«Темна» анімація в Україні вийшла – сюрприз! – із Гоголя. Ні, не з «Шинелі», а, як, мабуть, здогадується ласкавий читальник, з «Вечорів…» та «Миргорода» – циклів, котрі досліджують саме український національний міф.

У «застійному» 1979 році Алла Грачова, одна з провідних майстринь «Київнаукфільму» (так, тоді українську анімацію творили там!), екранізовує «Вечір на Івана Купала». Стрічка під назвою «Квітка папороті», створена у техніках мальованої анімації та перекладки, обійшлася без текстового супроводу: говорить лише зображення, і говорить більш ніж виразно (щоправда, без знання джерела можна не вловити якісь деталі сюжету… але ж ми всі читали, чи не так?). Творці стрічки – тут ще згадаємо художницю-постановницю Ірину Смірнову – погралися з колірною драматургією: початок із побаченням закоханих подано в м’яких, «соняшникових» золотавих тонах; оту саму ніч – у темних зелених і синіх, де окремими плямами спалахують світло-блакитні примарні постаті дівчат біля купальського вогнища, полум’яніє жупан Басаврюка та інфернально виблискує золото.

І, звісно, вогнистим цвітом розтинає нічну пітьму квітка папороті, попутно вихоплюючи з темряви лапи та писки охочої до неї нечисті. У «пекельні» жовті та червоні тони – «золото і кров» – забарвлені сцени божевілля Петруся. У цих іграх з кольором, як і загалом у лірично-похмурих інтонаціях, впізнається вплив українського поетичного кіно. Передусім, природно, «Вечора на Івана Купала» Юрія Іллєнка 1968 року, де й було застосовано ту саму колірну драматургію. Вельми цікава в анімації звукова картина – за відсутності слова ще важливішою стає музика, і тут вона старанно аранжує дію в діапазоні від народного співу до напружених, рваних мелодій Бориса Буєвського, що під них втрачає свою душу Петрусь і радісно витанцьовує перемогу нечиста сила. Словом, хоч за нинішніми мірками від горору анімація далека – проте настрій задумливої туги глядачу, швидше за все, гарантовано. І, до речі, Басаврюк, тріумфуюча нечиста сила й збожеволілий Петрусь промальовані досить моторошно – навіть якщо не згадувати про сцени вбивства і фінальної пожежі, що в ній обертається на попіл сердешний герой. Так що дітей ніжних віку та психіки рекомендовано утримати від перегляду.      

У «перебудовному» 1987 році виходить «Страшна помста» Михайла Титова, правдиво «темного» майстра української анімації, до якого ще повернемося. «Страшна помста», мабуть, найстрашніша з повістей Гоголя, такий собі реєстр національних страхів і гріхів – і режисер, він же автор сценарію, зробив все, щоб якнайповніше перенести її в двадцятихвилинну анімацію. Та пішов шляхом передачі історії яскравими візуальними образами… тож і тут варто про/перечитати повість, перш ніж сідати за перегляд. Як і у «Квітці…», у «… помсті» важлива символіка кольору (білий для Катерини, червоний для її батька, причому стосується це не лише одягу, а й всієї постаті, подекуди навіть обличчя), деталь (вбивство Катерини представлено через розірване намисто; до речі, за тим самим принципом – змахом ножа і злетілим нашийним образком – показали смерть Івася у «Квітці папороті»). Також стрічка активно покликається на народну культуру і міфологію: тут і кобзар із думою (у виконанні М. Литвина! щоправда, вона дещо інородно звучить російською), і стилізація під народний живопис, зокрема під «Мамая» та іконопис, і наскрізний образ дракона (чи то, в нашій традиції, змія), і дерево з душами, і пташка-душа… Дума старого кобзаря, до речі, стає обрамленням для історії, а не епілогом, як у Гоголя, – і це привносить важливий відтінок у сприйняття персонажів. Вони одразу постають приреченими – і невинні Катерина та її дитя, і Данило, постраждалий лише через те, що, не відаючи, увійшов у «неправильну» родину, і навіть чаклун, доля і сама природа котрого були передвизначені задовго до його народження. Тож, якщо у «Вечорі…» і за тим «Квітці…» представлена традиційна, заспокійлива схема: «гріх – відплата», у «Помсті…» постає така собі спіраль насилля, що затягує правих і винуватих. І це, мабуть, найстрашніше в «Страшній помсті», хоча й без того лякаючого в ній доста: навіть цілком гоголівський за духом образ ожилого смаженого підсвинка, що тікає зі столу у вікно, тут виглядає не кумедно, а жаско. Словом, моторошно про моторошне, на високому художньому рівні (художниця-постановниця Н. Гузь) й у високому ключі.

Глянути стрічку можна за посиланням:

https://megogo.net/ua/view/63381-strashna-pomsta.html

Останній із фільмів нашої трилогії – «Вій» знову ж таки Алли Грачової, вже доби незалежності, 1996 року. З-поміж нашої трійці вона найбільш традиціоналістська – старанно близька до тексту, без зайвих фантазувань. Добротна, словом… так, ніби гриф «на замовлення Міністерства культури і мистецтв України» наклав свій відбиток. А втім, і тут є гарний, тонкий малюнок (художники-постановники М. Чурило й І. Котков), «барокова» козацька Україна і чималий «нечистий» бестіарій. На відміну від попередніх, ця стрічка досить «балаклива» (зате з повністю зрозумілим сюжетом; тут зміст повісті знову ж таки магічним чином втиснули в 19 екранних хвилин: достоту, з-поміж екранних мистецтв анімація – правдивий майстер часу!). Кольорова гама більш стримана, мало не тьмяна, що загалом є поширеною в анімації 90-х річчю. Більше, мабуть, мені сказати нічого… крім того хіба, що й тут введено обрамлення – розмову Халяви й Горобця, котрі поминають Хому – і цим також задано настрій приреченості героя, винного хіба в тому, що опинився не в той час не у тому місці. А з іншого боку… зустріч зі злом, страх, сама смерть – хіба не неодмінний елемент колообігу життя? І про це також, свідомо чи несвідомо, говорять обрамлення стрічок з їхніми мирними селянами довкола кобзаря чи бурсаками, котрі в своє задоволення пліткують про київських відьом…

далі буде...