Вбивча математика

 — Мамо, а це правда, що наша математичка їсть дітей? - питає мала.

Мати давиться чаєм і здушено кахикає, Лілька відверто регоче.

   — Ліля, навіщо ти вчиш сестру цим дурницям?! - дратується мати.

   — Це не я! - обурюється десятикласниця Ліля. - Усі першачки верзуть дурниці.

   — Це Павло сказав, - каже мала. - Він сказав, що його старший брат Микита сказав, що математичка Корнелія Любомирівна їсть дітей, які отримують менше шести балів. І усі її зовуть Людожерівна. Бо вона їсть дітей.

   — Що, отак бере і їсть? Прямо з одягом і кросівками? - питає Лілька малу сестру і корчить страшну пику.

   — Ліля! - знову гукає до неї мати.

Мала переварює питання старшої сестри, її погляд зупиняється на великій каструлі з борщем.

   — Не знаю. Може вона їх спочатку варить, - каже мала.

   — Олесю, тобі час вкладатися спати, - нервово каже мати і поспіхом прибирає зі столу.

За вікнами чорна листопадова ніч. Холодний вітер б’є в шибки, шурхотить крижаними краплями дощу по склу, торохкотить дашком над ґанком. Чорні скелети дерев за вікнами стогнуть від вітру і, наче, погрожують усім гострими пазурами гілок.

   — Добраніч, - бурчить Ліля до сестри і вимикає світло.

Здається, холодна ніч потроху прослизає крізь чорні вікна в кімнату, стає зимно і моторошно.

   — Ліля, мені страшно, - тягне мала Олеся, виглядаючи з-під ковдри.

   — Спи, - каже Ліля. - Завтра в школу.

   — А як вона прийде по мене? - питає мала пошепки.

   — Хто?

   — Корнелія Людожерівна.

   — О, Господи! Вона викладає у старших класів. Ти ще мала для знайомства з нею. Спи, - бурчить Ліля.

   — Я її бачила у коридорі, - шепоче мала.

   — І що?

   — В неї очі світилися, як у кішки. Вона дивилася на хлопців і облизувалася.

Лілька чи то рохнула, чи то реготнула.

   — Стара шкапа. Не зважай. То вона мріяла.

   — Про вечерю?

   — Спи вже, мала. У мене, доречі, завтра контрольна з алгебри! Дай мені спокій!

   — А у тебе вона…

   — Ні. У нас вусатий дядько викладає. Тарас Максимович. Замовкни і спи! - рикнула на малу Ліля і міцніше закуталася в ковдру.

Мала Олеся ще довго крутилася і совалася у ліжку. Ліля заснула швидко.

Чорноволоса, худа жінка обережно витирає посуд і складає тонкі порцелянові тарілки у шафу. Гострий довгий ніс робить вираз її обличчя жорстким, чоловічим. Зозулясті очі дивляться холодно, вузькі губи, підфарбовані помадою, червоніють мов кривавий рубець на блідому обличчі. Вона щось мугикає собі під ніс, витираючи стіл. Звідкілясь знизу, із холодного підвалу, чується стогін. Вона посміхається сама до себе, відкриває дверцята холодильника і поправляє банки з консервованими пальцями і очима, що плавають у кривавому розсолі.

   Лілька схоплюється на ліжку, судомно хапаючи повітря ротом. Вона мокра від жаху, серце несамовито калатає у грудях. За вікном та сама дощова пітьма. Електронний годинник на тумбочці показує п’яту ранку. Мала голосно сопе, звісивши з ліжка босу ногу. Ліля намагається нормально дихати, але сон, такий яскравий і страшний, не відпускає її тіло з крижаних лещат жаху. «Це ж треба було такого наговорити перед сном! От мала поганка!» Вона сердиться на молодшу сестру і злякано поглядає у вікно. Їй здається хтось стоїть за старим горіхом у садку і зиркає на неї звідти блискучими очима. І, вона вперше за останні сім років, натягає ковдру аж на голову і стискається, мов миша у кублі. Дім рипить і поскрипує. Щось тихо шкрябає в двері кімнати. Їй здається, вона чує, як повільно опускається ручка на дверях. Вона втуплює зляканий погляд у пітьму кімнати. За дверима чується жалібне нявчання і вона полегшено зітхає: «Це всього тільки Жирко. Поганець товстий.» Вона вмовляє себе встати з ліжка і впустити кота, але щось її зупиняє. Вона боїться мов мала дитина. «Що за маячня?!» Ліля зіскакує з ліжка і відкриває двері. За дверима страшна пітьма. Вона нічого не бачить крім сірого прямокутника вікна у коридорі, на фоні якого стоїть висока чорна тінь із гострими вухами. Її серце пропускає удар. Десь під ногами починає вити кіт і Лілька скажено б’є рукою по вмикачу. Світло ріже очі. Кіт злякано притискає вуха до голови, бо мабуть вона ненароком гепнула по його дурній голові дверима. У коридорі тихо: тільки мовчазні шафи і фікус під вікном із гострим листям.

   — Що, вже вставати? - стогне мала, натягаючи ковдру на голову.

   — Ні, спи. Я помилилася. Спи, - тихо каже Ліля і вимикає світло.

Пітьма сліпить сильніше за світло. Лілька зачиняє двері, біжить до ліжка і добряче закутується у ковдру. Ноги крижані, вона тремтить від холоду. За дверима знову шкрябає кіт.

   — Придурок, - сердиться Ліля і натягує подушку на голову, щоб не чути кота, який так і не зайшов у кімнату, але ще сподівався на це.


Ліля біжить порожніми коридорами, а за зачиненими дверима вже йдуть уроки. Вона проспала. «А в усьому винен той дурний кіт. І мала. Вона майже не спала вночі через них.» Ліля зупиняється перед класом математики, обережно стукає, заходить у клас і ледь не зомліває. Зозулясті злі очі сканують її тіло від розпатланого, довгого, рудого волосся і до брудних черевиків. Тонкі криваві губи вигинаються, як у сумного смайла.

   — Чому ти спізнилася? - питає Корнелія Любомирівна.

Лілька злякано обводить свій клас, що вже пише контрольну з алгебри.

   — А де Тарас Максимович? - питає вона і блідне ще більше.

   — Відповідь невірна, - каже вчителька і злісно всміхається.

   — Вибачте, - злякано каже Лілька. - Я…я проспала. Кіт заважав усю ніч.

   — Отже, винуватий кіт, - каже вчителька, сідає за стіл і щось видивляється у журналі.

   — Ти – Карпенко? Лілія Карпенко?

   — Так.

   — Бери завдання і сідай за парту. За запізнення я знімаю з тебе три бали, - каже вона і на мить її злі очі зблискують, мов у скаженої кішки.

В класі панує напружена тиша. Лілька дивиться на аркуш з контрольними завданнями, а в голові виринає дурне запитання малої сестри: «А це правда, що математичка їсть дітей, які отримують менше шести балів?»

День видався важким. Вона ледве встигла написати чотири з шести завдань з алгебри і це була катастрофа. Потім ледве не заснула посеред уроку з історії України. Хімія пройшла для неї якимось млявим спогадом. Вона ледве волочила ноги після останнього уроку, що, як на зло, був фізкультурою. А ще вона добряче вдарилася рукою і розідрала долоню об кріплення для волейбольної сітки. Ліля закидає наплічника на спину і під гидку мжичку простує зі шкільного двору. Вулиці сірі, малолюдні. Перехожі закриваються від дощу і вітру мокрими парасолями.


   — Ліліє! - кличе різкий неприємний голос і їй хочеться провалитися крізь землю.

Вчителька математики стоїть у вузькому провулку, стискаючи у руках, мов зброю, величезну парасолю.

   — Так, - каже Ліля і неохоче підходить до неї.

   — Я перевірила твою контрольну. Ти отримала три бали.

   — Я не встигла, - тремтячим голосом каже Ліля.

Їй стає лячно. Математичка нависає над нею мов зла велетка.

   — Ліля, ти знаєш, що у нас показовий ліцей? Діти, які недбало ставляться до уроків і не бажають вчитися, у нас не виживають.

Вона так і каже: не виживають. Ліля згадує банки з пальцями і у роті стає гидко, нудотна важкість стискає горло. А яскраво-криваві злі губи Корнелії Людожерівни розтягуються у гиденьку посмішку.

   — Вибачте, Корнеліє Людо…Любомирівно, - бурмоче налякано Ліля. - Я можу переписати контрольну?

Та уважно дивиться на Лільку, а тоді принюхується, точнісінько, як собака.

   — Ти поранилася?

Лілька прикриває здоровою рукою обдерту долоню. Погляд вчительки прикипає до кривавих плям на светрі і лейкопластирі.

   — Так. На фізкультурі.

   — А знаєш, Лілю, я тебе на перший раз пожалію. Ходімо до мене додому. Повторимо усі теми, що були на контрольній, а завтра, якщо будеш хорошою дівчинкою, перепишеш її.

Лілька злякано дивиться на вчительку і не знає, що їй робити.

   — Ходімо, - наполегливо каже математичка і киває їй головою.

Ліля слухняно ступає за нею. Їй треба збрехати. Їй треба щось зробити. Їй треба якось врятуватися.

   — Я-я, - тягне вона. - Мені треба ще в магазин. Мама просила хліба купити.

   — Купиш. Ми ненадовго. Я тут недалечко живу.

Вона хапає худою рукою Лілю під руку і тягне за собою. Лілька ледве переставляє ноги з переляку. Вони прямують провулком і завертають у вузький, затиснутий між двох парканів, прохід. Сюди виходять кілька хвірток і стоїть пронизлива, сповнена шурхотінням дощу, тиша. З вулиці будинок вчительки майже не видно, бо вдовж високого паркану усе заросло вишнями і шовковицею. За хмарами голих тонких гілок видніється темний дах невеличкого будинка. Вчителька майже заштовхує дівчину у скреготливу хвіртку і зачиняє її на замок. Ключ від хвіртки вона ховає у кишеню чорного плаща. Ліля тремтить і тулиться до хвіртки.

   — Ходімо, дорогенька, - каже математичка і йде у бік дверей.

Двері будинка яскраво-червоні, свіжопофарбовані, аж блищать. Крізь заґратовані вікна проглядають червоні фіранки. Усі рослини у дворі голі і чорні.

   — Заходь, - наказує вчителька вказуючи їй на прочинені двері.

Ліля неохоче заходить у дім. За її спиною клацає замок і вона нервово озирається. Її погляд натикається на блискучий, задоволений погляд вчительки.

   — Роззувайся. Я не люблю бруду, - каже вона дівчині.

У домі холодно, темно і тхне чимось неприємним. Крізь товсті шкарпетки Ліля відчуває лютий холод, що йде від підлоги. Навіть підлога у цьому будинку криваво-червоного кольору. «Що за хворий смак у цієї вчительки?»

   — Йди до мене, - наказує вчителька і Ліля прямує на її голос у темну кухню.

Лілька зупиняється у дверях і вирячує очі. Це кухня з її сну. Під стелею блякло світить старезний пожовклий світильник. Стіл важкий, старий, дерев’яний. Вчителька викладає на нього тонкі порцелянові тарілки.

   — Зараз поїмо гаряченького супу, а тоді перейдемо до справи, - каже вона і приймає кришку з каструлі на плиті. Звідти валить пара.

   — Ви не сама живете? - питає Ліля хрипко.

   — Сама.

«Цікаво хто ж вам суп зварив?» - подумки питає Ліля і злякано поглядає на холодильник.

   — Сідай.

   — Я не дуже люблю суп, - каже Ліля.

   — Краще не сердь мене, - попереджає вчителька і її голос звучить дуже недобре.

Ліля слухняно, мов лялька сідає за стіл. Вчителька ставить перед нею тарілку з супом. Він якось дивно пахне. На дні плаває дивний шматок м’яса. У цю мить десь знизу чується стогін і гупання.

   — До вас хтось стукає, - каже Ліля і перелякано дивиться на неї.

   — Тобі почулося. То мабуть у сусідів, - каже вчителька і задоволено їсть суп.

Вона витягає з супу, щось схоже на пальця і починає голосно хрумкотіти ним.

   — Суп з курячих лапок – найсмачніша страва, - каже вона схрумавши ще кілька курячих пальців.

У неї гострі зуби. Ліля злякано дивиться на її рот. Та помічає погляд і витирає підборіддя.

   — Їж. Не сиди мов приречена. Худа, як тріска, самі кістки і ребра, - каже вчителька тицяючи в нею наступним курячим пальцем. Чи не курячим?

Ліля відчуває напад нудоти, притискає долоню до рота і біжить у коридор, штовхає якісь двері і падає на умивальник. Можливо її знудило б, якби вона щось поїла сьогодні. Вона хапає повітря ротом, вмивається холодною водою і витирає руки об білого рушника. На ньому висить жмут собачого хутра. Ванна прикрита шторкою у чорних візерунках. Ліля відсмикує шторку і бачить, що уся ванна теж обліплена хутром. Темне, сіре, довге, схоже на собаче, хутро встеляє ванну так, наче у ній спала велетенська собака. Або вовк.

   — А ти нетактовна, - каже вчителька закриваючи собою прохід.

   — Вибачте, - шепоче Ліля і притискається до умивальника. - Я краще піду додому. Мені погано.

   — Підеш, коли алгебру повторимо, - каже вчителька і киває їй йти за нею.

Вони заходять у простору вітальню. З вигадливої гіпсової розетки на стелі звисає старезна кришталева люстра. Вона ледве освітлює круглий стіл, на якому лежать кілька стосиків книжок з алгебри і геометрії, кілька зошитів і ручок. По кутах кімнати громадяться темними тінями старі пошарпані меблі. На більшості шаф сліди подряпин, наче від великої собаки. Усі вікна у домі добре затулені товстими портьєрами з червоного оксамиту.

   — Сідай. Почнемо, - каже вчителька і сідає за стіл.

   — Добре, - каже Ліля і трохи заспокоюється, коли вчителька підсовує їй зошит, і починає розбирати з нею пройдену тему.

«Це ж треба було так налякатися через розповідь малої дурепи? Ніч не спала! Усякого навигадувала про неї! Ледь зі страху не виблювала у ванній! От прийду додому - налякаю малу! Розкажу, як була вдома у Людожерівни!» - думає Ліля, неуважно відповідаючи на питання вчительки. Та постійно виправляє її, приказуючи:

   — Невірна відповідь. Погана дівчинка.

Але при цьому вона не сердиться, а навіть радіє, посміхається до Лілі так тепло. Це так дивно, що Ліля нарешті заспокоюється і теж починає посміхатися їй у відповідь. Раптом внизу щось голосно гупає і тріщить, наче хтось трощить меблі у підвалі. Десь поруч гупають двері і у кімнату швидко заходить дівчина. З першого погляду, вона, дійсно, схожа на дівчину, а з другого - викликає у Лілі жалібний писк. У неї довге, чорне, сплутане волосся, блискучі чорні очі і гострий довгий ніс, але усе обличчя видовжене, вовче, вкрите короткою сірою шерстю. Руки худі, теж вкриті шерстю, а з пальців стримять чорні гострі пазурі. Ця жахлива істота похмуро дивиться на вчительку, тоді переводить погляд на Лілю і у глибині чорних вуглин очей спалахують червоні вогники. Від її хижого, злого погляду у Лілі волосся на голові стає дибки.

   — О, моя дівчинка вже прокинулася, - каже вчителька, на диво, ніжним голосом, радісно шкіриться до істоти, виказуючи довгі гострі ікла.

   — Хочу, х-хр-р-р-рати, - гарчить дівчина-страхіття і скалить гострі, нелюдські зуби. - Х-х-холодна.

   — Цуценяточко моє, я ще не поставила їй оцінку, - каже вчителька і хитро посміхається до Лілі.

   — Чому не х-х-х-лопчик? - знову гарчить страшне створіння і повільно суне до Лілі. - Люблю х-х-хлопчиків.

Ліля злякано встає зі стільця і починає задкувати. Вони починають по колу обходити стіл. Чорні очі скаженої дівчини-монстра час від часу світяться, мов у вовка.

   — Даремно ти встала з-за столу, люба. Тепер вона вважає, що ти з нею граєш, - каже вчителька Лілі і починає прибирати книжки.

   — Граю?! - злякано вищить Ліля.

   — Так. Вона дуже любить гратися з поганими дітками.

   — З поганими?!

   — Я їй пояснила, що діти, що не вчать алгебру і геометрію дуже засмучують мене. Вона не любить тих, хто мене засмучує. Тому вона грає тільки з поганими.

   — У що грає?! - схлипуючи питає Ліля.

   — У лови.

   — Це як?! - тремтячим голосом питає вона підступаючи до дверей.

   — Ти тікаєш - вона ловить.

   — А потім? - плачучи питає Ліля.

   — А потім, вона вечеряє.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Історія статусів

21/09/20 22:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап