Що вбиває Горгону? Ч. 2

Премія Ширлі Джексон

Переможець у «Краща антологія».

«Огидна книга прихованих жахів» Д. Мурано.
Взагалі Мурано вирізняється пристрастю до жахіть, що випирають з-під ковдри твоєї матусі. Про це свідчать антології про легенди Південної Дакоти або захалявні містечка, де раптом являється Ктулху. В цій він також збирає оповідання за формулою банальна локація + прихована кукухнутість + максимально нетрадиційний монстр.

Наприклад, «Шкіра» Е. Нойгебауер: усамітнена ферма, подружжю підкидають хутро, яку не визначає ані гугл, ані ветеринар; і дружина вручну дізнається, чи бува її чоловік не перевертень. «Місячне тістечко» Л. Мюррей: захаращена квартира; виносячи штабелі мотлоху, дівчина виявляє, що померла бабуня приховувала дівчинку (гуле-рокурокубі-хітобанну потвору); і тепер вона має піклуватись про доставку свіжого м’ясця.

…тулуб ширяв над Стейсі, нитки нутрощів виблискували в тьмяному світлі. Бліда шкіра. Загострені кігті. За жирними пасмами ховалось обличчя.
Дівчина-привид підповзла до Стейсі, опустила обличчя і присмокталася до її коліна, наче немовля до грудей.
Стейсі дивилася на свою голодну сестру, і її серце сповнювалося жалем. Вона повернулася, шукаючи спадщину, і знайшла її. Вона не може просто піти і покинути її. Тепер настала черга виправдовувати надії бабусі.

«Серце Енні – будинок з привидами» Т. Кіслінга: група молодиків-смертників послідовно вбивається у будинку, що є психічним витвором зацькованої однокласниці.
Класично. Нетривіально. Завжди виграшна ставка на «довбану буденність». Вочевидь, ані автори, ані укладач не шукали якогось принципово новаторського жаху – але однаково узяли перше місце. І не дарма.

Бо інші антології, які змагалися в номінації – це «відірви і викинь». Розглянемо доказово.

Номінант на «Кращу збірку оповідань».

«Твоє тіло – не твоє тіло» А. Вудро.
Як влучно зауважив у передмові М. Беланже, жанр більшості творів у збірці неможливо класифікувати (тим більше, віднести до горору), але деякі з них – новітні коштовності на кшталт «нейродивергентного гендерно-анархічного сплаттерпанкового місива».

Кажучи простіше: сплатерпанк без тригерів.
БЕЗ ТРИГЕРІВ, КАРЛ!

Тобто, ми беремо найкривавіший і найжорстокіший жанр, і робимо його принадним для вікторіанських пуристів (+ вірші).

Хворобливе булькання,
легені смокчуть повітря
через нову щілину.
Поспішай,
перш ніж потонеш.

Більшість творів побудовано за формулою фізична помста ображених. У «Чому ми продовжуємо вибухати» Г. Пайпер дівчина мститься аристократичним студентам за вербальне насилля над жінками, від якого останні буквально вибухають. У «Фехтувальному нагруднику» А. Бертон мститься гомофобному спортивному тренеру за допомогою заклять з інтернету.

Критика християнутих зомбі, екстатичне жадання надприродно перевтілитись хоч у щось (хоч у восьминога!), і вишенька на торті – «#Mothermayhem»Дж. Д. Маркаде. Яскравий опис потворного перевтілення; але потворного тільки тому, що головна героїня стає не колібрі, як інші, а яструбом, і її не приймає соціум.

Коли Л. Мюррей каже про продуктивність голосів меншин, діаспори, нейровідмінних соціумів, то навряд має на увазі ситуацію, коли ми просто 24/7 шануємо страждальну Горгону, тупо повторюючи, який соціум і Персей – «справжні монстри».
Це дуже підліткова перспектива бачення. Більш того – одноманітна і паразитична, оскільки безглуздо експлуатує сплаттерпанк, який сам по собі як жанр ще не вичерпався.

Номінант на «Кращу збірку оповідань».

«Інші жахи. Інклюзивна антологія» В. Льягуно.
Збірка, принаймні, оголошує, що концептуальна її основа –ксенофобія. Звісно, страх перед Чужим, перед Іншим – один з базових елементів жаху, хоч літературного, хоч біологічного. Страх чужинця закодований в нашій амигдалині і зумовлює людство у тому вигляді, в якому воно є. Але більшість цих творів з новим поглядом на світобудову (еклектичним, толерантним та інклюзивним) написані так, наче до них літератури взагалі не було. Наче це ж було вже! не відтворювалося у найнеможливіших гранях.

«Дівчата-ідіотки» Дж. МакМахон. Оповідання, яке не пам’ятає про «Карміллу» Ле Фаню та істерії щодо вампірів-лесбійок. В оповіданні «В лісі завжди щось є» Г. Іглесіас взагалі забуває розповідати про монстра, зосередившись на проблемі криміногенності в іммігрантських середовищах. «Нічний покупець» Майкла Г. Генсона пропонує «суперунікальний» сюжет про чарівних помічників, які допомагають головному-персонажу у боротьбі проти агресивних «нормасів».

«Вони збиралися вбити тебе, Скаті», – сказала жива тінь, відома як Таріаксук.
«Деякі з нас заглядають у людські серця, – сказав пан Цепеш, – інші – у їхній розум. Ми знаємо правду про їхні наміри».
Вовчиця повільно обернулася на місіс Нойрі, оголену та красиву, як модель на подіумі.
«Я відчула їхній запах зла, моя дитино», – сказала місіс Нойрі.
«Багатьом із нас ти подобаєшся, Скаті, – сказав пан Цепеш, – і ми покладаємося на тебе».
«Багато хто з нашого роду... любить тебе, – тихо сказав Піт-Жартівник.
«Ми не дозволимо їм осквернити одного….з нас, – сказала місіс Нойрі».

Найсумніше, що в багатьох номінованих антологіях автори повторюються, що підкреслює разючу…неіндивідуальність більшості. Навіть крутий красивий стиль не перекриває відсутність жаху і цікавих ідей.

Не хотілося б мати усі можливі кольори, окрім чорного. Мати всю амплітуду огид, моторошностей і тривог, які зводяться врешті до критики нетерпимості, але - не мати чистого жаху без вершків і цукру.

Мені в цьому вбачається невпевненість авторів, наче у екзорциста на першому виклику: досвідченому читачеві хочеться таки моцнішних демонів, ніж «кляте суспільство». По суті, це вказує саме на недостатню соціальну рефлексію.

Гаразд, герої – вже не герої. Окей, ми вже не клякнемо від Горгони. Але коли замість неї ми знаходимо ще глибшого, ще страшнішого монстра, – з’являється справжній жах.

Слідкуємо. Аналізуємо. Чекаємо.