Отже, «Воно» Андреса Мускетті, частина друга, «доросла».

При всій повазі до екранізації 1990 року, це дуже і дуже різнорівневі фільми. Не лише в питаннях візуальних рішень, декорацій та загалом технічних можливостей, а й у підборі та грі акторів. Так, так, я в курсі, що, можливо, тут не варто порівнювати, що то ТВ-серіал, а це повнометражний фільм, проте погодьтеся - їх всі порівнюють. І різний формат не заважає тру-горорменам топити за «все старе проти всього нового», хаючи Скашгордівського клована супроти класичного Каррівського сміхуна.

Перше, на що хотілося би звернути увагу – це ідеальний, курва, каст. Дітиська, котрі запали в душу ще при перегляді першої частини «Воно» у 2017 році, просто реінкарнувалися вчора на екрані, і це не просто схожість, я вірю, що ті пацани і одна дівчинка саме так виглядатимуть у зрілому віці.

Пеннівайз, на відміну від персонажа Тіма Каррі, трохи демонізувався. Тобто на зміну холодній, майже людській люті і хитрому розуму, котрими був характерний клоун 1990 року випуску і герой Білла Скашгорда в першій частині, прийшла безумна, неконтрольована, практично звіряча поведінка, жага і бажання всіх, тупо всіх, бляха розшматувати. Можна пояснити це тим, що Пеннівайз окрім традиційного наїдання на довгих 27 років ще й трохи ображений і комплексує через свою невдачу у 1988 році (коли відбувалася дія першої частини). Так, нікчемні шмаркачі не просто загнали його назад у нору, а ще й примусили відчути страх, чого могутній та непереможний до того часу «Пожирач світів» раніше не відчував. Тому до компанії Невдах у нього особисті питання, і як ця вендетта розв’яжеться - побачимо у надзвичайно моторошному й ефектному фіналі.

Кожен із Невдах виявився особистістю. Не персонажем задля фону, а окремим пазлом цілої картини. Це, звичайно, заслуга особисто Стівена Кінґа, котрий прописав характери героїв так, що вони полюбилися всім, хто читав/бачив «Воно». Проте в дечому акцент змістився, наприклад, Бен Генском, котрий має одну з провідних ролей, здався мені трохи інертним. Як і його протеже майже тридцятирічної давнини. Бен – це архетип добряка, благородного і принципового пробивача головою стін. І навіть із лишньою вагою та всіма своїми комплексами в дитинстві він не був нікчемою. Він був готовий битися за свою честь і ставати на захист ображених. Я не побачив цієї іскри у нового Бена. Зате для мене по-новому відкрився Стен Юріс – єврейський хлопчик, котрий всього боявся. Він здавався не дуже потрібним. Зокрема через свій вчинок у дорослому віці, коли зателефонував Майк і повідомив, що Воно повернулося. Вчора я переконався, що Стенлі – ключовий герой і важливий елемент команди. І важливість його визначилася в діаметрально протилежному векторі. Знаєте, коли в творах чи фільмах збирається команда для боротьби із поганцями, їм часом не вистачає конкретного учасника, присутність якого стає вирішальною. Так от, у «Воно» вирішальною стала Стенова відсутність. І він цілком логічно все пояснив Невдахам у своєму листі. Актор у своїй невеличкій ролі справився на 110 % і запам’ятався чи не найбільше з усіх.

Не буду довго розхвалювати безумовно прекрасну гру Джеймса Макевоя, котрий зіграв Білла Денбро та Джесіки Честейн (Беверлі Марш) – «зіркових» Невдах, краще зупинюся на Едді – малому бешкетному іпохондрику, котрий у першій частині іскрився енергією та був, незважаючи на надмірну материну опіку, норовливим та впертим. В другій частині ми побачили, як змінився Ед – той же хворобливий чоловік, та ж нездорова жіноча опіка, і страх. Так, пан Каспбрак виглядав увесь час побитою собакою, і навіть перепалки з Річі не додавали йому позитиву, скоріше це було нервове огризання. Той, хто в битві 1988 року дав найболіснішого підсрачника Пеннівайзу, зараз став ледь не тягарем для команди, але знову ж таки, містер Кінґ вклав у цього хлопця свій задум, котрий реалізувався саме тоді, коли це було необхідно.
Річі Тозієр та Майк Генлон – органічно і природньо виглядали протягом всього показу, і це характерно для персонажів – як і в міні-серіал 1990 року, вони тримали свої позиції і зірок з неба не хапали. Хіба що Майк надбав трошки психічних розладів, пов’язаних із вивченням історії Деррі та Пеннівайза зокрема, та й проживання у цьому містечку, де люди не звертають увагу, якщо хтось потрапляє у небезпеку, наклало свій відбиток. Ну а Річі несмішно шуткував. Про мамку, звісно, завжди актуально, але весь його професіоналізм стендапера топився у божевільному жахові, котрий випромінювали його очі.

До речі, про гумор. Дуже важливо, коли фільм жахів не б’є нас увесь час кривавими кишками по мордяці, а дає інколи розслабитися. За майже три години сеансу жодного разу не було нудно. Страшні сцени мінялися зі зворушливими, простий, але щирий гумор – із скрімерами, занепалий дистопічний антураж – із днями, коли Деррі було показане втопленим у зелені, сонячних променях та радісних усмішках. Дуже дозовано, професійно режисер провів нас цією історією, часом заводячи на межу, але ніколи її не переступаючи. Саме тому цей фільм, окрім решти заслуг, є взірцем класного фільму жахів.

Щодо жахів – «їх легіон». Такою концентрацією монстрів, потороч, вискакувань із шафи та обливань кров’ю не може похвалитися навіть перша частина. І тут мої найвищі компліменти творцям фільму, адже я регулярно відчував мурахи, а це, бляха, про щось свідчить. Мене рідко, що лякає, проте я кілька разів смикався і відчував холодок по хребту.
Описувати всіх тих тварюк немає сенсу – просто сходіть і подивіться фільм. Не жміть грошей – на кіноекрані це просто вражає. А якщо в IMAX - так взагалі це візуальне свято. Окремо зверніть увагу на сцену в китайському ресторанчику – вона шикарна, абсурдна і божевільна. Я хотів би переглянути фільм мінімум через цей епізод.

Фільму недарма поставили рейтинг 18+, він дуже жорстокий. Дітовбивства тут не просто показані натяками чи окремими штрихами, Пеннівайз шматує малих просто на ваших очах. Тому не сприйміть за спойлер, просто, якщо ви вразливі, двічі подумайте. Коли натовп просувався до зали, персонал кінотеатру завернув купу дітей, підлітків, та просто моложавих людей, котрі не змогли підтвердити свій вік. Я вам кажу, виття стояло не згірш, ніж у лігві Пеннівайза. «Я так довго чекала», «Ну будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка», «ШТО ЗА БРЄД», «Та я з батьками», просто «ИиИиИиИиИиИ» - це одразу налаштувало на потрібний лад, респект присутнім.

Окремо варто зазначити про вояж у минуле. Цього фанати франшизи чекали чи не найбільше: хто ж насправді цей монстр-убивця, звідки він взявся, і, найголовніше – чому серед усіх личин він вподобав саме ту, якою лякаються діти вже більш як тридцять років? Спойлерити не буду, проте скажу, що дверцята привідчинено ледь-ледь. Знавці оригінального твору знають про природу походження Пеннівайза, і це не великий секрет, але епізод із минулого Деррі, в котрому задіяні цирк, клоуни та живі люди, не дасть усіх відповідей.

Стосовно фіналу: всі знають, що кінґівські фінали часто викликають незадоволення, в даному ж випадку творці фільму трохи пофантазували на тему «Як же вбити цю паскуду» і в дечому переграли. Попри усю незнищенність Пеннівайза, ключ до розгадки впав просто під ноги, і герої, котрі отримали кривавих ляпасів, зненацька швидко і якось зжовано заганяють клоуна в пастку. Чи варто було так завершувати – судити глядачам, особисто мені фінал битви здався трохи комічним і зворушливим. Але це не вплинуло на загальні враження.

Отже, культовий роман Стівена нашого Кінґа адаптовано дуже і дуже достойно. Це не просто фільм жахів, це соціальна драма із глибоким підтекстом, це історія дорослішання, дружби та відносин, демонстрація людських вад та гідності, зріз суспільства у кількох поколіннях. І, безперечно, це - надія на краще. В прекрасному візуальному оформленні, з шикарними монстрами, чудовою акторською грою.
Неможливо розглядати фільм у відриві від оригінального твору, але я з упевненістю можу сказати – статус найкращого фільму жахів за останні роки підтверджено.

10 кульок з 10.

До речі, Стівен Кінґ залишив у фільмі сюрприз ;)