Ґаннібал. Історія про людожерство

На питання «А що манґакам вдається найкраще?» відповідь, як на мене, дуже проста. Найкраще за все манґакам вдається витримати момент. Звучить якось не дуже зрозуміло, але зараз я все поясню. Фундаментом тут, власне, є сама японська манґа-індустрія – вона одночасно має сталий попит як на внутрішньому, так і на міжнародному ринку, і, одночасно, тримає надвисокі темпи виробництва. Манґа публікується як самостійно, так і в періодичних виданнях – і, часто, саме останні є трампліном, завдяки якому манґаки здобувають популярність, і отримують вже окремі видання. Саме періодика зумовила формат виходу манґи – короткі глави, здебільшого в межах 24-32 сторінок. А ще, на відміну від решти світу, де періодичні друковані видання невпинно скорочують наклади й помітними темпами переповзають в онлайн, попит на манґа-часописи є доволі стабільним, і, попри те, що онлайн платформи також непогано розвиваються, друк все ще тримає пальму першості.

До чого я це? До того, що культура споживання манґи в Японії збудована на періодичності. І часто-густо автори там також творять сюжет, базуючись на цьому принципі. Так до появи Нетфліксу знімали серіали – коли задача була втримати глядача, зробити так, щоб він за тиждень обов’язково повернувся до серіалу, щоб йому муляло, а що ж там буде далі, як розрулиться та чи інша ситуація. Термін кліфгенґер вигадали американці, але японці-манґаки возвели його в абсолют.

І це була доволі довга передмова – утім, необхідна, щоб огляд свіженького українського видання манґи «Ґаннібал» мав для вас певний сенс.

Манґа Масаакі Ніномії «Ґаннібал» виходила у Японії з 2018-го, має 9 томів і наразі є завершеною. Англійською на цей момент видано 5 томів, а українською – 2 за пів року, що, погодьтеся, дуже пристойний темп. Манґа розповідає про токійського слідчого Дайґо Аґаву, якого перевели працювати дільничим у глухе село, куди він переїздить із красунею дружиною та дочкою років шести-семи, яка в результаті якоїсь психологічної травми не розмовляє. І те, як у манзі утворюється історія – це хрестоматійний приклад того самого періодичного підходу та витримування моменту, з яких я й почав цей огляд.

Передусім авторові треба моментально затягнути читача у свій твір. Перша глава вже має утримати вас, а бажано не глава навіть, а просто анотація, чи перші сторінки твору. Тому ніякої інтриги тут не створюється – на першій же сторінці автор заявляє, що мешканці села їдять людей, а попередник героя, який намагався розслідувати це, збожеволів і зник без вісті. Замість того, щоб змушувати читача ставити питання, манґа одразу дає конкретний посил і пропонує шукати йому підтвердження. Це геть інша позиція. Ми маємо детектив, у якому немає загадки «Що сталося і хто винен?» Перша глава ясно демонструє читачеві, що саме коїться, і навіть показує головного антагоніста – відкритим лишається лише питання «як саме?» Одночасно, автор швидко створює відчуття тиску та смертельної загрози для Аґави та його родини – утім, докинувши туди певних нестиковок, змушуючи читача напружитись.
І так, власне, і розвивається сюжет першого тому – чіткий постулат на самому початку, який розкривається й обростає подробицями. Основний конфлікт тут – між Дайґо Аґавою та родиною Ґото, зухвалою та численною, ворожою до чужинців, і такою, що вочевидь має якісь темні таємниці. Перший том майстерно вибудовує саспенс і фокусується на розкритті антагоністів, не надто зосереджуючись на протагоністі. Сюжет стрімко розвивається, але цей розвиток, так би мовити, відбувається в короткостроковій перспективі. Темні плями все ще лишаються темними – ми отримуємо або підтвердження озвучених ще на початку посилів, або нові питання.

Перший том завершується хрестоматійним кліфгенґером, і…. тут я ризикую наспойлерити, навіть описуючи події максимально загальними фразами. Скажімо так – другий том, швидко завершивши сюжетну арку першого, радикально змінює… фактично все. Темп оповіді, кут зору, авторський фокус і навіть позиції антагоніст-протагоніст. Він не дає відповідей. Точніше, він їх дає, але читач в них не вірить. Саме це я мав на увазі, кажучи про «витримати момент». Манґаки зазвичай грають в довгу, створюючи історію, яка, у разі успіху, триватиме роками. На рівні окремої глави вони мусять тримати свого читача, але на рівні твору цілком, вони можуть дозволити собі ставити під сумнів усе, що відбувалося раніше, спантеличувати читача та змушувати переоцінювати все прочитане. Вони старанно й неквапливо будують певний фундамент, який створює у читача ілюзію розуміння – щоб потім, коли ця ілюзія, нарешті, зацементується, розтрощити її вщент.

Саме тому у цьому огляді я намагався давати якомога менше подробиць – бо сприйняття «Ґаннібала» багато в чому залежить від того, наскільки мало ви знатимете про нього до читання. Одне я можу сказати напевне: «Ґаннібал» - це потужний досвід на перетині детективу, трилеру та горору, який одночасно не поступається (принаймні поки) американській школі (а якщо хтось вміє в горор та трилер, то це саме американці), і, одночасно, пропонує досить нестандартний для нас, європейців, підхід до детективу. І я зараз не про типовий для японських жахів гротеск, та оповідь, що поволі складається з окремих, зовні не пов’язаних деталей. Тут якраз усе навпаки – оповідь доволі лінійна, а фактор страху тут дуже навіть західного типу, практично Кінґівський. Використані Ніномією прийоми, звісно, не нові, і ви, напевне, стикалися з подібним у інших творах, але тут, у поєднанні з характерною манерою подачі сюжету у манзі, вони працюють напрочуд ефективно. Якість малюнка також відмінна – деталізація та робота з кадром тішать око, і навіть на поверхні помітно, скільки праці вкладено в сторінки. Візуал цілком характерний, якихось революційних прийомів тут нема – хіба що помітно, що малюнок максимально «природній», створений без очевидних вкраплень цифрового арту, як от заливки текстурами та використання типових фонів. Туш і олівець тут очевидно домінують. Можливо, то не всім буде до смаку, але заразом враження дуже позитивне.

Тож, чи вартий «Ґаннібал» уваги? Безперечно. І структура його така, що можна не боятися, що поки не вийдуть усі дев’ять томів, ви не отримаєте належного задовлення від прочитання. Радше навпаки – ця манґа цінує ваш час і прагне зробити круто тут і одразу. Але так, щоб кожний наступний том лише посилював ці враження. Тому, можна не зволікати, бо «Ґаннібал» - це гідний уваги зразок дорослої жанрової манґи, вартої місця на полиці жахомана.