Звісно, можна сперечатися, хто є найбільш іконічним актором в кіберпанк-кінематографі, але моє власне перше місце безумовно віддано Кіану Рівзу. За одні лише «Матрицю» та «Джонні Мнемоніка» цей титул вже можна було би віддати йому безумовно (вибачте, пане Форде, але тут маємо два проти одного) – та ніби цього було замало, Кіану з’являється у відеогрі «Cyberpunk 2070» як культовий Джонні Сільвергенд. Просто, щоб ви розуміли – для рольового середовища Джонні є чимось на кшталт Арагорна. Або Генрі Дорсета Кейса, якщо обирати більш жанрову аналогію.

Але якщо ви вважаєте, що це перший досвід гри пана Рівза в CGI-творі – то ось вам сюрприз. A Scanner Darkly – це екранізація однойменного роману Філіпа К. Діка, зроблена сучасним аналогом ротоскопії – комп’ютерної анімаційної обробки відзнятого наживо матеріалу, з ефектом сел-шейдінгу. Спочатку візуал може здатися вам дивним, чи навіть неприємним, але чим далі ви будете дивитися, тим більш очевидним стане абсолютна відповідність візуального ряду й змістового наповнення стрічки.

За великим рахунком літературна першооснова фільму – це дослідження ФКД наркокультури 1960-70-х – навіть без притаманної НФ футурології та спроб прогнозувати. Ну, майже. В цілому, тема ця не одинична в його творах, і він дійсно знає про що пише – що робить «Сканер» річчю максимально влучною та потужною. Але, на відміну від того ж розкрученого «Реквієма за мрією» чи Велшовського Traimspotting, «Затьмарення» фокусується геть на інших речах – радше ніж показати нам руйнацію наркомана зовні, свідомо, він обирає розкрити цей процес «з середини» - і вщент стирає межу між параноїдальним психозом та параноїдальною реальністю. Затягнутий в тенета тексту читач вже не розуміє, що відбувається насправді, а що є витвором розуму, який зазнає нищівної дії наркотика. Питання постають одне за одним, і розплутати це кубло буде непросто навіть при перегляді екранізації, яка (що очікувано) подає твір дещо спрощено та скорочено.

Кіберпанк-складова тут потужна, і працює так, як має: Великий брат спостерігає за тобою; постійний та безперервний нагляд, контроль кожного кроку, анонімізовані стражі порядку, де тебе призначають стежити за самим собою, а ти навіть не впевнений до кінця, хто із тих, за ким ти стежиш – ти. Змова проти змови проти змови проти змови (plans within plans within plans, привіт пане Френку Герберте, але тут все по-дорослому, без глянцевих театральних декроцій, в які ви загортали філософію «Дюни»). І, як вже згадувалося – де межа між змовами, народженими у наркотичному делірії і реальними – ніхто вже не скаже.

 Фільм позбавлений будь-якого екшону (не те, щоб його було багато в книзі), та попри це неймовірно захоплює, затягує в себе і тримає в напрузі. Гра акторів неймовірна, не тільки Кіану, який тут має левову частку екранного часу, але й інших. Та й на акторський склад годі й нарікати: Роберт Давні молодший, Вайнона Райдер, Вудді Гаррельсон. Маловідомий Рорі Кокрейн в ролі Чарльза Фрета, наркомана в термінальній стадії, просто вибуховий, та й інші, навіть епізодичні ролі зроблені фактурними та такими, що запам’ятовуються. Діалоги тут анічим не поступаються таким у Trainspotting чи в пана Тарантіно, сеанси терапії з психіатрами продирають аж до хребта, а монологи взагалі просто виносять мозок. Дідько, там навіть трейлер достатньо глянути, щоб це відчути.

Використання CGI, як не дивно, додає потрібного відчуття, підкреслюючи кислотно-ірреальну атмосферу того, що відбувається. Попри те, що деякі сцени відзняті в навмисне яскравих, життєрадісних тонах, загалом емоційний фон вкрай похмурий та депресивний.

Саундтрек, хоч і не надто довгий, разом із тим просто вибуховий – і це стає зрозуміло буквально з перших сцен, де він звучить. Важкувато розповідати про музику словами, тим більш – про музику, яка створена для супроводу візуального ряду, але просто повірте мені – це потужна штука, 100% потрапляння в суть стрічки.

На превеликий жаль роман зазнав серйозних скорочень, перетворюючись на фільм довжиною 100 хвилин, та попри це кінематографістам вдалося зберегти наріжні елементи твору і перенести його так, що втрати не відчуваються критичними. Тож, якщо ви не готові це читати («Затьмарення» вийшло в 2016-му у видавництві Komubook, але наклад вже закінчився, тож шукайте на руках або в бібліотеках) – тоді екранізація – це саме те. Тим більш, що є чимала ймовірність, що після перегляду вас так-таки потягне знайти книжку.

Лишається тільки дивуватися, як за жалюгідні 8 мільйонів доларів (бюджет більш годящий українському кіно, ніж голівудському), вдалося зробити настільки потужну стрічку. Підозрюю, що актори знімалися тут не за гонорари, а саме через ту любов до мистецтва, яка насправді у стрічці відчутна.