Божевілля

Руки відчутно спітніли, хоча план ще вранці здавався ідеальним. Звук тертя металу проносився легкою луною по спустошеному коридору, де ще пару тижнів тому кишіли сотні невгамовних ніг. Зараз тільки дві пари тупцювали біля пожовклих, фарбованих дверей. Діма намагався зосередити погляд на них, щоб не опускати очі на червону смужку шовку, куди совість не дозволяла дивитись.

   — Може завтра спробуємо зайти через підвал? – запропонував він.

   — Зараз все буде.

Наташа навприсядки вовтузилась із замком. Сталева лінійка ніяк не зачіплювала засув, що цього разу вперся якось на диво чіпко. Скирта її кучерявого волосся прилипла пасмами до мокрих скронь. Кожен наступний рух був все більше різким, оголюючи роздратування. Заржавілий метал заскрипів та двері піддалися.

   — Готово. – прибравши волосся з обличчя, сказала вона.

Оглядаючись вони минули двері, що вели до сходів, та замкнули їх за собою. Добрий шар пилу покривав вицвілі дерев’яні поручні.

   — Окрім нас тут, напевно, років десять ніхто не ходив. – напівшепотом промовив хлопець.

Наташа провела пальцем по пилюці та здмухнула її з руки.

   — Ну-у, не прибирали точно.

Як і планували, вони покрокували угору до драбини на дах. Китайський замок висів, як муляж. Скручений позавчора розкладним ножем, він не став особливою перепоною.

   — Смердить же. – сказала дівчина, потираючи носа.

   — Тут в деяких місцях голубиного гімна, напевно, сантиметрів вісім. – промовив юнак та посміюючись продовжив. – Прикинь дах протече та сотні літрів фекально-дощової маси потечуть в один із класів.

   — Прикидаю.

Наташа закрила за собою дверцята та, маневруючи між купками посліду, покрокувала дахом. Чекати залишалося три години, тому обоє баражували навколо в пошуках, чим би себе зайняти.

   — Допоможеш? – запитала вона, підтягуючи парту, що стояла перевернута на іншій.

   — Що? А… Звичайно.

Намагаючись не замастити руки в голубині випорожнення, вони встановили парти одна біля одної, як подобу лавок-диванів. Дівчина, вгледівши гірку ящиків поряд, відкрила верхній та заходилась перебирати його начиння.

   — Щось цікаве, Нат, чи чергові шкільні реліквії?

   — Ну таке. – промовила вона, дістаючи запилену книжку. – Історія СРСР, підручник для дев’ятого класу.

Наташа всілася на стару парту та зашаруділа жовтими сторінками.

   — Розкажеш, яку наркоманію комуняки там понаписували.

Дівчина мугикнула та Діма покинув її. Блукаючи навколо, він впевнився, що відро для фізіологічних потреб, яке хлопець залишив тут учора, нікуди не зникло. Проводжаючи хвилину за хвилиною, він відчував, як щось приємне розповзається по його серцю. Ще двійка годин і план по викриттю найграндіознішої шкільної афери буде остаточно втілено в життя. Принаймні поки все проходило прекрасно.

Нагулявшись навколо, він повернувся до напарниці та сів на вільну парту поряд. Мовчки він сидів та дивився, як вона читає. Насупивши лоба над густими бровами, Наташа перебігала рядками слів, беззвучно повторяючи їх губами. Спина рівно, ноги під себе, дівчина ніби медитувала над червоним підручником.

   — Нат, є питання. В тебе середа день червоної білизни?

   — Ага. – не підводячи очей, відповіла вона.

   — Я природжений детектив. – потираючи підборіддя, говорив Діма. – Відслідкувати ці махінації директора було вже не так і легко. Привезли ящики вночі, точно не просто так. Потім один вивезли також посеред ночі.

Дівчина підвела очі та захлопнула книжку. Пилюка підлетіла маленькою хмаркою, прилипаючи до її спітнілого лоба. Вона витерла обличчя рукавом футболки та промовила:

   — Пане детектив, є якісь нові варіанти, що там?

   — Та щось поки ті самі. Може контрабанда, або в тиху продають їжу, що виділяли для літнього табору… Але навряд. Коробки привезли перед останнім днем табору, та і вночі їжу не привозили б.

   — Логічно. – сказала Наташа та знову відкрила підручник.

Хлопець влігся на парту та закрив очі. З плином часу нерви потроху натягувались, але не більше ніж до старого-доброго передчуття. Графік нічного сторожа був детально досліджений. Всі фактори, від програми телепередач до позивів сечового міхура, формували роками його незмінний розпорядок. Декілька ночей, які хлопець витратив на підглядання нагадували «день бабака». Кожен рух сторожа був ідентичний до вчорашнього, що не могло не радувати.

   — Ну що? Погнали? – запитала дівчина, поглянувши на телефон.

Діма звірився з годинником, одинадцята нуль одна.

   — Так. За графіком в нас викриту ту…

   — Сучку.

Присоромившись, що саме це насправді і хотів сказати, юнак погодився:

   — Так.

Прислухаючись до кожного подиху вітру, вони спустилися з горища. Школу наповнювало світло місяця, що був на пів дорозі до повні. Навколо було так тихо, що хлопець чув дихання подруги.

   — Як добре, що в школі такі дешеві замки. – прошепотів Діма.

Дівчина вдоволено знизила плечима та дістала з кишені шортів викрутку. Обережно, щоб не залишити сліду, вона вставила її у замок та провернула. Без жодного супротиву той піддався та впустив їх усередину.

   — Тепер зрозуміло куди збори з учнів ідуть. – роздивляючись благоустрій кабінету директора, промовив хлопець.

   — Ти що тут ніколи не був? – закриваючи жалюзі, запитала Наташа.

   — Ні.

Дівчина придушила смішок та сказала:

   — Зануда.

Обоє замокли та втупили погляд у два великих ящики, що стояли в кутку. Один трохи відчинений, на іншому просто розрізаний скотч. Хлопець відкрив перший, дівчина другий.

   — Чув це? – прошепотіла Наташа, шарпнувши юнака за плече.

Той прислухався, але окрім власного серцебиття нічого не почув.

   — Напевно, телевізор сторожа.

   — Певно. – промовила дівчина та заглянула в ящик. – А у нас тут улов.

   — Що там?

   — Два ноутбуки. А мало б бути тут точно три.

Діма поглянув у ящик, де стояли дві коробки і де ідентичне до них порожнє місце кричало про відсутність ще однієї. Саме такого розміру картонну коробку він бачив у руках чоловіка, що минулого тижня виходив зі школи вночі. З торжеством в голосі він заявив:

   — Попалась…

   — Сучка.

Обоє засміялись та нахилилися над другим ящиком. Складові трьох комп’ютерів лежали розкладенні по індивідуальних коробках та коробочках. Одного монітора та клавіатури не вистачало. Відчуття тотальної перемоги та огиди до директорки переповнили хлопця. Десять класів, десять довгих років він її недолюблював на якомусь підсвідомому рівні, і от червневої ночі всі ці відчуття підкріпив факт нахабної крадіжки у і так бідної сільської школи.

   — Як думаєш, звідки ці комп’ютери взялися? – запитав Діма напарницю.

Та привідкрила рота, але обрубала голос, видавши лише беззмістовний гик. Наташа приклала вказівного пальця до губ та почала оглядатися, очевидно шукаючи щось.

   — Чуєш? – запитала вона.

   — Так. І це точно не телевізор.

Хлопець навшпиньках почав ходити кабінетом, прикладаючи вухо до стін.

   — Підлога, Нат. Звук знизу. – прошепотів він.

Дівчина стала на коліна. Волосся черкнуло вичовганий килим. Вона зібрала його правою рукою у кострубатий хвіст та нахилила голову нижче. Юнак підійшов до неї та присів поряд.

   — Це те, що я чую? – запитав він.

Наташа кивнула у відповідь, підвівшись на ноги.

   — І що нам тепер робити? Я не уявляю, що там, але якась дівчина точно…

   — Страждає, Дім. Ми маємо помогти.

Хлопець похитав головою погоджуючись. Захлопнувши двері, вони попрямували до сходів. Тепер юнак відчув, як реально калатає серце. Дівочий голос звучав надломлено, десь там на його фоні гуркотіло чиєсь буркотіння. По дорозі до підвалу, крики затихнули. Сліпуче флуоресцентне світло наповнювало коридор унизу. Знову почувся чийсь голос. Тихо, постійно перезираючись, юні детективи прямували до його джерела. Притулившись до древніх дверей із тирсоплити, обоє нарешті розчули слова.

   — Я ж тобі говорив не кричати. Ніхто все одно не почує. – долинав тихий чоловічий голос.

Беззмістовне мугикання перервало його.

   — А будеш верещати, мені доведеться знову взяти молоток. Дивись, він он – зовсім поряд.

Наташа взяла хлопця за руку та потягла за собою. Наступний просвіт по коридору вів у туалет. Дверей там не було, адже вони там і не треба. Вбиральню, напевно, ніколи не використовували. Дівчина нахилилась до Діми. Її шепіт був не голоснішим за дихання:

   — Я відволічу сторожа до запасних сходів, а ти виведи ту нещасну через центральні…

   — Ти що здуріла? – перебив її Діма. – Давай просто піднімемось на другий поверх і подзвонимо в поліцію.

Дівчина висунула голову в коридор, впевнитися, що їх не почули.

   — Поки копи приїдуть, він може прибити її тим молотком. Ти ж чув.

Хлопець втупив погляд в обличчя подруги. Її губи трохи тремтіли, але очі випромінювали впевненість. Мозок кожну секунду змінював думку на діаметрально протилежну. Наташа відчула вагання однокласника та обрубала їх під корінь:

   — Погнали.

Вона миттю вибігла з туалету, щоб Діма не встиг її схопити за руку та зупинити. Мокасини загупали плиткою, підіграючи миганню ламп навколо. Дівчина підбігла до дверей поряд та щосили загупала в них.

   — Гей, гівно ти собаче! – прокричала вона та біжучи до сходів продовжила. – Забери руки від неї! Спробуй краще зловити мене!

Хлопець мало не впав на пожовклий унітаз. Крик подруги пролетів луною коридором та нею ж засів у голові. В декількох метрах, двері відчинилася та гучно гупнулись об стіну. Важкі кроки вдарили по підлозі та за декілька секунд покинули підвал. Мов зірваний з гальм, Діма вибіг назовні та заcкочив у комірчину поряд. На алюмінієвому столі, такому, як в шкільній кухні, лежала прив’язана дівчина. Побачивши хлопця, вона спробувала щось сказати, але кляп в роті перетворив слова в кашу. Юнак заходився розв’язувати їй руки. Доки пальці намагалися розтягнути тугі вузли, очі безперестанку перескакували з них на двері та полонянку шкільного сторожа. Вся її шкіра була блідою, деінде в рожевих плямах. Тіло худорляве. Діма дивився на тоненьке зап’ястя, боячись що воно от-от зламається під тиском шнура. Нарешті вузл піддався. Вільною рукою вона відразу витягла з рота кляп, що залишив на щоках червоні сліди.

   — Швидше, швидше, а то він зараз повернеться. – бубніла хрипко дівчина.

Хлопець звільнив її другу руку. Ноги були прив’язані не туго, щоб було легше розв’язувати… Коли вона похитуючись звелася на ноги, Діма вперше нормально глянув на неї. Щоки запалі, над ними карі очі. Точно такі, як у Наташи, за винятком почервоніння та страху. Бюстгальтера на ній не було, розтягнута біла сукня просвічувалася, оголюючи для ока її невеликі груди. Хлопець мусив опустити погляд нижче, просто щоб впевнитися… На ній були блакитні трусики.

   — Ходімо. – промовив Діма.

Юнак ішов попереду, щоб виглянути чи шлях чистий. Тільки він показався в коридорі, потяг з м’яса й кісток збив його з ніг.

   — Думали, малі виродки, я не пойму!

Міцні руки охоронця підхопили Діму за барки та жбурнули об стіну. Потилицю пронизав гострий біль, а в очах потемніло. Хлопець сповз по стіні, щоб хоча б у підлозі знайти якусь опору. Сліпуче біле світло від ламп, привело до тями. Але бородата фігура над головою все одно трохи рябіла.

   — Розберуся з тобою і знайду твою подружку. Краля ще…

Удар молотка прийшовся прямо в маківку. Гучний хряк, ніби картоплину хтось роздавив. Чоловік встояв, хоча з очей зникла вся ненависть. Другий удар був більш мокрим, кров з рани розлетілася по стінах. Тепер вже сторож упав, але і це не зупинило шквал ударів. Худі руки раз за разом піднімали молоток вгору і з розмаху опускали на понівечену голову. Діма так і сидів на дупі спостерігаючи, як мозок від таких ударів розлітається в усі сторони.

Дівчина впустила молоток та завмерла над трупом. Вся її біла сукня була заляпана краплинками крові та сірої речовини. Один крок назад, другий, і в її очах знову з’явився страх. Діма, попри туманну свідомість, точно бачив у них ще секунду назад задоволення. За мить вона зірвалася з ніг та побігла у бік центральних сходів. Хлопець вскочив на ноги. Кеди сковзнули по калюжі крові і в очах знову потемніло. Юнак так і завис на місці, розкинувши руки в сторони, шукаючи опору.

   — Діма! Все в порядку…? – крикнула Наташа, з’явившись в підвалі.

Її голос обірвався, при вигляді розквашеної вщент голови. Образ подруги трохи похитався в голові і став на місце, прямо біля калюжі крові.

   — Це та дівка його так. – промовив хлопець, не зводячи погляд із трупа.

   — Жорстко. Аж на тобі його мізки.

Юнак оглянув себе. На лівому боці красувався десяток цяток крові і маленьких шматочків чогось. Не встиг він, як годиться скривитися, звук розтрощеного скла увірвався в коридор.

   — Це вона. – сказав Діма. – Та дівчина побігла туди.

   — Побудь краще тут. – промовила Наташа та побігла до сходів.

Хлопець особливо не мав настрою сперечатися. Помацавши голову, він віднайшов здоровенну гульку, розміром не меншу ніж попригучник. На пальцях залишилось трохи крові.

   — Клас. Я ще й голову собі розбив.

Вигляд трупу та його запах, не навіювали приємних відчуттів, тому Діма все-таки поплентав до сходів. Спираючись на стіну, від гріха подалі, він встиг пройти декілька метрів, як подруга вибігла з-за рогу.

   — Втекла десь. Через клени ні чорта не видно. – важко дихаючи, говорила вона.

   — Прекрасно. Пролізли у школу, маємо труп та дівчину, яка не в тямі кудись побігла.

Наташа закинула вологе волосся з обличчя назад та, вгамувавши подих, промовила:

   — Щодо залізли. Я відкрила вікно в коридорі на першому поверсі, те що погано закривається. Скажем – почули крики і залізли через нього всередину.

   — Молодчина. – поплескавши подругу, по плечі сказав Діма.

   — Чому так здивовано?

Юнак посміхнувся та легенько штурхнув Наташу кулаком у груди. Обоє засміялися і вмить синхронно затихнули. Кинувши погляд на труп, дівчина промовила:

   — Божевілля якесь.


Для них спеціально принесли два стільці з кухні. Діма тримав на потилиці шматок замороженого м’яса звідти ж. Труп до сих пір не забрали. Він так і лежав в здоровенній калюжі крові, позуючи під спалахами фотоапарата. Наташа спостерігала за поліцейськими навколо, ноги підтиснула до себе, поклавши на них підборіддя. Волосся закривало її ліве око, що пішло тільки на користь, адже тіло лежало по ліву руку від неї.

   — Привіт. Мене звати Олег Олександрович. – промовив на вигляд найсолідніший з поліцейських. – Мені розказали, що тут відбулося. Але я б хотів почути все трохи детальніше. Ви не проти?

   — Що вам розказати? – запитала, підвівши погляд, дівчина.

   — Все по порядку.

Наташа показово покашляла та почала.

   — Ми гуляли. Почули крики. – не зводячи погляду з копа, говорила вона. – Всі учні знають, що на першому поверсі одне вікно погано зачиняється і через нього можна залізти.

   — Отже ви на крики залізли у школу…? – перервав її Олег Олександрович.

   — Почувши все ближче, ми зрозуміли, що відбувається. Я відволікла сторожа, але цей шмат лайна не повівся, – кивнувши у бік трупа сказала Наташа. – і напав на Діму, який відв’язав ту дівчину від столу. А потім…

   — Вона розлупила сторожу голову в кашу, он тим молотком. – доповнив історію хлопець.

Поліцейський нахмурився. Деталізація його особливо не вразила, але, принаймні все звучало більш-менш реально. Витягувати слова щіпцями з нажаханих школярів точно не його методика.

   — Сміливий вчинок – відволікти на себе ґвалтівника, щоб врятувати його жертву.

   — Ґвалтівника? – неохоче запитала Наташа.

Розталий іній покотився краплею по спині Діми і той здригнувся. Він почув те слово, що крутилося в голові останню годину, але не насмілювалося показатися.

Поліцейський потер лоба. Його мовчання з нутрощами викрило невпевненість.

   — Каштанове волосся, карі очі, зріст приблизно метр сімдесят. Так ти описав її моїм напарникам. – тицьнувши пальцем на Діму, сказав чоловік. – Це Вар’ятко Ірина Вікторівна. Закінчила рік тому школу в сусідньому селі. Через місяць зникла, поїхавши в кабак у ваше село. Дружки так напилися, що і не помітили, куди і коли вона пропала.

Олег Олександрович дав підліткам це переварити. Хлопець привідкрив рота щось сказати, але вирішив приділити увагу своїй гематомі та заходився поправляти м’ясо.

   — Її вже знайшли? – дивлячись в порожнечу, запитала Наташа.

Тихий голос дівчини, трохи прибив поліцейського. Дещиця сорому накрила його. Не за безуспішні п’ятнадцять хвилин, що він тут, а за одинадцять попередніх місяців.

   — Ще ні, але це справа декількох годин. Може хтось із села на неї вже натрапив. Перелякана дівчина, босоніж, не могла далеко втекти. Та і для чого?

Наташа знизала плечима у відповідь.

   — Я поговорив з твоїм дідусем. – адресуючи слова до Діми, говорив чоловік. – З поваги до нього, ми вже не будемо вас сьогодні тягти у відділок. Заїдете на днях, коли вам буле зручніше, дати показання.

Напевно вперше факт того, що його дід майор поліції в минулому, зіграв на користь юнака. Прийнявши схвальні кивання, поліцейський ще трохи постояв та, не сказавши більше ні слова, відійшов до трупа. Діма невдоволено видихнув та забрав м’ясо від потилиці. Розтанула вода переливалася вакумованим пакетом, втративши приємну прохолоду. Хлопець поклав пульсуючу голову на плече подруги та втомлено промовив:

   — Я так хочу спати. В мене, напевно, струс мозку.

   — Болить?

Діма на мить завагався, ідентифікуючи власні відчуття.

   — Вже не дуже. Трохи крутиться, але не так, як зразу.

   — Тоді тобі пощастило. Я навряд захочу спати сьогодні.

Особливого бажання обговорювати побачене в обох не було. М’яка копиця волосся Наташи потрохи затягувала в сон юнака. Він відчував, як її дихання також сповільнюється. Голос поліцейського позаду висмикнув Діму із трансу.

   — Олег, дивись, що ми знайшли.

Хлопець впізнав копа, який першим забіг у школу, та наполегливо відправляв додому прибиральницю тітку Валю, що відкрила їм парадні двері.

   — Шприци, порожні ампули…

Діма почув, як у руках поліцейського задзвеніли маленькі пляшечки.

   — Цей збоченець накачував її якоюсь фігнею… І, я так розумію, тримав бідолашну цілий рік в цьому підвалі. Із сотнею людей зверху мало не щодня.

Обидва поліцейських на мить замовкли, переварюючи щойно сказане вголос. Ампули продовжили дзвінко брязкати. Олег Олександрович намагався прочитати, що на них написано.

   — Це якесь довбане божевілля.


Два дні вистачило, щоб гулька майже зійшла, вистачило відвідати травмпункт та відділок поліції. Але не вистачило, щоб знайти виснажену, босоногу дівчину, яка пережила більше трьохсот днів знущань та наркотичного тріпу.

Весь день Діма блукав подвір’ям, погодував всю животину навколо. Декого навіть двічі. Але ніяк не йшов до хати. Погляд по раз впивався в садок навпроти будинку. Рівно десять рядів яблунь, три смуги кленів і школа. Ми відповідаємо за тих кого приручили. За тих кого врятували також.

Поливаючи кущі троянд, догляд за якими йому довірила мама, хлопець автоматично зиркав на дорогу і на будинок через неї. Вже четверта година, а її ще немає. До обласного центра не так вже далеко, але пачка чеських крон, що привіз її батько, вагома причина там залишатись подовгу.

Через годину чорний седан з’явився в полі зору. Здіймаючи куряву його колеса тарабаніли по розсипаних дорогою ямах. Юнак застав це зі своєї кімнати. Перше правило самодостатньої людини – не бігти, як собака, за авто подруги, Діма знав непогано. Тому він, втупившись у повтор недільного співочого шоу, розправлявся з тарілкою гречки та парою сосисок.

Годинник процокав шосту, що дало повне право навідатись в гості. Виходячи з дому, хлопець прихопив рушника.

   — Добрий день, дядько Василь. – помітивши сиву маківку з-за капоту машини, викрикнув Діма.

Батько Наташи показався з-за автівки.

   — Здоров Діма. – підійшов він та міцно потис руку хлопця. – Ти до Наталки?

Кісточки на руці аж хруснули. Юнак ледь втримався, щоб не злихословити.

   — Так.

   — Наталка!

Діма зморщився від глухого крику. В голові пролунали слова медсестри, що в нього може бути мікрострус.

Через вікно показалася кучерява голова.

   — Що таке? – помітивши однокласника, дівчина додала. – О, привіт Димко. Щось хотів?

Хлопець підняв рушник, підкріплюючи власні слова.

   — Не хочеш сходити на річку?

   — Ходімо.

Наташа сховалася назад у хату, взявши законний час на збори. Її батько сперся на багажник машини та підкурив. Його вираз обличчя поважнів.

   — Вчасно я приїхав. Правда?

   — Напевно.

Тільки під час відповіді, хлопцеві дійшло в чому справа.

   — Те, що ви зробили було вкрай безрозсудним… Але я вами пишаюся.

Два зображення мигнуло перед очима у Діми: прив’язана дівчина та розвалена голова сторожа.

   — Та все якось випадково вийшло.

Хлопець потер залишки гульки на потилиці з відчуттям типу – добре ви не знаєте, як ми там опинилися насправді. Свердлячий погляд сусіда ще більше це підкреслював.

   — Просто будьте обережні. Поліція далі про все подбає.

   — Хотілося б в це вірити.

На порозі з’явилася дівчина в звичному топі та коротких шортах, по верх яких був зав’язаний рушник.

   — Я не надовго, тату. – промовила вона, минаючи Діму.

Хлопець покрокував за нею зі спантеличеним виразом обличчя. Погляд прикипів до її шевелюри. Звичну суцільну копицю кучерявого волосся, замінили акуратні локони.

   — Як тобі? – скуйовдивши їх від лоба до маківки, запитала Наташа.

   — Круто, реально круто. – ніби бачачи перед собою іншу людину, відповів юнак. – А як ти так їх?

На обличчі дівчини проскочила задоволена посмішка, яку змінив звичний серйозний вираз обличчя.

   — Тато хотів щось привезти з Чехії. І продавчиня в якомусь магазині всунула йому набір для волосся. Там шампунь, бальзам, кондиціонер та ще щось одне.

На слові кондиціонер хлопець скривив обличчя, ідентичне до реакції на уроки фізики в школі.

   — І це такий результат від шампуню?

   — Я спробувала все і висушила волосся, як там писали. Але то таке. Ти краще розкажи, чи є якісь новини.

Ентузіазм випарувався в одну мить.

   — Нічого. Собаки, взагалі, не взяли слід. Ну а поліцейські. Ну а поліцейські, як завжди… А ще інші коробки вивезли зі школи наступного дня після…

Наташа похитала головою, але промовчала. Так само мовчки вони звернули на ґрунтову дорогу. В обох зникло відчуття важливості їх недавнього розслідування – чудодійна сила переляку від кривавого вбивства. Ідучи в тунелі кукурудзи, Діма вглядався в її високі ряди, очікуючи в будь-який момент побачити білу поношену сукню і карі перелякані очі. Натомість на нього піднялися спокійні.

   — А в мене є, що розказати. – промовила дівчина.

   — Здивуй мене, Нат.

   — Лєна зустрічається з Савчуком.

Хлопець демонстративно роззявив рота.

   — Наша однокласниця? Петрик Олена?

   — Ага. Микола розказав мені вчора в магазині. Каже бачив їх в садку за цим ділом.

Обоє скривилися, ніби під час щомісячної викачки гною з хліва.

   — Фу. Він же такий бридкий. – сказала Наташа, не змінюючи вираз обличчя.

   — А ще він внук одного з найбільших орендарів району, має свій мотоцикл і десятий Айфон.

   — Краще вже ти з велосипедом та Ксяомі. – штурхнувши в плече однокласника, промовила дівчина.

Діма впав у роздуми – сприймати це, як образу чи комплімент. Напарниця також йшла у задумі. Ґрунтовка розрізала ще одну вулицю і вийшла знову у поле. За пагорбом показався ставок. Великим серп зеленуватих хвильок відділяв ряди кукурудзи від лісу.

Ще за сотню метрів дитячі крики почали різати вуха.

   — Підемо до дамби? – запитав Діма.

   — Ага.

Дівчина наостанок кинула погляд на болотно-водяне пекло, що скоїло два десятка дітлахів. Велика пляма піднятого з дна мулу пливла від них далі по ставку.

Бетонна дамба стримувала тиск величезного масиву води. Хоча підлітки цінували її виключно, як башту для стрибків. Відразу за нею розросталися дерев’яні хащі. Якась автоматично, минаючи заржавілі поручні, обоє прямували до величезного ясена. Його коріння, ніби не знаходячи місця в землі, виривалося на поверхню чудернацькими зміями. Під однією із них хлопець залишив свої тапки, одяг та рушник. Все це добро за мить сховалося під відповідною власністю Наташи.

   — Новий купальник прикупила? – тримаючи голос під контролем, риторично запитав Діма.

На заміну рожевому набору, що був рясно всіяний маленькими ананасами, прийшов якийсь дорослий. Саме це слово мелькнуло в голові юнака. Сам купальник тепер зав’язувався ззаду на шиї та на лопатках. А трусики стали на межі дозволеного вужчі.

   — Ага. – відповіла дівчина та покрокувала до містка.

Зав’язавши волосся у хвостик резинкою із зап’ястка, Наташа залізла у воду. Хлопець хихикнув. Його завжди забавляло, як дівчата намагаються не намочити свої шевелюри та так граційно висовують голови вище з води. Прицілившись правіше від неї, він стрибнув щучкою в воду.

Під акомпанемент голосних видихів з бризками води, вони поплили стандартним маршрутом. Ритуально – хлопець на спині, дівчина акуратною жабкою, однокласники дісталися до містка на іншому березі ставу.

   — Це що там? – тицьнувши пальцем в зарослі дерев, запитала Наташа.

Діма провів головою вздовж невидимої лінії, але на кінці нічого, окрім десятка ясенів та дубів, не побачив.

   — Нічого. Принаймні я нічого не бачу.

Дівчина нахмурила брови та пробіглась очима в пошуках невідомого.

   — Там ніби хтось був у деревах.

   — Поплили тоді подивимося. – промовив юнак та стрибнув у воду.

Стріла з його тіла розрізала поверхню води та спливла в п’яти метрах мокрим тім’ячком чорнявої голови. Дівчина пливла відразу за ним. Задоволення від прохолодної води в жаркий літній день вивітрилося вмить. Вона так і не зводила очей з лісу на іншому березі. Хоча здоровий глузд під скрипи нервів все-таки намагався повернути спокій.

Першим доплив Діма. Скуйовджуючи мокре волосся, він покрокував стежкою в гущавину. За хвилину і Наташа затупала мокрими ногами по бетону. Виглядаючи друга через хмари зеленого листя, вона вийшла на стежку. Хлопець стояв біля знайомого ясена та не зводив очей із землі. Почувши кроки, він перевів свій розгублений погляд на дівчину.

   — Твоїх речей немає.

   — Що? – розгублено запитала вона.

Наташа підійшла та пересвідчилась у цьому сама. Якийсь десяток секунд вони так і стоїли, вирячившись під вузол коріння.

   — Пішли додому. – сказала дівчина та покрокувала назад до дамби.

Діма подивився їй в спину. Цівки води продовжували стікати її купальником, всіваючи сиротами шкіру.

   — Нат. Лови. – промовив хлопець та кинув їй свого рушника.

Поки вона зав’язувала його над грудьми, юнак одягнувся. Крокуючи босяком, він простягнув подрузі тапки.

   — Не іти ж тобі босою.

Дівчина взулася та криво всміхнулась.

   — Дякую.

Обоє не розгледіли в цьому чийсь невдалий жарт. Віддаляючись від ставка, вони не говорили. Діма робив вигляд, що не помічає, як дівчина що метра оглядається на лісок. Минувши пагорб, вона заговорила.

   — Димко, можна я в тебе переночую? Тато на добу зібрався на риболовлю…

   — Ще питаєш. Приходь, пограємо на приставці якраз.

Завзятий тон юнака розрядив ситуацію.

   — А твій дід не проти? Просто щоб не було, як того разу у квітні.

Наташа хихикнула і Діма зробив те ж за нею.

   — Хто ж міг подумати, що його подружка заблукає в мою половину будинку. В нас з дідом джентльменський договір – я що хочу те й роблю в своїй половині, він в своїй.

Дівчина посміхнулась. В голові промелькнула недавня зустріч з піддатою жіночкою в спідньому, що вломилась в Дімину кімнату.

   — Взагалі, дід ні разу не говорив на те, що ти залишалась. – запевнив юнак.

Наташа зупинилась викинути камінець із завеликого тапка. Її густі брови звузилися до перенісся.

   — А він не думає, що ми тойво?

Дімині зарослі над очима послідували її прикладу. Нейрони в голові заіскрили, ідентифікуючи сенс багатозначного «тойво».

   — Може бути.

Хлопцеві дійшло, що приставка це не найпопулярніше, що може бути між підлітками різної статі вночі. Наташа аж зціпила зуби від такого одкровення. Перебираючи думки, вони далі йшли мовчки. Ряди кукурудзи вмить відволікли дівчину. В кожному просвіті вона очікувала побачити щось зовсім небажане. Подальша тиха дорога розбавилася лише декількома коментарями про якість цьогорічного врожаю та однією згадкою про випускні екзамени.


Кров залила усе тіло. З величезної рани на животі почали випадати нутрощі. Наташа заусміхалася. Нарешті у неї вийшло зробити цей прийом. Вже боя два Діма не коментував гру подруги, а провалювався в сон. Дівчина сиділа на підлозі біля ліжка і чула, як позаду дихання хлопця уповільнюється. На фінальному супротивнику юнак вже міцно спав, натягнувши на себе край одіяла.

Наташа вимкнула приставку. Ліва сідниця трохи заніміла. Розтягуючи затерплі м’язи, вона виглянула у вікно. Звиклі до темряви очі, почали розділяти суцільну чорноту за склом на різні об’єкти: дерева, кущі… За яблунею хтось стояв. Листя та ніч зробили свою справу і дівчина не могла розгледіти хто це. Та невпевнений внутрішній голос підказував, що незнайомець дивиться прямо на неї.

За декілька секунд Наташа була вже надворі. Нікого. Абсолютний спокій ночі, розрізав лише далекий гавкіт собаки. Постоявши трохи біля воріт, вона не знайшла в собі хоробрості блукати заростями і повернулася в будинок.


Іра чула її. Вона відчувала нервовий погляд навіть через широку крону яблуні. Дівчина оглянула себе. Шорти і топ на ній сиділи не так вдало, як на їх попередній власниці. Одяг трохи висів на худорлявому тілі, а тапки були закороткі. Проте новий образ їй подобався набагато більше ніж розтягнута сукня. Він був новою сторінкою.

Почувши клацання металевих дверей, вона зрушила з місця. Витоптана Дімою та його попередниками стежка вела до школи. Іра минула велику білу будівлю та вийшла на асфальтовану дорогу. Хляпаючи гумовими тапками, вона звернула на стежку, що розрізала пилюкою клаптики городів. Вікно тьмяно світилося від телевізора. Він точно вдома і точно сам. Металева хвіртка скрипнула і дівчина показалася на подвір’ї. Її дихання збилося та розігнало серце до безтямного трепету. Тремтячий кулак постукав у двері.

Хлопчина, почувши неочікуваний стук, впустив тараньку на землю. Через мить надгризений карась приєднався до покінчених побратимів на купці. Сушена риба, пиво – основні знаряддя ритуального обряду перегляду фільму. У двері знову постукали. Він натиснув на паузу та попрямував до входу. Колінка трохи затряслися, але норов списав це миттю на втому.

На порозі стояла заплакана дівчина. Її обличчя, що частенько навідувалося в снах, мало не збило його з ніг.

   — Іра?

Дівчина схлипнула. Холодною рукою вона взяла його за зап’ястя.

   — Ярик, можна я зайду?

   — Так, так заходь… – розгублено відповів хлопець.

Іра пішла на світло телевізора. Ярослав відразу за нею з відкритим ротом, через який важким диханням виходило хвилювання.

   — Тебе поліцейські пару днів шукають…

У відповідь та лише шморгнула носом та сіла на диван. Пиво, що пив хлопець ніби миттєво зникло з організму. Стрес отверезив його, але ясності розуму не приніс. В голові лише миготіла остання ніч, коли вони бачилися.

   — Може води будеш? – запитав він.

   — Ні. Просто посидь поряд. – промовила Іра та схлипнула знову. – Мені треба заспокоїтися.

Дівочий плач подіяв на парубка паралітично. Якісь слова почали ліпитися в нього на губах, але навіть до складів не дійшли. Ярослав здався та сів на диван поруч із дівчиною. Хвилину вони просто нерухомо сиділи, окутані звуками схлипувань та шморгань носом. Хлопцеві все нагадувало дивний сон після півторачки пива жаркого вечора.

Іра нахилилась до нього. Невпевнено вона поклала руку йому на коліно. Плач стих і долоня потягнулася стегном вище. Ярославові очі забігали з обличчя дівчини на її блудливу руку, що вже хвацько вхопила його за причандалля. І дівчина просто накинулася на нього. Її пристрасний поцілунок смакував вишнею зі шкільного садка. Такий же, як минулого року.

Парубок сахнувся. Він взявся за лоба та зажмурив очі. Усвідомлення вибухнуло в його голові сумбурними думками.

   — Треба подзвонити в поліцію. Треба…

Ніж в шию зупинив його слова. Всаджений по саму рукоятку, він перебив трахею та лишив його змоги кричати.

   — Ти ж так хотів мене трахнути тієї ночі. – голос дівчини був холодним, а рука так і тримала ножа. – Завів у дерева біля школи і втік, отримавши відсіч.

Ярослав хапався за її руку, за ніж, але в очах вже почало темніти. Запах тараньки на рукоятці за декілька секунд змив потік крові з артерії. Дівчина чула, як лезо скрегоче об хребет та сухожилля парубка. Ще рік тому це було кохання всього життя, зараз кривава річка з його шиї дотекла аж до ліктя. Іра відпустила ніж. Хлопець вже не дихав. Вся його футболка та шорти були залитті яскраво-червоною кров’ю. Дівчина встала з дивана, щоб не замаститися нею.

Хвилин п’ять вона так і стояла над трупом колишнього. Заляпану руку тримала подалі, щоб не вимастити одяг. Вільною вона вимкнула телевізор. Погладила мертвого Ярослава по голові та замкнула вхідні двері. Якось, ще в школі, вона була в цьому будинку. По коридору і наліво. Іра зайшла в ванну. У дворі свердловина, в хаті бойлер – прекрасні умови, як для села. Дівчина посміхнулася. Чистою рукою вона заткнула у ванній стік та включила гарячу воду. Доки та набиралася, Іра змила у раковину кров. Декілька миттєвостей і вона стояла оголена перед брудним дзеркалом. Нижні ребра стирчали над пласким животом, під грудьми налиплий пил, а на зап’ястях до сих пір красувалися рани від мотузки. Десь там за брудним волоссям та блідою шкірою, ховалася все ще гарненька дівчина. Її гострі вилиці та пухкі губи, як і раніше кидалися в очі.

Обережно вона залізла у ванну. Вода запекла у ноги і дівчина додала трохи холодної. На полиці лежали ще запаковані кульки для ванної. Іра витягла одну та кинула в воду. Повільно дівчина опустилася в запашне, вируюче озерце. Нарешті можна розслабитися, нарешті можна змити усе.


Наташа залишилася на сніданок і тільки в годин дванадцять пішла додому. Хлопець весь ранок розпитував в неї, як тій вдалося пройти гру. Дівчина пояснювала свою стратегію і декілька разів хотіла перерватися та розказати про те, що бачила в садку. Але кожного разу передумувала, списуючи це на стрес та втомлені очі.

Через годинку Діма пообідав та сам сів за приставку. Спроба виявилася марною. Юнак вилетів на четвертому супернику і з розчаруванням втупився у телефон. На заставці мигало повідомлення від однокласниці.

   — Зайди до мене. Потрібна твоя допомога.

Хлопець знизив плечима та вийшов із хати. Червневе сонце врізалося гострим промінням у очі. Прокліпавшись Діма побачив діда, що сидів на лавці, протираючи дробовик.

   — Ідеш відстрілювати конкурентів?

Юнак засміявся, разом з ним і дідусь.

   — Куди там? Я і в свої шістдесят конкурентів не маю. – заглядаючи в дуло, відповів він. – Дивні часи Діма. Краще тримати зброю напоготові.

Парубок у відповідь кивнув.

   — Кудись ідеш? – запитав вже у спину внукові чоловік.

   — Наташа попросила зайти. Щось помогти треба.

Хлопець вийшов з подвір’я, перейшов дорогу, трохи лівіше і вже був біля потрібної калітки. Метал заскрипів та впустив його всередину. Двері були зачинені, але не замкнені. Діма зайшов в будинок та роззувся.

   — Наташа! Я є.

У відповідь слова він не почув. Лиш якесь дивне тріщання доносилося з коридору. Звук був схожий на випадок, коли в спальні юнака замкнуло розетку. Тривожне передчуття наповнило Діму. Невже подругу прибило струмом і вона без свідомості, а може і мертва, лежить десь у вітальні.

Хлопець помчав перевірити. Наташа дійсно була у вітальні. Зв’язана, із кляпом у роті, вона вирячила свої перелякані очі на друга, щось беззмістовно мугикаючи.

Пекучий біль прошив Дімину шию. Знайоме тріщання тепер мов шершень гуділо у вусі. Хлопцеві зціпило м’язи, в очах потемніло. Він відчував, як його кудись тягнуть, але зробити з цим нічого не міг. Руки та ноги не слухались. Біль від шиї розповзався по всій голові, приглушуючи свідомість.

Юнак зрозумів, що його прив’язують. Кімната почала знову з’являтися перед очима. Та новий удар струму вразив його трохи нижче потилиці. Тілом хлопця так тріпнуло, що пластикові стяжки подряпали зап’ястя. Діма закрив очі та спробував розтиснути зціплені зуби. Секунда за секундою йому ставало легше. І чиясь ніжна рука погладила його по обличчю.

   — Пробач зайчик, але я мусила. – прошепотіла дівчина.

Хлопець сахнувся та розплющив очі. Перед ним стояла Іра. В одязі Наташи, вимитою головою та макіяжем на обличчі, вона мало походила на ту змучену дівчину, яку вони врятували декілька днів тому. Лише запалі щоки викривали її.

   — Ти? – вирвалось із Діми.

   — Тихше тільки. – прошепотіла Іра, приклавши йому до горла ножа.

Вона нахилилася ближче, не відводячи лезо. Її тепла щока доторкнулася Діминої. Дихання дівчини мало запах м’ятної зубної пасти, а голос був тихим з незвичним хрипінням.

   — Ти не такий, як усі мужики. – шепотіла прямо у вухо вона. – Мене це заводить.

Вологий язик облизав йому вухо. За інших обставин би Діма вважав це приємним, але зараз його сіпнуло від огиди.

   — Допоможіть! Хто-небудь! Будь ласка! – закричала Наташа.

Вся хустка, що обв’язувала її рот була мокра від слини. Якось язиком дівчина все-таки відсунула її, щоб закричати. Але голос перервав удар електрошоку у ребра. Викручений до максимум він пробирав до кісток, перехоплюючи подих. Через секунду шокер опинився в кишені.

   — Ревнуєш сучка? – запитала Іра, вхопивши дівчину за обличчя.

Наташа тремтіла та відсапувалася, але погляд не опускала.

   — Він все одно обиратиме мене. – крізь стиснутий рот відрізала вона.

Кігтиста рука відпустила її і зразу ж вліпила ляпаса. Звук ляскоту рознісся кімнатою. Іра повернула хустку на місце та затягнула сильніше.

   — Ні, якщо я тебе приріжу, як твою улюблену собачку. Хочеш, можу кинути твій труп до неї в кущі за городом?

Наташа лиш промугикала щось через кляп.

   — Глянь Діма, як та псина вкусила мене за ногу. – проскиглила дівчина. – До сих пір болить.

Іра подивилася на розгублене обличчя юнака і знову кинулася до полонянки, приставивши їй до горла ножа.

   — Заріжу тебе, як ту шавку, за це.

   — Стій! Стій. – тепер вже закричав хлопець.

Дівчина опустила ніж. Її голос із жорсткого та істеричного став знову ніжним та лагідним:

   — Що таке, зайчику?

Дімин погляд швидко малював трикутник з Наташи на Іру та на ніж у долоні.

   — Лиши її. Ти ж прийшла до мене.

Іра заусміхалась. Червона помада трохи вимастила зуби, надаючи їй якогось безумного вигляду. Не відпускаючи ніж, вона перекинула ногу через Діму та всілася йому на коліна.

   — Ти ж мене хочеш, правда?

Дівчина підсунулася ближче. Її вільна рука взяла хлопця за потилицю. В нього до сих пір гуділо в вухах, але він міг закластися, що почув якийсь скрип.

   — Так. Ти така красуня. – пробубнів юнак, косячи поглядом на Наташу та зашторене вікно.

Іра вп’ялась у нього поцілунком. З переляку та несподіванки, Дімі аж заціпило губи. Його очі тепер з подвійною швидкістю забігали в пошуку якогось виходу із цього божевілля. На мить він зловив вираз обличчя Наташи, що зависло в огиді і здивуванні.

Хлопець зойкнув від болю. Дівчина прокусила йому губу до крові.

   — Брехун! – скрикнула вона та вскочила на ноги. – Ти не любиш мене!

З усієї сила Іра влупила йому ногою у груди. Стілець перекинувся і Діма вдарився потилицею об підлогу. Дихання збилось болючою грудкою всередині. Навколо заскакали іскри і хлопець розгледів серед них проблиск ножа.

Гучний вибух розірвав повітря вітальні. Юнак зажмурив очі та відчув, як теплі краплі впали на обличчя. За мить щось важке упало йому на коліна. Діма розплющив повіки.

На ньому лежала Іра з простреленою головою. Розпатланим волоссям стікали згустки крові прямо на живіт юнаку. На порозі стояв Дімин дід, з квадратними очима та дробовиком у руках.


Спати не хотілося зовсім. Діма сидів на лавці за парканом, попиваючи каву. Принаймні так безсоння можна списати на неї. Дванадцята минула під натхненний концерт цвіркунів. Хлопець не зводив очей із садка. Його порожній погляд розрізав яблуневе листя в надії відволікти розум. Юнак почув човгання тапок по вологій траві. Навіть не повертаючи голову, він зрозумів хто там та посунувся, звільняючи місце.

Наташа мовчки сіла поряд. З вологим волосся та одіялом на плечах, вона вийшла за нічним свіжим повітрям.

   — Не спиться? – запитав парубок і тільки зараз подивився на подругу.

   — Третій раз перемивала голову. Мені до сих пір здається, що частинки її мізків, у мене в волоссі.

В хлопця тільки зараз промайнуло в голові, що заляпану кров’ю вітальню доведеться відмивати Наташі. Від спалахів кривавих спогадів, він скривився. Вже, напевно, в сотий раз Діма прокручував недавні події.

   — Хотів в тебе дещо запитати. – похиливши голову набік, промовив юнак.

   — Валяй.

   — Чому ти сказала, що я все одно обиратиму тебе?

Дівчина хихикнула та підсунулася впритул до сусіда.

   — Та сучка мене розізлила. – відповіла вона.

Хлопець посміхнувся та штурхнув подругу легенько ліктем під ребра. Далі повисло мовчання. Наташа позіхнула та поклала голову юнаку на плече. Її вологе волосся пахнуло фруктами та дарувало приємну прохолоду.

   — Я тут подумав. – тихо промовив Діма. – Вона ж просто опинилася не в тому місці не в той час.

   — Типу того. – сказала зітхаючи дівчина.

   — Пережити таке і будь-хто зійде з розуму. Рік терпіти знущання, жити в наркотичному маренні будучи…

Юнак замовк, підбираючи інше формулювання. Але Наташа озвучила перше, що прийшло йому в голову:

   — Секс-іграшкою хворого виродка.

Діма похитав головою та видихнув внутрішню напругу.

   — Довбане божевілля. – промовив він.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас хімії
Півфінал: Учительська
Історія статусів

20/09/20 02:11: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Фіналіст • Фінал