("ЗАКОЛОТ": лавкрафтіанські міфи і брутальний НФ-горор в декораціях космоопери)

ДУ: Володю, привіт. Перш за все вітаю тебе з прийдешньою публікацією. Коли вже сам видавець публічно висловлює захоплення твоїм рукописом, це можна вважати успіхом. Я маю на увазі роман “Заколот”.

ВК: Привіт. Дякую за вітання. Я й сам перебуваю в певній ейфорії. “Заколот” - дуже важлива для мене книга, і я страшенно радий, що вона виходить друком.

ДУ: Хоча я планував це інтерв’ю як перший анонс книги на “Бабаєві”, хочу почати з більш банальних тем, які перенесуть нас на - надцять років назад.
На мою думку, однією із проблем українських авторів є те, що про них мало знають. Ми не в Штатах, а ти не Бентлі Літтл, який може собі дозволити життя хікікоморі і разом з тим продаватися шаленими тиражами. В Україні ти або маєш зв’ язки, або ти обріс бородою і досвідом, здобуваючи популярність вже на пенсії, або ти Макс Кідрук, який гарує, як проклятий. І то, шалені тиражі-це хіба солодкий сон.
Отже, перший крок - автора мають знати. Він має бути “засвіченим”, варитися в цій тусовці, відвідувати фести й ярмарки, вести сторінки у соцмережах і задовбувати видавців цілодобово.
Почнемо з малого: хто такий письменник Володимир Кузнєцов? Ким він був до того, як почав клацати на клавіатурі, що змінилося після того, ким він є зараз?
Розкажи про себе і про те, як ти докотився до першої повноцінної публікації в українському видавництві.

61860883_1409834105823435_592012094442831872_n.jpg
"Володимир Кузнєцов і Володимир Арєнєв на презентації збірки "Бабай: перший кошмар" (2019), Арсенал-2019"

ВК: Тут насправді такий кльовий початок, що мені, напевне, більше хочеться поспілкуватися саме про письменників, піар та жанри в Україні, ніж розповідати про себе. Тому, можна спробувати це все поднати в якомусь загальному контексті.

Тому я не буду розповідати, як пробував писати ще в дитячому чи підлітковому віці. Так, писав вже тоді. Так, нічого цікавого, чи надзвичайного. Знакові моменти для мене, як письменника, трапилися дещо пізніше. Перший - це травма очей, яка трапилася, коли мені було шістнадцять. Я потрапив до лікарні (в Одесу, до речі), де провів з перервами два роки і пережив п’ять операцій. Чи шість, я вже не пам’ятаю точно. То був дійсно поворотний момент в моєму житті, який дуже змінив мене, моє світосприйняття і мою спрямованість. Самому мені доволі важко це оцінити до кінця. Скажімо так: самі операції були не настільки складними для мене тодішнього. Складними були післяопераційний біль, який тривав тижнями, і процедура одужання, яка вимагала від мене майже постійно лежати долілиць, а як вставати, то дивитися виключно в підлогу, так, щоб шия була нахиленою під прямим кутом. Навіть аби просто попити з чашки, потрібна була соломинка.

Не можу сказати, що до того я не вигадував історій та світів, але саме тоді, обмежений в зовнішніх контактах, я змушений був занурюватися у власну уяву. З того періоду в мене не залишилося ніякого спадку, але певне саме тоді я навчився занурюватися в уявні світи і вигадувати героїв та сюжети.

40228890_1903988993021286_7264827861381414912_n.jpg

Але то було радше підґрунтя. Другим ключовим моментом для мене стало знайомство з іншою людиною, яка писала книжки. Це трапилося в студентські роки, звали того хлопця Сергій Дорош. Дехто може його знати по низці фентезі-романів, виданих до війни російською “Альфа-книгою”.

І отут я хочу повернутися до твоїх слів про наших письменників і про тусовку. Так, все, курво, правильно. Тусовка вирішує. І якщо ми говоримо про сьогодення, то наразі з тусовками все стає значно простішим. Ми маємо соцмережі, ми маємо численні самвидав-платформи, не менш численні конкурси і ще багато чого, що насправді вже, певною мірою, створило не просто підґрунтя для інтеграції авторів у середовище, а навіть зробило декілька окремих ніш, таких собі анклавів, на які розбилася братія писак.

Є ті, хто налаштований на паперову публікацію. Вони бомбардують поштові скриньки видавництв, заводять в мережах авторські пабліки й репостять із них у різноманітні навкололітературні спільноти.

Є професійні конкурсанти. Здебільшого вони відмічаються у конкурсах малої прози, постійно присутні на певних майданчиках, і навіть мають там певну відомість. Іноді за результатами конкурсів виходять збірки. Іноді вони навіть мають успіх і визнання.

Є самвидавники, що пасуться на майданчиках з потенційною монетизацією (яких десятки, як не сотні вже). Деякі з них принципово відкидають перспективи співпраці з традиційними видавниками, бо мають певний прибуток з донатів на тих майданчиках, який перевищує потенційні вигоди паперового видання.

Десь поблизу них у темному кутку існують автори фанфіків, звісно :)

ДУ: Ось тут в мене два підпитання. Перше:
Ти не бомбардував скриньки видавців, ти писав з прицілом на конкретне видавництво, чи не так?

ВК: Так.

ДУ: Що, окрім розуміння специфіки, смаків та уподобань Олексія Жупанського, дало тобі впевненість у тому, що саме тут твій задум реалізується? Чи ти просто вирішив стрибнути на найвищий щабель (під найвищим я маю на увазі найбільш підходящим по духу), а в разі невдачі - розсилав би іншим видавництвам?

ВК: Впевненості, звісно, не було. Ми живемо в складні часи, і видавник не завжди впевнений, що відіб’є гроші з певного рукопису, тим більш, видаючи якогось місцевого ноунейма. Якщо чесно, мені навіть лячно було відправляти Олексію листа :) Це при тому, що я мав вже за плечима досвід декількох романів, які розсилав по росвидавництвах до 2014-го. Тут мене лякала навіть не відмова, як саме той момент, що я хотів, аби “Заколот” вийшов у “Видавництві Жупанського” - бо це саме те видавництво, яке я відкриваю і розумію, що більшість його видань я або вже маю, або хочу мати. Тобто тут було навіть не розуміння смаків видавця, а збіг їх із моїми.

ДУ: Друге:
Конкретно у період твого україномовного письма - багато конкурсних площадок бомбардував?

ВК: Не дуже, насправді. Я подавав оповідання до “Свиней” та “Лісу” від “Підвалу”, “Щуроловів” до “Крамнички Жахіть-2”, цілу низку оповідань для “СК-70” (конкурс до ювілею Стівена Кінґа - прим. ДУ), невеличке оповідання для “Львів.Доза.Порно”, збірки, яка, на жаль, так і не отримала видання (хоч я туди й не пройшов), а також до номеру “Кіммерія” альманаху “Das ist fantastisсh” (але там оповідання вийшло за межі об’єму, я не захотів його скорочувати, написав укладачам, але відповіді так і не отримав). Я пропустив “Вбивство на вулиці...” і два конкурси від “Зоряної фортеці”, але це не від мого, борони Боже, зверхнього ставлення. Просто після майже чотирьох років безперервної роботи в малій прозі, я дуже скучив за прозою великою, і власне якраз на цей період у мене припала робота одночасно над трьома романами. Один з них - то вже згаданий “Заколот”, другий - темна й брутальна фентезі-сага “Вогневир”, яку продюсує видавництво The Will Production, відоме своїм коміксом “Воля”, і над сценарієм графічної новели “Відлюдники”.

45406991_698874013817628_1356442674571247616_n.jpg
"Збірка "Ліс" від фензіну "Підвал" (2019), оповідання "Вовчі діти"

18951053_433443797027319_4133471885258018326_n.jpg
"Збірка "Свині" від фензіну Підвал" (2017), оповідання "Знаряддя""

ДУ: Твої успіхи на конкурсах малої прози (із тих, про які я в курсі), є плодами не лише вміння цікаво писати, а й твого резюме. Ти прийшов у вкраїнський сегмент літератури ВЖЕ готовим письменником, маючи публікації. І про це знали ;) Чи вважаєш ти публікації в збірках "Підвалу", "Крамнички жахіть" та "Бабая" досягненням, чи це, наприклад, лише спосіб "засвітитися", розпробувати ту саму, яка вона не є мала, але тусовку?

ВК: Знаєш, я ніколи не намагався вимірювати видавців за крутизною. Може, то певна помилка, але мій досвід каже, що насправді з малим видавцем працювати приємніше, і у відношенні якогось емоційного вихлопу - набагато краще. Тобто працювати з людиною, яка горить тим, що робить, переймається. Для якої важлива творча складова, а не суто фінансова. Тому я вважаю свої видання в “Підвалі”, “КЖ” та “Бабаї” важливішими, ніж попередні. Бо я відчуваю себе причетним до певної великої і важливої справи. А ще я крокую незнаним шляхом - відкриваю для себе нове. Нових людей, нові твори, нові заходи. І сам радий можливості експериментувати, шукати в собі щось таке, чого до того не використовував, не піднімав. Я, наприклад, вважаю “Щуроловів” одним з найкращих моїх оповідань взагалі, і тут не важливо, чи визнані вони, чи їх прочитали тисячі, чи вони отримали якусь винагороду. Це, до речі, один з моментів, які мене пригнічували в “ССК” (“Самая страшная книга” - серія з антологій російськомовних жахів, які виходять у видавництві “АСТ” - прим. ДУ) - там досить швидко сформувалися певні рамки, за які не можна було виходити. І мені досить швидко стало в тих рамках тісно.

_large_fMWWrbEdUpf2ZTwkkY02qgfzkicLRYMQ7v99rMXc.jpeg
"Збірка "Крамничка жахіть. Том 2""

ЩУРОЛОВИ.PNG
"Ілюстрація до оповідання "Щуролови" в збірці "Крамничка жахіть. Том 2", художник - Ірина Гуріна"

Звісно, засвітитися - це також необхідний аспект, але тут я його сприймаю не просто як створення якогось власного імені, радше як перепустку до кола спільнодумців, людей, з якими можна реалізувати якісь творчі задуми - та й просто почуватися своїм серед своїх.

ДУ: Повернемося до основного питання. Звісно, вроджена скромність спонукає тебе зосереджуватися на загальноважливих питаннях, а не на власній особі, проте все ж спитаю про ту частину твоєї творчості, яка, можливо, досі була невідомою для читачів. Перші публікації відбулися в російському літпросторі?

ВК: Окей. Я всі ті довгі розмови до чого розпочав - що всі ті зручні для письменника штуки з’явилося відносно нещодавно. СамВидав на базі lib.ru, як найстаріша платформа, існує вже давно. Але справжній вибух відбувся навіть не десять років тому. А на початку нульових… на початку нульових ми писали свої твори в зошитах в клітинку. Ну, я був крутань, і в мене була друкарська машинка. Бляха, я зараз відчуваю себе печерною людиною. Ні, звісно, компи були, але тоді не було жодної різниці, чи воно буде набране, чи написане руками. Отже, коли на вулиці 2002-й, і ти живеш у маленькому, провінційному містечку на околиці держави, знайти собі тусовку - то було, радше, питанням щасливого збігу обставин. Можна сказати, що мені пощастило знайти ще одного чувака, який не тільки писав, але й вмів писати. Не знаю, чи я вплинув на Сергія, як автора, але впевнено скажу, що багатьом фішкам я навчився від нього. А деякі ми випрацювали разом, спілкуючись і обговорюючи нашу роботу.

5be2f7e636274d58a6c9bd4a1c91a111.jpg
"Концертне фото"

a909a2583bbe4f6985573e2aa83f839c.jpg
"Концертне фото"

Він, насправді, випередив мене - його книги почали виходити раніше, ніж мої. Ну, заради правди можу сказати, що я тоді чимало часу приділяв музиці, і власне саме гурти, в яких я брав участь, концерти та алкогольний угар, давали більше вихлопу, ніж писання в стіл. Тож, я катав Україною, виступаючи по замурзаних клубах, а писав так, час від часу. Аж до 2009-го, коли в Харкові мав нагоду перетнутися з парою письменників - і вони дали мені пару непоганих порад - і от почався мій шлях. Тоді - до російських видавництв. Самвидав, конкурси, відбори. Це завершилося моїм потраплянням до когорти авторів “Самой Страшной Книги”, яку видавала пітерська АСТрель. Там я оселився на доволі довгий час. Здебільшого то були оповідання до різноманітних антологій горору, але був і роман “Ртуть і сіль”. Також був містичний ретро-детектив “Турнір Тіней”, на видання якого я навіть уклав договір із “Ексмо” і спортивне фентезі “Крига” про вуду-хокей, яке мало видати АСТ, але…

25204.jpg
"Роман "Ртуть и соль", виданий пітерським АСТ"

12733381_184663581905343_3943101842689879460_n.jpg
"Ілюстрація до оповідання "Тетраграмматон" (ССК-2016)"

Але все пішло шкереберть - бо 2014-й, трясця, рік. Не буду брехати - я певний час намагався ігнорувати ситуацію (що ніфіга не легко було робити, коли твоє місто окупують, ти вивозиш родину повз танки й блок-пости, намагаєшся обжитися на новому місці, шукаєш роботу…). Так, я довго вважав, що не всі росіяни однакові, що не можна всіх під одне гребло… І люди там були наче нормальні, а хто ні, того можна було просто ігнорувати, не спілкуватися. Але ніяка ілюзія не може тривати довго. Виявилося, що здебільшого “розумне ставлення” моїх російських (і не тільки) колег до війни Росії проти України та взагалі українців як народа ґрунтується здебільшого на двох речах: ігноруванні цього питання й поважному ставленні до мене особисто та уникнені ”гострих кутів”. Моя наївність протрималася до тих пір, поки я не став сам підіймати ті проблеми. Як і в своїх творах, так і в своїх висловлюваннях. Гепати дверима я не став. Просто пішов.

ДУ: Тут я зроблю невеличкий відступ і розповім цікаву історію. Читачі збірки від нашого проекту "Бабай: Перший кошмар" знайомі із оповіданням "Гегемон", яке відкриває, власне, альманах, і вважається по праву одним з найсильніших творів збірки.
Але мало хто знає, що це оповідання прийшло на заміну двом іншим, які розглядалися до збірки.
Я згадав про "Гегемона" вже на стадії формування збірки. Окрім чудового художнього наповнення, цей твір запам'ятався мені тією реакцією, яку викликав у російських учасників та адмінів конкурсу "Чертова дюжина - 2017". Намагаючись не забруднити білі пальтечка, "колеги" не змогли втриматися від українофобних коментарів та ярликів, при тому, що у творі не критикується навіть не те, щоб Росія, ба більше - не Радянський Союз, а саме факт голодомору. Шапки загорілися миттєво: у товаришів шовіністів, які в Совєтах жили хіба в шмаркатому дитинстві, відізвалися вирощені путінською пострадянською системою імперські замашки, в результаті чого "Гегемон" назвали "політизованим", "русофобським", і це були найм'якші епітети. Тобто правонаступниця Тюрми Народів дуже очікувано і природно проявила себе в такі, здавалося б, незаангажованій та вільнодухій сфері, як мала жанрова проза жахів.
Я особисто брав участь у срачах в коментах, і саме тоді відкрив для себе не лише чудового автора, але й земляка, який виявився не стільки патріотом, як людиною із критичним мисленням.

61869010_10216772392316012_1062329425879629824_n.jpg
"Оповідання "Гегемон", збірка "Бабай: перший кошмар" (2019)"

5a86b781011275.5cf1980deab00.jpg
"Ілюстрація до оповідання "Гегемон", збірка "Бабай: перший кошмар" (2019)"

ВК (продовження): Але я не хочу, щоб хтось подумав, що я почав писати українською лише тому, що припинив видаватися російською. Це не так. Українською я почав писати ще за два роки і з десяток публікацій до того, як покинув росвидав. Писав просто в стіл, бо не знав, навіть, куди можна подіти ті штуки, які писав.

Я виріс у російськомовній родині. Мати моя була україномовною (як 90% мешканців півночі Луганської області, насправді), але, переїхавши в Сєвєродонецьк, місто переселенців “по розподілу”, здебільшого росіян, білорусів, грузин та вірмен, швидко була присоромлена, і перевчилася. Проте українську я чув і використовував, навідуючи бабусю, і взагалі, ніколи мови не цурався. Навіть в нетривалій кар’єрі музичного журналіста писав статті українською, попри те, що видання були російськомовні, а в мережі з мене відверто знущалися. Комент “Што автар хатєл сказать, напісав етот матєріал па-украінскі?” досі тримаю в золотому фонді цитат.

Тож, перші мої спроби писати українською були жахливі. Абсолютно чесно сказав мені Олександр Дмитровський (фензін ”Підвал”), отримавши оповідання до збірки “Свині” в 2016-му: “Схоже ніби його гугл-транслейтом переклали”. І я дуже вдячний йому, що він не відхилив і не відправив мене куди далі, а допоміг з редактурою. Це був мій перший, хай маленький крок в українську літературу.

Далі Олег Силін запросив мене на ЛіТерраКон-2017 де я познайомився з Олександром Заварою, Олексієм Жупанським, Остапом Українцем, Ярославом Мішеновим, Олександром Корешковим, Марією Шагурі та ще багатьма людьми, що створюють сучасну українську літературу. І саме тоді я зрозумів, наскільки інакше почуваєшся в середовищі української літератури порівняно з російською. Потім в мене була ціла низка поїздок по всіляким заходам, яка, власне, триває і понині - і мені це подобається. Подобаються перш за все люди, з якими я спілкуюся.

23519335_1838175672879154_7959805732863394015_n.jpg
"Олександр Завара, Володимир Кузнєцов, Остап Українець, Володимир Арєнєв"

Це я знов вертаю до згаданої тобою спільноти. До тусовки, до можливості автора “засвітитися” і “засвітити”. Тут я маю на увазі, що не піаром себе єдиного кожен з нас живе. Спільнота - це вир ідей, вільний обмін ними, обмін досвідом, просування якихось прожектів, участь у тих прожектах. Чорт, це просто можливість відчути себе серед своїх, у комфортному середовищі, де тобі завжди цікаво когось послухати, а комусь - послухати тебе.

То я насправді, м’яко натякаю на “Бабая”, який для мене - то перш за все спільнота. Активна, жива, навіжена :) І тут я навіть бачу її не як особистий трамплін, типу “розкрутіть мене, я хороший”. Для мене це відкритий коворкінг, де кожен може докласти руку і зробити щось хороше. Збірки - то лише частина, верхівка айсбергу. Для мене то має бути осередок горору як жанру.

Отут про великі наклади - мрію кожного письменника. Тут все дуже закручене й переплетене, насправді. Бо наклад формує не тільки автор сам-один. Його роблять читачі - зокрема, глибина їхніх гаманців. Цьогорік Книжковий Арсенал відвідало, здається, 76000 людей. Багато? Так. Достатньо? Ні. Мільйонні наклади мають купувати мільйони людей. А ті мільйони мають: а) читати; б) мати гроші на читання. І хтозна, яка проблема тут головніша.

Наклади формує також жанр - його розкрученість, розвиненість та популярність, відношення до нього читачів. Іронічний детектив або блоговидання завжди будуть популярніші за сплаттер чи потік свідомості. Це факт. Але розігнати той чи інший жанр може саме ком’юніті. Тому, власне, я вважаю “Бабай” ледь не найкращим окремим проектом, що стався в українській книжковій індустрії в останні роки. Тут поряд існує багато не менш значущих речей: вибуховий розвиток комікс-індустрії, поява прошарку мілітарної ветеранської літератури, патріотичної літератури, тощо. Але то все суспільний рух, поєднання зусиль різних організацій і людей. З горором, звісно, буде нечесно сказати, що ним займається один лише “Бабай”. Звісно, є “Підвал”, є “Дім химер” і Видавництво Жупанського”, є окремі видання в інших видавників. Але саме “Бабай” позиціонує себе як жанрова платформа. І це круто.

Хоча, от виходить, що я вас тут вихваляю. Ні, ніфіга. Здебільшого це поки авансові ствердження. Ви можете все це зробити. Як не зфейлите. І ми - всі інші - можемо вам допомагати. В міру своїх сил, звісно.

61376773_815636525474709_4192983280376610816_n.jpg

ДУ: Так як усе в нашому житті циклічне (життя - це Ка), в тому числі й це надзвичайно цікаве інтерв'ю, повернемося до початку: “Заколот”.
Коли ти запропонував мені його прочитати, що в нашого брата є нормальною практикою, я ще з перших абзаців зрозумів, що це монументальна річ. І що вона має вийти на папері. Каюся, я не дочитав його до кінця, не в останню чергу через важкість особисто для мене. Не можу назватися прихильником таких речей: я далекий від жорсткого сай-фаю, точних наук, хай навіть у контексті фантастичних світів, хай навіть помережаних лавкрафтіанськими мотивами, заляпаними кров’ю, плазмою та блювотою. Тож коли я почув, що Олексій Жупанський зацікавився рукописом, зітхнув із полегшенням: адже мені тепер не треба ламати голову, ЧИМ допомогти цій книзі. Бо я їй нічим не поможу, окрім, хіба, мілкої непрофесійної редактури. І я готовий до випробування: прочитати цей роман вже вичищеним та відредагованим.
Що це за річ, Володю? Для кого вона?

173f99a811c241c2af37d74b3f0bfd66.jpg

ВК: Ох, складне питання. Якщо зовсім чесно, то “Заколот” я писав перш за все для себе. Він, насправді, створювався достатньо довго - перші нариси я зробив ще в 2014-му, і тому взагалі вважаю, що цей роман про війну і людей у тій війні. Я не вкладав у нього глибокі філософські сенси, чи навіть якісь прямі, свідомі паралелі з війною сучасною. Але аналізуючи текст вже пост-фактум, я побачив, що підсвідомий відбиток сучасних подій у “Заколоті” дуже помітний.

Окрім того підтексту в романі досить багато всього намішано. Лавкрафтіанський міф завжди був моєю особистою слабкістю, і ГФЛ для мене - то одна з ключових фігур в сучасній жанровій літературі, не стільки навіть через його твори як такі, скільки через той культурний відбиток, що він зробив. Тобто для мене він не менш (а може й більш) важливий ніж Джон Толкін, Артур Конан-Дойл, Жюль Верн та Герберт Веллс. “Заколот” не робить прямих запозичень з творів Лавкрафта, але міцно ґрунтується на його міфології, переносячи її в декорації космоопери і перекладаючи (в міру моїх слабких сил) на твердий науковий базис. Звісно, такий підхід дещо розмиває відчуття того потойбічного жаху, страху невідомого, апологетом якого був ГФЛ, але вони все ще присутні в книзі, попри всі наукові роз’яснення - хіба трошки глибше тих роз’яснень.

Другий важливий елемент “Заколоту” - це НФ-горор (ба навіть НФ-сплаттер, хоч і досить лайтовий). Книга досить відверта і брутальна і, напевне, може шокувати непідготовлену людину. Проте, як вам вже пощастило почитати “Вогнепад” Пітера Воттса чи, наприклад “Голокост F” Цезарія Збєшховського - то ви певною мірою будете підготовлені. Але, на мою особисту думку, “Заколот” дещо брутальніший за обидві згадані книги.

4b08db9f617a48628ae85b76cd9e5776.jpg

67119516_853546881683673_2648737345402044416_n.jpg

Ну і наостанок, ця книга може бути цікавою своїми метатекстовими шифрами й загадками. Це досить вузьке поле і небагато читачів себе втомлює пошуком того, що автор ховає поміж рядками. Всі ці штуки не є критичними для загального сприйняття тексту, але тим, хто зазирне глибше, буде цікаво побачити картину “з більшим зумом” якщо так можна сказати.

ДУ: Щодо інших твоїх робіт: “Відлюдників” ви зі співавторкою вже анонсували, навіть хвалилися кількома артами. Судячи з того, що бачила публіка, це буде дуже крута річ. Розкажи трошки більше про цей мальопис, а також про згаданий тобою “Вогневир”. Чим він такий брутальний і яка його цільова аудиторія?

ВК: “Відлюдники” - то як в тому мемі про хлопчика біля мапи. Вони в моєму серці. Бо для мене це дійсно важлива робота, з багатьох причин. Вона, попри невеликий розмір в її початковому, літературному варіянті, вийшла для мене дуже особистою, близькою. Через неї я познайомився з Катериною Пархоменко, дуже талановитою художницею з особливим творчим баченням світу, яке мені дуже близьке. Я долучився до світу графічної прози, побачив і навчився багатьом аспектам, притаманним цьому мистецтву. Через “Відлюдників” я долучився до українського коміксу, познайомився зі спільнотою загалом і великою кількістю дуже класних людей особисто.

23472317_1928333314087766_2645534434544888061_n.jpg
"Презентація графічного роману "Відлюдники" "

8c05c9f83d8142a29a3465c000a0eff6.jpg
"Ілюстрація до графічного роману "Відлюдники" "

Жанрово “Відлюдники” - це темне кельтське фентезі, непривітне, незатишне і похмуре. На відміну від “Заколоту” тут майже немає відвертих жорстких сцен, темрява “Відлюдників” - вона цілком внутрішня, емоційна. Така, що наприкінці маєш задуматися - а хто ж тут дійсно є монстром?

Але “Відлюдники” - це довгобуд. Попри всі наші намагання, ця новела буде в виробництві ще досить довго. Ми працюватимемо завзято, але як там не буде - то буде не швидко.

“Вогневир” - то інша справа. Концептуально проект народився ще в 2017-му, але відтоді пройшов тривалий шлях, постійно трансформуюючись. Те, що ми маємо тепер - це масштабна книжкова сага слов’янського темного фентезі і колекційна тактична гра. Перший том саги наразі закінчено, і він проходить редактуру, але навряд ми встигнемо закінчити його до Форуму Видавців - там ще багато роботи з графічним матеріалом, тож, як і “Заколот” скоріш за все перший том “Вогневиру” вийде на новорічні свята.

І якщо “Відлюдники” - то радше філософський твір про переживання і світосприйняття, то “Вогневир” - це епік про долю всесвіту і невідворотній Рагнарьок. Структурно він буде складатися з трьох епох, кожна з яких буде містити близько восьми-десяти сюжетних арок з участю більше ніж двох десятків героїв. Перший том - це своєрідне введення в світ “Вогневиру”, але таке, що одразу кидає читача у той самий вогняний вир подій. Герої та антигерої, інтриги, зради, баталії, темне чаклунство, хтонічні монстри - і все закручене і замішане. Великою кількістю сюжетних арок та персонажів “Вогневир” буде певною мірою скидатися на “Пісню Льоду та Полум’я” Джорджа Мартіна, але матиме свій власний стиль та вигляд.

3b68d0554acf4b129f4ad0229251e566.jpg
"Арт до коміксу "Вогневир" "

Це будуть жорсткі, гіпернатуралістичні твори, які мають сподобатися поціновувачам сучасного фентезі - і темного фентезі зокрема. І за задумом - це наймасштабніша робота, за яку я тільки брався. І мені навіть трохи моторошно, коли, дивлячись на створений кістяк, я уявляю, скільки роботи вона потребуватиме, щоб дістатися завершення.

ДУ: Ще цікавить таке: ти маєш у послужному списку доволі багато оповідань, які або виходили в російських видавництвах, або солідно зіграли в мережевих конкурсах малої прози. Що з ними далі? Права навічно згинули в пащі АСТ, а чи, може, колись перекладеш і видаси власну збірку оповідань? Як на мене, в тебе є для цього достатньо матеріалу. Чи маєш бажання повертатися до тих речей, і чи немає упередженості чи поганих асоціацій із тим періодом творчості?

ВК: За угодами АСТ має невиключну ліцензію на більшість моїх оповідань, а чимала частка контрактів і взагалі вже вичерпала термін дії (зазвичай, це 3 роки), тож легальних перешкод щодо перекладу і видання моїх оповідань часів ССК немає. Інше питання, що тих оповідань, які були написані українською, вже достатньо, щоб скласти повноцінну збірку.

Але я не впевнений, що хотів би отак, гамузом, зібрати й спробувати видати їх. Я радше хотів підготувати тематичну збірку, поєднану загальною ідеєю, узгодженою за формою, коротше такою, щоб вона сприймалася суцільним твором. Наразі я маю майже сотню оповідань, написаних протягом десь десяти років. І вони, насправді, досить різні, як за стилем так і за моїм ставленням до творчості, людей та життя. Я не знаю, чи спромігся б я колись укласти якісь із них у збірку.

Ще один момент, який мені не дає спокою - це певна відповідальність перед читачами. Я вважаю (це цілком суб’єктивно й може навіть невиправдано), що автор не має дурити читача, підсовуючі під виглядом нового видання свої старі твори, які той вже колись читав чи бачив. От наприклад, наразі готується до друку збірка “Підвал. Вибране”, в якій вийде моє оповідання “Знаряддя”. Я розумію, що вона має збирати вибрані твори з попередніх видань, але... не знаю навіть як пояснити правильно. Я хочу зробити подарунок читачам збірки. Зокрема тим, хто вже читав це оповідання в “Свинях”. Тож, я підготував нову версію цього оповідання для “Вибраного”. Це не просто інша редактура, такий собі “Ремастер”. Нове “Знаряддя” значною мірою переписане, і суттєво відрізняється від оригіналу. Водночас - це ті самі події, але подані з іншої точки зору, яка дозволить і читачеві інакше сприйняти старий текст.

fdddf133becb49fabf763b6aa2e40a76.jpg
"Презентація збірки "Бабай: перший кошмар" (2019), Арсенал-2019"

І це от наочна демонстрація мого відношення до авторської збірки. Я не робив би її “з нуля”, але тим не менш, удосконалив форму і дав би сенс читати її як новим, так і старим читачам. Це вимагатиме чималих зусиль та ресурсів - і перш за все, формування загальної концепції.

ДУ: І насамкінець, оскільки піар книги українського автора - справа рук самого автора, пропоную тобі одним реченням зацікавити читача і спонукати його до придбання роману "Заколот.

ВК: Хай тоді буде три речення. Цитатою з роману:

Всесвіт як єдність позбавлений симетрій та циклів; спільність та повторення – лише спрощення, які створює Спостерігач. Люди в благанні та молитві звертались до Давніх, але те, що вони чули було не відповідями. Воно теж було благанням - проханням про допомогу.

89c8d9884c3d4d78be21b8b6db47f015.jpg