Вендіґо та його метаморфози

Вендіґо називають “криптидом” та ставлять у один ряд із Сасквачем (Єті) чи Дияволом із Джерсі. У якості криптида він потрапляє до відеоігор, коміксів, серіалів та фільмів. У сучасній американській культурі він є чимось середнім між чупакаброю та приреченим проклятим на кшталт вовкулаки, що сам же і страждає від власної трансформації.

Та восени 2021 в Україні відбулася прем’єра фільму “Ненаситний” Скотта Купера, в якому легенди про Вендіґо постають у дещо ближчій до оригінального значення подобі. У індіанському міфі Вендіґо є духом божевілля, помсти, холоду та голодної приреченості. І цей матеріял створено, аби познайомити вас із цими міфами.

Дух божевілля Великих Озер

Індіанські племена, що населяли темні й могутні ліси на Півночі поміж мережі Великих Озер, мали свій харч переважно з полювання. Примхи природи завдавали їм нещадних ударів як через погоду (нестерпний мороз чи вітер, що здіймає на Озерах хвилі, здатні зненацька утягти на дно сучасний сухогруз, є для місцевих звичними), так і через міграцію тварин, спричинену все тими ж погодними умовами. Якщо рік видавався особливо сухим, за відсутності снігу оленям було просто нічого брати від землі, через що вони йшли шукати собі їжі деінде. Ця ж відсутність снігу може зробити мороз особливо нестерпним, а зимову пустку лісу — гнітючою.

Разом із особливостями промислу та виключною ізольованістю безмежних просторів народжувалися і свої особливі легенди. Одна із них настільки притаманна регіону, що існують реально задокументовані випадки психозу, названого на її честь. На честь істоти, що в кожного племені мала власне ім’я: вендіґо, відіґо, вітіко, віхтіко тощо. Але природу в усіх мала одну. Це був дух, що заволодів свідомістю людини, зламаною природою та самотністю.

Та, попри поширене упередження, жодна із форм слова “вендіґо” не перекладається з алґонквінських мов ані як “голод”, ані як “мерзенний”. Найпростішим і тотожним для усіх племен значенням для слова, що позначало цю істоту, було “сова”. Вочевидь, у індіанців “неправильний” за своєю природою та химерний на вигляд птах, що в пітьмі мав силует, подібний до людського, вважався зокрема й пов’язаним із чимось нечистим та потойбічним.

Для плем’я Кріі, наприклад, Вітіко був духом божевілля. Вони мають казку про героя Анве, якого найняли, аби вистежити та вбити канібалів, що причаїлися серед звичайних членів плем’я. І він знайшов їхню родину, подружжя й сімох дітей, які, крім полювання на тварин, нападали на слабких, змучених та голодних людей. Для них різниці між людьми і тваринами не було, та й самих лише тварин великій родині не вистачало. Виглядали вони як люди, але дух Вітіко захопив їхні серця. Коли Анве завдяки силі, магії та хитрощам все ж перемагає усю родину, для того, аби Вітіко не повернулися, він наказує племені спалити їхні тіла. І довго племені доводиться згодовувати вогню дрова, бо нехай і згоріли тіла, та крижані серця, що поглинув Вітіко, ніяк не хотіли горіти.

У цій казці Вітіко не є криптидом, але є божевіллям жорстокості, що захоплює серце людини. Божевіллям, що викликане холодом, через що на лід і обертаються самі серця.

Та ж для Кріі Вітіко є не лише божевіллям каннібалізму чи голоду, бо на різне божевілля вони мають свій вид Вітіко. Вітіко для Кріі - це дух самотності, голоду, та наруги над святістю життя. Є в них повір’я про тих, чиїм серцем заволодів Вітіко через вбивство тварини без потреби та тих, чиї серця скував холод через зверхність над своїми близькими. Вітіко ж є і духом, що покарає за зневагу над лісом: будь-яке неприродне та аморальне діяння матиме свого духа помсти, якого містить сама земля.

Згадується Вітіко і у зв’язку з різким насуванням морозів, бурями, падінням дерев та незрозумілим шумом у лісі вночі. Сильний вітер могли називати “подихом Вендіґо”, а схід льоду навесні його “серцебиттям”.

Монстр, що завжди лишатиметься голодним

Образ рогатої почвари, що нині є популярним, не був серед індіанців найрозповсюдженішим. Значно частіше зустрічається опис схожої на мертву людину істоти із попелястою шкірою, що не має губ на обличчі та пальців на ногах. Однією з теорій про походження криптида є вірогідна знахідка десь серед лісів сильно обмороженого та від того природньо муміфікованого тіла. За відсутності одягу, що жертва холоду на останній перед смертю стадії обмороження знімає з себе добровільно у приливі палючого тепла, та із сильними слідами від важкого обмороження (що може спричинити зміну кольору шкіри та втрату як пальців, так і губ) видиво спотвореного члена твоєї власної общини може залізти глибоко до людської підсвідомості та створити нове повір’я. Повір’я, що мало б пояснити, чому вже не здатні від голоду навіть розвести вогонь люди лежать мертвими та спотвореними в оточені об’їдених у відчайдушній спробі вижити тіл їхніх близьких. “Тілесна” теорія походження легенди перегукується також із гіпотезою виникнення образу вовкулаки в Європі: мовляв, люди знайшли в лісі облізлу від шерсті тушу ведмедя, який без власного хутра зовсім втрачає свої риси та стає незрозумілим створінням, чия здоровенна обтягнута шкірою грудна клітина могла сильно нагадувати людську.

Із образу обморожених тіл канібалів мала взятися і легенда про трансформацію, щодо якої застерігали індіанці в усіх племенах регіону: будь-хто, якщо він наважиться вкусити людської плоті, неодмінно перетвориться на Вендіґо, а єдине, що зупинить цей дух від захоплення нових сердець — смерть. Саме тому навіть тих, хто завдяки каннібалізму вижив, вбивали та спалювали разом із усім одягом, оселею та знаряддям. Залишали потому від скрижанілих серцем лише попіл, що був очищеним від прокляття.

Це вірування було настільки сильним, що навіть на початку ХХ століття існували “мисливці на Вендіґо”. Визначним був випадок суду над асимільованим шаманом кріі Джоном Фіддлером та його братом Джозефом, що вихвалялися вбивством щонайменше чотирнадцяти Вендіґо “до того, як вони перетворилися та заподіяли ще більшої шкоди”. Взяли братів “на гарячому” після “зняття прокляття” з чергової жертви голоду в морозних лісах Півночі.

Ба більше, через особливості регіону та відчуженість общин, випадки каннібалізму досі фіксуються як на Великих Озерах у США, так і у ще більш холодних місцинах Канади, що із ними межують.

На виправдання вбивства уцілілих у племен з’явилося чимало легенд, в яких Вендіґо вже змінені за своєю природою (нехай і досі в людській подобі). Вони викрадали дітей, полювали на дорослих та у своїй жадібності у багатьох історіях прибігали до автоканнібалізму, що зазвичай стосувався їхніх кінцівок. Що характерно, реальні описані випадки автоканнібалізму теж завжди стосуються саме кінцівок: того, чим людина готова пожертвувати та того, що вона здатна самотужки відгризти чи відрізати. Тож крім показу жадоби подібні елементи все ще могли мати відображення реальних знахідок тіл людей, що померли від холоду, голоду та нанесених самим собі ран.

Вендіґо після однієї жертви та перетворення жадали більшого. Подібні Вендіґо все ще описуються як схожі на мертвих людей, але тепер вони збільшуються від кожної жертви, яку вони зжерли.

Через реальні випадки жертв голоду також могло з’явитися і окреме повір’я про душі померлих, що перетворилися на Вендіґо — пожирачів моху. Бо ж саме мох був їхньою останньою їжею і лише мох лишиться їхньою єдиною принадою у потойбіччі. Звісно, навіть зустрічі із таким духом все одно треба уникати. І саме “пожирачі моху”, що для індіанців був оленячою їжею, отримають образ волохатих потвор із величезними вухами та рогами.

Так чи інакше, усі легенди спільні у тому, що Вендіґо ніколи не буде здатен втамувати свій голод та завжди полюватиме у пошуках нових жертв, приречений на самотність та страждання.

Перетворення та нові життя

У 1907 році Алджернон Блеквуд, чия творчість зокрема надихне пізніше Говарда Лавкрафта, опублікував свою повість “Вендіґо”, що була першим літературним втіленням однієї з легенд про “совиного” духа божевілля.

У повісті описано зустріч саме із “пожирачем моху”, повір’я про якого групі мисливців на лося в лісах Онтарію розповів найманий кухар — індіанець Панк. Лише він зможе визначити за запахом від провідника, що той збожеволів саме від зустрічі із Вендіґо. Зіткнення із невидимою потойбічною істотою сильно занепокоїло провідника де Фаго, що посеред ночі спочатку потроху виліз з намету, а потім, начхавши на холод, босий та роздягнутий пішов до лісу. Юний Сімпсон, якого відрядили у пару до провідника, піде слідом де Фаго, до якого приєднаються велетенські відбитки нелюдських стоп. Потроху сліди істоти та провідника-француза зіллються воєдино, і, коли Вендіґо його торкнеться, стежка відбитків обірветься. Голос переляканого та божевільного де Фаго незримо доноситиметься з неба, до якого його підняв потойбічний дух, і волатиме француз про те, що ноги його палають. Палали вони від нестримної та нелюдськи швидкої гонитви де Фаго за совиним духом, що божевіллям змушував його бігти так швидко, що той аж здійнявся в небо. Або, якщо вже розбирати міфологію, від обмороження.

Пізніше де Фаго знайдуть живим на протилежному березі озера, куди він ніяк не міг дістатися пішки швидше за своїх товаришів на човнах. Та проживе провідник недовго: вже за два тижні він зачахне від туги та голоду, не здатний їсти нічого.

Саме повість Блеквуда принесе легенду про Вендіґо в культурну сферу білих колоністів. А створені ще на початку століття в якості ілюстрації до повісті арти з рогатим монстром надихнуть як творців мейнстримних коміксів (Вендіґо є частиною всесвіту Marvel від 1973 року), так і режисерів трешових горорів та любителів надприроднього, що у гонитві за черговою сенсацією створять чимало кріпіпаст та фальсифікацій.

З’являтиметься Вендіґо переважно у якості бездумного звіра, що втратив всіляку людську подобу та є значно ближчим за своєю сутністю до європейського вовкулаки чи християнських демонів. У першому випадку Вендіґо зображається як проклята рогата потвора, що жадає лише крові та має змогу заражати інших (типове зображення — серіал “Надприроднє”). У другому ж Вендіґо буде духом, що заражатиме людей та предмети, витісняючи їхню душу (“Кладовище домашніх тварин” Стівена Кінґа).

Навіть поширеніший у легендах образ обмороженого трупа Вендіґо примірятиме нечасто. І навіть тоді, скоріш за все, скидатиметься скоріше на ґуля, а не розумну та підступну людину, що здатна хитрощами викрасти дитину. Майже канонічний зовнішній виглід Вендіґо отримали, наприклад, у грі “Until Dawn”.

Але живе і використання Вендіґо у якості алегорії морального падіння людини без жодного фізичного перевтілення. “Вендіґо”, як найвищим проклятим канібалом, бажає зватися Ганнібал Лектор, для якого поїдання людської плоті є лише одним із багатьох порушених моральних табу. У трилері “The Round House” за авторством Луіз Елдріч головний антагоніст — надзвичайно жорстокий ґвалтівник, — прирівнюється до морально проклятого Вендіґо, єдиним способом зупинити якого від вчинення нових злочинів є смерть.

У оповіданні “Тихий хлопчик” Ніка Антоски, адаптацією якого є фільм “Ненаситний”, до перетворення призводить антисоціальна поведінка та алкоголізм, що караються мстивим духом. Судячи з усього сказаного Ґільєрмо дель Торо (продюсером фільму) та командою, оригінальне оповідання було дещо перероблене, та залишило у собі той самий елемент перевтілення у якості покарання. Фільм мав вийти ще у 2020, але прем’єру кілька разів переносили через пандемію.