У першій частині пізнавального екскурсу у світ "темної української анімації" ми знайомили вас із "гоголівською" тематикою в працях режисерів-аніматорів. Продовжимо огляд у контексті 80-х.

Михайлові Титову, згаданому в першій частині, належить і, здається, перша та довгий час єдина екранізація Стівена Кінґа на українських, якщо не всерадянських, просторах (так, чим лишень не славна наша анімація!) – «Бій» (1986 р.) за оповіданням «Поле бою».

Коротко про сюжет:

Найманий вбивця позбавляє життя власника компанії з виробництва іграшок і за тим отримує пакунок з набором іграшкових «солдат удачі» та військової техніки; іграшки атакують ворога, він активно їм протистоїть і зрештою підпалює коробку… привівши в дію мініатюрну термоядерну бомбу, зі зрозумілими наслідками.

«Бій» послуговується естетикою жанрового кіно – шпигунського, детективного, бойовика: динамічний монтаж, крупні плани, імітація операторської роботи в ігровому кіно (завдяки техніці тотальної анімації); зрештою, сам образ антигероя з його зеленим обличчям явно нагадує Фантомаса. Якщо попередні фільми спиралися на національну культуру, цей – підкреслено «закордонний», з «американщинкою»: тут навіть звучить англійська мова. А ще – він підкреслено «сучасний», якщо не футуристичний, за настроєм, і це відчувається не тільки в показаних реаліях на кшталт відеомагнітофона в машині чи високотехнологічних іграшок.

«Бій» уже хизується модерновою комп’ютерною естетикою, у титрах, оформлених під появу тексту на моніторі, і вступному кадрі, що імітує анімацію в комп’ютерних іграх. Так, тоді Кінґа в Україні могли екранізувати хіба що у «мультику»: анімація вважалася мистецтвом «несерйозним» і контролювалася менше… А втім, у 80-ті в радянському кіно піднялася хвиля фільмів на закордонному матеріалі, покликана показати в викривальному світі всі гріхи «капіталістичного способу життя».

Знімали подібне і в Україні; ймовірно, під таким прикриттям створили і «Бій». Втім, гострий, динамічний сюжет, картина екзотичного як для радянської людини світу, зрештою, сам неординарний характер протистояння, побудованого на опозиціях – вбивця проти месників, велетень проти ліліпутів, людина проти технологій – визначили цю роботу не менше, а то й більше. «Бій» далекий від вишуканості «гоголівського» циклу, проте по-своєму унікальний. І передає той поворот від «старого, доброго, вічного» до актуального і далеко не завжди доброго, що його незабаром зробить вітчизняна анімація. 

«Єрік» Михайла ж Титова за однойменним оповіданням Андрєя Платонова навряд чи міг бути знятий раніше 1989 р. По правді сказати, дивно, що цю стрічку взагалі випустили в світ: в образі створених мужиком і дияволом «нових людей», що перевертають і вивертають світ, надто вже впізнаються комуністи. «Єрік» – такий собі апокриф про загибель старого світу й народження нового, і форму має відповідну: відкривається «космічним» прологом, що в кількох кадрах показує сотворення сущого, побутове в кадрі вільне єднається з фантастичним, земне – з небесним. Кольорова гама мінімалістична: монохромний рисунок і незалежні від нього плями ясних кольорів, що ніби завітали з полотен Пальмова.

Народний примітив тут єднається з авангардом (зрештою, вони й близькі родичі), народна оповідка – з апокрифом та Біблією, те й інше – з новітньою історією. Останнє, щоправда, більше стосується тексту Платонова, але й він в адаптованому вигляді увійшов в анімацію. Оповідання вийшло в світ у 1921-му, в «ліхую»–лиху добу «воєнного комунізму», і настрій має відповідний: Книга Буття й Апокаліпсис злилися в революційному карнавалі. Що страшного? Ну, сказано ж, 1921 рік. І в анімації смерть танцює серед селян, принагідно розрубуючи когось косою під регіт решти; впізнається тут і Голод – кістлявий дід із ложкою, що ковтає людей, і Розбрат, що з кривим мечем проноситься над веселим хороводом… Екран встеляють трупи поморених селян. І постає досить сміливий як на радянський час образ перевернутого храму, що символізує світобудову; саме храмовий дзвін тут знаменує кінець всього… і початок всього. Бо у фіналі приходить Пітьма, що нарешті єднає людей.  

Так, «перебудовне» кіно, навіть анімаційне, – то «перебудовне» кіно. Час осмислення, підведення підсумків, час готовності до нового… хоча «нове» це для загалу виявилося неочікуваним. Настали 90-ті, і, хоч цим загалом все сказано, – на анімації варто зупинитися.