крізь яку не могли проникнути чужі погляди. Колись влітку вона знайшла у шкільній бібліотеці книгу «Людина-невидимка» і, не маючи нічого цікавішого наразі, почала її читати. Саша думала, що це буде книга про вченого, який відкрив еліксир невидимості, і зробив себе прозорим, але книга виявилася зовсім іншою. Це була новела Ральфа Елісона, яка розповідала історію чорного парубка з Америки, якого ніхто ніби не помічає. Люди дивляться ніби скрізь нього, не чують того, що він каже, і через це, коли справи в нього йдуть кепсько – йому нічого не варто просто надягти капелюха, пару окулярів, і стати зовсім іншою людиною, сховавшись від суспільства. Саша проковтнула книгу за тиждень, бо це була історія про неї. Вона розуміла кожне слово, кожне почуття головного героя, хоча й не дуже розбиралася, коли мова заходила про утиснення афроамериканців. Але відчуття невидимості, так ясно передане книгою, вона знала, скільки пам’ятала себе. От і зараз учні і учениці, проходячи повз неї, не затримували на Саші поглядів. Вони йшли, обговорюючи нові речі й події.

 

Саша подивилася на свій маленький талісман – п’ятикутну зірку у подвійному колі, її пентаграму, як вона називала цю дрібницю, яку завжди носила із собою. Це був її грізний захист. Мама не знала про це, і ніхто з однокласників не здогадувався, але, коли цього ніхто не бачив, Саша креслила цей знак прутиком у вогкому піску шкільного стадіону, загадуючи бажання, аби потаємні сили, які відкривав цей магічний знак, здійснили їх. Під матрацом у своїй кімнаті Саша вже досить давно тримала списаний справжніми чорнилами і пером, що залишились їй від дідуся, щотижневик у товстій шкіряній обкладинці. Це була її книга заклинань, перекладених з англійським словником по тематичним сайтам з Інтернету у шкільному комп’ютерному класі. Дуже нещодавно Саша з подивом дізналася, що в світі існує сила силенна людей, які всерйоз вірять у відьомство і магію. Деякі з них навіть обмінювалися із нею практичним досвідом, і Сашу заворожувала приналежність до цього невеличкого таємного товариства.

 Але яким дурним все це здалося їй зараз! Ні, думала Саша, дивлячись на мідний блиск зірки в себе на долоні, реальність була пригнічливою і холодною. В ній тебе зраджували і сміялися з тебе. В реальності не було магії, були лише брехня і підлість.

 

Погляд Саші впав на вікно в дальньому кінці коридору, де вчора вона побачила Пилипа у колі хлопців. Мама не хотіла пускати її до школи «після того, що сталося», але Саша знала, якою картою їй треба грати – а як же домашнє завдання? Вона не може пропустити його, лише не сьогодні. Насправді вона хотіла знову побачити Пилипа. Те, як він, а за ним і інші хлопці, рішуче ретирувалися через балкон (благо, Саша із мамою жили на другому поверсі), щойно Ольга Дмитрівна голосно закричала «Це що таке?! Що це все значить?!», варто їй було побачити Сашу в компанії хлопців – наповнювало її майже захопленням. В ту ж ніч він навіть приснився їй у в масці Зорро, на чорному коні. Пилип приїхав до неї вночі, аби увезти Сашу з цього міста. «Не бійся!», казав він, простягаючи їй руку з балкону, і його вороний кінь бив копитом об асфальт двору багатоповерхівки.

               Коли Саша побачила його в школі наступного дня, Пилип стояв в оточенні інших хлопців з класу. Навколо нього утворилося справжнє живе коло, яке час від часу вибухало сміхом. Саші стало цікаво, що такого смішного там відбувається. Раптом одна з рук в колі підняла невеликий предмет над юрбою, полароїдне фото, і Саша побачила своє обличчя, злите з Пилипом у глибокому поцілунку. Вона підбігла до кола і висмикнула знімок з руки. Потім побачила очі Пилипа. І стопку фотографій в його руках. Вона висмикнула їх з його рук. «Сашо, постривай…» - лише й встиг він сказати перш, ніж вона розірвала всі знімки навпіл, і жбурнула клаптики на підлогу. Секунду стояла тиша. А потім новий, ще голосніший вибух реготу, який, здавалося, заповнював всі коридори школи, наче дзвін у церковній дзвіниці, накриваючи собою всю реальність, весь простір, весь світ навколо Саші, яка бігла тепер коридорами, повз вахтера, котрий й встиг лише кинути «Агов!.. Куди?» всілд їй. Лише коли далеко за спиною залишилась огорожа школи, а навколо з’явилися голі дерева парку, Саша вповільнилася, і перейшла на свою звичайну стриману повільну ходу («як це личить дівчинці», як казала бабуся колись). Прибравши з лоба мокру пасму волосся, вона перевела дух. Навколо не було нікого, крім високих сторічних дубів.

Саша пішла між дерев і вогких ослонів, доки не вийшла до дивного старого радянського витвору малої архітектурної форми. Це було коло з сірих плит, верхи на яких лежало велике бетонне коло. Казали, що колись тут задумувалася альтанка у стилі конструктивізму, але жодного місця, де тут можна було б посидіти і побесідувати не було в межах видимості. Навколо лежали жовті листя, поміж яких поблискували тогорічні пляшки. Побачивши пляшку з-під портвейну «Лівадія», Саша зітхнула і згадала вчорашній день. Солодко-виноградний смак заграв на її язику так яскраво, що вона ніби знову відчула торкання Пилипа до її рук, його солоно-теплий поцілунок. Потім в пам’яті спливла стопка «полароїдів» в його руках. Сміх в коридорі.

 

Саша озирнулася по сторонам. Порожній парк наповнював її єство миром і спокоєм. Нещодавно загублена віра, здавалося, поверталася до Саші. У великій стрункій березі, під якою Саша любила іноді постояти після школи, тихо медитуючи, знову бачилася Велика Богиня, про яку вона читала – греки називали її Геєю, і вона могла породити титанів і богів, чудовиськ і героїв. Рогатий бог – чи Кронос, чи Сатурн, чи Баал – був її чоловіком, місяцем до її сонця, батьком її жахливих дітей. «Богине, Богине!», прошепотіла Саша про себе, дивлячись у клаптик блакитного неба, видний крізь бетонне коло бесідки, – «Зійди до мене. Дай мені помсту для тих, хто зробив моє життя невиносним».  

 

Вітер, що здійнявся навколо неї несподівано, закружив сухе осіннє листя вихором, безцеремонно задрав її спідницю, яку Саша ледь встигла притримати, і розтріпав її волосся. Саші здалося, що у гілках дерев зашепотіли сотні голосів, які кликали її, зверталися до неї. Їй стало страшно.

 

Втім, як вона одразу ж згадала, це було глупо – боятися вітру в парку. Саша відігнала безглузді думки, і вже розвернулася, аби йти додому… коли на дорогу перед нею вибіг великий чорний пес. Це була звичайна бездомна дворняга, не дуже велика, але Саша все одно завмерла – бездомні собаки лякали її і без того, але цей чорний, як діра у реальності, пес, дивився на неї своїми зеленими блискучими очима так дивно, що не було жодної змоги вмовляти себе поводитись логічно й по-дорослому.

 

Пес нахилив голову набік, ніби сумніваючись у чомусь. «Геть! Йди! Пішов!» – слабким тремтячим голосом гукнула Саша на собаку, але той навіть і не думав цього робити. Він повільно підійшов до неї і ліг перед Сашею на килим з жовтого листя. Обережно ступаючи, Саша обійшла чорну істоту навколо, і рішуче закрокувала додому. Але варто їй було дійти до перехрестя, як тихеньке постукування собачих кігтів за спиною – цок-цок-цок-цок – долетіло до неї з новим поривом жовтневого вітру. Коли світло на перехресті змінилося з червоного на зелене, Саші довелося зібрати всю силу волі, аби не побігти через дорогу. Вона швидко перейшла на інший бік вулиці, і лише тоді озирнулася. Чорний пес спокійно лежав під світлофором, дивлячись їй у слід.

 

Саша звернула у найближчий двір, і пройшла два квартали провулками. Заскочивши у власний під’їзд, вона злетіла вверх сходами, і перевела дух лише тоді, коли зачинила двері квартири за собою на всі замки. Тепер, в безпеці рідного помешкання, пережите у парку здавалося навіть трохи смішним.

 

Саша пішла на кухню, аби розігріти вчорашній суп. Газ спалахнув синьою квіткою під холодною каструлею. Сірчаний аромат погаслого сірника на хвилину окутав приміщення. Стоячи поряд із плитою, Саша почала роздивлятись двір під вікнами будинку. Голуби купчилися біля сміттєвих баків. Бабуся з сусіднього під’їзду щось голосно пояснювала своїй онучці у яскравій жовтій курточці. Все було як завжди. Сутінки згущалися над містом.

 

Раптом чорна тінь метнулася двором, і зграя голубів, голосно закурликавши, хмарою знялася з місця. Голосний «Гав!» розлетівся вулицею. Саша відскочила від вікна і втиснулася спиною в холодильник. Страх, який, як їй здавалося, був смішним і безглуздим, повернувся із новою силою. Вона обережно підкралася до вікна навшпиньках і підняла голову над підвіконням.

 

Пес дивився прямо на неї. Він тяжко дихав, виваливши довгого червоного язика. Трохи вичекавши, він відійшов від смітників, і всівся точно в центрі двору, не зводячи очей з Сашиного вікна. «Це просто пес. Я йому сподобалася і він прибіг за мною сюди. Собаки часто таке роблять», вмовляла себе Саша, спостерігаючи, як в каструлі повільно лавірують склизькі розварені макарони, «Він трохи посидить тут, і піде». Саша сіла обідати. Недосолений суп важко падав на дно шлунку, але вона змусила себе доїсти. Потім два рази перечитала домашнє завдання із щоденника, розгорнула зошит, і почала з алгебри. Інтегрування давалося їй легко – принаймні, на папері. Коли Саша завершила із ним, і взялася за українську мову, вже починало темніти. Вона обережно визирнула із вікна, ховаючись за завісою. Пес був все там же. Він, здається, навіть не міняв своєї пози. Вже миготіли лампами вуличні ліхтарі, а він все також чатував у дворі, ніби на посту.

     Відчуваючи якийсь неприродній холод повсюди, Саша лягла під товсту ковдру, і вирішила спробувати заснути, не дочікуючись мами. Вона заплющила очі, і спробувала перестати прислухатись до звуків за вікном, благаючи сон прийти, і хоча б до ранку відгородити її від дивної реальності, в якій вона за останні два дні, здавалося, перестала хоч щось розуміти, але все було марно. Думки про чорного пса, що чекав її у дворі, не давали заснути. Скоро за дверима почувся якийсь скрип, і Саша із головою накрилася ковдрою – страх настільки скував її думки, що цей дитячий захисний механізм був єдиним, що вона могла придумати.

Двері повільно відчинилися… але це була лише мама. Вона тихо зазирнула в кімнату Саші, зітхнула, і пішла на кухню. До самого світанку Саша прислухалася до тиші ночі. Але ніщо не порушувало її. Не було ані вию, ані шкрябання собачих кігтів за дверима, як малювала розбурхана фантазія. За годину до сходу сонця Саша змогла таки провалитися у короткий турботний сон.

               У ньому чорний пес увійшов до неї у кімнату, чомусь крізь відчинену кватирку, і став лизати руку Саші, дивлячись на неї відданими вологими очима. Але раптом він загарчав, оскалив білі довгі ікла і вкусив її за палець. Саша беззвучно скрикнула, як це завжди буває уві сні, і прокинулася. Наступав новий день. Треба було йти в школу.

 

               Тепер же, після вистави в кабінеті директора, коли вона стояла перед великим дзеркалом у вестибюлі школи і зупинилася, аби поправити вологе від умивання волосся, що пристало неохайними пасмами до лоба, Саша знову згадала вчорашнього пса. Звичайно, це було дивно… та чомусь тепер усі емоції, які вона могла б відчути з цього приводу, ніби вицвіли з її душі. Саша відчувала лише втомленість. Повз неї пройшли двоє дівчат з паралельного класу – Марина і Віка, щасливо про щось перемовляючись і час від часу сміючись, як можуть сміятись лише старшокласниці, коли життя попереду ще повне можливостей і невідомих секретів. Марина була вдягнена у майже напівпрозору чорну блузку, з-під якої принадливо вгадувалася форма ліфчика, напівцнотливо прикритого жилеткою в дрібну смужку. Помада кольору п’янкої вишні робила її схожою на героїню готичного роману. Віка, коротко стрижене хлопчакувате дівчисько, була майже повною протилежністю Марини в плані стилю, але її проста біла блузка і сірі брюки з широким ременем не менш вигідно підкреслювали її вольову постать. Відшиті нею хлопці часто подейкували, нібито вона переважає дівчат, але це були звичайні в таких випадках пісні лисів під занадто високо висячим виноградом.

Саша перевела погляд із дівчат на себе. Сіра спідниця нижче коліна, формений жакет, сорочка з якимось дитячо-мережевим коміром, схожим на середньовічне жабо, і окуляри в пластиковій оправі робили її схожою на бібліотекарку. Звичайно, думала вона тепер, виставити її дурепою було єдиним логічним ходом для них усіх. Чого було дивуватись? Саша відчула, як її кулаки стискаються. В наступний момент дзеркало перед нею дивним чином змінилося. Воно стало показувати десятки різних Саш, відділених одну від одної кривими райдужними блискавицями. Саша подивилася на свою руку і побачила, що вона вкрита червоним. В наступний момент все закрив різкий задушливий біль порізу.  

    

— Ну, і навіщо ти оце утнула?» – хоча й з докором, та все ж парадоксально-лагідно примовляла медсестра, перев’язуючи Сашину руку, –­ Скажи спасибі, що не треба тебе везти до лікарні накладати шви»

— Я послизнулася і впала, – машинально, без жодного виразу, відповідала Саша, дивлячись на блакитний стакан з термометрами у білій скляній шафці.

— Впала, а як же, – із сарказмом повторила медсестра, і похитала головою, продовжуючи перетворювати руку Саші на подобу руки єгипетської мумії, – Ти ж відмінниця, Сашо! Навіщо ж бити шкільне майно? Ну, йди до дому, уламків ніби нема, подряпина неглибока. І, як тобі кортить щось бити кулаками, то запишись на бокс! – кинула вона їй наздогін, від чого Саша майже не грюкнула дверима, стримавши себе в останню секунду.

 

Дорогою додому вона бездумно крутила проміж пальців здорової руки свою пентаграму. Потім уважно подивилася на неї. Маленька пляма крові застигла на одному з зубців зірки. «Пора дорослішати», сказала собі Саша подумки. Сильно розмахнувшись, вона жбурнула брелок далеко у кущі, звідки в наступну мить вилетіла і полетіла геть із обуреним криком злякана сорока.  

 

«Книга заклинань» була безжально розірвана і спущена в унітаз, щойно Саша прийшла додому. Не надто міцна кава димилася поряд із зошитом з алгебри на столі. Какао сьогодні не ввижалося Саші доречним. В той вечір мама вперше в житті не спитала Сашу, чи зробила та уроки.  

 

Наступного дня в школі все було як завжди. Пилип і Діма, ніби нічого й не сталося, звично різалися в карти на задніх партах, прикриваючи їх підручником історії. Саша не дивилася на них.

 

— Тож, які ми можемо назвати передумови розпаду Радянського Союзу у 1991 році? – спитала Зінаїда Григорівна, коли з кінця класу донеслося здивоване:

­— О, чорт!

 

Пилип тримав обома руками свій ніс, і проміж його пальців цебеніла кров. Поряд із Сашою щось глухо стукнулося об підлогу. Саша обернулася і побачила, що Аня Семенюк, з якою вона сиділа за однією партою із перших класів школи, лежала чомусь на підлозі. В класі почався хаос. Пилип вибіг за двері, Зінаїда Григорівна кинулася до Ані, і почала легенько, але впевнено плескати ту по щоках. «Невже?» – промайнуло в голові у Саші. Вона тихо вислизнула в коридор слід за Пилипом, і побачила, як той швидко крокував до медпункту, задравши носа високо до гори.

 

Залишок дня Пилипа не було у школі. Йдучи додому вкритими осіннім листям вулицями, Саша не могла повірити у те, що трапилося. Невже прокляття спрацювало? Невже чорний пес був таки знаком, посланцем сил, які покарали того, хто напаскудив їй? Але ні, цього не могло бути. Просто кров з носу? Це здавалося занадто малою платою за образу, особливо як на магічний прокльон. Саша подивилася на свою перебинтовану руку. Якщо Пилипа покарала магія, це було навіть не кві-про-кво, а якесь шахрайство.

 

Прийшовши додому, Саша, занурена у ці думки, знову вирішила зробити собі кави. Здається, в неї з’явився смак до цього чорного напою. Насипавши порошку у турку, вона набрала води, ввімкнула плиту… і раптом помітила, що двері в мамину кімнату були трохи відчиненими. Її сумка лежала на дивані. Мама прийшла додому раніше? Цього ніколи не бувало. Чомусь із сумки були висипані всі речі – ключі, серветки, тюбик блідої помади, ніби хтось рився в ній. Щось було не так.

 

— Мамо? – позвала Саша, – ти вдома?

 

Відповіді не було. Двері до маминої кімнати зі скрипом відчинилися. З кімнати, дивлячись на Сашу зеленими очима, повільно вийшов чорний пес. Він зівнув, і діловито процокав у прихожу.

 

Не пам’ятаючи себе,  вона зробила крок до маминої кімнати. Потім другий. Потім відчинила двері. Вже знаючи, що вона побачить, Саша все ж не змогла стримати крик. Вона кричала довго, поки не зірвала горло. Хрипке сичання, що тепер виривалося з нього, нагадувало те, як людина намагається кричати уві сні. За вікнами було вже темно. Лише тоді Саша почула голос з кутку кімнати.

 

— Хіба ти не про це просила?

 

Фігура, що стояла у напівтемряві, була високою і, здавалося, її плечі вкривав довгий спадаючий плащ. Саша затремтіла всім тілом, і впала на коліна. Вона не була здатна більше ні на що.

 

— Не треба жалю, дитино. Я прийшов, аби забрати скорботу із твоєї душі. Мене звуть Астарот. Я вчитиму тебе.

 

Десь поряд в темряві заскавчав пес. Він лизнув Сашине обличчя своїм гарячим язиком. Астарот повільно підійшов до неї, і простягнув їй руку, на якій у світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь штори, холодно блиснули довгі кігті. Астарот вивів Сашу із квартири, і вони стали підійматись на останній поверх. Двері горища розчинилися самі собою, і Астарот повів її крізь темне, вкрите павутинням приміщення до невеличкого віконця, крізь яке Саша побачила нічні зірки. Чорний пес йшов за ними слідом, даючи про себе знати лише тихеньким співчутливим скавучанням. Пролізши крізь вікно, Саша і Астарот опинилися на криші.

 

— Навіщо ми сюди прийшли? – спитала вона свого страшного поводиря, що міцно тримав її руку у своїй когтистій лапі. Його роги здавалися двома шпилями готичних соборів на фоні зірчатого неба.

— Тобі пора летіти за мною, Олександро. У цьому світі не залишилось нічого, що має тебе стримувати. Я покажу тобі, як позбавитись в’язниці тіла. Не бійся.

 

Астарот розправив крила, і Сашу різко рвонуло вгору. Вона побачила, як далеко під ногами залишається її рідний дім. Побачила місто, всіяне розсипом нічних вогнів. З жахом вона згадала, що не встигла вимкнути газ на кухні, але тепер це вже не мало значення. Уважні очі Астарота стали двома зірками на небі, у яке Сашу тягли змахи його величезних чорних крил. А потім перед нею розвернулася безкрайня темрява, в якій не було вже нічого.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

27/09/20 18:25: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал

Коментарі 9

Богомільний Маніяк
Побачила помилки в тексті. Отак зацькували дівчинку-відмінницю, в таких частіше депресії, коли доводиться жити не своїм життям, а бути комфортною для інших. Тема болюча для підлітків. У фіналі мені здається, що було самогубство, хоч можу помилятися
Сонливий Термінатор
Цікаво було читати, але мені заважали помилки (видно, що текст перекладено з російської). Кінцівка передбачувана, на жаль, але твір сподобався. Успіхів!
Закоханий Фюрер
Загалом досить непогано. Є вдалі моменти. Прийом з чорним собакою мені сподобався. Думаю, тут можна було б нагнати більше саспенсу. Дивно , що за школяркою особисто з'явився сам високопосавлений демон. Місцями трохи зятягнуто, але оповідання має свій шарм.
Успіхів!
Простий Зубастик
Не страшно. До того ж полароїдні знімки? Серйозно? За бажання можна було б оформити під пізній СРСР, але ж у тебе вчителька питає про його розпад. Астарота (якого інакше не називали, тавтологія) можна було не вводити - пса цілком достатньо. Переказувати фабулу людини-невидимки і двічі описувати талісман теж нема потреби. В ключових моментах присутні русизми і вони кидаються у вічі. Але загалом досить непогано.
Банькатий Хижак
Оповідання сподобалося. Історія цікава, й мене вона зачепила. Проте, стиль трохи корявий. читати було трохи важко. Проблеми дівчини з однокласниками та переживання героїни тут окреслені досить добре - й може це найкраще що вдалося у цьому оповіданні.
Замурзаний Ляшко
Стиль вимагає коригування, хоча сам задум непоганий. Читалося - попри росіянізми - не так важко. Закручено історію, показано комплекси відмінниці, вдалі деталі. Хоча те, як дівчинка креслить пентаклі та, зрештою, демон забирає її, очікувалося (є оповідання англомовного класика Джона Кольєра "Thus I Refute Beelzy", де батькам байдуже до синочка, вони турботливі тільки позірно - а він робить магічні ритуали, креслить пентаграми, із захватом згадує "містера Білзі" - і, урешті, той "уявний друг" убиває хлопцевого батька, що хоче відлупцювати сина "за брехню", - і, як натякається, пожер і малого; одна з ідей: дорослі нічого не помічають, а помічають, коли стає пізно). Тут, на щастя, дорослі вчасно схаменулися - але все одно сталося невідворотне.
Кривавий Стівен
Ідея цікава, але читалось трохи нуднувато (хоча водночас і легко). Згоден з коментами Гкрмафродита і Тарантула. Були росіянізми. Але також були і цікаві художні слова. Міфологія сподобалась. Загалом стиль трохи нагадує Дяченків, як на мене). Загалом добре.
Пишіть довго і процвітайте! 🖖
Страхітливий Гермафродит
Авторе, загалом непоганий задум, тішать посилання на міфологію, реальні імена богів, згаданий демон, що свідчить про наявність первної бази знань. Досить цікаво було читати, але мене дратували росіянізми, розкидані в тексті: "уставився", "увезти", "невиносне життя", "оскалив ікла", "позвала", "криша". Вони просто псували все враження. Дуже прошу: зверніть увагу на мову.
Трохи незрозумілий кінець: спершу Астарог обіцяє вчити Сашу, а потім вона опиняється в темряві, де немає нічого. Астарог її обдурив?
Було незвично, що такий високопоставлений у ієрархії демон особистро приходить за школяркою. Дивно і те, що саме він зацікавився Сашею, оскільки він - покровитель лінощів, а вона все-таки була відмінницею, тому я не можу назвати її ледачою. Хоча за іншими джерелами, він також спокушає марнославством, а гратися в богиню - таки дещо марнославно... Не знаю. Щиро кажучи, мені тут напрошується цілий роман за мотивами :)
Загалом, моя оцінка твору позитивна, хоча в ньому є деякі незрозумілі для мене моменти, сам по собі він гіршим від того не стає, але росіянизми... Головна моя претензія саме до них.
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими, волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 3/10.Назва, взагалі, не приший кобилі хвіст. Вона і близько не дотягує до рівня оповідання.
Ідея. 7/10. Непогано, але не вкрай оригінально. Бійся своїх бажань і все таке.
Сюжет. 6/10. Мені подобається, що ось цей наслідок - вичитка в кабінеті директора, не спойлерить подальший твір, а навпаки підігріває інтерес. Але далі трохи нудно. От не вистачило якоїсь перчинки в частині розповіді про події минулого. Взагалі періодично стає нудно, бо деякі моменти розтягнуті. Частина про пса класна. Навіває якоїсь загадковості і атмосфери. Фінал про Астарота хороший, але я очікував, що вона просто покінчить із собою. Так було б краще. Може ви це завуалювали. Питання.
Стиль автора. 8/10. Мені подобається, як ви формулюєте свої думки. Як описуєте ті чи інші події. Вам вдається утримати рівновагу між красивим і цікавим письмом. Проте, як писав вище, деякі моменти ви дуже затягуєте. То там, то там треба видалити речення-два, або їх укоротити.
Хороші/погані моменти. «тримала Сашу міцно і відсторонено, ніби тій щойно мали оголосити суровий вирок чи страшний діагноз» - класно написано. «вчитися на відмінно і поступити в університет» - гарний момент, враховуючи, що мати вчителька. «аби увезти Сашу з цього міста» - увезти це дуже погано, не треба так. «закружив сухе осіннє листя вихором» - кружитса, кружитса лєтаєт) Жарти, жартами, але русизми то зло. «це було глупо» - і знову туди ж. «опинилися на криші.» - коментарі вже думаю зайві.
Загалом за оповідання можу похвалити. Натхнення Вам для наступних творів! Принагідно запрошую оцінити мої)