Маленькі кроки

Роман сидів в кабінеті математики, окутаний останніми променями помираючого сонця, а навпроти нього сидів його найстрашніший ворог. Пройшовши по вулиці, можна знайти жорстоких, та небезпечних людей, які жили нещастям інших. Мимо таких людей проходиш кожен день, навіть не помічаючи їх. Були й набагато гірші люди, погляд яких відчуваєш навіть спиною, їх уникають і бояться з ними зустрічі. Проте, для Романа цей чоловік був найгіршим.

Цей чоловік говорив тихо та ввічливо, мав дурну звичку завжди казати правду, та завжди намагався допомогти людям навколо себе. Він ловив усіх хто курить в туалетах, усім, хто матюкався в коридорах він вичитував лекції. Тихо, ввічливо. Та найгіршим гріхом було списати в нього контрольну з алгебри.

Що Роман і зробив.

І був би це хто завгодно інший, це зійшло б йому із рук. Хлопець списував роками і дуже добре набив на цьому руку. Про його подвиги в цьому сумнівному ремеслі, ходили легенди. Вчителі не зводили з Романа очей, забирали в нього все на чому можна було зробити бодай одну помітку, і все ж… сімнадцятилітній легінь, з бездонними мішками під очима, та легким запахом перегару, заняття відвідані яким, можна було перелічити по пальцям однієї руки дуже невмілого столяра, писав роботи, в середньому, на тверду вісімку.

От тільки це ніколи не працювало з цим учителем. Поки всі марно намагались зрозуміти, як хтось може так списувати, учитель алгебри, кожного разу, просив Романа залишитись після уроку, після чого в деталях переказував, як саме і в кого той списав.

Але цей раз був особливим. Учитель з максимальною точністю розповів про те, чого ніяк не міг бачити. Посеред уроку до класу зайшов завуч, обговорити цьогорічну шкільну олімпіаду з математики і Роман на власні очі бачив, як вони обоє вийшли за двері, щоб спокійно поговорити без лишніх вух. Це був той момент, на який він чекав і він ним, чорт забирай, скористався!

Вчитель відкинувся на своєму стільці, скрипом проганяючи тишу. Це вивело Романа із роздумів і він зрозумів, що пройшло вже хвилин двадцять з того моменту, як хтось із них говорив востаннє.

– Я не серджусь на тебе, – зітхнув вчитель, – я просто хочу почути твоє чистосердечне зізнання.

– Зізнання? В чому я маю зізнатись? Ви не могли побачити нічого крізь ці кляті двері і ми обоє це знаємо. – Роман ліниво махнув в сторону причинених дверей. Ці слова сьогодні лунали вже не вперше.

– І тим не менш, – вчитель схрестив руки на грудях, – ми обоє знаємо що ти списав цю роботу. Тести ти підгледів в Скорохода та Самойленка, а задачі списав у Бойчука, Марченка та В’язовської.

Хлопцю було нічого відповісти, тож він просто відвів погляд. Це вже було занадто. Як він міг це все знати? І навіщо було так вперто змушувати Романа признатись у скоєному, якщо він і так уже знає, що робота списана. Чому просто не вліпити двійку і назвати це гарно завершеним робочим днем. Інші вчителі так і робили, коли їм набридали витівки Романа. Однокласники жартували, що вчитель алгебри може читати твої думки. Це звісно ж була повна дурня, але…

– Чистосердечне признання – завжди рахується, як пом’якшуюча обставина, – тихо мовив учитель.

Роман зірвався з свого місця, з острахом дивлячись на мучинецьке обличчя вчителя алгебри.

– Як… ви…

– Ти про що? – здійняв брови вчитель, – у тебе все на обличчі написано, – він усміхнувся і розвів руками.

Роман ковтнув комок в горлі. Вже пізно. Пора йти додому. Сьогодні був тяжкий день і голова вже зовсім не робить.

Він проігнорував запитальний погляд вчителя і рушив в сторону дверей. Поки він перекидувався окремими звинуваченнями, в марній спробі відстояти свою брехню, сонце вже встигло закотитись за обрій, віддаючи світ в руки темряви.

Хлопець бистрим кроком попрямував до дверей. Треба звідси забиратись. Хай цей клятий екстрасенс ставить йому таку оцінку, яку схоче, нехай навіть порве його бланк з відповідями на клаптики й розвіє за вітром, йому було чхати.

Він витягнув руку, щоб штовхнути двері, які після його ж витівок минулого року наново перефарбовували. Долоня яка мала зустрітись з холодною фарбованою деревиною, замість того зустрілась із тілом, завернутим в дорогу сорочку. В кімнату заходив незнайомий чоловік. І робив він це крізь закриті двері.

Із стіни в класну кімнату поступово просочувалось тіло вдягнене в діловий костюм. В темряві Роман не міг розгледіти, якого той був кольору, але десь в глибинах його мозку, затиснута між тваринними інстинктами та первородними страхами, засіла думка про те, що костюм міг бути лише червоним, кольору крові. Його обличчя було повністю перебинтованим. Старі пов’язки, безладно звисали, покриті темними плямами. З маківки стирчали уламки кільця, які блідо сяяло в темряві. Вони формували щось схоже на ріжки.

Роман позадкував в центр класу, даючи прибульцю дорогу.

– Хей! Летів до тебе зі швидкістю вітру, – він здійняв руку в добродушному привітанні, призначеному вчителю, який досі сидів за своїм столом, ніяк не реагуючи на новоприбулого.

– Шолом вдягнув би, – втомлено відказав вчитель.

– О-о, замовкни. Не вказуй старшому брату, що йому робити, – він підійшов до вчительського столу і вивалив на нього наповнений чимось поліетиленовий пакет.

Здавалось він помітив Романа лише зараз. Прибулець поглянув спочатку на хлопця, потім на вчителя, потім знову на хлопця.

– Намагаєшся навчити це щеня людяності, – лукаво запитав самоназваний брат учителя, тягнучись рукою в глибини пакету. Він витягнув яблуко і всівшись на парту почав його їсти. Не зрозуміло було як саме він це робить, але йому вдавалось їсти яблуко не знімаючи бинтів.

– Ви...

– Вгадай, – посміхнувся чоловік у червоному. Принаймні Роману здалось, що він посміхнувся.

Старшокласник стояв в центрі класу, оточений шеренгами парт. Горло пересохло, коли він зрозумів що відчуває особливий різновид страху, який відчувають маленькі пухнасті тваринки, коли їх загнав в кут хижак, з щелеп якого вже скапує слина.

Він спробував поворухнути рукою. Принаймні це йому вдалося. Прикладаючи титанічні зусилля він зумів показати пальцем до долу.

– Ви звідти, – вдалось йому вичавити із себе.

– Мислиш в правильному напрямку, майбутній клієнте! Принаймні відносно мене, – він глянув на свого “брата”.

– Ще рано для цього, завжди можна змінитись, – вчитель глянув на Романа, – правду я кажу?

Хвиля страху, в якій він тонув ще секунду назад, відступила. Хлопець впав на коліна, тяжко дихаючись. Сорочка прилипла до спини, а перед очима все плило. Хотілось втекти, сховатись десь в нірці, як належить маленьким пухнастим істотам поки хижак відволікся.

– Ти дуже м’який із ними всіма, – чоловік в червоному підняв роботу Романа зі столу, – О, яка видумка! Такий талант, в такому юному віці. Твоє майбутнє обіцяє бути цікавим. Коротким, але дуже цікавим.

Чоловік кивнув в сторону Романа і той його побачив. Своє майбутнє. Воно було як випадковий спогад, який раптово виринає з каламутних глибин пам’яті, тільки яскравіше і кошмарніше. Він побачив те, що може статись, своє життя сповнене речей, на які, він навіть уявити не міг, що здатен. Він згадав власну смерть. На вулиці, голодний до солодкого забуття, жага якого розривала зсередини, він жебрував, грабував і вбивав таких, як сам, аж поки його теж не вбили. Йому розтрощили голову каменем, коли він спав на лаві в парку.

– Маленькими кроками, починаючи з невинних дурниць ти прямуєш прямо в мої обійми, – чоловік засміявся.

Роман лежав на підлозі, прокручуючи в голові неможливі спогади. Там було ще щось. Після смерті. Щось настільки жахливе, що його розум відмовлявся це сприймати.

– Піднімись.

Він послухався.

Перед ним стояв його вчитель. Вчитель, що роками хотів вирвати його, та багатьох інших з кігтів апокаліптичного майбуття. Він застерігав і повчав, тоді коли Роман не слухав. Але тепер вчитель наказував.

– Іди додому і поспи, ти перевтомився.

Роман послухався. На ватних ногах він вийшов з класу, поки дві пари очей мовчки його проводжали. Метрів через двадцять він почав бігти. Він не пам’ятав як, але зумів добратись до дому і вдягнений забратись в ліжко.

Зранку батьки йог розпитували про вчорашню контрольну. Марія Григорівна завжди була суворою вчителькою, коли вона вела алгебру в Романового батька, він чотири рази в неї перездавав екзамен. Але Роман не слухав. В нього сильно боліла голова і його нудило. При цьому він як ніколи хотів піти в школу. Якщо так поглянути, йому залишилось вчитись зовсім не багато. Чи не пізно ще все змінити?