Поділитися

 (Ігор Баранько: слони заважають)

Скажіть, улюблені наші читачі: чи любите ви мальописи так, як любить їх Бабай? Особливо моторошні, химерні та потойбічні? Сподіваємося, що так, бо сьогодні в гостях у Бабая надзвичайний гість, людина, яка, можна сказати, стояла у джерел українського коміксу – ба більше, вивела його за межі України.

Ігор Баранько – художник, що стояв у витоків української графічної прози. Його перші роботи побачили світ ще у далекому 1993-му, і відтоді інтерес до них в Україні тільки поширюється, незважаючи на те, що основний творчий доробок пана Ігоря був створений і виданий за межами України – як-от у Франції, Бельгії та США. Попри це, деякі його роботи видаються та перевидаються в Україні, а в останні роки і взагалі намітилася ціла хвиля перевидань для нашого ринку.

Ігоре, вітаю! Почну без зайвих прелюдій: кілька років тому (у 2015-му, якщо бути точним) у своєму інтерв’ю ви казали, що «Українського, як такого зроблено мало – дірки у всіх жанрах та областях». Як відстороненому спостерігачу (принаймні територіально відстороненому), чи помітні вам якісь зміни від того часу? Чи відбулося бодай якесь наповнення українського ринку графічної прози?

Чесно кажучи, не дуже слідкував. Але знаю, що якийсь рух є, щось видається. Але це краще запитати звичайно в людей, які там на місцях події, а не в джунглях, як я. В джунглях голосно кричать слони та мавпи, і не дуже чутно вістей з українського ринку мальописів. 

Повернення інтересу до ваших робіт – це тимчасове явище, чи радше слідування певним трендам ринку?

Мені важко відповісти на запитання, тренд я в Україні чи бренд. Напевно, ні те, ні те. Думаю, річ у тім, що мальописи почали більш-менш продаватися, от видавці й друкують все, до чого можна дотягнутися. І це правильно. Чому? Бо “українського як такого зроблено мало-дірки у всіх жанрах та областях”.

 У продовження попереднього питання: Якщо «Скеггі Згуба» вийшов відносно невеликим накладом і радше «промайнув» українським ринком, діставшись далеко не всім охочим, то нові видання «Максима Оси» та «Орди» - це вже серйозні продукти, вочевидь розраховані на стабільний читацький попит. Вони недешеві, якісні та мають власні унікальні фічі. Як це сприймається очима людини, яка була дотичною до ринків графічної прози зі сторічною історією?

От справді не знаю, як відповісти, щоб це була хоч трохи цікава відповідь. Що спадає на думку: “Нормально сприймається”. Але це якось неввічливо. Скажу тоді так: серце моє тремтить та радіє, що читачі готові платити неабиякі гроші, щоби придбати та потішити себе доброю якістю видання. Тобто це абсолютно нормально для будь-якої країни, де поціновувачів мальопису багато, і якщо в Україні такі читачі врешті з’явилися, я можу тільки процитувати Біблію: плодіться та розмножуйтесь.

Зараз, із появою нових видавців з’явилося й багато нових коміксарів. Зазвичай, це люди, які творять мальовані історії у вільний від основного заробітку час, але поступово з’являються вже й ті, які роблять це основним заробітком. Що серед свіжих (таких що вийшли після 2017 року) українських коміксів вам трапилося почитати, і що запам’яталося та сподобалося?

А чому свіже тільки після 17-го? Для мене й “Даогопак” ще свіжий. 

Даогопак свіжий, але в нас його вже не дістати - хіба за великі гроші купувати з рук. Шалено б хотілося новий тираж, але, напевне, не в 2020-му.

Я знаю тільки те, що мені раз приятелі привезли. Якщо я зараз буду писати якісь критичні огляди, то ті, кого я не знаю, образяться, що я їх забув, а ті, кого згадаю, скажуть що я в недостатньому захваті від того, що вони створили. Ще з давніх давен я зрозумів, що бути критиком - невдячна справа. Можу сказати, що вважаю Андрія Данковича цікавим сценаристом, Дарцю Зіроньку класною художницею, і Корешкова класним взагалі. А, ще запам’ятався “Троє проти зла” (не пам’ятаю, хто автори) саме своєю щирою наївністю та безпосередністю.

А так, я певний, в українського мальопису з’явилось багато достойних творців. Тільки мені їх не чутно. Слони заважають. 

Більшість ваших авторських робіт – це пригодницькі, історичні та химерні історії. Утім певної дещиці містики та навіть жаху їм ніколи не бракувало. Пам’ятаю, як свого часу мене вразила історія Яхмоса з «Принцес Єгипту»: про гробницю, ожилі фрески та ушебті, що живцем вирізали йому серце. Цілком збудований на індіанській езотериці «Танок Часу». Містичною є зав’язка «Максима Оси» (хоча зрештою, все виявляється не тим, чим здається), а про «Орду» взагалі годі й казати. Потойбічне у ваших роботах завжди постає з різних боків, але часто виявляється, що вона є не більш ніж грою розуму, якій люди самі себе піддають. І тоді погляд автора сповнений певної іронії щодо цього. А як ви сприймаєте надприродне в житті: з тих самих позицій, чи може Баранько-автор і Баранько-людина дивляться на це по-різному?

Абсолютно з тих самих. Власне, я намагаюся ненав’язливо поділитися тим сприйняттям світу, що в мене в голові з народження (хоча, брешу, народження я не пам’ятаю, але з досить раннього віку). Світ настільки неймовірний і чарівний, що звести його пояснення до атеїстичних чи релігійних догм - значить свідомо каструвати свій розум та сприйняття. Тим не менш, багато людей так роблять, свідомо чи підсвідомо, щоби знайти так звану стабільність у своїй голові. Я це припинив робити, і з тих пір почуваюся значно краще.

Ну, і зрозуміло, що від того всього і історії в мене такі.

Яке взагалі ваше ставлення до містики та жахів, як жанрів? Чи було колись бажання створити щось таке? Тобто, звісно, багато елементів містики та навіть горору присутні у ваших творах, але то радше додаткові, ніж центрові елементи. А як щодо дійсно жахастика – най навіть комедії жахів, чи то готичного детектива?

Мені зараз подобаються такі нетипові жанрові твори, які знаходяться десь на кордоні різних стилів. Письменники Муракамі Харукі, Пєлєвін, Умберто Еко - хороші приклади. Робити щось, чітко притримуючись якихось правил, взагалі цікаво, але мені саме зараз не дуже.

Про комедію жахів - я зараз її роблю, про це є питання далі.

 

Вихід «Принцес Єгипту» певним чином збігся з періодом відродження пеплумів, (прим. - масштабного історичного костюмованого кіно, присвяченого Античному періоду). Чи вплинуло це на створення коміксу, та, що важливіше, сприйняття цього графічного роману читачами?

Серйозно? Я щось після “Гладіатора” нічого не помітив. Насправді ні, я завжди любив Стародавні цивілізації, в дитинстві у батька була книжка “Мистецтво Давнього Сходу” (чомусь Єгипет вважався сходом, можливо тому, що зараз там араби), і я знав імена всіх фараонів на портретах. Деякі скульптури були без носів чи очей, але це не заважало мені вважати їх своїми друзями. Ну от, а потім я прочитав декілька статей, що перевертають наше уявлення про деякі історичні події і походження всіх авраамічних релігій (ні, автори не прибічники теорії пласкої землі, цілком серйозні вчені). Мені це здалося надзвичайно цікавим; якесь розслідування подій 3000-річної давності, які вплинули потім на історію майже всього світу. То був героїчний замах на твір світового значення. Але, на жаль, він мені не вдався, не з моєї провини. Перша частина вдала, далі не читайте.

 “Орду”, що ось буквально днями отримала видання українською (мальопис вийшов у видавництві Vovkulaka), також зараз, певною мірою, можна назвати історичним романом. Свого часу то була квінтесенція ідей, що кристалізувалися на пост совковому просторі, такого собі культурного зрізу, який показав, чим дихало тодішнє суспільство. Різнобарв’я ідеологій та поглядів було подане у характерній для вас іронічній манері, “Орда” нагадує постмодерністське переосмислення в дусі модних тоді Пєлєвіна, Сорокіна та інших – у чомусь навіть кепкує з них. Нинішня «реінкарнація» (назвемо її так) “Орди” відбувається у геть інші часи і багато чого змінилося з тих пір. Тому, важко втриматися від купи ретроспективних питань.

І перше: як давно ви перечитували “Орду”?

Роки 3 тому, коли готував її до російського видання.

Як на вашу думку, чим є «Орда» сьогодні? Чи вона так само актуальна, хай Лимонов уже помер, а у справжнього російського диктатора там геть інші психози? Чи не виродилося євразійство росіян у ретроградне імперське совкофільство? Чи доля нинішньої Чечні набагато краща за атомне бомбардування? І чи змінилися ми, українці за ці, скільки там – 16 років? – від моменту виходу “Орди”?

Колись реакція адекватних росіян на “Орду” була : “Хорошая у тебя трава.” Зараз, як написав один читач: “Перечитіваю, постоянно сравниваю с тем, что за окном. Так себе сравнение.” На жаль, ця країна швидко наздоганяє і випереджає всі грайливо-іронічні антиутопії, в які бавилися постмодерністи ще 15 років тому.

Про Чечню не мені розпатякувати. Цей невеликий народ заробив собі стільки слави, від захоплення до ненависті, бо в них така сила духу, що їх важко ігнорувати. Думаю, вони з усім упораються.

Що до українців, то якщо вивчати їх історію, з’являється враження, що вони вперто не хочуть змінюватись з 17 сторіччя, коли ціною величезної крові героїчно відокремилися від Речі Посполитої, країни, яка на той час мала найдемократичніші закони в Європі, бо українцям там було свободи замало, потім героїчно вбивали один одного протягом 30 років (хто не знає, період Руїни) і потім приєдналися до найдеспотичнішої країни того часу (очевидно, в пошуках більшої свободи). Шо сказать? Ай, маладца!

Під час революцій в голові з’являється ілюзія народного єднання. Ми сильні, ми всі за одне. На жаль, дуже швидко це минає.

 Чи легкою буде “Орда” для сучасних читачів? Маю на увазі - для умовних зумерів, що не встигли до тієї мутної хвилі ідей та сенсів з дев’яностих, які інтегровані в “Орду”?

Чесно кажучи, не бачив у житті жодного зумера. Вони для мене як якісь качкодзьоби: пишуть, що вони є, але я їх не бачу. Тож не маю уявлення, що в них у голові. Але читають же люди в 21 сторіччі літературу 19 сторіччя, і навіть їм подобається. Якщо твір чогось вартий, кожне покоління відкриває його для себе знову й знову. Отож подивимось, як довго буде комусь цікаве те все, що я понавигадував.

Гумор та іронія “Орди” – завжди дотепні, але в той же час похмурі, такі, що перескакують у сатиру на межі сарказму – як ви сприймаєте їх зараз?

Нормально сприймаю. Це взагалі та манера, в якій мені приємно розповідати історію. Просто увесь світ “Орди” досить похмурий, тому й гумор чорнуватий.

 Якщо на початку минулого сторіччя (і в принципі в 90-х/2000-х) саме в Росії культивувалася думка, що вона є спадкоємицею “Орди”, а в державі Чингізидів полягає ґрунт сучасної російської влади, то нині, як мені здається, цей дискурс там мутував і набув радше негативних сенсів. А Україна підхопила ці негативні сенси і переносить дискурс сучасної україно-російської війни на протистояння Київської Русі Батиєвій навалі.

Що для вас Золота Орда (як найближче до нас втілення монгольських імперій)?  Як змінювалося ваше сприйняття наддержави, започаткованої Чингізханом?

В Росії та СРСР ніколи не культивувалася думка, що вона спадкоємиця Орди, навпаки, пропагувалося “Славянское братство”. Тюркські народи сприймалися як вороги в минулому, які зараз прийшли до тями і з вдячністю, що їх свого часу завоювали, допомагають слов’янам будувати соціалізм.

Здається, насправді Росія - це насамперед все дитя не Орди, а Івана IV Грозного, який свого часу влаштував такий терор, що люди довго до тями не приходили, а як почали, прийшов Сталін і підправив ситуацію. Є така теорія замкнутого кола історії. Якісь події надовго формують психологію нації, її сприйняття самих себе і своєї ролі в історії, до якого країна завжди повертається раз за разом, і змінити це може тільки повне переформування самої країни. От у Росії це був Грозний. А в України, здається, на жаль, період Руїни.

Що до Чингізхана, моє ставлення до нього ніколи не змінювалось. Це одержима людина, яка все життя мстилася людськості та всьому світу за своє нещасне дитинство, і наробила такі біди величезних масштабів.

Але у мене в Орді йому таки полегшало, і це мене тішить.

Двічі вже ви згадували Руїну, як визначний історичний момент для України. Як ви вважаєте, чи є вихід із цього цикла самоповторення? Чи є країни або нації, які змогли його подолати? От, наприклад, Франція, після “довгого 19-го сторіччя”, сповненого революцій та імперій - вона вийшла з цього кривавого кола?

Зазвичай це буває, коли країна повністю перенароджується, переобирає свої цілі та змінює національні стереотипи. Що до Франції, думаю початок новітньої Франції можна шукати у Французькій революції, коли хрестові походи і Жанна д’Арк остаточно пішли в минуле, а на заміну прийшли секулярність і “ліберте-егаліте-фратерніте”. В України був такий шанс після революції, але вона його не використала. Хоча процес триває, і часом українці вміють здивувати.

Femme Fatale – доволі часта гостя у ваших творах. Така є і в «Максимі Осі» (придбати можна у видавництві UAComix), і в «Орді» (хоч там вона й більш епізодичний персонаж), у «Принцесах Єгипту» їх навіть дві. Але особисто для мене найпотужніше враження створила Та-що-струмить-мов-Змія з «Танку часу». Чимось вона здалася мені схожою на Бабу-Ягу, якою та постала у Майка Мінйоли у «Кощії Безсмертнім». Розкажіть, цей образ, який можна знайти у багатьох ваших творах – образ амбітної, сильної та мудрої жінки, що водночас є певною провідницею потойбічних сил, часто доволі темних – звідки він узявся? Може було щось, що надихнуло вас на нього?

Вони тебе приваблюють? Як на мене, ці персонажі досить неприємні. Звичайно, це непересічні особистості, зі своїм шармом та міцною вдачею, але я їх недолюблюю, як у сюжетах книг, так і в сюжетах оточуючої реальності, бо не маю схильності до мазохізму. Коли хтось, чоловік чи жінка, використовує свою мудрість і здібності, щоби підкоряти та маніпулювати людьми, це неприємно. Тому вони в мене зазвичай погано закінчують.

До речі, для слов’янського фольклору доволі характерна дуалістичність цього образу: тобто баба-Яга вона ж може зустрічатися і як негативний образ (відьма-людожерка), так і позитивний (провідниця, що вказує герою шлях до мети і наділяє його потрібним знаряддям). Як ви ставитеся до “позитивної” іпостасі мудрої жінки і чи є такому образу місце у ваших творах?

 З Бабою Ягою все навіть складніше. Я читав кілька теорій, дуже цікавих, про образи, з яких з часом народилася Баба Яга. Територія західної Росії колись була заселена фіно-угорськими племенами, й ймовірно в них був звичай будиночку смерті - в лісі ставилась ізба на пеньку - тому будинок на курячій лапці. Туди приносили мерців і саджали їх за стіл. Сама господиня - це богиня смерті, яка приймає до себе нових гостей-небіжчиків. Вона живе на кордоні життя й смерті, тому костяна нога, тому ніс у стелю вріс - вона лежить в домовині. Напевно, коли в тих місцях з’явилися перші слов’яно-скандинавські колонізатори, ті будиночки в лісі їх перелякали до гикавки. 

З іншого боку, в тюрків був такий персонаж Бабай-Ага. Це веселий і добрий дідуган, який літає в ступі і вимахує помелом - щось знайоме, так? Ну і врешті слов’янська традиція відьом, третій вплив. От і маєш такого багатогранного персонажа.

До мудрих жінок і в житті, і в мистецтві я ставлюся неймовірно позитивно. В моїй творчості, напевно, найвиразніший образ - це дівчина-буддистка, вона ж богиня з “Орди”. Як на мене, несе тільки позитив, і своїми ідеями, і всім своїм зовнішнім виглядом.

«Танок часу» - то ще один приклад екзотичного сетінгу (цього разу індіанської цивілізації), який підкупає своєю увагою до деталей та фактурністю. І одночасно, це темпоральна фантастика, де фантастичний елемент – це магія племені Паютів. Реальна історія в романі переплітається з альтернативною, ще й з присмаком легкого сюру.

Наскільки взагалі такі екзотичні історії мали успіх під час їх виходу? Франкофони, без сумніву, є досвідченими і зрілими читачами BD, напевне їх важкувато здивувати? Як гадаєте, як би сприйняли такі твори на українському ринку?

Сюжет створювався, коли я мешкав в США і зацікавився історією індіанських війн у 19-му сторіччі. Власне, всі радянські діти обожнювали американських індіанців (зазвичай у виконанні східнонімецьких акторів), тому це було наче продовження давньої, ще дитячої зацікавленості. Сюжет Танка часу альтернативно перекручує справжні події, досить сумну історію індіанського руху Ghost Dance.

Як фентезі, може загалом зацікавити, напевно. Але навряд чи пересічний український читач знає реальну історію, яка за тим стоїть. Треба писати передмову, чи післямову, чи щось таке, бо без знання, до яких подій ця історія являється альтернативною, мені здається вона багато втрачає.

Я не знаю, чи можна назвати це свіжим трендом, але зараз доволі популярним є “читання з ґуґлом” - і багатьом це подобається, коли є нагода дізнатися щось нове і розширити свій кругозір, прочитавши художній твір. Можливо, навіть короткий натяк в передмові (чи в цьому інтерв’ю) вже стане каталізатором для потенційних читачів.

Як на вас, оця “доповнена реальність” читання, коли автор очікує, що читач прочитає більше, ніж, власне, його твір - вона виправдана? 

Мені доволі смішно, як зараз з усього роблять тренд. Ну, тобто, я захотів, читаючи, випити чаю - оце вже тренд “читаємо з чаєм”. Захотів почухати сідницю - маємо тренд “читаємо, чухаючи дупу”. Як на мене, це очевидна річ, якщо я не розумію чогось в книзі, я йду шукати іншу книгу, щоб мені пояснили. Так було раніше, а зараз достатньо набрати в айфоні, і все вже знайдено. Так що позитивно ставлюся. Чим освіченіший читач,  тим приємніше з ним спілкування.

Я вже згадував Ту-що-струмить-мов-Змія, але не можу оминути увагою ідею Хейокі – мандрівних артистів, які в «Танку» представлені чимось більшим, ніж просто купкою нетяг. Яке підґрунтя цієї ідеї саме для вас? Чому скоморохи стають містиками?

В традиційних суспільствах зазвичай всі ролі прописані з більшою чи меншою суворістю. Але завжди є люди поза кастами чи суспільними групами. В деяких суспільствах їх поважають і навіть бояться, в деяких ставляться з презирством, і багато де це були саме актори. В Європі таку роль часом грали цигани, які теж часто вважались чаклунами. Тут довго можна розгалужувати, чому саме так і чому не так. 

Що до хейоків, у степних індіанців вони справді не тільки розважали людей, але ще мали такі шаманські функції, їх запрошували для виконання деяких обрядів, тощо.

Від проектів вже опублікованих – до проектів прийдешніх. Махабхарата, та праця, якій ви присвятили останні вже, здається, 7 років (виправте, якщо я помиляюся) – вона також є як історичним так і езотеричним досвідом. Один з найвідоміших і наймасштабніших епосів людства, це без сумніву серйозний виклик. Розкажіть, як сталося, що її вирішили втілити у якості саме графічного роману, чому саме українські художники (ви ж працюєте над цим проєктом разом з Олексієм Чебикіним, так?) взялися за цю, без сумніву, титанічну роботу?

Слідкувати за сторінкою Ігоря в Інстаграмі

Ну і як з усім цим пов’язаний переїзд у Тайланд?

Якось давним-давно у Києві в процесі іншої роботи я познайомився з одним дядьком, і показав йому якісь мої альбоми мальописів, видані у Франції. Він уважно подивився мені в третє око і відразу сказав; слухай, намалюй Махабхарату. Оскільки серед пересічних громадян небагато хто знає, що це таке, чи бодай може вимовити це слово, я дуже здивувався. Але виявилось, що цей дядько не тільки бізнесмен і власник компанії, яка займається різними інтерактивними віртуальними штуками, а ще й крішнаїтів всіх начальник і вайшнавів командір, і давно хоче розробляти проекти, пов’язані з Махабхаратою. Отак я і почав цю роботу.

Він і запросив мене в Тайланд, країну з буддійсько-індуїстською культурою, для натхнення і щоб бути ближче до головного їх офісу. Ось така історія.

Олексій Чебикін до нас приєднався не так давно, але вже намалював кілька дуже симпатичних речей.

Ті фрагменти вашої роботи над Махабхаратою, які можна побачити у вільному доступі, м’яко кажучи, викликають щире захоплення (хто не бачив – Бабай радить підписатися на інстаграм Ігоря Баранька просто зараз. Посилання осьо). Та разом із тим – відвертий розпач, бо геть невідомо чи зможе український читач хоч колись побачити цей твір.

Дайте надію, скажіть, що якісь варіанти у нас будуть. Яка доля очікує цей графічний епос (певно так його варто назвати) по завершенню?

Розпачу не треба, якщо всі не помруть від вірусу, то українською обов’язково почитають. Уже навіть є український переклад, і дуже непоганий.

Паралельно з книжкою зроблено ще купа матеріалу для анімації і різних інтерактивних шоу. Наприклад, панорама великої битви, яка в оригіналі десь метрів 20 в довжину, яку збиралися анімувати й висвічувати на стіни, ну й інші такі радощі. Все це (і видання книжок) планувалося на 2020 рік. Але злі демони, дізнавшись про наші плани, наслали на світ коронавірус (це все через нас, нікому не кажи), і тепер всі ці плани під великим питанням. Отака історія. 

Ну, і підходячи до завершення, хочеться розпитати про плани на майбутнє. Тут пташечки нацвірінькали (а також натякнув інстраграм пана художника) про мальопис під назвою «Вдовиця». Подейкують, що це довгобуд, але до сих пір не виданий і навіть ще не закінчений. Ми не маємо навіть уривків діалогів, щоб припустити, про що буде сюжет, але ті сторінки, що можна подивитися, зараз виглядають вкрай інтригуючими.

Як то не велика таємниця – розкажіть трохи про «Вдовицю» - про що розповідатиме ця історія, що за час і місце, в яких відбувається історія, ну і, звісно, коли нам сподіватися її побачити?

Правильна назва “Вдовичка”.

Перепрошую, моя помилка.

Я, звичайно, не можу писати як великий Гоголь. І манґу, таку, щоб всі анімешники визнали це за справжню японську мангу, я не малюю. Але насмілимось уявити, що Микола Васильович був би манґакою, і не писав би свої Диканьківські твори, а сів би і намалював би мальописа. От щось таке я намагаюся зробити. Це і є комедійний горор, про який ти питав раніше.

Оскільки я малюю у вільний час, все дуже довго. Але наразі є готових 50 сторінок. Можна їх видати як такий собі трейлер, і далі збирати гроші з патреона. От думаю.

Гоголь-манґа - це звучить просто бомбічно! І як ми вже зачепили тему Патреону - як ви ставитеся до подібних джерел фінансування (краудфандінґ, патреон, донати)? Дехто вважає їх майбутньою заміною видавцям і системі дистрибуції. Чи вони спроможні на це (принаймні частково)? Як би вам комфортніше було працювати: з видавцем-замовником, чи напряму з читацькою аудиторією?

Теоретично ставлюся позитивно, бо це дає більшу незалежність, але по правді ніколи ще не пробував цього робити. От зараз збираюся спробувати, подивимось, що з цього вийде. 

Мабуть, останнє запитання на сьогодні (інтерв’ю вийшло чималеньке, але й гість був такий, що було про що розпитати!).

Без зайвого патосу та напускного патріотизму, питання до людини, що багато де жила, і багато де публікувалася: що для вас є ваші українські видання? Як вважаєте, чи вони потрібні? Що із того, що ви вже зробили чи ще плануєте зробити, ви б хотіли бачити виданим в Україні?

Чи вони потрібні, це не до мене питання. Книжки потрібні читачам. Якщо купують і хочуть ще, то будуть і видавати.

Але маю надію, щось ще побачите.


Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: