Те, що наново залюблює в готику

Видавництво «Жорж» пропонує українському читачу привабливу подорож готичними світами з циклом Т. Кінгфішер «Клятвений солдат». Привабливу в усіх сенсах — від неймовірно гарних обкладинок і до химеристого світу, що розкривається поволі, як нічна хижа квітка. І який непомітно зваблює читача своїм розмаїттям.
Вже вийшли друком перші дві книги — «Те, що тривожить мерців» та «Те, що бенкетує вночі». Тож пропонуємо роздивитися ближче, чим авторка змусить нас тривожитися і бенкетувати.
Але спершу кілька слів про саму авторку.

Т. Кінгфішер, вона ж американка Урсула Вернон, вона ж письменниця з численними відзнаками, такими як премія «Г’юго», «Локус», «Неб’юла», нагороди Mythopoeic Awards та інші. А ще — художниця-ілюстраторка.

Псевдонім Т. Кінгфішер авторка створила, аби писати книги для дорослої аудиторії, серед яких і цикл «Клятвений солдат». Це допомогло уникнути плутанини, адже велика аудиторія читачів знає її саме як дитячу авторку. Т. Кінгфішер — це данина любові пані до зимородків та як шана Урсулі Ле Ґвін, яка якось жартувала, що колись її назвали Уліссом Зимородком.

Почекайте з озвученням канонічного «Це ж вже було!», забачивши в історії Меделін, Родеріка та маєток Ашерів. Дійсно, цикл «Клятвений солдат» зародився завдяки відомому оповіданню Едгара Алана По «Падіння дому Ашерів». Історію його створення детально пояснює авторка у примітках до першої книги «Те, що тривожить мерців». Тут хочу окремо зазначити, що післямови Т. Кінгфішер в обох частинах вельмо щирі, містять багато цікавинок про роботу над історією і навіть факти, що не увійшли до книги — така собі шпарка в залаштунки письменницької майстерні.
Але повернемося до наших Ашерів.

Це був мій перший читацький острах — а чи не буде історія точним віддзеркаленням історії По. Як відображення маєтку Ашерів у рівному плесі моторошного озера. Однак побоювання виявилися безпідставними. Т. Кінгфішер вдалося створити оригінальний авторський світ, він не змикається колом, довкруж Ашерів, а простягається незвіданими шляхами далі й далі, аж до мальовничої Ґаллації. І хочеться слідувати ними, хочеться пізнавати його, без жалю полишивши позаду маєток Ашерів і безталанних близнюків.
Друга книга ставить у фокус саме Алекса Істона, так, як старанна мікологиня міс Поттер ставить під окуляр мікроскопа скельце з гіфами грибів. І ми роздивляємося героя під іншим кутом, рівночасно слідкуючи за історією. Можливо тому «Те, що бенкетує вночі» видалася вдумливішою, проникливішою. Здається, наче дія повільніша і навіть усамітненіша, хоча кількість персонажів і локацій приблизно така ж, як і в першій книзі.

І «Те, що тривожить мерців», і «Те, що бенкетує вночі» — повість, розказана менш ніж на двохсот сторінках. Разом з тим історія має високу щільність, дуже концентрована. Отут і проявляється в повній мірі талант авторки. Її описи лаконічні, однак вельми об’ємні, розгортаються, наче поп-ап ілюстрації — з кількох речень постає рель’єфна, тривимірна картина.

Урсула Вернон — пристрасна садівниця, трепетно ставиться до всього біорізноманіття. Можливо, саме тому авторці вдається так неперевершено передавати відчуття певної місцевості. Здається, що під час читання відчуваєш запах холодного передзимового ґаллаційського лісу, або застояної води Ашерівського озера. Можливо, саме тому вигадані образи зайців-відьмаків, а чи червонозяберних сироїжок такі моторошні.

Пристрасть до живої природи демонструє в циклі і одна з персонажок — Євгенія Поттер, затята мікологиня, знання якої стають вирішальними у боротьбі з невідомим злом. Що ж стосується самого зла, то авторське бачення нелюдського створює хтонь, яка не вбиває заради мсти чи будь-якої іншої емоції. Вона бенкетує, бо прагне і може. Моройка, що вбиває не через кривду чи правду, а лише тому, що її життєва трагедія викривила, трансформувала людське в іншу сутність. Для неї немає поганих і хороших, для неї є лише ті, які дихають, або ні. Так само і Ва — іншовидова розумна сутність, якою рухає головний закон планети — еволюціонуй, або помри. І він виконує цей заповіт Чарльза нашого Дарвіна блискуче, проростаючи скрізь, куди зміг дотягнутися.

«Щось лихе», — казав Родерік. Лишень тут мені відкрилося не лихе, а чужорідне, і таке страхітливо далеке від від мого розуміння, що кожнісінька клітина мого тіла кричала покинути його, втекти, віддалитися…»

А ще авторка не відстроковує зустріч зі злом, намагається приховати його за стінами маєтку, а демонструє в перших же рядках. З кожним кроком, який Алекс Істон робить до дому Ашерів, ми укріплюємося в думці — тут з усім щось дуже не так.

«Зябра під капелюшком гриба були глибоко червоного кольору розірваних м’язів, майже фіолетового відтінку, що так жахливо контрастує з блідо-рожевими нутрощами»

Не зраджує Кінгфішер наших очікувань і в другій книзі. Уся комбінація зла викладена відверто і відразу. Це додає азарту читання, адже щосторінки звіряєш очікування з вигадливими ходами авторки. Ця майстерна шахова партія тримається не стільки на інтризі, як на наповненні сцен, персонажів, на сенсах й емоціях, які проростають у читачі.

До Алекса Істона, головного героя циклу, є певне очікування, адже читач заінтригований клятвеною серією, чув про небінарність. Тому і знайомишся з персонажем обережно — класифікуєш, наче шановна міс Поттер. Однак вже за кілька сторінок поміщаєш його до клади «свої люди».

В персонажі вдало поєднується суворий солдатський досвід, витримка, холодний розум. А смаку всьому цьому додає легка, навіть елегантна іронія. Всі, для кого гумор в горорі часто стає каменем спотикання можуть видихнути — тут це влучно і дійсно дотепно.
Головна перевага Алекса — він не прагне нікому сподобатися, але шанобливо ставиться до людей та їхньої гідності. Це постає і як риса характеру, і як набута властивість солдата, який бачив на своєму шляху багато людей, багато доль, багато смертей. І ці спомини завжди з ним.

Солдатське серце не знає різниці між жахіттями. Гриб то чи гарматний вогонь, для нього все це — війна

І дійсно, в обох книгах пригода Алекса нагадує битву, самовіддану і небезпечну, з якої, якщо й вийти переможцем, то лише заплативши певну ціну. Звідси й обережність, розсудливість героя, його бажання продумати всі ходи наперед.
Саме в другій частині циклу ми зблизька роздивляємося те сумнозвісне солдатське серце — травму війни, ще знану як ПТСР. І цей вдале авторське рішення. Своєчасне. В першій книзі ми задовільняємо власну цікавість і пізнаємо Алекса Істона як клятвеного солдата, а в другій — як солдата, який дивився в очі смерті і бачив там власне відображення.
Тема делікатна, а ще занадто дражлива для українського читача, який перебуває в епіцентри війни. Де солдат з ПТСР — не просто книжковий герой, а, ймовірно, твоя близька людина. Це був другий мій читацький острах, дуже не хотілося, аби ця тема була лишень декорацією. Та авторка обійшлася з нею поштиво й солдатське серце відіграє важливу роль в сюжеті, є ключовим елементом розв’язки історії.

Якби у Ґаллації — рідній країні Алекса Істона — були отці-засновники, ними, до прикладу, могли би стати Роберт Луїс Стівенсон чи Артур Конан-Дойл. Адже письменники свого часу долучилися до такої течії літератури як руританські романи. Започаткував цей піджанр пригодницьких історій Ентоні Гоуп на межі XIX—XX століть, перенісши дію свого роману у вигадану країну «десь між Німецькою та Австрійською імперіями». Такий тип романів знайшов попит у тогочасного читача, адже тут перепліталися карколомні інтриги та політичні пристрасті вигаданих монарших родів з реальними фактами газетної хроніки.

Ґаллація в «Клятвеному солдаті» — це майже канонічний руританський антураж, така собі данина цікавій літературній традиції. Адже події книг відбуваються в той самий час, коли й писалися руританські романи.
Суворий край, ця ваша Ґаллація, але як же віртуозно змальований. І не лише через краєвиди і описи, а вони, скажу відверто, дуже кінематографічні, але й через тепло, з яким про Батьківщину говорить сам Алекс Істон. Звісно, не без дрібки своєї фірмової іронії.

«Якось поет написав, що ліси Ґаллації такі глухі й темні, як Господня скорбота, і, хоч я ставлюся до поетів скептично, цей, здається, щось таки знав»

Тут зроблю невеличке зізнання — мені дуже хотілося додати в цитату уривок, де Істон описує ліврит — унікальний ґаллаційський напій, бо в ньому якраз дистильована суміш іронічності та гордості. А ми добре знаємо, що у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий, що вже казати за вдовину настоянку, хай навіть та за смаком нагадує розчинник. Та з мого боку це було б злочинне діяння, вкрасти у читачів можливість розсмакувати його наодинці з книгою. Певна ті, хто читав, зрозуміють мене, а ті, хто читатимуть — подякують опісля.

Окрім вже зазначеного вище книгам циклу «Клятвений солдат» є чим вас дивувати. Це історія, що не соромиться торкнутися складних питань, однак не пропонує вам простих відповідей. Цей світ парадоксальний: він затишний, але сповнений жаху, він мурашить шкіру від захвату і в той самий час змушує нутрощі стискатися від огиди. Він принадний і майже казковий, але водночас жорстокий і несправедливий.

«Якщо це й була казка, то хіба з тих, де пожирають кожного — як застереження, що не варто далеко заходити в ліс»