Мерзенна вісімка: Кіно на межі огиди та захвату

Є фільми, які не подивишся з батьками і якими соромно ділитись у соцмережах, але які все одно вражають. Перегляд такого фільму з друзями прирівнюється до тижневого походу в Карпати за несприятливої погоди і надзвичайно ріднить: якщо вже товариш не покрутив пальцем біля скроні й досі згоден приходити до тебе в гості, значить, на нього справді можна покластися. Гелловін ― чудовий привід видобути з сусіків найнестерпніші кінострічки з власних колекцій; коли, як не зараз, випробувати коло знайомих на міцність!

Ні, у цій підбірці не буде ані “Людської багатоніжки”, ані фільмів “Троми”, навіть ранніх шедеврів Пітера Джексона (хоча кульмінаційна криваво-бурлескна сцена його лялькової чорнухи “Зустріч із Фіблами” досі гріє нам серденьки). Тільки добірний артгаус, за рекомендації якого нам самим буває трохи ніяково, але вже якщо ділитися, то найкращим (хай і у неконвенційному сенсі). Переконайтеся, що вам уже більше вісімнадцяти, не переїдайте перед переглядом, і яскравих усім вражень.

Золота рукавичка (Der Goldene Handschuh, 2019)

Кінематограф давно облюбував серійних убивць та практично щороку екранізує їхні злочини з різною мірою кривавості, однак стрічка німецько-турецького режисера Фатіха Акіна демонструє дивовижно свіжий підхід до жанру, поєднуючи відвертий натуралізм із гротескною яскравістю постановки. Фільм просто не може подобатися за змістом, але художньо претендує на шедевральність. “Золота рукавичка” ― назва засцяного гамбурзького генделика, що його постійно відвідував на початку сімдесятих такий собі Фріц Гонка, потворний невдаха середнього віку. Чіпляючи у барі таких само малоприємних тітоньок (із чистоплотнішими та юнішими дівчатами пан Гонка, звісно, шансів не мав), чоловік приводив їх додому, а після ганебної демонстрації еректильної дисфункції жорстоко вбивав та розчленовував, по кілька місяців зберігаючи у квартирі (фу!).

Один із головних козирів фільму ― розкішний виконавець головної ролі Йонас Дасслер, якого щедрий грим перетворює із симпатичного молодика на повне страшко. Дасслер виклався на двісті відсотків, сіпаючись, лаючись та шкірячи жовті зуби ― раз за разом викликаючи цілковиту огиду до персонажа. Градус реалістичності викручений на максимум: вбога квартира Гонки смердить аж через екран, огрядні і вкриті синцями проститутки у засмальцьованому одязі навідріз відмовляються помирати швидко й красиво, а інтимні потуги головного героя хоч і потрапляють у кадр лише частково, та все ж дають незабутнє уявлення про життя людей, яких ви часом бачите на районі по п’ятницях. Але попри безумовну мерзенність (і хотілося б сказати ― перебільшеність, але навряд), “Золота рукавичка” зіграна, написана, оформлена й відзнята настільки яскраво й талановито, що перегляд викликає перманентне відчуття легкого сорому. У доволі рідкісній категорії естетичного задоволення від гидких речей вона отримує десять із десяти за обома критеріями, естетичності та гидкості, і цілком може стати вашим улюбленим фільмом із тих, які ви ніколи не захочете передивлятися.

Смальцевий душитель (The Greasy Strangler, 2016)

Перезрілий дівич Брейден живе зі своїм надміру ексцентричним татусем Ронні, допомагаючи йому проводити диско-екскурсії містом (які загалом складаються з набору цілковито вигаданих фактів про “Бі Джиз” та інші гурти) та готуючи батькові дуже жирну їжу. Одного разу на екскурсію приходить повнява красуня Джанет, у яку Брейден закохується з першого погляду ― але Ронні вже готовий відбити її у сина-невдахи. Намагаючись повернути своє кохання, Брейден наражається на страшенну небезпеку: адже ночами Ронні таємно влізає голяка у діжку зі смальцем і перетворюється на страшну потвору ― Смальцевого Душителя, який мститься усім, хто хоч чимось його образив.

Дебютна повнометражка Джима Госкінга, якому також належить чарівна комедія “Вечір із Беверлі Лафф Лінн”, весь час балансує на межі фолу: герої ходять голяка, демонструючи монструозні геніталії, підглядають один за одним у спальні й туалеті, гучно пердять та обговорюють фізіологічно малоприємні речі. Надмірна кількість жирної їжі апетитності перегляду також не додає. Однак саме перебільшеність кривавих сцен та абсурдність діалогів, довершена чарівним у своїй ідіотичності саундтреком, перетворює цю санденсівську комедію на якісний треш. Актори настільки ревно переграють, що місцями стає дуже смішно, а місцями ― аж ніяково, бо ж якоїсь миті починаєш усвідомлювати, що для подібних перформансів на камеру потрібна неабияка внутрішня розкутість.

Найдивовижніше ж у “Смальцевому душителі” те, що за зовнішньою атрибутикою несподівано розкривається дуже гідна сімейна драма про конфлікт поколінь, ревнощі та зрештою ― примирення. Прагнучи вивести на чисту воду Душителя, Брейден неочікувано знаходить батька, а це, погодьтеся, вдається далеко не всім людям на цій планеті.

Просвітління Вайта (White Lightnin’, 2009)

Майже копійчаний артгаус із унікальним сюжетом, сутність якого вміщається у два слова ― це єдиний у світовій історії фільм про чечіточника-токсикомана. Фільм дуже вільно заснований на біографії танцюриста Джеско Вайта (який, щоправда, якимось дивом досі живий): вихідця з американської глушини, що пішов танцювальними стопами батька, хоча кар’єрному успіху неабияк заважали всі можливі залежності та запальний норов. Екранний Джеско, якого блискуче відіграють Едвард Гоґґ та Овен Кемпбелл, проходить через нюхання бензину і клею, дитячу колонію, психлікарню, тури локальними барами, знову психлікарню, марні спроби завести родину з персонажкою Керрі Фішер, проблеми з поліцією і помсту за вбитого батька, щоб урешті-решт здобути вистраждане просвітління.

Режисерська робота Домініка Мерфі ― це концентроване санденсівське драмеді, здатне викликати як усмішку, так і щире співчуття. Попри те, що у світлі періоди життя Джеско намагається набратися розуму й удавати статечного члена суспільства, внутрішні демони все одно раз за разом беруть гору, перетворюючи цей фільм на одну з найглибинніших репрезентацій американського Біблійного поясу. Навіть моторошним луїзіанським містеріям “Справжнього детектива” не вдалося так гостро закарбувати на екрані самісіньку сутність регіону, що живе у вічних митарствах поміж пеклом та раєм, постійним страхом перед неминучим божественним покаранням та неможливістю очистити бідняцьку совість інакше, крім як власною кров’ю.

Чоловіки та кури (Mænd og Høns, 2015)

Нізащо не дивіться цей фільм, якщо хочете запам’ятати Мадса Міккельсена таким, яким бачили його в “Ганнібалі” чи хоча б у “Казино Рояль”. Доволі важко впізнати цього завжди елегантного данця у потворному вусатому онаністі з заячою губою, що одного дня дізнається про існування покійного біологічного батька та купи інших, таких само мерзенних на вигляд братів. Справжній батько цього виводку був генетиком, і його новонабуті діти мусять дізнатися про характер його досліджень ― паралельно вгамовуючи лібідо за допомогою батькових лабораторних тварин. Ми попередили.

Попри загальну безглуздість сюжету та божевільний, якщо не сказати  хворий, фінальний твіст, “Чоловіки та кури” ― хороший зразок сучасної європейської комедії “не для всіх”. Вона брудна й місцями огидна, на грим відверто дебільних персонажів неможливо дивитися спокійно, а Міккельсен, що кожні десять хвилин фільму мчить за кадр із рулоном туалетного паперу в руках, буде являтися вам у кошмарах. Але якщо ви готові до незвичного кінематографічного досвіду, то сміливо додавайте цей фільм у плани перегляду ― він доволі смішний і дозволяє по-новому поглянути на широту діапазону акторської професії. А заразом ― і на генетичні особливості деяких ваших сусідів.

Муки (Calvaire, 2004)

Заблукавши у глушині, співак шансону Марк зупиняється в готелі у маленькому селищі, самотній власник якого, колишній комік Бартель, радо вітає гостя, годує вечерею та обіцяє допомогти з ремонтом фургону. Однак від’їзд щоразу затягується, хазяїн стає дедалі агресивнішим, постійно згадуючи дружину, яка його покинула, а у селищі довкола живуть самі чоловіки, яких Марк випадково застає за статевим актом зі свинею. Коли тужливо-ностальгійні спогади Бартеля геть втратять зв’язок із реальністю, а місцеві пронюхають про появу гостя, Марк виявить, що вибратися з віддалених боліт йому буде не так-то й легко.

Фільм бельгійського режисера Фабріса дю Вельца позиціонується як психологічний горор, однак гіпертрофованість образів подекуди виводить його на межі чорної комедії: Бартель розповідає несмішні жарти про карликів та змушує гостя відповідати на гостинність піснею, мешканці селища всі як один карикатурно похмурі, а вінчає картину одна з безперечно найкращих танцювальних сцен в історії кіно ― якщо, звісно, зайти у цей рейтинг із неочікувального тилу. З одного боку, нічого смішного у невиправданих муках Марка начебто й немає. З іншого ж, якщо замислитися, дю Вельцу вдається дуже яскраво описати замкнене чоловіче суспільство, яке замість того, щоб зробити крок до налагодження стосунків із жіноцтвом, ладне витворити собі ерзац жінки із чого завгодно.

Тото, котрий жив двічі (Totò che visse due volte, 1998)

Скандальний італійський фільм, заборонений у місцевому прокаті (і це в кінці дев’яностих!) за аморальність. Не тільки тому, що це стрічка з відвертим гомосексуальним вайбом, всі ролі в якій, включно з жіночими, виконують далекі від канонів краси чоловіки, і навіть не через наявність у стрічці мастурбації та неконсенсуального сексу з домашньою птицею, а передусім тому, що все це неподобство винахідливо, іронічно й абсолютно безсоромно натягнуте на впізнавану релігійну тематику. Тото ― цинічний чорноротий месія, що приходить у сицилійське селище, не поспішаючи когось рятувати чи за когось помирати; він же ― бос місцевої мафії (обидві ролі виконує один актор), що прагне вбити месію, бо той воскресив втопленого у кислоті Лазаря. Обурливо ― і водночас блискуче.

Для християнської спільноти, звісно, фільм є неабияким блюзнірством, проте соціальний коментар йому вдається на ура. Тут є і чоловік, який боїться прийти на похорон коханця, бо боїться осуду його родини; і сексуально стурбований місцевий дурник, який краде медальйон Діви Марії, щоб вистачило грошей на проститутку (нагадуємо, всі ролі у фільмі належать чоловікам). Додайте сюди сміховинно-гротескних дідів, що відіграють бабусь у чорних хустках, та янгола, якому не пощастило потрапити у селище з перезбудженими мужланами ― все це абсолютно незабутні образи, які надовго осідають у пам’яті цитатами. Безперечно, Ісусу в таких умовах було б несолодко, тому Тото бере на себе його функції ― й відсидівши Тайну Вечерю з набридливими апостолами, помирає як не за весь світ, то принаймні за Сицилію. Шах і мат, атеїсти.

Таксидермія (Taxidermia, 2006)

Дьордь Палфі ― один з найкращих сучасних угорських постановників, фільми якого стабільно викликають відчуття WTF? у найкращому сенсі. “Таксидермія” складається з трьох новел про життя однієї родини ― хоча до батьківства персонажів, зважаючи на обставини, лишаються великі питання. Солдат Морозґовані, божеволіючи від відсутності жіночого тепла на посту, усамітнюється в повітці зі свинячою тушею ― а за дев’ять місяців у його капітана народиться дитинка зі свинячим хвостиком. Дитинка виросте чемпіоном зі швидкісного пожирання їжі, одружиться на колезі за змаганнями (приблизно таких самих габаритів) і всіляко гнобитиме сина, який замість продовження родинної справи стане злочинно худорлявим таксидермістом.

Це тільки загальні контури розповіді, всередині ж міститься повна феєрія шалених епізодів із весіллями та подружніми зрадами, хижими тваринами та членом-вогнеметом, радянськими функціонерами й мистецтвом виблювати за півхвилини все, що зжер за попередні десять. Палфі не соромиться нашпиговувати фільми епізодами, яких ви точно ніде більше не побачите: у його стрічці “Вільне падіння” (Szabadesés, 2014) навіть була буквальна візуалізація виразу “народи мене назад”. “Таксидермія” ж, простягаючи нитку абсурдного сюжету через кілька поколінь нещасливих людей, у сатиричній формі говорить про важливість чесності з іншими та собою ― навіть якщо донести значущість своєї думки вдається тільки художнім актом власної смерті.

Людина кусає собаку / Це сталося поруч із вами (C’est arrivé près de chez vous, 1992)

Розкішне й зухвале бельгійське мок’юментарі, створене за кілька років до новітнього етапу популярності жанру. Харизматичний серійний убивця Бенуа показує кінематографістам свою роботу, не цураючись вбивати на камеру практично будь-кого: жінок, дітей, старих та іммігрантів. На відміну, наприклад, від стилізованого під документалку серіалу “Що ми робимо у темряві”, який захоплюється сюжетом і постійно забуває про четверту стіну, ця стрічка використовує рамки жанру на повну, вбиваючи у процесі навіть членів знімальної групи ― виробничий ризик, самі розумієте. Екранні події, звісно, порушують усі можливі табу: в одній із найпам’ятніших сцен Бенуа приходить вбивати пенсіонерку і вистрибує на неї з-за рогу, доводячи до серцевого нападу ― а потім незворушно коментує, що зекономив таким чином кулю.

Незважаючи на обурливість змісту, фільм отримав свого часу високі оцінки кінокритиків саме через сміливість тону та влучність посилу. Відстороненість знімальної групи, яка незворушно спостерігає за жорстокістю Бенуа, змінюється співучастю; вони спокійно жертвують численними незнайомими людьми заради ефектних кадрів хроніки життя психопата. Стрічка “Людина кусає собаку” майже тридцять років тому піднімала тему, яку в наші часи блискуче розкрив “Стрінґер” із Джейком Джилленхолом і яка постає перед нами з кожним стидким сюжетом “1+1”: на що здатні піти журналісти та документалісти, якщо статечна публіка п’яніє від насильства на екрані і прагне дивитися на нього знову і знову?