Поділитися

 (Українська альтернатива сьогодні і завтра. Частина 1)

Скоріше за все, ви не чули про “Одержимість” Романа Лінькова, що й не дивно ― видимість жанрової літератури в Україні підтримується в першу чергу медійними силами читацьких спільнот. І якщо українським фантастам та горористам таки вдалося за декілька років розвинути непогані внутрішні та зовнішні зв’язки, то вужчий сегмент альтернативи на ринку представлений значно слабше. І проблема тут не лише у консервативності великої частини суспільства, яку лякає навіть чорт на обкладинці Конрадовського “Ностромо” від “Астролябії”, не кажучи вже про примарні перспективи видання Поппі Брайт чи ще когось зі сплатеристів. Проблеми з альтернативою починаються ще на етапі визначення жанру та поглиблюються недостатнім умінням нашої літератури осмислювати “брудні” аспекти життя без надмірного пафосу та намагань підлаштувати під свої реалії невластивий нам досвід. Тож сьогоднішнім нарисом мені хочеться почати розмову не лише про саму книжку Романа, а й про долю жанру на українських теренах загалом ― і про те, куди йому рухатися далі.

Строго кажучи, альтернатива ― поняття не зовсім валідне для літературної теорії: під цю категорію умовно підпадають навколофантастичні та контркультурні твори того штибу, що друкувався свого часу у російській серії “Альтернатива”. Серія видавала авторів середньої відомості, що не соромилися говорити на провокативні теми ― від наркозалежності (“Трейнспоттінґ” Ірвіна Велша”) до некрофілії (“Вишуканий труп” Поппі Брайт) та від іронічної критики маскулінності (“Бійцівський клуб” Чака Поланіка) до еротизованої ігрової теорії (“Німформація” Джеффа Нуна). В Україні іноді вживається напівнеформальне поняття “хуліганської прози”, і близько до цього жанру в свій час встигли попрацювати Сергій Жадан, Олексій Жупанський, Анатолій Дністровий та ще чимало письменників різного калібру; один з останніх помітних пострілів на цьому ґрунті ― міжавторська збірка “Львів. Доза. Порно”, про яку ми предметно поговоримо у другій частині цього матеріалу.

“Одержимість” ― невеличкий роман запорізького автора Романа Лінькова ― не потрапив у поле зору більш-менш помітних гравців жанрового ринку та вийшов у видавництві “Ліра-К”, яке друкує, здається, геть усе в діапазоні від посібників для економістів до конспірологічних трактатів. Із масштабом видавництва, вочевидь, пов’язаний і факт використання авторської редакції (та відсутності великої видавничої команди), однак умови, за яких молодим авторам доводиться заявляти про себе, ні для кого не є таємницею. (NB: підтримка письменницьких ініціатив безпосередньо залежить від читачів, тож дочитавши цей текст і придбавши книгу Романа, ви зробите у розвиток жанру свій внесок).

Анотація та експозиція твору не розтягують основну інтригу надовго: головний герой, Тревор, прокидається у могилі. І це не фальшива тривога: він справді мертвий, але може рухатися, і вибравшись з-під землі, натрапляє на пару таких самих щасливців. Назва першої частини ― “Мертві прокидаються навесні” ― влучно окреслює початковий конфлікт твору: навесні, звісно, оживає природа в усіх її проявах, але повернення до життя героїв ― перверсивне та надприродне. Їхні рідні скористалися послугами приватного клубу, який перетворює мерців на манекени ― слухняні ляльки, позбавлені власної волі, що мають не більше прав, ніж магазинні секс-іграшки. Втім, у випадку Тревора щось пішло не так, і дружина від нього відмовилася; але він чомусь знає, що мусить іти, рухатися вперед, до загадкового Міста, яке бовваніє попереду, й до нового існування, хай би яким нетиповим воно не було.

Пронумеровані сектори з іржавими стовпчиками по периметру; обличчя, дати, жахливі вінки. Трава біля ніг, така відгодована, занадто жива, смішить мене своїм синім кольором: він настільки насичений, що видається тупим і рідним, як жарти доньки-невдахи. Мені хочеться підмести траву, згребти до купи величезним іржавим гребнем усю шорсткість її оксамиту, що перекидається в роті, аби поринути в цю прохолодну і свіжу масу. Я хочу змити із себе затхлість дерев’яної труни раз і назавжди, змінити одяг і покинути ці пенати, які так змучили мене своїми жахіттями. Позбутися плям і позначок із пекла дохлих пристрастей, в якому ти бачиш, як зраджував, брехав і не діяв, і нівечиш себе за це.

Паралельно з квестом Тревора розгортається ще кілька сюжетних гілок, зокрема ― розслідування діяльності клубу детективом К., який зіткнувся з цілим рядом загадкових убивств, об’єднаних спільним знаменником: всі жертви деякий час тому втратили близьких та зберігали вдома дивні манекени. Журналіст, письменниця, співачка ― частини головоломки поволі стають на місце, трагедії окремих персонажів складаються у величезну спільну жадобу ― бажання позбутися болісної одержимості, що її так чи інакше відчувають усі герої, прагнучи заповнити внутрішню порожнечу.

Законсервований розклад тіла головного героя, втім, не гарантує цілісності розуму, і саме цей фактор дозволяє Лінькову вдосталь насолодитися ненадійністю оповідача та вільним потоком думок. Довільні фрагменти спогадів із дитинства та зрілих років, чужі обличчя, ціла низка жінок із умовними іменами ― Руда, Біла, Занадто Біла… Сама структура твору віддзеркалює посмертне існування героїв: текст подається уривчасто, перемішуючи різних героїв та їхні враження несподіваними монтажними склейками і нагадуючи розпад свідомості за версією тибетського бардо. І, як і бардо, цей шлях також веде до болючого звільнення та переродження, хай у якому вигляді. Цілком зрозуміло, такий авторський підхід ― водночас і плюс, і мінус твору: це заслужений високий бал за сміливість та оригінальність, однак прихильникам лінійної оповіді доведеться зціпити зуби.

Ми могли б бути воїнами, сильними й благородними. У нас була б слава, нам би під ноги кидали квіти, наші імена стали б заклинаннями. Ми, колись світлі, перспективні, чиїсь кохані, безтурботні діти, могли б стати великими. У нас був шанс боротися. У нас був шанс спокусити талан. Ми вірили в щастя, любов і справедливість. Любов нас отруїла: ми ― дрібні миші, одержимі сплетенням життів і тіл ― копошимося по брудних кутах і кублах, підглядаємо в щілини та чіпаємо одне одне. Гладимо, вичавлюємо, ковтаємо, ревемо та стогнемо. Ми заглядаємо в очі та зовсім не бачимо власних відображень. Одержимість нас стерла.

“Одержимість” не цурається сміливих тем ― зокрема, радикальної еротизації сюжету ― і це неабиякий плюс для українського ринку, дещо травмованого християнською етикою та магічним мисленням: мовляв, якщо про щось не писати, цього не існуватиме. Однак доречно було б поговорити про характер цієї еротизації ― бо хоч секс і виправдано пронизує весь сюжет, у нас, на жаль, доволі мало можливостей роздивитися героїв роману за межами їхнього інтимного життя (порівняно, наприклад, із “Задухою” Поланіка ― книжкою про сексоголіка, яка завдяки зосередженості на одному персонажеві встигає показати нам його із декількох інших сторін). При цьому еротичні описи переважно наближаються до порнографічних, а ті, як відомо, мало відповідають сексуальному досвіду реального світу.

Одразу варто зазначити, що це критика не з позиції принципу “пиши тільки про те, що знаєш”, адвокатами якого виступають деякі читачі. Звісно, коли знаєш, що Буковскі справді працював поштарем, а Берроуз справді просидів немало років на героїні та бензедрині, сприйняття їхній творів стає наочнішим і соковитішим, однак буквальне зловживання цим правилом здатне завести у глухий кут ― зрештою, не всі яскраві пригоди сумісні зі здоров’ям, а письменницькі розвідки ніхто не відміняв. Проте покоління 25-35-річних українських авторів, які виросли на фільмах 80-х та 90-х у рандомному дубляжі та почасти деформованих російських перекладах, всотали дещо гротескний тамтешній стиль, передусім у діалогах та інтимних описах, і не завжди відчувають природний тон оповіді. Звідси й дещо старомодна (себто на дещицю мізогінна) подача інтимних сцен, властива й Лінькову ― хоча в цілому суб’єктність жінок у романі (починаючи з тієї, що позирає на нас із обкладинки) не дуже програє суб’єктності чоловіків: коли половина персонажів уже стала чи потенційно стане ляльками, інша половина свідомо проєктуватиме на них свої комплекси, а ми, читачі, вуаєристично й соромливо до цих комплексів доєднуємося.

І все ж як твір своєрідного “перехідного” періоду “Одержимість” відіграє свою роль, висвітлюючи пройдений українськими письменниками та читачами шлях. Попри помітне захоплення формою, автор не забуває працювати з відтіненим нею змістом, що означає ― ми потроху починаємо розуміти, навіщо нам цей жанр, і шукаємо виходів із пастки шаблонних уявлень, висланої нам пропущеним через чужі фільтри досвідом. Українська альтернатива у нинішньому вигляді досі демонструє певні ознаки карго-культу, але дерев’яні літаки вже потроху начиняються робочими механізмами, і знайшовши спосіб примирити їх з власними реаліями, ми зможемо змусити їх злетіти високо і впевнено. Роман Ліньков робить свій хоробрий крок до цього злету у великій формі, а наскільки це вдається представникам малої, поговоримо наступним разом.

Придбати “Одержимість можна на сайті видавництва або безпосередньо в автора.

____________________________________________________________________________________________________

Читайте також: Мерзенна вісімка: Кіно на межі огиди та захвату

Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: