Яв ке ме

Коліна та руки боліли, але Рома тягнувся з останніх сил. Друг поряд не відставав. Їх важке дихання підігрувало скрипам підлоги. Костя схибив та безсило впав навколішки.

   — І новий чемпіон села – Шевчук Роман! – викрикнув хлопець, здіймаючи вгору бадмінтонну ракетку. – Оплески в студію.

Його суперник похрипуючи підвівся та показово поплескав в долоні. Долаючи біль у нозі, він поплентав до лави.

   — На цьому все, гівнярі… і Аня. – кивнув у бік дівчина, що сиділа неподалік Рома та продовжив. – Мушу іти. З тобою, Костік, не прощаюся, зустрінемося через години дві у тебе.

Юнак, не зав’язуючи шнурки вскочив у черевики, вхопив зимову куртку та попрямував до виходу.

   — Оревуар! – крикнув він уже біля дверей.

Чорнявий хлопець, скраю на лавці, похитав головою та гупнув кулаком по коліні.

   — Я колись точно наб’ю йому пику. – пробурмотів він.

   — Не бурчи, Снайпер. – промовила Аня, підвівшись на ноги. – Пішли краще ще один матч зіграємо.

Хлопець встав та щось було хотів сказати, але його перебила поява в спортзалі ще одного товариша.

   — Янко, в тебе, що там діарея була? Ти чого так довго… ‒ наступні слова Кості зім’ялися в гик.

Закривавлені руки однокласника та ніж у долоні викликали ступор у трьох.

   — Янко, що з тобою? – невпевнено запитала дівчина.

Той весь тремтів. Його кров стікала по руках та падала на підлогу, але ножа він не відпускав. Смугляве обличчя поблідло і під флуоресцентними лампами виглядало зовсім чужим.

   — Я не хотів. – шепотів скривавлений хлопець. – Але вони сказали, що це повинні бути ви.

Обережно Аня ступила крок уперед. Її голос максимально ніжно наповнив спортзал:

   — Опусти ніж, Янко, і розкажи, що сталося.

   — Рома пішов, – хлопець ковтнув важкий комок в горлі та продовжив. – ти будеш замість нього, Ань… Пробачте. – сказав Янко та з розмаху встромив собі в горло ножа.

Дівчина скрикнула та ляснула себе рукою по роті. Однокласник в декількох метрах від неї захлипався власною кров’ю, але продовжував вганяти лезо все глибше у шию. Ще декілька секунд і він замертво впав на підлогу. Спортзалом забігали перелякані погляди. Нерішуче вони зупинялися на калюжі крові, що з кожною секундою все ширшала й ширшала. Мовчки до неї покрокував Снайпер. Насупивши своє квадратне обличчя, він проглянув бездиханне тіло та, копнувши його ногою, промовив:

   — Мертвий. Довбаний циган зарізався в нас на очах.

Костя підвівся із лави та підійшов ближче до трупу. Мовчки він та Снайпер дивилися один на одного, ледь втримуючи потік матюків всередині.

   — Кому і для чого потрібні саме ми? – запитала Аня. Її голос хрипів та тріщав, а очі намертво втупились у підлогу: – Що він хотів цим сказати?

   — Яка різниця? Він, сто пудів, з котушок злетів. Адекватна людина собі горло не переріже. – промовив Снайпер.

   — Треба подзвонити в поліцію. – сказала підвівшись дівчина.

   — Я маю спершу розказати хрещеній. – промовив Костя та попрямував до своєї куртки.

   — А толку з неї? Чи шкільні завгоспи вміють оживляти мертвих? - запитав у спину Снайпер.

Хлопець промовчав. Руки трохи тремтіли, але він швидко перевзувся та накинув пуховик. Лише зараз погляди парубків пересіклися.

   — Нам не можна тут бути. – промовив Костя. – І моя хрещена отримає догану за те, що ми користуємось спортзалом, коли нам заманеться.

   — Добре. Шуруй. – зітхнув Снайпер. – Я пригляну за цим самогубцем.

Кивнувши Костя пішов до дверей. Лише біля них, де свіже зимове повітря проривалося через щілини, бридкий металевий запах крові розвіявся. Хлопець штурхнув двері, але ті навіть не ворухнулися. Нахмурившись він дістав ключі та покрутив ними в замку.

   — Відчинено ж. – пробурмотів юнак під носа.

Цього разу він штовхнув ще й плечем, але знову нічого. Однокласники весь час дивились йому в спину.

   — Костя, що не так? – в декількох метрах від нього запитала Аня.

   — Двері не відчиняються. – присоромлено відповів він.

Снайпер відсунув дівчину з дороги та, взявши ключі, глухо промовив:

   — Зараз відчиняться.

Безуспішно покулупавшись в замку, він з розмаху влупив двері ногою. Окрім болю в коліні, жодного результату.

   — Напевно, нас Романич чимось підпер. – сказав Костя та забрав ключі назад. – Ходімо. Вийдемо через головні двері.

Аня сперлася на стіну, притуливши кулак до обличчя. На її мокрих очах блистів переляк. Хлопець поклав їй руку на плече та кивнув, мовляв, треба іти.

Оминаючи скривавлений труп та двоє дверей, що вели із спортзалу, через підвал, вони піднялися на перший поверх. Всі троє мовчали. Будь-яке слово могло викликати ланцюжок із нервів та криків. Кожен відчував це певно.

Ніби прикриваючись Костя підійшов до парадних дверей. Четвірка очей позаду просвердлювала його спину, розганяючи нею стадо мурашок. Клацання замка трохи зменшило напругу. Хлопець потягнув двері на себе.

   — Скажеш, що не відкриваються – я тобі носяку розвалю. – промовив Снайпер.

Однокласник лише похитав головою. Двері знову не ворухнулися ні на міліметр.

   — Якась довбана наркоманія. – випалив Снайпер та стукнув кулаком по стіні.

Аня провела руками по волоссю та взялася ззаду за шию. Принаймні так вона спробувала тримати себе у руках. Декілька разів глибоко видихнувши-вдихнувши, вона трохи привела себе до тями та потягнулася за телефоном в кишеню. Цього разу її ніхто не зупиняв. Водячи спітнілими пальцями по екрану, дівчина не зразу змогла набрати сто два.

   — Що там? – запитав Костя.

   — Гудки, просто гудки.

   — Ну так набери ще раз. – сказав Снайпер, що тепер сидів на підвіконні.

   — Та я тричі дзвонила. Одні гудки.

Хлопці перезирнулися. Лише твердий вираз обличчя старости класу втримав Снайпера від криків. Костя дістав свій телефон та набрав номер матері.

   — Привіт, мам. Не переживай тільки, але ми в сраці. – голосом, я не винен, що сталася така хрінь, сказав хлопець. – Нас хтось закрив в школі і Янко… він себе зарізав.

   — Привіт синку. – почувся голос зі слухавки. – Нічого страшного, можеш затриматись.

   — Ти що мене не чуєш? Янко перерізав собі горло і лежить в спортзалі мертвий, а ми не можемо вийти зі школи!

   — Я ж тобі кажу. Можеш грати допізна. Головне замкни двері, щоб хрещена не сварила. Все, мені треба йти. Бувай.

Голос з телефона звучав гучно та чітко, тому в усіх трьох відвисла щелепа. Костя протер очі та глянув на телефон. Дванадцять секунд тому дзвінок матері. Шукаючи хоч якусь адекватну думку, хлопець поклав гаджет назад у кишеню.

   — Дідько! – вигукнув Снайпер та покрокував у найближчий клас.

Через секунду він показався з металевим стільцем у руках. Добрий замах і той полетів у вікно біля парадних дверей. Костя і Аня лиш встигли прикрити обличчя від можливих осколків. Але стілець просто відскочив, не залишивши й подряпини на вікні.

Коментувати це ніхто не наважився. Снайпер підняв стільця та, поставивши його до стіни, просто сів та втупив погляд у підлогу.

З годину вони просиділи у холі. Один на стільці, інші двоє на лаві неподалік. Аня проходила по лезу на межі істерики. Все виглядало, як дурнуватий сон після трьох фільмів жаху підряд. Костя намагався її відволікти, намагався знайти хоча б якесь логічне виправдання, але просто торочив нісенітницю. Коли тиша висіла хвилин десять, на ноги підвівся Снайпер.

   — В одинадцять сторож прийде. – промовив юнак. – Він відкриє двері знадвору, або покличе допомогу.

Костя ледь втримав язика, щоб не сказати, яка це хороша думка. Він чув кроки. Десь там з глибини підвалу доносилися звуки. Ближче і ближче, такі тихі, вони все наростали. Скрип дверей з кінця коридору підкинув його на ноги. Низькоросла фігура показалась у напівтемряві.

   — Янко? – злякавшись власного голосу, промовила Аня.

На місячному світлі показався скривавлений однокласник.

   — На да́рпе раклі́*. – промовив Янко, повільно крокуючи до них. – Яв ке ме і мере́л*.

Снайпер не витримав і ступив два кроки вперед.

   — Ти тут на своїй циганській не белькоти. За такі жарти, получиш в табло. – сказав він.

В метрах п’яти Янко зупинився. Весь рот у присохлій крові, а в руках той самий ніж.

   — Українці. Востаннє мене на цих землях призивали років триста тому.

Подібне навіть після всього, що сталося, ніхто не очікував почути.

   — Ти не Янко. Правда? – хрипким голосом запитав Костя.

   — Ні. – відповів той. – Мене звати Мела́ло. Демон або бог – кому як більше подобається. Найстарший і найстрашніший з дітей королеви Ани та короля Ліколіко.

Снайпер скривився і підійшов до нього ще ближче.

   — Що ти ліпиш? Який ти в сраці бог? Ти хіба… дрібний, мертвий циган. – промовив він.

   — Зазвичай я двоголовий птах, але ви помрете до ранку і не побачите цього. – сказав Мелало та жбурнув ножем у плече Снайперу.

Два кроки і він вже тримав його горло в руках. Пекучий біль пронизував плече парубка. Дихання переривалося. Дрібні пальці мертвого однокласника, так міцно тримали за шию, що всі попередні слова вмить видались правдою.

Костя закляк. Все що він зміг зробити це механічно прикрити Аню собою. Його друга душили прямо на очах, але зробити він нічого не міг.

Снайпер почав втрачати свідомість. Вціліла рука ще намагалася вибороти свободу, але мозок її вже не контролював. Єдине, на що він спромігся, це сказати:

   — Тікайте…

Рома пробирався до школи навпростець через стадіон. Весь червоний, насуплений він сунув кучугурами снігу.

   — Вже за одинадцяту. – бурмотів він. – Якого хріна вони ще в школі?

Принаймні десяток хвилин тому, так йому сказала Костіна мама. Обійшовши смугу дерев, він нарешті опинився на прибраній доріжці, що вела до спортзалу. Обстукуючи ноги, хлопець навіть не піднімав очі.

   — Ох ти блін. – випалив юнак, мало не врізавшись в чоловіка, і видихнувши додав. – Добрий вечір.

Той не відповів та навіть голову не підвів. Рома підійшов ближче, вдивляючись у його обличчя.

   — Я тебе знаю. Ти ж той циган – Лєчо, Лачо. Якось так же.

   — Яв ке ме ама́ро деве́л Мелало*. – шепотів ром.

Хлопець нахилився ближче, не розібравши ні слова.

   — Що ти бубниш?

Чоловік повторював те саме раз за разом, зовсім не помічаючи юнака.

   — Космос, прийом. – сказав Рома, клацаючи перед обличчям у Лачо. – Земля викликає притрушеного цигана.

   — Яв ке ме ама́ро деве́л Мелало.

Рома видихнув та витер спітнілий лоб рукавицею. Почувши одне і теж у дев’ятий раз, він не витримав.

   — Та ти задовбав. – скрикнув хлопець та дав підсрачник чоловіку.

Той похитнувся, але не перестав читати свою мантру. Та Рому він вже хвилював куди менше. Юнак почув скрип снігу навколо. Задкуючи до дверей у спортзал, хлопець розгледів трьох чоловіків, що наближалися з різних боків, і ще одного у трансі в садку.

   — Ці цигани зовсім горшечком поїхали. – прошепотів юнак, забігши у школу.

Щось в голові у нього заскреготало і з’явилася непереборна тяга виглянути надвір, чи переслідування ще продовжується. Двері, як і парою годин раніше, не піддалися. Думки закрутилися лайливими питаннями, але хлопець обмежився насупленим виразом обличчя.

Величезна калюжа крові вигнала його очі з орбіт. Пост-підлітковий розум завис від такого повороту подій, але видав одну більш-менш гідну ідею. Рома попрямував до старого пожежного стенду в підвалі.

Плече палало болем, який Снайпер відчував коли-небудь лише при запаленні апендициту. При кожному вдиху в горлі шкребло, ніби батько виконав погрозу і змусив викурити пачку цигарок за раз. Всі ці відчуття крутилися в його напівсвідомій голові, та вистрелили криком, коли в плечі біль спалахнув ще сильніше.

   — Ти все-таки прокинувся. – прозвучав знайомий голос.

Снайпер сіпнувся, коли очі нарешті відкрились. Через них спалахнуло усвідомлення та підсмажило мозок. Ромський демон-бог колупався пальцем в його рані та посміхався на всі тридцять два зуби його мертвого знайомого.

   — Відвали! Гімно ти!

   — Як скажеш.

Мелало відійшов та почав мазати кров’ю підлогу.

   — Лінивий мій народ став. – говорив він. – Навіть ритуальний символ не намалювали. Тріада виведена кров’ю жертви. Хіба це так складно?

Юнак придивився. Серед яскравого місячного світла виднівся недомальований символ розміром в декілька метрів.

   — Пішов ти. – хриплячи відрізав Снайпер.

Демон, хитаючи головою, підвівся. Він підійшов до зв’язаного школяра та присів, щоб дивитися йому прямо в обличчя.

   — Повбиваю всіх твоїх родичів. – промовив Мелало, запихаючи пальці в рану юнака. – Взагалі, все село зведу у могилу.

Снайпер не витримав та скрикнув. Біль трохи згас і в очах прояснилося. В рані не колупалися. Серце калатало, а дихання переривчасто хрипіло.

   — Мерзота. – віддихуючись сказав хлопець.

   — Точно! – скрикнув Мелало, малюючи і далі підлогу кров’ю. – Маріме́ – моєю мовою. Одне з моїх імен. І за що? Я просто приспав матір і змусив батька зачати мені братів та сестер… Лілі, моя прекрасна сестричка, доглядаєш наших діток одна.

Юнак провалився з цими словами у марення. Біль, втрата крові та туго зав’язані мотузки на грудях, що не давали дихати, викидали його із реальності. Снайпер почув кроки і через силу відкрив очі.

   — Починаємо. – промовив стародавній демон у тілі худорлявого ромського хлопця.

Він вхопив свого в’язня за капюшон та потягнув за собою. Снайпер спробував щось закричати, але горло здавило і зсередини вирвався лиш стогін.

   — Сюди. Тут вже висохла кров.

Мелало схилився над зв’язаним юнаком і секунд десять дивився тому в обличчя, на якому жоден м’яз не сіпнувся.

   — Хоробрий… Ме ава́в кеди́ ту мере́л*. – промовив демон та розрізав Снайперу горло.

Рома стояв на порозі, намагаючись навіть дихати максимально тихо. В метрах десяти, з просторого холу, доносилися слова, що не вкладалися в голові. Коли за голосами втихнув і той дивний звук, ніби хтось захлипається водою, хлопець вирішив все-таки вийти. Тримаючи в одній руці сокиру, а в іншій довжелезний пожежний багор, він відчував себе більш-менш захищеним.

Перед очима показалося непорушне тіло і Янко над ним із ножем. Рома з переляку мало слиною не поперхнувся. Але ноги так і крокували вперед, вдало оминаючи скрипучі дошки на дорозі.

   — Запасна жертва. А мені подобається. – промовив повернувшись Мелало.

Хлопець тільки зараз розгледів всю цю кров на підлозі та на тілах однокласників. В голові просто щось клацнуло. Рома впустив сокиру і побіг з майже триметровим багром напролом. Його крик пройшовся луною бетонними стінами. Юнак не промахнувся та всадив штир у тіло товариша аж до бічного гачка. Довжини леза вистачило, щоб пробити груди та вийти на спині.

   — Ауч. Боляче ж. – промовив Мелало, похрипуючи пробитою легенею.

Рома вирячився на зроблену ним демону рану з якої навіть не текла кров. Лише декілька згустків виступили та ляпнули на підлогу. Хлопець, не піднімаючи очі попхав багор уперед, доки не врубав ним у дошку пошани.

   — Ти заробив собі, – сказав кашляючи Мелало. – болючу смерть…

   — Чого ж ти не дохнеш, падлюко?! – викрикнув юнак.

Руки тремтіли, а зуби зціпило від страху та люті. Рома витягнув багор і тут же вгатив ним у шию противнику, пробивши декілька сухожиль та подвійний шар фанери. Нарешті демон перестав відбиватися, але очима все одно рухав.

Треба добити – запульсувало адреналіном у висках юнака. Спотикаючись Рома побіг коридором. На секунду його прикував до місця зарізаний Снайпер. Кремезний хлопчак лежав у намальованому кров’ю еліпсі, мов дитинка у вузенькій колисці. Юнака мало не знудило. Стільки крові він бачив лише на забої свиней.

Блискуче лезо сокири потягнуло до себе. Впавши на одне коліно, Рома вхопився за дерев’яний держак та застиг. Позаду задзвенів метал. Усвідомивши, що сталося, хлопець скривився.

   — Що ж за хрінь? – прошепотів він.

Мелало витягував із шиї багор, стукаючи його кінцем об стіну. Якби не бажання виблювати, юнак би сприйняв це за сон.

   — Та блін. – проскиглив Рома та побіг до сходів нагору.

Костя переводив погляд з вікна на Аню. Її обличчя під місячним світлом видавалося ще більше блідим. Дівчина продовжувала клацати у телефоні, намагаючись з кимось зв’язатися.

   — Є якісь успіхи? – прошепотів хлопець.

У відповідь та лиш похитала головою. Всі повідомлення, що вона відправляла, доходили із зовсім іншим текстом до адресатів. Емоції страху та розчарування розповзались обома. Аня хрупала пальцями, стискаючи кулаки аж до білого. Костя гриз нігті. Дурна звичка за яку мама завжди давала запотиличник. Якби ж вона зараз могла це зробити.

За замкненими дверима директорського кабінету, час тягнувся мов на уроку історії. У пам’яті так і норовили вискочити картинки цієї фантасмагоричної ночі.

Почувся чийсь крик. Такий тихий, з поверху нижче, але і цього вистачило щоб обоє здригнулися. Кроки загупотіли по сходах. С кожним метром голос звучав все більш голосно й чітко.

   — Костік! – лунало вже на поверсі. – Аня! Ви десь тут!?

Юнак вскочив на ноги та попрямував до дверей.

   — Чуєш? Це ж Романич кричить. – промовив він.

   — Але як він тут опинився?

Костя промовчав, відкриваючи двері. В’язка ключів тремтіла в руках, підіграючи крику однокласника.

   — Романич, сюди. І хватить кричати, як навіжений. – вигукнув хлопець у спину товаришу, що біг далі коридором.

Задиханий із сокирою в руках юнак залетів у кабінет. Двері за ним клацнули і Костя їх миттю замкнув. На Рому дивилися мов на навіженого, доки той переводив подих.

   — Я вже думав, – промовив хлопець та глибоко видихнув. – вас той психопат також зарізав.

Вголос пролунало те, що двоє інших боялися визнавати. Снайпер мертвий і вони свідомо покинули його помирати.

   — Як ти тут опинився? – запитав Костя, сівши до Ані на диванчик.

Рома на мить завис, потираючи лоба, та промовив:

   — Цигани… Вони мене навмисно загнали у школу.

Костя опустив голову, потираючи очі. Секунд двадцять він так і сидів, а потім хмикнув та підвівся.

   — Це жертвоприношення… Янко перерізав собі горло і тепер в його тілі Мелало. Принаймні він сам так сказав. – промовив юнак.

   — Мела хто блін? – мало не скрикнув Рома.

   — Мелало. Ромський демон чи бог, взагалі. – промовила Аня, кинувши м’яти пальці.

   — Логічно… Тепер зрозуміло чого він не дохне. Я його двічі прохромив пожежним багром, а йому все одно.

Костя аж нахилив голову вперед від почутого та запитав:

   — Тим здоровенним з підвалу?

Рома поклав сокиру на стіл та бухнувся у шкіряне директорське крісло.

   — Ага. В груди і шию... – промовив він та клацнув пальцями. – Циган біля спортзалу читав якусь мантру. Навіть не ворушився. Це сто відсотків ритуал.

Аня встала з дивану та підійшла до вікна.

   — В садку он ще троє. Скільки ми тут, вони так і стоять. – сказала вона.

Рома зітхнув та похитав головою:

   — Довбані цигани. То курей крадуть, то жертвоприношення влаштовують.

Хлопці вирячилися один на одного. Їх вирази обличчя світилися фразою «І що буде далі?». Відповідь ніяк не ліпилася. Нейрони в мозку безуспішно іскрили, викликаючи лиш головний біль.

   — Костя, дядько Микола іде. – з неочікуваним ентузіазмом промовила Аня.

Юнак скочив на ноги та підійшов до вікна. Алейкою навколо садка ішов шкільний сторож.

   — Нарешті. – сказав Костя та повернувся до однокласника. – Чекаємо на нього вже з півгодини.

   — А чим нам допоможе сторож? – запитав Рома і також підійшов до вікна.

   — Телефонами зв’язатися з кимось не виходить. Зі школи вийти нереально. Навіть вікно не виходить розбити. Але зайти всередину можна, що ти довів. – сказав Костя та покрокував до дверей.

   — І коли він відчинить двері знадвору ми спробуємо вийти. Точно.

Знову задзвеніли ключі. В Кості на губах зігнулась легенька посмішка. Його план приступив до дії. Єдиний шанс вибратися з цього божевілля тепер на відстані трьох поверхів сходів і декількох метрів коридору.

   — Гайда. Не можна проґавити цей шанс. – промовив він.

Рома хлопнув в долоні й також посміхнувся:

   — Погнали.

   — Стійте. – сказала Аня, що прикипіла до холодного скла.

За вікном задиханий чоловік, що пробирався через перемети, навіть не помічав, що за ним хтось іде. Три пари очей зі школи не єдині, хто за ним слідкував і чекав. З-за рогу вибігло двоє, із садку ще один. Сторожа збили з ніг. Один із ромів всівся йому на груди та приклав тому щось до обличчя. Дядько Микола виключився. Закутаний в товсту куртку, він не зчинив жодного опору. За руки та ноги чоловіка винесли з виду школярів.

Розчарування гострим кинджалом пролізло під ребра. Рома взявся за обличчя та відійшов від вікна. Рука автоматично потягнулась до сокири.

   — Зараза! – викрикнув він.

Добрим ударом з-за спини юнак рубанув тумбочку поряд. Дві полиці з чотирьох проломилися повністю. Глухо хрякнувши, тирсоплита посипалась уламками на підлогу.

   — Зараза! – крикнув і знову довбонув сокирою хлопець. – Зараза! Зараза… – і ще два удари.

В голові літали вертольоти, ніби при жахливому перепої. Прохолодна підлога виручала під час цієї льотної сесії. Дядько Микола збирав свою свідомість по частинках. Ревматизм, що розійшовся від холоду, пришвидшив процес. Хитаючись чоловік підвівся. Останні двадцять хвилин плавали в суцільній каші з підливкою із запаморочення. На відчуттях він намацав вимикач, але лампочки не загорілися.

Трохи прокліпавшись сторож вгледів школяра, що сидів на підлозі у холі. Біля нього неподалік лежав ще один.

   — Ти що тут робиш посеред ночі? – пробурмотів грізним тоном дядько Микола.

Мовчання у відповідь обурило. Більш-менш твердо чоловік рушив до порушника. Дрібний, як для свого віку, хлопчина сидів скручений на підлозі, ніяк не реагуючи.

   — Ти в порядку, малий? – запитав сторож, вгледівши кров.

Мелало підвівся і вхопив дядька Миколу за шию.

   — Як же ти вчасно. – промовив він.

Придушений, чоловік поперхнувся власною слиною. Весь в крові, з пробитою шиєю, хлопчак душив його так, що аж темрява заповзала у очі.

   — Я чекав сонцестояння і повні не для того, щоб ці навіжені діти розтрощили моє тимчасове тіло.

Демон ще сильніше стиснув руку. Ноги сторожа відірвалися від підлоги, а свідомість від тіла. Чоловік майже знепритомнів.

   — Знаєш, років тридцять тому під Прагою мені відрубали голову і зірвали так ритуал.

Дядько Микола не зрозумів ані слова. Серце калатало мов навіжене, намагаючись доставити кисень, якого в легенях вже не було. М’язи судомило, а очі запали.

   — Береара́в*. – промовив Мелало і відпустив хватку.

Сторож впав і відразу підвівся. Обличчя бордове, очі червоні від полопаних капілярів.

   — Так краще. – сказав демон, похлопавши по плечі чоловіка. – А тепер притягни мені хоча б двох малолітніх виродків, щоб я закінчив жертвоприношення.

Костя масажував собі скроні. Якось він читав, що це покращує мозкову активність.

   — Може ми тут зможемо пересидіти. – промовила Аня, що грілася біля батареї.

Хлопець зітхнув. Тішити себе такими думками в нього не вистачало наївності.

   — Навряд. Він, як маніяк, грається з нами і рано чи пізно прийде. – сказав він.

   — А ти, Рома, що скажеш?

Юнак потягнувся та підвівся на ноги.

   — Я хочу срати. – відповів він та повернувся до Кості. – Давай ключі, я схожу в нужник.

Костя скривився і також встав.

   — Романич, може потерпиш? Краще не виходити зайвий раз.

   — Ти гониш? Ще хвилин п’ять і я обісруся. – сказав Рома, розводячи руками. – Зачинишся зразу за мною. Я швидко, туалет поряд же.

   — Добре. Тільки тихо. Постукаєш тричі і я відчиню.

Рома вийшов у коридор. Тишу навколо порушувало лише бурчання його кишечнику. По дорозі хлопець заглянув на сходовий майданчик – нікого. П’ять хвилин і вода змила сліди перебування юнака в туалеті. План проходив ідеально. Двері за спиною скрипнули та зачинились.

Почулися кроки. Сходами хтось ішов. Ноги заклякли мов перед мигаючим, зеленим світлофора. Внутрішній голос прокричав «Проскочиш!». Рома рвонув.

Декілька метрів і його збили на підлогу. Груди забиті, на потилиці гулька – результат ДТП. Дядько Микола вхопив хлопця за барки. Тільки в його очах прояснилося, як прилетів важкий удар по під око.

   — Костік! – встиг крикнути Рома.

Ще один приліт кулака розбив йому нижню губу та інерцією вгатив об підлогу. Яскраві вогники болю застрибали в голові. Єдине, що зміг зробити юнак – це прикрити обличчя руками.

В коридор вискочив Костя та з розгону збив сторожа з однокласника. Удар за ударом прилітали по бородатому обличчю, але чоловік все одно видирався. На ноги вскочив Рома та відразу повернувся у сутичку. Лише вдвох вони скрутили озвірілого дядька Миколу. З кабінету показалася Аня із сокирою в руках.

   — Рубай цю мерзоту! – прокричав Рома.

Дівчина прищурила очі та замахнулась сокирою. Із рота чоловіка вирвався воронячий скрегіт. Аня заклякла на місці.

   — Та рубай же! – знову викрикнув хлопець.

Однокласниця скривилася і знову занесла сокиру.

   — Аня, ні! – закричав Костя в останню секунду.

Лезо пробило підлогу в сантиметрах десяти від цілі.

   — Якого хріна? – запитав обурено Рома, штурхнувши товариша плечем.

   — Це не він, не Мелало. – говорив задиханий Костя. – Дядько Микола, це ми. Ви ж знаєте нас з першого класу.

Сторож продовжував сіпатись та скреготати. Він походив на скажену тварину. Ті самі добрі очі і вираз обличчя, але вщент підсмажений мозок.

   — Зірви штори та занавіски. – промовив Рома до Ані та витер кров із губи об плече. – Треба його зв’язати.

Якби не смертельна небезпека це б походило на дитячу гру. Троє школярів замотували дорослого чоловіка у кокон зі штор. Аня розпорювала сокирою сукно, а хлопці зав’язували.

Навіть повністю зв’язаний, дядько Микола не переставав смикатися. Голова несамовито сіпалася, а зуби виклацували химерну какофонію.

   — Заткніть йому рот. Я вже не можу слухати це скреготання. – сказала та скривилася дівчина.

Рома замотав сторожу рота та вкотре сплюнув власну кров. Трійця стояла над зв’язаним чоловіком з виразом обличчя типу – «що за хрінь тут в дідька відбувається?».

   — Срака-мотика. Наш шкільний сторож тепер скажена сойка. – промовив хлопець, тримаючись за побиту потилицю.

   — Ворона. – сказав Костя. – Ворони скрегочуть так.

Рома пихнув товариша в плече.

   — Іди в сраку, розумник… Краще допоможи його кудись заховати.

Костя кинув Ані ключі та взяв сторожа за ноги. Товариш вхопив під руки і вони понесли чоловіка в історичний клас, що був неподалік. Обоє мовчали. Реальність із запізненням заповзала у мозок, затягуючи з собою переляк. Назад Рома ішов позаду, зімкнувши руки на потилиці, де під русявим волоссям гематома розросталася до жахаючих розмірів.

За пару хвилин юнаки повернулися в кабінет директора. Аня швидко замкнула за ними двері і повернулася до свого місця біля батареї. Рома всівся на крісло та заходився копирсатися в шухляді робочого столу. Відшукавши там анальгін, він дістав три таблетки та проковтнув. Гіркота в роті від переляку подвоїлась ліками. Хлопець закашлявся.

   — В мене є ідея. – через декілька миттєвостей промовив він. – Той Мело-, Мела… демон, рано чи пізно, прийде і з легкістю винесе ці тирсові двері. А потім заріже нас як Снайпера… Тим часом у столовій є склад, де металопластикові двері і плюс металеві з прутів.

Костя зітхнув. Його голос не грав і крихтою ентузіазму товариша:

   — В столовій біля якої зависає цей же демон, який хоче нас зарізати.

Рома кивнув головою із посмішкою на обличчі.

   — Я відволічу цього покидька, а ви закриєтесь в комірчині.

Аня вскочила на ноги. Брови нахмурені, на бліде обличчя впали пасма брудного волосся.

   — Це ж довбане самогубство. – промовила вона.

   — Може і ні. – сказав Рома і також підвівся. – Хтось все одно має це зробити. До того ж зрозуміло, що у вас шури-мури накльовуються. Я не витримаю скиглення іншого, якщо хтось з вас помре.

   — Костя, врозуми свого друга. – склавши руки на грудях, сердито промовила Аня.

Хлопець також підвівся на ноги. Його погляд пробігся по насуплених обличчях друзів. Навіть в таких моментах, він залишався старостою класу.

   — Романич має рацію. – промовив Костя, на що дівчина показово цмокнула та сіла на підвіконня. – Мелало сказав, що ми не доживемо до ранку. А Янко натякнув, що мають померти троє…

Аня не втрималася і перебила друга:

   — Замовкни. От реально замовкни і не кажи того, що зібрався.

Хлопець зітхнув та опустив голову.

   — Якщо один з нас помре, ритуал все одно не буде завершено. – тихо сказав він.

   — Гімнюк. – гаркнула дівчина у відповідь.

Рома засміявся та стукнув долонею по столі від сміху. Однокласники підняли насуплені голови.

   — Не чубтеся. Гайда краще зірвемо плани стародавньому, циганському демону.

Двері в кабінет директора зачинилися ззовні. Відчуття ніби перед боєм на війні, коли життя і смерть на волю випадку. Або ж мужності та холодного розуму. Анальгін нарешті подіяв і Рома був готовий до дій. Аня навіть не дивилась на нього. Якоїсь миті хлопцеві показалося, що вона тихцем витирає сльози рукавом.

   — Романич, візьми. – промовив Костя, простягаючи другу ключа. – Це від фізичного класу. Тільки там залишились старі дерев’яні двері…

   — Які точно міцніші цього гімна з тирсоплити. – сказав Рома та взяв ключа. – Дякую, Костік.

Костя підійшов до дівчини, що стояла біля вікна в коридорі. Зніяковіло він поклав руку їй на плече та промовив:

   — Ходімо.

Аня демонстративно відвернулася і пішла до сходів.

   — Отже ми йдемо на другий поверх. – сказав Костя.

   — Я іду на перший і відволікаю Мелало. А ви не просираєте момент і другими сходами спускаєтесь якраз навпроти їдальні.

   — І кидаємо тебе помирати. – втрутилась Аня. – Ми не тупі, пам’ятаємо твій геніальний план.

Рома знизав плечима та пішов сходами вниз. Тримаючи сокиру напоготові, він ішов вглядаючись у темряву. Вбитися, звернувши шию на сходах, було б епічно під час жертвоприношення. Один проліт, другий і хлопець зупинився.

   — Що таке? – прошепотів Костя, що врізався йому в спину.

Юнак приклав пальця до губ. Міжнародний жест – заткни пельку, бо на другому поверсі йде ромський демон-убивця.

   — Раз, два, три, чотири, п’ять. – звучав з коридору голос, що раніше належав Янко. – Мелало йде дітей шукать. І вбивать.

   — Йдіть вниз. – прошепотів Рома.

   — Що ви там шепчетеся? Все одно всі помрете.

Рома штурхнув товариша в груди і вказав пальцем на сходи униз. Костя кивнув і пішов, потягнувши Аню за собою.

   — Гімно в тебе лічилочка. – промовив Рома, показавшись в коридорі. – Моя крутіша. Раз, два, три, чотири, п’ять. В мене є сокира… Нууу? Здогадуєшся, що там далі?

   — Жартуєш. – сказав Мелало, що був вже в метрах п’яти. – А руки тремтять.

Хлопець тільки зараз побачив, як в його руках хитається сокира.

   — Зате ноги ні. Прогуляємось?

Юнак позадкував та побіг. На мить зупинився на сходах. Кроків не чути, а отже друзі вже далеко і вони встигнуть сховатися. Знову зірвався із місця. Спотикнувся раз, другий. Перегони по сходах у темряві в теорії виглядали адекватною ідеєю. Зараз же вдарене коліно натякало про протилежне. Та ось він коридор, поворот наліво і потрібний кабінет вже у полі зору.

Рома чув, що Мелало йде за ним. От вони пожовклі фарбовані двері і поржавілий клюк до них. Дивний свист і різкий біль у плечі. Кинутий демоном ніж пролетів по дотичній, але кофту розрізав і глибоку рану залишив.

   — Кляте пошарпане тіло. – промовив Мелало в декількох метрах.

Та ось омріяне клацання замка і юнак влетів у кабінет. Ще один рух тремтячою рукою і двері замкнуті прямо перед носом у демона. Рома відбіг на декілька метрів. Серце тарахкотіло, як у старого жигуля двигун, сокира напоготові.

А у відповідь лише тихий сміх з коридору. Мелало пішов. Брови юнака поповзли одна до одної. Здивування грало ними на обличчі. За хвилину хлопець смикнувся до дверей, але зразу зупинився. Слово «пастка» пробігло тремтінням по колінах, підгинаючи їх.

Сівши на парту, Рома просто чекав. З плеча тече кров, губа розбита, під оком гематома, і за усім цим страх.

Треба пограти у змійку – щось зашкрябало в голові юнака. Тільки рука потягнулася до телефону, почулися кроки. Бридкий комок переляку покотився слиною в горлі. Хлопця мало не знудило. Хтось підійшов до дверей і зашарпав за ручку. Замок толерантно відмовив.

Гучний удар підкинув Рому на ноги. Скривавлений багор пробив дірку у підгнившій дошці. Вістря посунулось назад, під скрип гострих трісок. Наступне влучання прийшлось у замок. Дзенькіт рознісся по класу, але метал чудом встояв на місці.

Юнак посунувся стіною до дверей. Ще один удар і вони з тріском відчинились. Рома стояв у кутку, затримавши дихання. Першою в класі показалась порізана рука із багром. Хлопець заніс сокиру. У свою дитячу схованку за дверима, юнак забився мов загнаний звір. Лише один удар залишився у нього.

Добрий замах і сокира полетіла у плоть. Лезо сковзнуло ключицею, залишило величезну рану, але кістку не прорубало. Мелало схопив Рому за барки та викинув того зі схованки. Сокира вилетіла з рук у польоті. Як-не-як згрупувавшись, хлопець влетів у вчительський стіл. Шухляди затарахкотіли від удару разом з хребцями юнака. Тільки Рома встав на коліна, в обличчя полетів багор. Хлопець ухилився і замість голови вістря розтрощило шматок тирсоплити.

Багор застряг, що дало дорогоцінні секунди. Юнак підхопив сокиру і цього разу не схибив. Лезо ввійшло прямо у вухо, відтявши шматок. Порубаний труп Янко похитнувся. Переламана щелепа відвисла, залите кров’ю праве око покосилося вбік. Та Мелало ще міцно тримався всередині. Хаотично махаючи руками, він вхопив металевого стільця із парти та вліпив ним по Ромі.

Всередині щось хруснуло. Хлопець відлетів у стіну. Перший вдих розрізав болем грудну клітку. Тримаючись за бік, він підвів очі. Демон хитався зі сторони в сторону, намагаючись витягти сокиру з голови.

Потягнувшись за дошку, юнак підвівся. Під хрускіт переламаних ребер, з нього вирвався стогін. Спираючись на стіну цілим боком, Рома посунув з кабінету. За спиною тарабаніли шкільні меблі від агонії ворога.

Бути безсмертним з прорубаною головою не так вже й прикольно – пролетіло в голові юнака.

Навіть маленький вдих спричиняв пекучий біль. Зігнувшись хлопець, шкандибав до сходового майданчика. Вийшов у його темряву і зупинився. Нутро тягнуло вниз, до шкільної столової. Але тарахкотіння за спиною відлякувало. Декілька сотень метрів дороги з поломаними ребрами і демоном на хвості – ідея не з найкращих. Рома дістав телефон, ввімкнув ліхтарик та покрокував сходами вгору. Біля двохметрової драбини на дах, він безсило застогнав.

   — Лізь скиглій. – прошепотів собі хлопець.

Кожна східця давалася з неабияким болем, але їх ставало все менше. Пхаючи головою, Рома відкрив люк на дах. Прохолодне повітря з нотками пташиного посліду вдарило в носа. Утеплювач заскрипів під ногами. Юнак усміхнувся. Напевно, вперше він був так радий новій покрівлі школи.

Треба закрити вхід. Рома стогнав від болю, але затягнув дві парти, що стояли неподалік, на люк. Переводячи подих, він угледів опалювальні труби та поволікся до них. Оминув масивні балки заселені голубами та добрався до цілі. Не без проблем, хлопець витягнув з-за батареї лист теплоізоляційної фольги і кинув його на підлогу.

   — Срака, срака. – крізь зуби цідив юнак, намагаючись сісти. – Аааа. Срака…

Із криком з нього вирвалися залишки повітря. Декілька голубів сполошилися та заметушились у гніздах.

   — Не кіпішуйте. – бурмотів, ледь дихаючи, Рома, що нарешті всівся. – Не хочу, щоб мене знайшли тут мертвим та ще і обісраним з ніг до голови.

З перебійним успіхом хлопець тримався за свідомість. Побитий стресом та болем, організм вимагав перепочинку. Якісь сумбурні образи раз-по-раз перебивали реальну картинку з горища.

Гуркіт висмикнув Рому із трансу. На дах хтось намагався залізти. Парти потроху зсувалися, звільнюючи прохід. Юнак не сумнівався, що це він. За мить барикада здалася. Підлога зі скловати неприємно скрипіла. На промені місячного світла з невеликого вікна показався Мелало. Рома вже не впізнавав у скаліченому трупі свого однокласника.

Хлопець був готовий молитися, але не знав жодної молитви. Повільно демон наближався. Рома майже не дихав. Холодний піт покотився по ребрах. Тишу навколо порушило тривожне вуркотання голубів. Мелало засіпав головою у різні боки. Його погляд зупинився на юнаку, що так і не ворухнувся. Але він не нападав, ніби не помічаючи жертву.

Один з голубів злетів із гнізда та напав на демона. За ним ще один і ще один. За мить вуркотливий рій лопотів крилами навколо. Рома аж рота роззявив. Десь в цю хвилину він очікував зустрічати власну смерть, натомість під шквалом голубиних атак Мелало відходив все далі. Демон махав руками та кричав, але безуспішно. Голуби не зупинялися та гнали його до виходу. Кидаючись збоку в бік, мов загнаний звір, Мелало випав у відчинений люк.

   — Охрініти. – прошепотів Рома.

Сонячне проміння потроху почало заповзати на дах. Смикані, незв’язні сни нарешті припинилися. Рома розплющив очі. Шия затекла, дупа заніміла. Хлопець спробував потягнутися. Різкий біль від скреготіння кісток освіжив краще ранкової кави. Юнак підняв кофту. Весь лівий бік був синьо-фіолетовий. Рома оціночно хмикнув і заправився назад. Побитий, замерзлий юнак зустрів свій найщасливіший суботній ранок в житті.

Зі скрипом він підвівся та посунувся до драбини. Без страху Рома спустився та пошкандибав сходами вниз. Нарешті тиша звучала безпечно. Повільно юнак плентав коридором, плечем збираючи всю побілку зі стін.

В холі він зупинився. Снайпер так і лежав у своїй частині тріади. Весь блідий, очі помутніли. Рома зіщулився та болюче зітхнув. Дорога до їдальні була встелена трупами. Першими лежало двоє ромів, яких хлопець бачив уперше. Їх пальці обдерті до крові, а голови розбиті вщент. Далі лежав дядько Микола. На вигляд такий же. Частина занавіски так і трималася на його зап’ястку.

Юнак повернув у столову. Всі столи та стільці хаотично валялись навколо. Край металевих дверей на склад відігнутий назовні. Всі побиті, порубані та погнуті вони все-таки встояли. Трохи збоку непорушно лежав труп Янко. Рома вже ледь волік ноги.

   — Виходьте. – промовив він, спершись на стіну. – Все закінчилося.

За дверима заворушилися однокласники.

   — Тільки не Рома. – доносився тихий голос Ані. – Він добрався й до нього.

   — Мелало забирайся звідси! – закричав Костя. – Можеш не старатися, ми звідси не вийдемо!

   — Костік, я розумію, що тобі подобається бути з Анею в тісній комірчині, але вже можна виходити. – промовив хлопець та на останньому слові бухикнув від спраги.

Шостим чуттям Рома відчував, як однокласники переглядаються.

   — Романич. Це справді ти? – пролунав тремтливий голос товариша.

   — Для підтвердження можу розказати, що з тобою сталося на Різдво в четвертому класі.

Відразу задзвеніли ключі. Рома посміхнувся та приклав руку до розбитої губи. Спочатку відчинилися грати та гупнули об полиці. Згодом заскрипіли і понівечені двері. Аня вискочила перша та притиснулася до побитого друга.

   — Ааааа. – застогнав він. – Поломані ребра, поломані ребра…

Дівчина аж відсахнулася. Її очі червоні від недосипу та певно від сліз.

   — Романич, як ти, блін, вижив? – тримаючись за голову, запитав Костя.

   — Голуби… Я забрався на дах і голуби мене захистили, коли прийшов він. – до сих пір здивований відповів він.

На останньому слові юнак тицьнув пальцем на тіло Янко. Ошелешені, кожен по різному, всі троє на якусь мить замовкли і не зводили з нього погляд. На сонячному світлі все виглядало жахливо. Рома вперше розгледів символи, вирізані на руках, та похитав головою.

   — А що у вас тут було? – запитав він.

Аня провела долонею по волоссю та промовила:

   — Він всю ніч ломився до нас. Підсилав дядька Миколу, інший людей. Вони ламали двері, кричали та благали нас впустити їх…

   — Та ми просто сиділи й чекали доки все закінчиться. Останнім був Янко, тобто Мелало. Він сидів під дверима та ридав. Казав, що це він, просив врятувати. – продовжив Костя.

   — Десь пів години тому він просто замовк. І от прийшов ти.

Повисла секундна пауза. Усвідомлення, що все закінчилося, остаточно пробралось у школярів.

   — Давайте вже звалимо звідси. – промовив Рома, що вже ледь стояв на ногах. – І допоможіть хтось мені, бо я вже не можу.

Костя взяв товариша під руку. Оминаючи трупи, вони попрямували до підвалу. Світло загорілося від першого дотику до вимикача. Ще один доказ кінця. Аня допомогла побитому другу одягнути його куртку і за мить троє вже стояли в спортзалі. Велика пляма крові засохла на фарбованому паркеті. Однокласники мовчки обійшли її, намагаючись навіть не дивитись.

Ключ дзвінко клацнув замком і двері на двір відчинилися. Приємна прохолода вдарила в обличчя. Сніжинки підморгнули на сонці. За декілька метрів в кучугурі лежав мертвий чоловік. Коли школярі минали його, Рома відразу впізнав Лачо, що на цьому місці вчора читав свою мантру. В кінці вулиці показалася поліцейська машина. Костя хмикнув та промовив:

   — Якраз вчасно.

*Переклад з ромської(циганської) на українську.

На да́рпе раклі́. – не бійся дівчина.

Яв ке ме і мере́л. – іди до мене й помри.

Яв ке ме ама́ро деве́л Мелало. – прийди до мене наш бог Мелало.

Ме ава́в кеди́ ту мере́л. – я прийду, коли ти помреш.

Береара́в. – корись.