(Таємнича карета: чи з того світу, чи на той світ?)

Корабель-привид, потяг-привид… Ґумільовський «Заблукалий трамвай»… Автобус чи тролейбус-убивця із жахалок… Візник, який везе у нікуди…
«Бабай» розмістив прецікаву статтю Юлі Шийки "Рейки-рейки, шпали-шпали, їхав потяг… з потойбіччя". У зв’язку з цим хотілося б продовжити тему транспорту – і як далеко він може завезти.

«Мій батько джентльмен і їздить власно каретою». Так у перекладі Ольги Сенюк пихато відповідає малий Джордж Осборн – добродушному, але не надто розумному Доббіну, син купця – сину купця, підкреслюючи різницю у статусі обох. Так, це роман Вільяма Теккерея «Ярмарок суєти». Карета – як сьогодні марка машини – означала статус. Ще й власна!

Карета – неодмінний атрибут англійської, французької, німецької та іншої класики. Починаючи від казки про Попелюшку – де золота карета після опівночі знову стане гарбузом. Особиста карета (екіпаж), поштова, диліжанс, карета на кількох осіб… Безліч карет. Власна карета; карета, яку треба замовляти (точнісінько – сучасне таксі!); весільна карета; поховальний екіпаж… Сьогодні це – етнографізм, стара добра старовина, яку люблять туристи. Можна згадати фіакри і фаетони у Львові – хоч і не криті карети, але ж який чудовий транспорт! Прокотитися з вітерцем – які приємні спогади! Або карету в львівському Музеї етнографії та художнього промислу. До речі, у цій кареті змалечку любила гойдатися знаменита літературознавець і перекладачка Соломія Павличко (1958–1999), і мені свого часу було цікаво побачити саме цю старовинну карету в холі музею.

Але стара добра карета, якою було так чудово мандрувати (якщо не злетить колесо, не закульгає чи не впаде кінь або не трапиться аварія) і яку замінили машини – це й повноправний персонаж страшних історій. Горору.

Можу дещо розповісти – цього разу не про демонічних вершників чи візників, а саме про карети – і тих, хто ними керує. (Якщо такі духи є, а карета не котиться сама по собі).

Узагалі замало приємного – побачити чорний екіпаж. Адже це катафалк, і без містики. Але без привидів неможлива уява, тому проінспектую, які є вірування про такі карети.

такою була реальна леді Мері Говард_нічого спільного з привидом.jpg

Такою була реальна леді Мері Говард (нічого спільного з привидом)

Стара добра Англія. Що на Туманному Альбіоні? Графство Девоншир. Ви чомусь опинилися самі на проїжджій дорозі. Місяць уповні. Ніщо не віщує біди. І тут… Уявіть: поночі з’являється чорна карета, яку поганяє безголовий візник. Авжеж, на конях – жалобні плюмажі. Перед кіньми стрімголов летять чорні пси. А у кареті – леді. А ще… карета їде беззвучно! І чується лише голос таємничої леді, яка так чемно і наполегливо запрошує вас сісти до екіпажу. Не погоджуйтеся!

Тікайте! Бо це – карета смерті. А сама аристократка – знаменита леді Говард. Баладу про цю постать (яку я досить давно переклала українською) іще у ХІХ ст. співали няньки своїм вихованцям. А ще були самовидці, які присягалися, що бачили той самий чорний екіпаж – ще й на ньому череп зі схрещеними кістками! Які стукотіли – куди там Кентервільському привиду! А от сама леді Мері Говард (Howard) жила у XVI ст. Вона нікого не вбивала, а просто була нещаслива у шлюбі. Точніше – у всіх чотирьох шлюбах. Перші троє чоловіків рано вмерли, четвертий виявився жорстоким (ще й син умер дитям), і леді розлучилася… А тоді взяти розлуку було дуже важко – і страшним моветоном для аристократки. Може, тому поголос і пов’язав із леді Говард таку моторошну легенду, бо «всі вмерли», як у тому фільмі? А взагалі легенда про чорну карету має рацію, бо і так небезпечно сідати до невідомих у транспорт. Згадаймо історію про Джека-Патрача, який заманював довірливих жінок до карети. Та й у простих найманих каретах вікторіанської Англії навіть без маніяків усе ж таки чигала небезпека.

Що у сусідній Ірландії? Гадаю, не варто представляти бенші (баньши) – ця дух-плакальниця знаменита за межами зеленої Ерін. Цікаво, що її надривний плач (який ні з чим не сплутати) чує не приречений на смерть, а той (чи ті), хто поряд. Долинути голосіння бенші може за багато миль – і не в Ірландії. (Є оповідки про те, як ірландці чули це ридання біля своєї хати – а потім отримували звістку про смерть дядька чи іншого родича в Америці). Хоча дехто вірить, що її плач почує тільки чистий кельт (ці факти наводив Хорхе-Люїс Борхес).

Vlcsnap2015093017h08m54s472.png

Бенші (кадр з фільму Darby O’Gill and the Little People», 1959)

А після того як закричить-заридає бенші – по небу прилетить знаменита карета, яка зветься Coíste Bodhar. Назва вимовляється приблизно як koe-shta-bower. Як і в англійців, це чорний екіпаж, яким керує безголовий візник. Така поховальна карета приїздить-прилітає за тим, кому суджено вмерти. Дуже популярний образ у міських легендах, бувальщинах, фільмах (наприклад, диснеївському «Дарбі О’Ґілл і малий народець» – «Darby O’Gill and the Little People», 1959). Це фільм за сюжетами ірландського фольклору, знятий на студії… ірландця (так, Волт Дісней або Дісні походив із ірландської родини), за творами Ґерміні Каванах.

У згаданому фільмі Дарбі – балакун, вигадник, але дуже люблячий свою єдину доньку – хвалився, що він єдиний, хто грозової ночі прокотився у знаменитій (моторошно-чорній) кареті туди і назад – і залишився живим. Тобто повернувся з того світу – чи ніколи туди не потрапляв. Завдяки своєму другу лепрекону (чи лепрехауну). Лишиться живою дочка Дарбі Кейті (за якою, власне та карета і прибула, а Дарбі вирішив пожертвувати собою). Хай Coíste Bodhar ніколи не повертається без пасажира (і про це сказано у фільмі) – лепрекон допоможе своєму другу. А вірити у все це чи ні – вирішувати слухачам і глядачам. Ірландці у пабі (і не лише там) – повірили. Отже, не все таке безнадійне.
Усі ці історії підказують: щоб почути бенші та побачити карету смерті, треба бути справжніми ірландцями.

aec428bda6e28dc1d4e740b4a8277202.jpg

Король лепреконів і Дарбі О'Ґілл у кареті смерті (кадр із голлівудського фільму)

У художній літературі старої доброї Англії теж не обійшлося без містичних історій про загадкові карети. Наприклад, Чарлз Діккенс лишив оповідання (чи новелу? просто фантастичний твір?) «Історія дядька торговельного агента», де багато містики. Тут уже не буде гумору від містера Піквіка. Отже, доба, коли й не чували про електронні листи. Як і про старіші (а для вікторіанських леді та джентельменів – новинки) – бодай телеграф. В оповіданні фігурують таємничі незнайомці та… примари поштових карет! Чом би старому транспорту не прогулятися? І, звісно, дія відбувається вночі. Буде там і таємнича молода леді, яка зіграє фатальну роль. А відкрився загадковий світ дядькові тому, що той обожнював карети! Наприкінці герой дізнається, що у тих каретах-привидах возили «мертві листи». Так називали кореспонденцію, яка чомусь не дійшла до адресата. Отже, гра слів: мертві розвозять пошту мертвих… Але хто насправді мертвий? Бо відчайдушна гонитва у кареті – живіша над живими! (Узагалі Діккенс був членом «Клубу привидів», та й вікторіанську Англію годі уявити без містичних вірувань, але цей твір вражає поєднанням буденності – і фантастики).

Мені згадується схожа історія зі знаменитим кораблем-привидом «Летючий голландець», який розвозив морями-океанами листи, що могли надійти адресатам… через століття. Досі розповідають, як, наприклад, у Голландії отримували старезні послання з іще середньовічною манерою написання адреси – і адресатам, яких давно немає у живих. Гадаю, не лише у мене була збірка «В стране легенд» (відомі середньовічні сюжети, переказані дитячими письменниками), де є одна з таких історій. Голландка отримала від листоноші дивну звістку (аякже: ще й пожовклу, зім’яту) з адресою: «Розі ван Гольп, на вулиці Святого Ніколааса, у будинку, де крамниця залізних товарів, навпроти трактиру “Зелений гусак”». (Щось на кшталт булгаковського: «Поворотивши надвір, у третьому поверсі праворуч, спитати у довідковому бюро штаб-офіцершу Подточину, а та знає»). А кому з нас не пояснювали адреси у такий спосіб? Але ближче до легенди. Виявляється, той лист – до давно вмерлої прабаби голландки. І давно немає трактиру «Зелений гусак». Як і саме місто давно змінилося.

ще один різновид ірландської карети смерті.jpg

Ще один різновид ірландської карети смерті

Чорні карети – зрозуміло. Слід остерігатися. Зрештою, вони похоронні, катафалки – і без містики. А якщо з’явиться зелена карета? Ні, це не та карета з пісні. Це – зі світу акторів. Отже: що там, за лаштунками? Адже скільки історій про театральні забобони і містичні випадки! У Санкт-Петербурзі актриси Ермітажного театру (і не лише його) бачили перед дебютом або просто виходом загадкову зелену карету. Від цього видіння залежало – успіх чи провал. Але що саме чекало на актрису чи балерину – дізнавалися вже потім. Узагалі у зелених каретах тоді привозили і розвозили акторів. Цебто нічого містичного. Але – як і чорна карета леді Говард – потойбічний зелений екіпаж беззвучний. За численними легендами, ця беззвучна карета під’їжджала вночі до вікон тих актрис, які мали вранці виступати (і служниці Мельпомени бачили транспорт випадково). Наприклад, коли був відомий балетмейстер Шарль Дідло, 1809 р. за талановитою Марією Даниловою вночі прибула та сама зелена карета… І під час знаменитого балету «Психея і Амур» зірка Марія-«Психея» ледь не загинула через нещасний випадок на сцені, а потім рано вмерла від туберкульозу. (На жаль, ця хвороба тоді була просто бичом, і її причин не знали). На перший погляд – нічого дивного. Може, навіть те, що потім у театрі згоріли костюми і декорації складного балету – просто збіг? Але в усіх оповідях такого типу – чи прочитаєте ви, чи якось інакше дізнаєтеся – неодмінно з’явиться зелена карета. Реальна чи примарна. Страх перед конкуренцією? Могло бути і збігом те, що вигнані актриси бачили після фатального вироку… зелену карету. Тобто такий локальний привид.

The Cóiste Bodhar Death Coach_але тут візник чомусь із головою.jpg

The Cóiste Bodhar (Death Coach) але тут візник чомусь із головою

Але цей транспорт міг і врятувати від небезпеки, і віщувати добро – чи навпаки. Отже, кому як пощастить.
Тепер ми знаємо, від чого берегтися. Рушаймо на бал – але пам’ятаймо про биття годинника і гарбуз. І хай усі карети смерті будуть лише в уяві, натхненням для фантазії – майбутніх творів.

Ілюстрації з відкритих джерел.

Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: